Історія політичних і правових вчень
§ 4. Основні напрямки англійської політичної та правової думки
У середині XVII ст. сталася революція в Англії. В її перебігу визначилися два табори, які представляли протилежні політичні й релігійні концепції, а також різні соціальні інтереси. Представники старого феодального дворянства та англіканського духовенства були опорою абсолютизму та обстоювали збереження феодальних порядків і англіканської церкви. Виступаючи на захист королівської влади в Англії, теоретик абсолютизму Салмазій уподобав концепцію божественної природи монархічної влади, посилаючись на Святе Письмо - немає влади, крім тієї, що від Бога. Ці традиційні для середньовіччя посилання на боговстановленість влади короля доповнив Фільмер патріархальною теорією виникнення і сутності держави. Він доводив, що влада короля бере початок безпосередньо від прародича роду людського - Адама. Як бачимо, захисники абсолютизму в Англії не особливо непокоїлися про новизну і вагомість тієї аргументації, якою вони користувалися в ідеологічній боротьбі.
Табір опозиції режиму об´єднував нове дворянство та буржуазію під загальною назвою пуритан (від лат. purus - чистий).
Пуританізм виступав в Англії як опозиційний рух за послідовну реформацію англіканської церкви, очищення її від рис, успадкованих від католицизму. Спершу пуритани виступали за спрощення церковних пишностей, відмову від літургії на користь проповіді. Але із загостренням соціальної кризи вимоги пуритан набували радикального і політичного характеру. Згодом пуританізм став масовою формою вираження антифеодальних соціальних вимог і відіграв вирішальну роль в ідеологічному забезпеченні англійської революції XVII ст.
Однак революційний табір не був єдиним ні в соціальному, ні в релігійному аспектах. Під час революції в таборі пуритан остаточно визначилися три головні течії: пресвітеріан, індепендентів і левелерів.
Пресвітеріанська течія, яка об´єднала велику буржуазію та верхівку нового дворянства (джентрі), складала праве крило революції. Вона прагнула до обмеження королівського свавілля і утвердження своєї політичної влади без участі народу.
Релігійно-політична програма пресвітеріан передбачала очищення церкви від пережитків католицизму, її реформу за шотландським взірцем і утвердження на чолі церковно-адміністративних округів пресвітерів із найбільш заможних громадян. За доктриною та організаційними принципами пресвітеріанство було близьким до Реформації. Культ і церковна обрядовість - надзвичайно прості. Католицьке духовенство замінено системою пресвітерів із різко обмеженими й послабленими адміністративними функціями і централізацією.
Впливовішою партією революційного табору були індепенденти, що висунули такі релігійно-політичні гасла: встановлення обмеженої конституційної монархії, визнання та проголошення невід´ємних прав і свобод підданих, щонайперше свободи совісті і свободи слова; усунення централізованої церкви і створення незалежних від держави місцевих релігійних громад. Виразниками ідеології індепендентів були Джон Мільтон, Олджернон Сідней, Джеймс Гаррінгтон та ін.
Відомий англійський поет Джон Мільтон (1610-1674) взяв активну участь у революції на боці демократичних сил. У своїх працях він обґрунтовував те положення, що всі люди за природою вільні та мають залишатися такими за всіх без винятку умов суспільного життя. Всі вони створені для того, щоб владарювати, а не коритися. Народ - єдине джерело і носій влади, державного суверенітету. Він вручає кермо правління королю, магістратам не для того, щоб поставити над собою володарів, а щоб мати уповноважених, які чітко виконували би його доручення. Правителі зобов´язані діяти в інтересах і на благо народу, корячись громадянським законам. Інакше народ може в будь-який час усунути правителя від влади і піддати його покаранню, навіть найсуворішому. Очевидно, Дж. Мільтон виправдовував таким чином суд над Карлом І і його страту.
Джон Мільтон виступав, отже, як один із ранніх буржуазних прихильників природноправової теорії, принципу народного суверенітету і суспільного договору, основні положення яких він використовував у боротьбі проти абсолютизму, домагаючись передання буржуазії та новому дворянству всієї повноти державної влади.
Ідею народного суверенітету обстоював у своїх творах і Олджернон Сідней (1622-1683). Виходячи з природноправового вчення, він обстоював принцип народного суверенітету і заявляв, що єдина правомірна основа влади - це вільна згода людей заради мети самозбереження. Ця заява свідчить про те, що мислитель був прихильником договірної теорії походження держави. Із цієї теорії він робив висновки на користь демократичних принципів. Сідней заявляв, що люди, встановлюючи державну владу, обмежують свою свободу лише настільки, наскільки це необхідно для загальної користі, і що вони зберігають за собою право не тільки встановлювати, а й скидати уряд. Близьким за політичними поглядами до індепендентів був і Джеймс Гаррінгтон (1611-1677). У своєму творі «Республіка Океанія» він розвинув тезу про детермінацію державних форм характером розподілу власності в суспільстві.
Досліджуючи фактичне майнове становище різних соціальних верств тогочасної Англії та зіставляючи його з організацією, складом і цілями правління, Дж. Гаррінгтон одним із перших у правознавстві нового часу відзначив вирішальну залежність природи і специфічних рис політичного ладу від реального економічного фактора.
Відзначаючи позитивні риси індепендєнтів, слід, однак, підкреслити, що вони не були послідовними прихильниками демократичних форм держави. Виражаючи настрої великої та середньої буржуазії, нового дворянства, яке приєдналося до революції, вони, як і вся партія індепендєнтів, схильні були піти на компроміс із дворянством і на встановлення конституційної монархії.
Але в перебігу революції з індепендентської течії виокремилися левелери (зрівнювачі), які почали користуватися найбільшою популярністю серед ремісників і селян. У своєму маніфесті «Народна згода» левелери висунули ідеї народного суверенітету, загальної рівності, вимагали проголошення республіки, встановлення загального чоловічого виборчого права, повернення огороджених земель громадам.
Найвідомішим з-поміж мислителів цього табору був Дзісон Лільберн (1614-1667). Наріжним каменем платформи левелерів був принцип первинності, верховенства і суверенітету влади народу. Вся влада, писав Дж. Лільберн, споконвічно і за своєю сутністю виходить від народу і, отже, належить тільки йому. Вільний вибір народу та його згода, виражена через представників, започатковує всяке справедливе управління. Левелери не просто проголосили вказаний принцип. Вони звернули увагу на те, що нація є початком, серединою і кінцем всякої влади, і що закони самої історії та відповідальність перед нащадками і предками забороняють нації відчужувати будь-кому свою владу.
Подібним чином вирішувалося левелерами питання про права і свободи особи. Такі права і свободи, як свобода особи і право власності, свобода совісті й друку, свобода промислової й торговельної діяльності, рівність усіх перед законом і судом вони оголошували вродженими і невід´ємними. 1 ніякі власті, ніякі органи, на думку левелерів, не уповноважені скасовувати або змінювати ці природні права і свободи людини, бо природні права існують раніше і стоять вище всякого позитивного права.
Новою була й інша теза левелерів, а саме: з метою попередження узурпації влади, в ім´я збереження свободи народу необхідно уникати зосередження всіх публічно-владних повноважень в одних руках, навіть якщо це будуть руки законодавця. Влада депутатів, писав Лільберн, полягає лише у виданні законів, правил та інструкцій для судів і осіб, яких призначено за законом для їх виконання та яким повинні коритися однаково члени як республіки, так і парламенту. Нерозумно, несправедливо і згубно для народу, щоб законодавці були одночасно й виконавцями законів.
Левелери стверджували, що тільки за умови суворого розмежування влади між органами законодавчими й виконавчими можна зберегти цілісність народної свободи. Будучи послідовними в цьому питанні, левелери пропонували відокремити також суд від адміністрації, а всіх службових осіб зробити підзвітними парламенту.
Аналізуючи систему поглядів левелерів на державу і право, можемо констатувати, що вони були витоками багатьох наступних доктрин ХУІІ-ХІХ ст., зокрема лягли в основу вчень таких мислителів, як Спіноза, Локк, французьких політичних мислителів XVIII ст.
У розвитку будь-якої революції неминуче відбуваються як процеси консолідації, так і процеси розмежування тих, хто бере участь у суспільному русі. Так сталось і під час англійської революції. У 1648 р. від партії левелерів відійшли «істинні» левелери -дигери (копачі), які спиралися на бідніше селянство і міські низи. Рух дигерів очолив і став його теоретиком Джерард Віистенлі (1609 - після 1652). У своєму вченні Вінстенлі вимагав створення соціальної республіки, на відміну від суто політичних вимог. Він стояв за ліквідацію приватної власності на землю.
А якою ж мала бути нова республіка? Мислитель убачав її створення на засадах розуму, справедливості й свободи.
Але свобода визначалася ним по-новому, не з формально-політичних позицій, а з соціальних. По-перше, істинна свобода там, твердив Вінстенлі, де людина одержує їжу і засоби для підтримання життя, а ще вона полягає в користуванні землею. По-друге, там, де існує фактичне володіння і користування людьми комплексом прав, що їм належать.
Дж. Вінстенлі, отже, був одним із перших політичних і соціальних мислителів, який став на шлях критики формальної свободи, вимагаючи свободи реальної, тобто забезпечення життя насамперед матеріальними засобами існування.
Характеризуючи форму правління, яка повинна бути здійснена в новій республіці, Вінстенлі зупинився на правлінні республіканському, основою якого були закони загальної свободи, що забезпечували засобами існування на землі всіх. Великим законодавцем у республіканському правлінні, писав він, є дух загальної справедливості, який перебував у людському роді та який повстав сьогодні, щоб навчити кожного чинити стосовно до іншого так, як би він хотів, щоб інший чинив стосовно до нього, незважаючи на особу.
Але хто все ж таки повинен користуватися переважним правом управляти державою? На це питання Вінстенлі дав чітку відповідь.
У його республіці всі мали право вибирати та бути обраними на всі посади. Виборчого права позбавлялися лише реакціонери, контрреволюціонери і спекулянти. Водночас мислитель пропонував обирати тих, хто проявив себе як поборник загальної свободи, людей, досвідчених у законах, людей мужніх, які не боялися казати правду.
Цікавим було тлумачення Вінстенлі концепції природного права. Він вважав, що люди від природи рівні та мають природне право на землю, що особиста праця є споконвічним і єдиним джерелом багатства. А звідси й висновок: існування приватної власності на землю, одержання нетрудового доходу - це грубе порушення природного права, кінцева причина всього соціального лиха. Щоби позбутися його, мало змінити форму правління, вдосконалювати політико-юридичні інститути, норми, процедури. Треба саму будову держави поставити на принципово новий фундамент -на «законах загальної свободи».
Такими були демократичні принципи організації правління державою, висунуті Вінстенлі та нові в житті нових народів. Самі ж політичні погляди дигерів були різновидом селянського утопічного комунізму.