Історія політичних і правових вчень

§ 2. Політичні та правові погляди Вольтера

Видатним діячем французького Просвітництва був Вольтер (справжнє ім´я - Франсуа-Марі Аруе; 1694-1778). У молоді роки він два рази зазнавав репресій за свої вільнодумні твори. У 1717 і 1725 рр. навіть ув´язнювався в Бастилію. Після виходу з тюрми він почав відкриту боротьбу зі свавіллям і тиранією.

Відбувши в Бастилії повторне покарання, Вольтер поїхав до Англії, де остаточно сформувалися його погляди. Повернувшись на батьківщину, він написав 1733 р. «Філософські листи», в яких пропагував передові англійські вчення, зокрема Джона Локка, а також державний устрій Англії.

Філософські листи стали ніби першим нарисом програми французького Просвітництва. Основні положення, що містилися в них, згодом було розвинено і конкретизовано мислителем в історичних, філософських і літературних творах. Аналіз їх свідчить, що Вольтер належав до ініціаторів просвітницького руху XVIII ст. Він аж до смерті залишався діяльним пропагандистом нових ідей, а в певні періоди навіть очолював цей рух.

Найхарактернішою формою соціально-політичної критики старих і пропаганди нових соціально-політичних ідей служила теорія природного права. Вольтер також користувався цією формою для обґрунтування своїх поглядів на суспільство, державу і право. Природними законами він називав такі закони, що їх природа вказує всім людям у всі часи для підтримання справедливості. Водночас то були закони, що відповідали людським інтересам і розуму.

Критикуючи феодальні порядки з позицій раціоналізму, філософ писав, що замість деспотичного правління постане царство розуму і свободи, в якому кожній людині буде надано природних прав: право на особисту недоторканність, право приватної власності, свобода, рівність та ін. Зверненням до концепції природного права, природного закону Вольтер хотів надати найвищого авторитету найважливішим для нього політико-юридичним цінностям, зокрема свободі й рівності, які втілюють одночасно розум та інтерес, дані природою.

Під свободою мислитель розумів усунення феодальних пережитків, які сковували творчу ініціативу людини, її підприємницьку діяльність. Але на першому місці у нього стояла свобода особи, індивіда, яку він невтомно проповідував і захищав. Стрижнем особистої свободи служить свобода слова, а за нею і свобода друку, в яких Вольтер вбачав гарантію всіх інших свобод; це - вид свободи, в яких мислитель виявляв найбільшу зацікавленість. За нею слідувала свобода совісті як антипод католицькій нетерпимості.

Доволі глибокою була оцінка Вольтером свободи праці - характерної ознаки нового часу. Свободу праці мислитель розумів як право продавати свою працю тому, хто за неї дає найбільшу плату, бо праця є власністю тих, хто не має ніякої власності.

Справжня свобода, на думку Вольтєра, полягає в тому, що люди перестали бути формально залежними один від одного; вони стають автономними суб´єктами. «Рабство противно природі» -писав він. Але це не означає, що в суспільстві панує хаос, зіткнення в ньому автономних воль. Ні, відносини залежності, певної зв´язаності дій індивідів залишаються. Але тепер такі відносини набувають іншого сенсу. «Свобода,- писав Вольтер,- полягає в тому, щоб залежати тільки від законів». Так проростала на французькому ґрунті, ставши згодом досить відомою та популярною в Західній Європі, ідея панування права.

Свобода, за вченням філософа, доповнюється й підсилюється рівністю. «Бути вільним, мати навколо себе тільки рівних - таке справжнє життя, природне життя людини». Рівність людей передбачає: набуття всіма людьми однакового статусу громадянина, однакову залежність усіх громадян від закону та однаковий захист їх законом. «Кращим правлінням є те, в якому люди всіх станів знаходять рівний захист законів». Природні права рівною мірою належать султанові та слузі, один і другий повинні рівноправно розпоряджатися своєю персоною, своїми сім´ями, своїм майном. Така рівність у трактуванні мислителя - досить змістовна і соціально ефективна.

Але рівність, за вченням Вольтера, не є спростуванням субординації. «Ми всі рівною мірою люди, але ми не рівні як члени суспільства, ми відіграємо в суспільстві різні ролі». Отже, коли мислитель говорив про рівність, він мав на увазі формальну рівність перед законом, а не рівність суспільного становища. «У нашому нещасному світі неможливо,- казав він,- щоб люди, живучи в ньому, не були переділені на два класи: один клас багатих, які розпоряджаються, інший клас бідних, які служать». Цей поділ суспільства випливав, на його думку, з природи речей.

Найбільш справедливим суспільним порядком Вольтер убачав такий, в основі якого лежать не тільки свобода і рівність, а й власність. Власність він вважав необхідною умовою упорядкованого суспільства. Тільки власники, твердив мислитель, повинні наділятися політичними правами, і управляти державою повинні тільки власники.

Політичну організацію майбутнього «царства розуму» мислитель не прагнув визначити в деталях. Він зосередив свою увагу на пропаганді ідей законності й ліберальних методів здійснення влади, залишаючи іншим просвітителям розроблення проектів ідеального устрою держави.

Вольтер був схильний думати, що початковою формою держави є республіка, яка виникає зі з´єднання сімей. Це, вважав він, природний процес розвитку. Не випадково європейці, приїхавши до Америки, знайшли там майже повсюдно республіки. Те саме ми бачимо і в Африці, і в стародавньому світі.

Монархія виникає на насильстві та грабежі (хоча він тут же зробив застереження, що республіки теж причетні до цього). Уявімо собі два народи, які живуть поруч. Поки вони живуть спокійно, в їхнім середовищі панує рівність, дана природою. Але між сусідами завжди є причина до зіткнення. Коли один народ нападає на іншого, в ньому завжди висувається як керівник сильніший і спритніший. Підкорення ворога веде у стані переможців до спорів через здобич. Вождь на війні природно стає також суддею між своїми співвітчизниками. Його починають вважати великою людиною і коряться йому. Так постає монархічна влада.

Вольтер, отже, вказав на те, що республіканські держави існували спершу в багатьох народів. Але згодом республіки було витручено монархіями. Багаті надають перевагу аристократичному способу правління, королі хочуть монархії, а народ виступає за демократію.

Філософ сказав багато доброго про республіки. «В республіці,- писав він,- на чолі держави стоїть народ, стоять прості люди. Там панує свобода друку і думки. В ній народ ніколи не хоче і не може хотіти нічого іншого, крім свободи і рівності». І все ж мислитель, як і багато інших просвітителів, залишався монархістом. Багато просвітителів у той час не вірили в народ і всі свої надії покладали на освічених монархів.

Спершу Вольтер теж був прихильником освіченого абсолютизму. «Найщасливіше суспільство людей,- писав він,- коли цар -філософ. Добрий король є найкращий подарунок, якого небо може дати землі». Від царя-філософа Вольтер чекав захисту освіти і просвітителів, боротьби з забобонами, ліквідації феодальних привілеїв та інших пережитків феодалізму, сприяння економічному прогресу.

До кола освічених монархів Вольтер відносив, поруч із Фрідрі-хом II, і Катерину II, яку називав своєю істинною героїнею. Але життя довело ілюзорність цих надій. У скорім часі і сам Вольтер відійшов від подібних сподівань. Усе це та багато іншого дають достатньо підстав визнати Вольтера прихильником освіченого абсолютизму.

З іншого боку, мислитель уже у філософських листах 1733 р. висловлював велику повагу до англійської конституції. До цієї конституції думка Вольтера зверталася неодноразово. Так, на початку 1760-х років у його творах з´явились ідеї обмеження королівської влади і народного представництва, пропаганда англійського порядку як такого, що забезпечує громадянську і політичну свободу.

Філософ захоплено характеризував усю англійську політико-правову систему. «Найкращі закони - в Англії: правосуддя, відсутність свавілля, відповідальність службових осіб за порушення свободи громадян, право кожного висловлювати свою думку усно й письмово» і т. ін.

Але перейшовши на позиції конституціоналізму, Вольтер, знову ж таки в повній відповідності зі своїм середовищем, ще ніяк не міг сприйняти думки про неминучість революції. Він не хотів революційного перевороту, боявся його. Ставлення Вольтера до революції було типовим для французьких просвітителів XVIII ст.

Мрії про повалення тиранів в них поєднувалися з роздумами про небажання пролиття крові, про негативні наслідки громадянських війн і под. В ідеології просвітителів до цих міркувань додався і страх перед виступами народних мас. «Коли чернь почне філософствувати,- твердив Вольтер,- кінець усьому». Просвітителі, отже, покладали надії на поступові реформи зверху всупереч відомому досвіду Англії.

Однією з найхарактерніших особливостей світогляду просвітителів, зокрема й Вольтера, була віра в прогрес, у постійний і неперервний поступальний рух людства. Але в основі прогресу лежить, на думку Вольтера та інших просвітителів, розвиток розуму, за що марксисти називали їх ідеалістами.

Завершуючи розгляд першої частини поглядів Вольтера, слід відзначити, що в галузі політики він проповідував досить помірковані погляди. Але за об´єктивним значенням його ідеї мали революційний характер: вони націлили прогресивні сили суспільства на ліквідацію феодальних порядків і повалення абсолютизму.

Кримінально-правові погляди Вольтера

До 60-х років Вольтер порівняно мало торкався у своїх творах питань кримінального права, процесу та судоустрою. Лише на початку 60-х років він розгорнув бурхливу діяльність у боротьбі з феодальною юстицією, феодальними репресіями, з основами кримінального права і процесу. Якщо зібрати воєдино все написане ним щодо кримінального права і процесу, то одержимо монолітну працю, підпорядковану єдиній ідеї боротьби за гуманність, справедливість, правосуддя - працю, якій він присвятив більше 20 років свого життя.

Аби дати історично правильне висвітлення кримінально-правових поглядів Вольтера, необхідно хоча б стисло сказати про основні риси правосуддя у Франції XVIII ст. Судочинство Франції того часу зберегло всі особливості середньовічних порядків, із звинуваченим поводились як із злочинцем. Його заковували в колодки і піддавали тортурам. Кримінальне право не знало співрозмірності злочину й покарання, відкрито проголошувало нерівність покарання. Смертна кара могла бути застосована навіть за хатню крадіжку, або інтимні стосунки слуги з панією. Кримінальне право містило багато норм, які передбачали сувору відповідальність за суто релігійні проступки.

Зрозуміло, що й кримінальне законодавство, і каральна практика, і теорія кримінального права та процесу ХУІІ-ХУШ ст. перебували в різкій суперечності з інтересами молодої буржуазії, з ідеями просвітницької філософії, що розвивалися Вольтером та іншими просвітителями. Просвітителі Франції давали раціоналістичне обґрунтування кримінального права і вилучення з нього всіх різновидів релігійних злочинів. Вони виступали за покарання, яке переслідувало мету виправлення злочинця, за гуманні засоби покарання. Кримінальному процесу, заснованому на таємних свідченнях і доносах, на тортурах, на теорії формальних доказів, протиставлявся змагальний процес, забезпечення можливості захисту звинуваченого та інші гарантії прав особи.

А тепер можемо перейти до характеристики кримінально-правових праць Вольтера. Всі його праці доцільно переділити на три групи.

До першої групи належать книги, брошури, статті, присвячені захистові жертв феодальної юстиції. Там мислитель приділив багато уваги питанню про докази, зокрема піддав критиці теорію формальних доказів, таку характерну для судової практики його часу. За цією теорією ні суди, ні слідство не мали права оцінювати докази за власним розумінням (їхнє завдання полягало в тому, щоб кожному факту, з яким вони мали справу як із доказом, механічно застосувати міру, встановлену законом, і зробити той висновок, якого передбачав закон.

Побудована відповідно до цієї теорії система доказів була органічно пов´язана з інквізиційним процесом. А останній системою формальних доказів спирався на тортури як на один із основних засобів для одержання зізнання звинуваченого, що розглядалось як «цариця доказів».

На відміну від тогочасної теорії формальних доказів, Вольтер вільно оцінював кожний доказ, кожну вірогідність, не будучи у своїх міркуваннях зв´язаним будь-якими їх оцінками, встановленими законом. Він виходив із логіки, із розумного підходу до фактів, із життєвого досвіду, завдавши цим сильного удару по теорії формальних доказів.

До другої групи віднесімо статті, вміщені у Філософському словнику. Тут Вольтер торкався загальних питань кримінального права і процесу. Мислитель піддав різкій критиці смертну кару як міру покарання, критикував судочинство феодального суспільства, вказував на необхідність введення публічного процесу, забезпечення прав звинуваченого і т. ін.

Найбільш широке і глибоке узагальнення кримінально-правових поглядів Вольтера дано у двох великих працях «Коментар до книги про злочини і покарання» і «Нагорода за справедливість і гуманність», які належать до третьої групи його праць. Мислитель почав свій «Коментар» із характеристики праці Беккаріа «Про злочини і покарання», якій він дав досить високу оцінку. А заразом на одному прикладі показав, яким далеким ще було тогочасне суспільство від здійснення ідей, сформульованих Беккаріа. Вольтер показав жорстокість, несправедливість покарання злочинця, який не мав належних умов існування. Було б набагато краще попереджати ці доволі звичні нещастя, ніж обмежуватися їх покаранням, писав Вольтер, і дійшов висновку - забезпечте, по можливості, допомогу всякому, хто наміряється чинити зло, і вам доведеться менше карати.

У «Коментарі» велику увагу приділено трьом китам феодальних репресій - смертній карі, тортурам і конфіскації майна. Як і в попередніх статтях, Вольтер усіляко доводив недоцільність застосування смертної кари. Позбавляючи життя винного, суспільство само позбавляється можливості використати засудженого для компенсування заподіяної злочином шкоди. Мислитель пропонував засуджувати вбивць до пожиттєвих громадських робіт.

Філософ категорично висловився проти тортур. «Це тяжке, мученицьке покарання,- писав він,- що застосовується до особи, яку ще не визнано винною. Закон іще не засудив її, а на неї, не впевнившись у її злочині, накладають покарання набагато страшніше, ніж смерть, якій її піддають, переконавшись у тім, що вона її заслуговує».

Вольтер був також противником конфіскації майна. Він досить переконливо доводив, що конфіскація майна в руках феодалів стала засобом їх збагачення.

Розглядаючи питання феодального кримінального судочинства, Вольтер вимагав його докорінної реформи. Він і тут різко критикував систему таємного судочинства з застосуванням тортур, використанням нечесних свідків, недопущенням адвокатів, вимагав гласності й змагальності процесу, єдності законів у межах усієї держави.

Другу велику працю Вольтера «Нагорода за справедливість і гуманність» було присвячено проблемам кримінального права і процесу. Вона підсумувала його невтомну викривальну і просвітницьку діяльність у цій галузі. Видаючи «Нагороду» як кримінально-правову платформу, засновану на ідеях просвітництва, мислитель розглянув низку корінних проблем кримінального законодавства. Зокрема, він довів необхідність установлення співрозмірності злочину і покарання, а відзначаючи хибність тогочасних законів, закликав до створення таких законів, які, перш ніж карати злочинців, прагнули б до попередження злочинів.

Розглядаючи питання про вбивство, Вольтер знову торкнувся смертної кари і знову довів її недоцільність. Він визнав можливість і неминучість страти злочинця лише в одному випадку: коли немає іншого способу врятувати життя великої кількості людей, - як убивають скаженого пса.

У «Нагороді» Вольтер розвинув і конкретизував думку про перетворення покарання із знаряддя голої відплати на засіб виправлення злочинця і зрівноваження заподіяної шкоди. А розглядаючи питання про єресі, філософ різко засудив сперті на забобони закони, що карали єретиків, виступив проти кривавого трибуналу церковної інквізиції.

Оцінюючи роль Вольтера у розвитку передових ідей минулого, слід відзначити: мислитель був передовим борцем французької буржуазії XVIII ст., борцем не за наближення царства лише буржуазії^ а за загальнолюдські інтереси, за загальнолюдський прогрес. Його активний войовничий гуманізм зберіг свою дієву силу до наших днів.