Історія політичних і правових вчень
§ 2. Політичні та правові погляди Гуго Гроція
Гуго Гроцій (1583-1645) - один із ранніх творців юридичного світогляду нового часу. Він належав до голландської університетської інтелігенції: батько його був куратором, а дядько - ректором Лейденського університету.
У досить ранньому віці хлопчик проявляв наукові здібності, а вже в 14-річнім віці дивував своїми знаннями вчених і правителів. Будучи у складі голландської делегації в Парижі, він так уразив своїми знаннями короля Генріха IV, що той вигукнув у присутності придворних: «Ось диво Голландії!»
У 1598 р., тобто в 15-річному віці, Гроцій одержав в Орлеанському університеті ступінь доктора права, а в 1604-1605 рр. написав першу працю «Про право здобичі», в якій обстоював право вільного плавання кораблів під усіма прапорами у відкритому морі, доводячи безпідставність домагань на виняткове морське панування спершу Іспанії та Португалії, а згодом Англії.
У 1613 р. Гроцій взяв участь у релігійно-політичному спорі між «гомаристами» і «армініанами» (за іменами професорів Лейденського університету Гомара і Армінія, ватажків ворогуючих партій). Гроцій приєднався до «армініан». Боротьба була жорстокою і закінчилася перемогою «гомаристів». Гроція засудили до довічного ув´язнення. В тюрмі він пробув близько двох років і звільнився за допомоги своєї жінки Марії. За переказами, він був винесений в ящику з книгами і в одязі каменяра врятувався втечею до Франції.
У Франції мислитель написав знаменитий трактат «Три книги про право війни і миру». Книга вийшла у світ 1625 р. та була перекладена мовами багатьох країн. У нашій країні трактат Гроція переклали близько 1710 р. в Київській духовній академії за велінням Петра І.
У вступі, яким відкривалася книга Г. Гроція «Про право війни і миру», зазначалося, що її написано на захист Справедливості, яка повинна панувати у відносинах між індивідами, народами і державами, а основна мета трактату - вирішення актуальних проблем міжнародного права. Але перш ніж вирішувати ці проблеми, Гроцієві необхідно було розв´язати загальніші питання про те, що являє собою право і хто є суб´єктом міжнародних відносин.
Філософ вважав, що ідея справедливості - необхідна ознака права, а сама справедливість трактувалася ним як вимога розуму, веління природи розумної істоти. «Право означає тут не що інше, як те, що справедливе. Суперечить же справедливості те, що противно природі істот, наділених розумом». Очевидно, що тут він висловив думку про існування природного права. Подібну думку висловлювали різні мислителі й до нього. Але якщо уважно придивитися до принципів природного права у Гроція, то легко можна виявити їх новий характер. Гроцій був одним із перших мислителів, які використали природно-правові уявлення для обґрунтування переходу суспільства від феодалізму на вищий ступінь. Апелюючи до природи людини, ці мислителі піддали нищівній критиці феодалізм і проголосили наближення нової ери. Для того часу обґрунтування переходу від феодального ладу, який ізжив себе, до нового буржуазного, який відкривав простір для розвитку людського суспільства, було глибоко прогресивною справою.
Слідом за Арістотелем Гроцій поділяв право на природне і встановлене волею. Найкращий поділ права у прийнятному значенні, відзначав він, запропоновано Арістотелем, згідно з яким, з одного боку, є природне право, а з іншого - право, встановлене волею, що його Гроцій називав законним правом.
Мати природного права - це сама природа людини. Також природне право визначалося ним як припис здорового глузду. Згідно з цим приписом, та чи інша дія - залежно від її відповідності чи суперечності розумній природі (тобто вимогам, природі розуму) — визначається або морально необхідною, або морально хибною. Це тому, що природне право, за твердженням Гроція, не залежить не тільки від свавілля людей, а й від волі Бога. Воно зовсім не будь-чия вигода, інтерес чи воля, а сама розумна природа людини як соціальної істоти.
Отже, Гроцій першим джерелом права визначав природу людини. Але, будучи непослідовним у своєму ставленні до релігії, він зробив застереження, що хоча природне право діяло б і без Бога, але все ж Бог існує та є творцем усього сущого. Тому другим джерелом права Гроцій вважав Бога і таким чином, поруч з природним правом, визнавав галузь права божественного.
Втім, це не перешкоджало йому твердо дотримуватися тієї думки, що зміст природного права не залежить від божественних установ. Бог, за словами Гроція, не в змозі змінити вимог природного права, бо Він не може зло за внутрішнім змістом перетворити на добро, подібно до того, як Він не може спростувати правила, за яким два рази два дорівнює чотирьом.
Розвиваючи ці думки, філософ застерігав, що приписи природного права не розходяться з божественною волею. Мало того, Бог вимагає їх дотримання. Але, оскільки Бог є творцем усього сущого, Він виступає і в ролі творця людської природи, з якої випливає природне право. Але саме людська природа визначає зміст останнього, а не довільний розсуд Бога, тому що Він не може зробити так, щоб явище суперечило власній сутності.
Людина, за вченням Гроція, є жива істота вищого порядку. До властивостей, притаманних людині, належить прагнення до спілкування. Відправляючись від цієї віхи, він зазначав, що людині властиве не просто прагнення до спілкування, а прагнення до спокійного і керованого власним розумом спілкування. Саме контрольоване розумом прагнення до спілкування, яке складає особливість людської природи, Гроцій оголосив джерелом природного права.
Але ж як пізнаються ці приписи, закорінені в розумній природі людини? Даючи відповідь на це питання, Гроцій у своєму творі писав, що належність чого-небудь до природного права доводиться або з перших засад (a priori), або наслідків, що звідси випливають (a posteriori). Із цих двох способів пізнання природного права перший вирізняється більшою абстрактністю, другий - більшою загальнодоступністю. Доказ апріорі (із перших засад) полягає у виявленні за допомоги суто логічних суджень відповідності цього правила поведінки, речі людській природі. Доказ апостеріорі (від наслідків) полягає у дослідженні досвідним шляхом того, що визнається природним правом у всіх взагалі або в найосвіченіших народів.
Яких же висновків дійшов мислитель з приводу змісту тих правил, які охоплюються поняттям природного права? Зупинитися на всьому тому, що в поведінці людей Гроцій вважав таким, що відповідає природному праву, просто неможливо. Відзначмо лиш, що у вступі до трьох книг «Про право війни і миру» він навів такий перелік вимог, які випливають із прагнення людей до спілкування один з одним: утримання від чужого майна, повернення чужої речі та одержаної від неї вигоди, дотримання обіцянок, вирівнювання шкоди, заподіяної з нашої вини, заслужене карання людей. Ці вимоги філософ називав нормами природного права.
Отже, вчення Гроція про природне право, хоч і повторювало деякі погляди античних і середньовічних мислителів, але виявило й низку специфічних рис, властивих реаліям XVII ст. На відміну від стоїків і римських юристів, Гроцій вважав, що природне право -це явище, властиве тільки розумній природі людини.
Від природного права мислитель відрізняв право, виявлене волею. Воно змінюється в часі та є рівним у різних народів. Його джерелом може бути або воля Бога, або воля людей. Звідси поділ права на право божественне і право людське. Своєю чергою, людське право поділяється на внутрідержавне і міжнародне. Міжнародним є те право, яке одержує обов´язкову силу волею всіх народів чи багатьох із них. У внутрідержавному праві виражено веління державної влади, яку люди встановлюють, з´єднуючись у громадські союзи. Необхідність виконання вимог внутрідержавного права обумовлено суспільним договором. А обов´язок дотримуватися самого договору випливає з природного права, яке приписує виконувати дані обіцянки. З цього видно, що природа теж може вважатися прародичкою внутрідержавного права.
Право ж, установлене волею божества, достатньою мірою зрозуміле для нас із самої назви. Воно має безпосереднім джерелом саму божественну волю, і дане або всьому людському роду, або одному народові.
За допомоги права, гадав Гроцій, люди примушуються особливою силою до дотримання справедливості. І там, де виникало питання про підтримання права силою, неминуче виникала тема держави.
Виникнення держави Гроцій пояснював тією ж спілкувальною природою людини. При цьому він дав зрозуміти, що в основі прагнення людей до спілкування лежить відчуття самозбереження. Люди початково об´єдналися в державу, переконавшись у неспроможності окремих розсіяних сімей протистояти насильству. Мислитель підкреслив, що люди зробили це добровільно. Із цього випливає, що він дотримувався договірної теорії походження держави.
Відповідно до своєї теорії походження держави, філософ визначав її таким чином: «Держава... є досконалий союз вільних людей, укладений заради дотримання права і загальної користі». Таке вивчення держави перебувало під політичним впливом Арістотеля, а надто - Цицерона, і водночас виражало концепцію договірного походження держави.
Ідея договірного виникнення держави висловлювалася в історії політичної думки задовго до Гроція: в реальній практиці середніх віків договори між феодалами, між феодалами і містами були формою, джерелом права, зокрема й публічного права. Заслуга Гроція полягала в тім, що він разом з деякими іншими мислителями, такими, як Макіавеллі, Гоббс, Спіноза, Руссо, почав розглядати державу людськими очима і виводити її природні закони з розуму і досвіду людини, а не з теології. Крім того, тільки у Гроція договір про створення держави розглядався як вихідне начало теорії держави, як основа самої держави, тривалих відносин влади і підкорення.
Це сталося тому, що Гроцій, перенісши римське природне право в публічне, підвів цим правовий фундамент під різноманітні угоди, що їх масово укладали в той час. Головним уже стало дотримання укладених і підписаних договорів та угод. Гроцій перетворював це в аксіому, що відтоді об´єднувала не лише приватних осіб, а й держави, у певну спільноту. Тому концепція договору, створена філософом, стала найважливішою в політичній думці нового часу. Договір мав, так би мовити, внутрішній вимір, що торкався угоди між громадянством, підданими, державою та верховною владою. Суспільний договір розглядали як добровільну угоду між ними, а також як обов´язок індивідів щодо держави. Починаючи з Гроція майже всі теоретичні побудови ХУИ-ХУПІ ст., які пояснювали сутність, причини, способи утворення держави, виходили з цього засновку.
Водночас необхідно підкреслити, що вчення про походження держави з суспільного договору не виражено у Гроція з такою визначеністю, як у його послідовників - Гоббса, Локка, Руссо, і в цьому немає нічого дивного, бо він був одним із ранніх представників цього вчення. Зате Гроцій багато уваги приділяв питанням верховної влади і державного суверенітету. Як і Ж. Боден, Гроцій розвивав таке вчення про державний суверенітет, яке виправдовувало надання широких повноважень правителям і незалежність їх від народу у вирішенні багатьох найважливіших питань життя держави.
Але теорію державного суверенітету філософ розробляв в основному стосовно не до республіканських, а до монархічних порядків, які в той час певні кола буржуазії ще вважали для себе прийнятними. Абсолютизм у ряді європейських країн іще не зжив себе і певною мірою сприяв ростові буржуазних елементів.
Рушієм, який урухомлює весь державний організм, є, за вченням Гроція, верховна влада, дії якої не перебувають під будь-чиїм контролем і не можуть бути скасовані ніким, опріч самого носія вказаної влади або його наступника. Загальним носієм верховної влади, суверенітету мислитель вважав державу в цілому. На цій підставі він заперечував думку про те, що верховна влада скрізь та без винятку належала народу і що народ у випадку зловживання володарем своєю владою міг його скинути й покарати.
Гроцій допускав, що колись народ був сувереном, але, зіткнувшись із певними обставинами, повністю передав владу над собою одній особі або декільком особам без збереження за собою хоча б найменшої частки цієї влади. Такими обставинами могли бути: крайня небезпека, якої не можна було уникнути інакше, або гостра потреба в засобах існування, яку в інший спосіб не можна було задовольнити, і под. Щоб підсилити свої докази, мислитель навіть звернувся до промови римського імператора Валентиніана перед солдатами: «Вибрати мене вашим імператором, солдати, було у вашій власті, але після того, як ви мене вибрали, те, чого ви вимагаєте, залежить не від вашого, а від мого свавілля. Вам як підданим належить коритися, мені ж належить міркувати про те, як мені діяти».
Після розгляду питання про сутність і носія верховної влади Гроцій поставив питання про способи володіння нею. Мислитель розрізняв володіння владою на правах повної власності й на правах узуфрукта. На правах повної власності верховна влада може бути набута у спосіб війни та за деяких інших обставин. Держави з такою владою Гроцій називав вотчинними. їхні зверхники аж ніяк не були зв´язані волею народу і могли розпоряджатися країною на свій розсуд - аж до відчуження управління кому завгодно.
Верховною владою на правах узуфрукта володіли особи, які ставали правителями безпосередньо в результаті народного обрання. Голови таких монархій не мали права відчужувати без згоди народу своїх повноважень. Крім того, якщо в таких монархіях вибраний монарх помирав і припинялася династія там, де існував перехід престолу за спадком, верховна влада поверталася народові.
Сказане свідчить про те, ще Гроцій у розгляді деяких проблем визнав за народом певні права зі здійснення влади в державі. Тому необхідно зупинитися на міркуваннях філософа з приводу права народу повставати проти своїх правителів.
Оголошуючи головним у державних справах дотримання порядку владарювання і підкорення, мислитель доводив несумісність цього порядку зі свободою приватних осіб чинити опір владі. Не володіли, за його словами, подібною свободою і службові особи. Але це не означає, що Гроцій заперечував узагалі можливість протидіяти правителям за будь-яких обставин.
Заперечуючи в принципі право підданих чинити опір правителеві, який допускав зловживання, виконуючи функції публічної влади, Гроцій вніс у цю концепцію деякі корективи в дусі юридичного світогляду, а саме: народ може змінити спосіб правління, якщо це право залишено за ним суспільним договором. По-друге, народ може вважати суспільний договір розторгнутим у випадку явної небезпеки, яка загрожує йому внаслідок насильства начальницьких осіб. До таких випадків він відносив той, коли цар (король), пройнятий ворожим духом, готував загибель усього народу. «Не можна припустити,- писав Гроцій,- щоб з укладенням договору про утворення держави люди вирішили надати перевагу смерті, ніж чинити опір властям у подібних ситуаціях». У цім випадку філософ мав на увазі боротьбу Нідерландів проти гніту феодальної Іспанії, коли монарх Іспанії заради благополуччя одного народу задумав загибель іншого, щоб утворити там колонію.
Наведено у трактаті й деякі особливі випадки, коли дозволялося чинити опір правителеві. Зокрема, піддані могли би перешкодити відчуженню повноважень із управління країною в тих монархіях, які початково виникли в результаті обрання народом певної особи на царство і голови яких володіли владою на правах узуфрукта. Правомірним був би також опір узурпаторові, коли владу було захоплено протиправною війною. Тож мислитель, хоч і в досить обмежених межах, але визнавав за народом право на повстання, рамки якого значно розширили ідеологи наступних епох.
У трактаті «Про право війни і миру» багато уваги приділено питанням, які можна віднести до галузі цивільного і кримінального права.
Торкаючись майнових відносин людей, Гроцій зупинився на обставинах виникнення в людському суспільстві власності. Останню він не вважав природним правом, властивим людині від самого початку. Первісний стан людей, на його думку, характеризувався наявністю спільності майна. Приватна власність виникла в пізніший період, коли згоду між людьми було порушено честолюбством, браком справедливості, взаємною неприязню. Настав неминучий перехід від спільності майна до приватної власності.
З правом приватної власності філософ пов´язував можливість для особи володіти й користуватися своїм майном, одержувати доходи і вживати їх для забезпечення своїх потреб, розпоряджатися ним аж до відчуження його іншим особам. Мислитель вважав: оскільки приватну власність установлено в суспільстві, порушення прав власника є неприпустимим.
Досить детально зупинився Гроцій на майнових зобов´язаннях, які виникали в умовах існування приватної власності. Він, зокрема, торкнувся питання про договори, що укладалися власниками в процесі їхньої господарської діяльності, і розвивав ідею рівності становища сторін у договорах, а також необхідність їх виконання, в чому особливо була зацікавлена молода буржуазія.
Серед питань кримінального права Гроцій велику увагу приділяв питанню про покарання. За будь-яку протиправну дію, наголошував він, настають для особи, яка вчинила її, різні наслідки. В одних випадках - це вирівнювання завданої шкоди. В інших правопорушеннях правопорушник мусив терпіти певні страждання. Відповідні страждання і складали поняття покарання. Покарання було відплатою за злочин, це - певне зло, необхідність якого обумовлено скоєнням злодіяння. Але покарання, на думку Гроція, не може бути самоціллю. Воно не повинно розглядатися тільки як відплата.
У з´ясуванні мети покарання, наголошував філософ, необхідно мати на увазі три аспекти: користь злочинця, користь потерпілого і користь суспільства. Покарання сприяло виправленню злочинця, а в потерпілого з´являлися певні гарантії від повторення подібних злочинів з боку тієї ж особи та інших осіб. Суспільство зацікавлено у відверненні будь-яких злочинних посягань, хоч би від кого вони виходили. Гроцій ставив також питання про кримінальну відповідальність тільки за виновну дію. Водночас він проводив ідею про співрозмірність злочину й покарання. Як бачимо, і в галузі кримінального права Гроцій висував принципи, в яких буржуазія теж була зацікавлена.
Працю мислителя «Про право війни і миру», як уже зазначалося, було присвячено головно проблемам міжнародного права. Найважливішим завданням написання цієї праці було довести, що право в галузі міжнародних відносин створювалося за взаємною згодою держав, які керувалися міркуваннями взаємної користі, і що дотримання права народів - таке ж обов´язкове, як і дотримання внутрідержавних законів; що навіть під час війни голос закону не заглушувався гуркотом гармат, що природне право зберігало свою чинність і під час війни, про що нерідко забували його сучасники.
Між тим, писав Гроцій, «я був свідком такого неподобства на війні між християнами, яке ганебне навіть для варварів, а саме: скрізь і всюди хапається за зброю з найдрібніших приводів, або зовсім без усяких приводів, а почавши війну, не дотримується навіть Божих, не кажучи вже про людські закони». На думку мислителя, не слід ні починати, ні продовжувати почату війну інакше, як дотримуючись меж права і добросовісності.
Війни філософ визначав як стан боротьби, збройне зіткнення держав; їх вели проти тих, кого не можна було змусити до чого-небудь у судовому порядку. Він вважав, що під таке визначення підходили і приватні, і публічні війни. Приватні війни - це ті, що ведуться особами, не наділеними функціями владарювання. Публічні війни - це війни, що велися органами державної влади. У своєму трактаті Гроцій вів мову в основному про публічні війни.
Крім поділу війн на приватні та публічні, мислитель іще розрізняв війни справедливі та несправедливі. Війна вважалася справедливою, якщо вона велася народом для захисту свого життя і майна. Таку війну не заборонено ні природним правом, ні правом народів, ні божественним правом.
Несправедливими Гроцій вважав війни загарбницькі, що велися з егоїстичних міркувань, заради завоювання чужих родючих земель та інших багатств, з метою навернення в рабство чужих народів.
Призвідники несправедливої війни були відповідальними за її наслідки. Гроцій засуджував загарбницькі війни. Він надавав перевагу мирним способам вирішення спорів, які загрожують перерости у війну, і називав три такі способи: 1) переговори, 2) третейський суд, 3) жереб. Основою міжнародних відносин мислитель вважав не силу, а право і справедливість.
Але Гроцій чітко усвідомлював, що в тогочасному світі було неможливо взагалі уникнути війн, а тому закликав протиборчі сторони якось пом´якшувати страхіття й жорстокості війн, уникати на війні вбивств, коли для цього є найменша можливість. Філософ пропонував виявляти милосердя до тих, хто виступав на боці ворога випадково або з примусу. Під час воєнних дій слід було щадити також дітей, жінок і літніх людей, служителів релігійних культів, людей зайнятих наукою, мирних хліборобів. Гроцій закликав також не захоплювати і не нищити в перебігу війни майна, яке належало навіть ворожому народові.
Зрозуміло, що критичне вістря міжнародно-правової концепції Гроція було скероване проти феодальних воєн, які велися без усяких правил, завдаючи великої шкоди власності й підприємницькій діяльності молодої буржуазії.