Історія політичних і правових вчень
§ 6. Вчення Джона Локка про державу і право
Джон Локк (1632-1704) - апостол революції 1688 р., найпоміркованішої та найуспішнішої з усіх революцій, після якої Англія вже не відчувала потреби в будь-якій новій революції.
Революція 1688 р., що увійшла в історію під назвою славної, оформила становлення в Англії конституційної монархії та закріпила політичний компроміс між буржуазією та новим дворянством (джентрі). Цей компроміс, який був основою революції, знайшов відображення, ідейне й теоретичне, у творчості Дж. Локка. Ф. Енгельс із цього приводу писав, що Локк був у релігії, як і в політиці, сином класового компромісу.
Після славної революції вийшли його основні філософські та політичні твори, серед яких основоположний - «Два трактати про правління державою». У ній він обґрунтував своє розуміння суспільного устрою, держави і права, яке відіграло важливу роль в історії політичної думки. Локка можна вважати найщасливішим мислителем, оскільки він завершив свою працю з теоретичної політики саме тоді, коди уряд у його країні перебрали люди, які поділяли його політичні погляди. І практики, і теорії поглядів, що їх обстоював Локк, упродовж тривалого часу дотримувалися найсміливіші політики й філософи.
Викладаючи свої погляди на суспільний лад і політичну організацію, Локк, подібно до інших мислителів того часу, виходив із природного стану. У природному стані, вважав мислитель, панував природний закон, закон природи, який, будучи виразом розумності людської природи, вимагав миру та безпеки для всього людства. Цей стан у тлумаченні Локка суттєво відрізнявся від Гоббсової картини війни всіх проти всіх. Війна могла закінчитися пригніченням однієї людини іншою, а в природному стані для цього не було ніяких підстав. Природний стан, на його думку, характеризувався повною свободою людини. Це - природна свобода, яка була невідчужуваною, виражалась у свободі від усякої вищої влади на землі та не перебувала в залежності від волі або законодавства влади людини. У природному стані люди вільно розпоряджалися своїми свободою, майном і всі мали рівні права.
Отже, природний стан, за вченням Локка, був відзначений повною свободою і такою рівністю, за якої всяка влада і всяке право були взаємними і ніхто не мав більше від іншого. Свобода і рівність - основне, що характеризує природний стан.
До кола природних прав, крім свободи і рівності, Локк відносив і приватну власність, що характеризувалася ним досить широко: як право на власну особу, на свої дії, на свою працю та її результати. «Те, що людина виробила з предметів, створених і наданих їй природою,- писав Локк,- вона з´єднала зі своєю працею, з чимось таким, що їй невід´ємно належить, і в такий спосіб робить це своєю власністю».
Однак свобода людей та їхня власність, казав мислитель, нічим не забезпечені в природному стані та перебувають під ризиком постійного посягання з боку інших. Захист свободи і власності у природному стані забезпечується лише владою кожної людини карати порушників закону природи. Але цих індивідуальних засобів і форм захисту недостатньо для забезпечення спокійного та безпечного життя, надійно гарантованої власності. Потрібні органи, які могли б неупереджено вирішувати спори між людьми, здійснювати покарання винних у порушенні природних законів.
З метою надійного забезпечення природних прав, рівності й свободи, захисту особи і власності люди погодилися утворити політичне суспільство, встановити державу. Локк підкреслив, що всі політичні суспільства починалися з добровільного союзу і взаємної згоди вільно діючих людей у виборі і своїх правителів, і форм правління. Вступаючи в суспільство, кожний передає суспільству, а отже, законодавчій владі свої природні права, гарантом яких має стати держава.
Великою та головною метою об´єднання людей у державу і передання себе під владу уряду є забезпечення за кожною людиною її природних прав на власність - життя, свободу, рівність і майно. Людина для того і вступає в громадянське і політичне суспільство, щоб жити спокійно та в безпеці, щоб мати гарантію цілісності її власності й особи.
Отже, тільки свобода, твердив Локк, створює суспільство. Він критикував Гоббса за те, що той не зрозумів, у чому полягала справжня мета договору про політичне і громадянське з´єднання. Такою метою могла бути тільки гарантія природних прав, а не відчуження їх на користь державця. Такі права, як право на життя й володіння майном, свободу і рівність людина не відчужує нікому ні за яких обставин. Ці невід´ємні, невідчужувані природні права - остаточна межа влади і дій держави, переступати яку їй заказано. Якщо політична влада скеровує свою діяльність проти великої мети, то вона вступає у війну з суспільством, сама відновлює природний стан, для припинення якого створена. Договір, порушений однією зі сторін, не може зв´язувати іншу. Одним словом, суттєва межа політичної влади є межа природних прав, для захисту яких вона існує.
Локк також вважав, що люди повинні відмовитися від тих прав, які не є сумісними з асоціацією людей, зокрема таким йому видавалось особисте користування правом покарання, яке природно належить кожному. Суспільство, кожний із членів якого користувався б правом бути власним суддею, повернулося б до природного стану, вже не було б громадянським і політичним суспільством.
Суспільний договір Локк не розглядав як такий, що укладається раз і назавжди, без зміни, права контролю з боку народу, певного корегування його умов. Договірні відносини людей з державою - процес, що постійно поновлюється і відбувається на основі принципу згоди.
Суспільний договір, який засновує уряд, зобов´язує, на думку філософа, тільки тих, що брали в ньому участь: син мусить підтвердити угоду, укладену давніше його батьками. Людина, вважав мислитель, не народжується підданою того чи іншого уряду країни. Тільки сягнувши повноліття, вона як вільна людина вибирає, під якою владою якого уряду вона хоче перебувати і членом якої держави вона хоче стати. Тільки згода вільних людей, які народилися під владою будь-якого уряду, робить їх членами цієї держави.
У вченні Локка про суспільний договір, отже, йшлося не тільки про договірне походження держави, а й про договірну форму встановлення громадянства стосовно до кожної окремої людини.
Держава, яка утворилася внаслідок укладення суспільного договору, являє собою, за вченням Локка, сукупність людей, які з´єдналися в одне ціле під егідою ними ж установленого загального закону і створили судову інстанцію, уповноважену вирішувати конфлікти між ними й карати злочинців, які порушують природні права.
Маючи це на меті, державна влада приймає конституцію, утворює, крім судових інстанцій, низку інших спеціальних інститутів, головне завдання яких - гарантувати людям, які об´єднались у громадянське суспільство, природні права. Одночасно держава не могла ухвалювати ніяких правових норм, які порушували б природні права людей. Держава не була уповноважена також втручатись у приватну підприємницьку діяльність, релігійне життя й культуру. У такий спосіб мислитель ще раз підкреслював, що зміст входження людини в суспільство та державу полягає не у відреченні, а в посиленні гарантій її природних прав. Тому він особливо наголошував на необхідності поваги до власності, яку вважав святою та абсолютно недоторканною, а також умовою особистої свободи.
Реалістичність політичного мислення Локка виявилася не тільки у визначенні перед державою такої основної і великої мети, яка цілком відповідала покликові часу, а й у виборі засобів, покликаних сприяти здійсненню цієї мети. Це, зокрема, законність, поділ влади і право народу на повстання у випадку зловживання владою.
На закон і законність Локк покладав великі надії. Закони, що видаються верховною владою в державі, повинні, на його думку, відповідати велінням природного права, передбаченим ним невідчужуваним правам людини. А відповідність або невідповідність позитивного закону природному виступає як критерій його справедливості або несправедливості. Закони природи постають перед усіма людьми як закони вічні, однаково і перед законодавцями, і перед людьми. Вони передують заснуванню громадянського суспільства, і це надає їм особливої міцності, божественного характеру, оскільки природні закони є виразом божественної волі, як про це казав сам Локк. Громадянське суспільство не може скасовувати природних законів. Навпаки, громадянське суспільство з його законодавчою владою покликано здійснити природний закон, усією силою свого авторитету зміцнити, закріпити все те, що людиною привнесено з природного стану: свободу і власність.
Основний задум Локка полягав у досягненні того, щоб громадянський закон втілив у собі вимоги природного закону, надав їм необхідного визначення і забезпечив їх публічно-владним захистом. Мислитель, отже, прагнув забезпечити дію закону природи і невідчужуваних прав і свобод людини опосередковано - саме через громадянські закони.
Державу утворено, за вченням Локка, для загального блага. Індивід може коритися лише тим законам, на які він дав свою згоду, інакше це означало б порушення свободи. Оскільки закон виражає волю всього суспільства, він є загальнообов´язковим для всіх, зокрема і для державних властей. У державі абсолютно ніхто, ніякий орган не може бути вилучений із підпорядкування його законам цього суспільства. При цьому Локк застерігав, що будь-яке вилучення поставило б ту чи іншу приватну особу, а тим паче носія державної влади в природний стан, у стан війни проти народу, тоді як усі інші й надалі керуються правилами громадянського стану.
Далі Локк пояснював, що закон повинен бути однаковим як для багатих, так і для бідних, мати метою загальне благо. Закон у справжнім розумінні слова, зауважив філософ,- не будь-який припис, що виходить від громадянського суспільства в цілому або від установленого людьми законодавчого органу. Титул закону має лише той акт, який вказує розумній істоті поведінку, яка відповідає її власним інтересам і служить загальному благу. Якщо такої норми-вказівки припис не містить, він не може вважатися законом.
Обстоюючи режим суворої законності, Локк писав, що хоч би хто конкретно володів верховною владою в державі, йому ставиться за обов´язок управляти згідно з установленим постійним законом, проголошеним народом і відомим йому, а не способом імпровізованих указів. Закони тоді сприяють досягненню головної та великої мети держави, коли їх усі знають і всі виконують.
Постійні закони, за вченням мислителя, відіграють роль вихідного та основного правового джерела для поточного законодавства; обов´язок законодавця - керуватись у своїй діяльності положеннями цих постійних законів, оскільки вони є істотною основою законності взагалі та законності в законодавчій діяльності зокрема.
Як виразник класового компромісу, Локк різко критикував абсолютизм. Він виступав на захист тієї конституційної монархії, яка утвердилася в Англії після перевороту 1688 р. Державу, засновану на засадах абсолютизму, не можна навіть визнати за державу. Абсолютна монархія гірша, ніж природний стан, бо над абсолютним монархом немає суду і він перебуває ніби в природному стані стосовно до своїх підданих. Проміняти природний стан на абсолютну монархію - це те саме, що для уникнення шкоди, якої завдає нам лисиця, віддати себе в кігті лева. Мислитель, отже, виступав за обмежену конституційну монархію, де запроваджено поділ влади. Тільки вона, на його думку, здатна забезпечити велику й головну мету об´єднання людей у суспільство, недоторканність приватної власності, свободу і рівність. Ця вимога в умовах XVII ст. була досить прогресивною.
У своєму обґрунтуванні конституційної монархії Локк до міркувань про природне право приєднав вчення про поділ влади, яке він запропонував одним із перших у політико-правовій літературі XVII ст. Пояснюючи принцип поділу влади, мислитель писав, що треба розрізняти три гілки влади - законодавчу, виконавчу і союзну, або федеративну. Законодавча влада здійснює право видавати закони. Вона вручається представницькому органу всієї нації -парламенту. Виконавча влада проводить закони в життя і вручається монархові або кабінету міністрів. Союзна влада відає справами зовнішньої політики, зносинами з іншими державами, вирішує питання війни і миру та ін. Здійснювати ці повноваження може також монарх або кабінет міністрів.
Судову владу Локк окремо не вирізняв, вона поглиналась у нього виконавчою. Зате законодавча і виконавча гілки влади не повинні бути в одних руках, вважав він, у противному разі носії влади можуть приймати найвигідніші для себе закони і застосовувати їх, робити для себе виняток із загальних законів та іншими способами використовувати політичні привілеї у своїх приватних інтересах.
Щоб не сталось узурпації якою-небудь гілкою всієї повноти державної влади, відвернути можливість деспотичного використання цієї влади, філософ визначив принципи зв´язку і взаємодії окремих її частин. Законодавча влада - верховна влада у країні, вона мусить повелівати іншими гілками влади, стоїть на чолі всієї держави, але все ж вона - не абсолютна. Власність - природне право громадянина, і навіть парламент не може відняти цього права.
Водночас Локк застерігав, що виконавча і союзна гілки влади не є пасивними придатками законодавчої влади, а активно впливають на неї.
Але поділ не відкидав єдності влади, яка досягається, на думку мислителя, тим, що всі гілки влади походять від законодавчої та підпорядковуються їй. У монархічних формах монарх сприяє єдності державної влади тим, що бере участь у всіх трьох названих гілках. Крім того, монархові належить прерогатива, під якою Локк розумів деякі суттєві права виконавчої влади, належні до здійснення законодавства, а саме: право скликання і розпуску парламенту, право законодавчої ініціативи, право затверджувати законопроекти і, зрештою, право діяти всупереч закону, пом´якшувати силу закону, який визнається таким, що діє на шкоду народові.
Теорія поділу влади в її класичному вигляді, сформульована Локком, розглядалася ним як неодмінна умова вилучення й запобігання тиранії, забезпечення прав і свобод людини. Вона складалася в умовах гострої політичної боротьби, активними учасниками якої виступали три сили: королівська влада, дворянство і новонароджена, міцніюча буржуазія.
Теорія поділу влади є виразом прагнення буржуазії до компромісу з дворянством. Згідно з нею, дворянство повинно одержати виконавчу владу, буржуазія ж претендує на те, щоб розділити з дворянством владу законодавчу.
Ідея поділу влади була, отже, спробою теоретичного виправдання блоку двох класів - дворянства та буржуазії, їхнього компромісу, який став результатом перевороту 1688 р. в Англії. Водночас необхідно відзначити, що в теорію поділу влади від самого початку було закладено великий гуманний потенціал. У працях Лок-ка, його послідовників теорія поділу влади тісно пов´язувалася з ідеями вільного розвитку людини, усунення всього того, що обмежувало, порушувало її природні права.
Верховна влада, за вченням Локка, виражена конкретно у владі законодавчій, має своїм джерелом народ. Вона є владою, делегованою народом. Тільки народ має право визначати, встановлювати форму правління та передавати владу тому, кому він вважає за потрібне. Оскільки законодавча влада є делегованою владою для певної мети, то в руках народу залишається завжди верховна влада, якій належить право усунення або зміни законодавчої влади.
Верховенство, отже, належить народові. Він є сувереном країни, незалежно від тієї чи іншої форми правління. Встановлюючи законодавчу і виконавчу владу, народ не відмовляється від свого права на верховну владу. Залишається визначити, що станеться, якщо довірені особи народу, яким передано владу або законодавчу, або виконавчу, порушать свої повноваження і посягнуть на права народу. Такою поведінкою, казав Локк, люди, яким вручено владу, порушують свої повноваження і поновлюють природний стан між собою та громадянами. За такого стану звернення до сили стає законним, вина при цьому падає на людей, які зруйнували суспільні зв´язки, що їх узялися охороняти. Мета такої народної революції, зазначив філософ, у заміні узурпованої законодавчої влади новою владою. Таку мету не можна назвати бунтом, а навпаки, відновленням істинного закону. Справжніми бунтівниками є особи, які порушили свої повноваження і фактично оголосили війну народові; від того моменту всі зобов´язання припиняються, припиняє дію всяке право, крім права законного захисту.
Але хто ж може судити, чи перевищили свої повноваження правителі й законодавці? Третейського суду в цьому випадку не існує. За вченням Локка, судить той, хто володіє верховною владою, тобто народ. «Хто ж краще може судити про добросовісність виконання доручення, ніж той, хто дав це доручення?» Словом, скривджена сторона має право сама судити за себе. Суверенітет народу, вважав мислитель, вище суверенітету створеної ним держави. І якщо більшість народу вирішить покласти край свавіллю тих, хто порушив суспільний договір, то збройне народне повстання з метою повернути державу на шлях свободи, закону, руху до загального блага буде цілком правомірним.
Проголосивши право народу на повстання, Локк ніби реабілітував уже здійснену державним переворотом 1688 р. зміну форми правління і водночас застеріг королівську владу на майбутнє від посягань на завоювання англійської революції.
Вчення Дж. Локка про державу і право, як бачимо, виражає основні положення юридичного світогляду нової епохи. Воно увібрало чимало досягнень попередньої політичної думки і передової наукової думки XVII ст. Необхідно відзначити, що ні один філософ не зробив більшого впливу на розвиток політико-правової думки XVII ст., ніж Локк, зокрема на французьких просвітителів і діячів американської революції. Його політико-правове вчення відіграло і продовжує відігравати суттєву роль у розвитку і реалізації ідей правової держави, поділу влади, невід´ємних прав і свобод людини.