Історія політичних і правових вчень
§ 1. Політична полеміка «нестяжателів» і «стяжателів» (йосифлян)
Битва на Куликовому полі 1380 р. була першою перемогою Російської землі над монголами після півтораста років гніту. Вся література післякуликівського періоду була насичена ідеями, на основі яких формулювалася концепція загальноросійської єдності та єдиної верховної влади. Ці ідеї справили великий вплив на розуми сучасників і сприяли як розвиткові російської державності, так і формуванню національного політичного мислення. Публіцистична література того періоду відродила традицію політичних ідей вільної Русі та великою мірою визначила подальший розвиток усієї соціально-політичної культури. Багатий досвід національної державності й боротьби за набуття суверенітету, об´єднання російських земель і створення єдиної держави, взаємовідносини між світською та духовною владою і визначення їхніх юридичного статусу і владних повноважень - усе це знайшло відображення і набуло розвитку в публіцистичній полеміці періоду утворення єдиної суверенної держави. Особливо бурхливо розгорнулися спори навколо питання про взаємовідносини церкви і держави, які переділили мислителів на «стяжателів» і «нестяжателів» (йосифлян).
Засновником доктрини «нестяжательства» прийнято вважати Нила Сорського (1433-1508). У центрі його теоретичних побудов містився індивід із комплексом психобіологічних незмінних якостей, з-поміж яких особливій критиці мислителя піддавався помисел «сріблолюбства». Саме «сріблолюбство», на його думку, породжувало згубну для людського роду хибу - «стяжання». Подолання цього ґанджу, тобто «стяжання» в особистому й суспільному житті, являло собою найважливіше завдання праведної людини. Ідею «нестяжання» покладено в основу розуміння Нилом Сорським форми організації чернецтва і взаємовідносин церковної та світської влади. Мислитель вважав згубною тогочасну монастирську форму організації та діяльності чернецтва як таку, що втратила своє призначення - дбати про духовне і праведне в людині. Був ворогом «сріблолюбства», «стяжання», яке проявлялося в набутті земель і посиленні експлуатації найманої праці в монастирському господарстві, але, на його думку, не приносило користі справі церкви. Діяльність церкви повинна бути обмежена духовною сферою та орієнтована на допомогу людині в подоланні властивих їй від природи «помислів». Ідеальною організацією, здатною вирішити це завдання, була, на погляд філософа, ранньохристиянська громада, економічною та соціальною основою якої служили спільна власність і обов´язковість праці кожного члена громади.
Нил Сорський вважав, що вдосконалення людини можливе лише за наявності у неї свободної волі, тобто права вибору, заснованого на досвіді й знаннях. Людина повинна діяти «з міркуванням», а не сліпо слідувати чужій волі, оскільки без роздумів іноді «добре на зло виходить». У процесі вдосконалення особи велике значення мислитель відводив книжковому знанню, здатності бачити, чути і аналізувати все, що відбувається навколо. Вчинки людини повинні бути плодом її роздумів, і якщо вона відходить від правильного шляху в релігії, її слід переконувати, а не переслідувати, а тим паче застосовувати державний примус. Це положення лягло в основу ставлення Н. Сорського до єретиків: він виступав проти переслідування людини за інше розуміння нею релігії, якщо воно відкрито не проповідувалося, а тим паче переслідування єретика, який покаявся у своїх помилках.
Справи віри не повинні бути сферою втручання держави, гадав мислитель, це - прерогатива церкви, тому абсолютно не могли бути застосовані заходи державного впливу на особу в її ставленні до релігії. Те, що в Росії переслідування за віру ніколи не набували масового характеру, як у католицьких країнах, значною мірою пов´язано з активною позицією Н. Сорського та його прихильників.
Концепція Нила Сорського знаходила розуміння не тільки в середовищі його прихильників і послідовників, а й тимчасових союзників, які сприймали ті її аспекти, котрі відповідали їхнім політичним поглядам на розвиток держави. Зокрема, ставлення Сорського до монастирів, їхні претензії на верховенство у спорі зі світською владою відповідали інтересам і позиції Івана III, який прагнув до секуляризації церковних і монастирських земель на користь держави і послаблення в такий спосіб позицій церкви як великого феодала, що володів земельною власністю.
Перемога Івана III, який спирався на ідеологічну лінію «нестяжателів», на соборі 1503 р. означала не тільки послаблення економічної могутності й політичного авторитету церкви як феодальної корпорації, а й сприяла активізації процесу державного з´єднання, посилення позиції центральної влади. Тож оцінка «нестяжателів» як практичних прихильників Російської централізованої держави, а не її противників, дана російськими вченими, видається доволі переконливою.
Питання монастирської організації чернецтва і співвідношення церковної та світської влади було важливою ланкою в політичних поглядах Н. Сорського. Для сучасників це стало питанням великої політики, найважливішого в історії країни етапу її державного розвитку. Однак видається не менш важливим, якщо не більш необхідним для розвитку російської політико-правової думки, складання нових форм мислення, утвердження раціоналістичного методу пізнання, розумного розгляду будь-якого питання світського та духовного життя, а не бездумного слідування авторитетам: християнин повинен аналізувати питання, перш ніж користуватися ними як авторитетом. Раціоналістичний підхід до явищ життя готував грунт для критичного сприйняття не тільки релігійних догм, а й політико-юридичних реалій. Такий метод аналізу знайшов відображення в єретичній думці середини XVI ст.
Вчення Нила Сорського розвивав його учень і послідовник Вассіан Патрикєєв, який надав йому яскравих соціальних і політичних аспектів. Мислитель поставив питання про ліквідацію чернецтва як інституту, розмежування сфер діяльності церкви й держави, заборону переслідування за переконання. Він виступив також на захист інтересів чорносошних селян, які страждали від монастирської земельної експансії.
І все ж найбільш повно основні положення вчення «нестяжан-ня» розробив Максим Грек (7-1556), з ім´ям якого пов´язують ідеї про організацію станово-представницьких установ як форми існування влади та управління.
Питання сутності, форми влади, законних способів її реалізації становили найважливіший предмет роздумів мислителя. Саме вони приваблюють найбільшу увагу, оскільки відображають його погляд на реальні та можливі процеси державно-правового будівництва Росії XVI ст. Сутність верховної влади М. Грек традиційно визначав похідною від божественної волі. При цьому особа і поведінка царя в процесі реалізації ним високих повноважень мали відповідати необхідним моральним критеріям: стриманість і терпимість стосовно підданих; приборкання своїх пристрастей і вад. Якщо цар не відповідав цим моральним нормам, то він міг бути названий «мучителем», тобто морально засуджений. Але покарання можливе лише від Бога і не є похідним від волі людей.
Розглядаючи питання про походження влади, М. Грек визначав два законні способи зайняття престолу: за спадкуванням та обра ням за активної участі в цьому процесі громадської думки у формі єдиномислення всієї Землі. Оптимальною формою, на думку мислителя, було б управління царя разом із радниками. Цар мав оцінювати своїх радників за діловими якостями, наближати добрих та усувати лихих, щоб не піддаватися їхньому впливу. При цьому радниками могли бути не тільки бояри, а й дворяни. М. Грек висловився про згубність одноособового управління державою та підводив читача міркуваннями і прикладами до форми правління, яка сьогодні кваліфікується як станово-представницька монархія. Мислитель закликав до законних засобів реалізації владних повноважень монарха; царська влада повинна здійснюватися на основі Божих заповідей і відповідно з позитивним законом. Позитивне право існує самостійно і реалізується в системі державного законодавства, яке регулює всю адміністративну діяльність, відносини влади законними формами. Цар у своїх діях повинен бути обмежений правдою і вирішувати справи в державі правдою та благозаконням.
Викриттю сучасних йому судових порядків у поглядах М. Грека відведено значне місце. Він відзначав хабарництво суддів, їхні необ´єктивність і несправедливість. Усе це він визначав не тільки як порушення правди та інтересів підданих, а й як велику шкоду авторитету верховної влади, престижу всієї держави. Мислитель пропонував нові види показів (покази свідків, клятва) і заперечував проти середньовічних форм судового поєдинку.
В основі соціальних поглядів, як і в усіх міркуваннях М. Грека, лежала євангельська проповідь «нестяжання» та обов´язковості особистої праці. Мислитель засуджував «стяжання» церкви і відкидав аргументи прихильників И. Волоцького, стверджуючи, що кожен монах, навіть за умови особистого «нестяжання», ніс відповідальність за використання монастирями підневільних селян. Він визначав способи досягнення «нестяжательського» статусу монастирської системи. При цьому він не виступав прихильником примусової секуляризації монастирських земель, а лише вимагав покращення становища монастирських селян. М. Грек визнав право монастиря на володіння землями і луками та розглядав їх як необхідний предмет праці монахів, допускаючи при цьому в деяких випадках найм робочої сили за справедливу плату. Це дозволяє стверджувати, що мислитель критикував не сам факт володіння монастирів селами, найманими селянами, а жадібність монахів, їхнє постійне прагнення до нових здобутків; що він засуджував не сам факт праці селян, а лише кабальні форми експлуатації всередині монастирських вотчин.
М. Грек взагалі засуджував багатство як першопричину всіх безладів і злочинів людських. «Стяжання» - найтяжчий людський ґандж, який розцвітав у процесі регулярної експлуатації підневільної праці, розбещував душі монахів та був коренем усіх вад церковно-монастирської системи.
Питання сутності верховної влади, обмеження її законом, моральні та юридичні критерії оцінки дій царя, організація в країні правосуддя займали увагу не тільки М. Грека, а й його сучасників і мислителів пізнішого часу
Радикальним, крайнім виразом доктрини «нестяжателів» стали вчення й діяльність Феодосія Косого. Якщо Н. Сорський, В. Патрикєєв і М. Грек залишалися внутріцерковними мислителями і за всієї критичності своїх позицій лише домагалися покращення діяльності церковної організації, особливо в чернецькій її ланці, то Феодосій Косой відкидав не тільки володільницькі права церкви, а й саму необхідність її існування. Він проповідував повну непокору властям як церковним, так і світським, проголошував соціальну рівність усіх людей. Загалом соціально-політичні та правові уявлення Ф. Косого можна визначити таким чином: громадянська рівність і необхідність свободи для всіх людей, майнова рівність, заснована на соціалістичному ідеалі, самоуправна громада як ідеал і противага монархічному принципу організації влади. Правові уявлення Феодосія містили елементи природно-правової доктрини, зокрема вимогу дотримання природних прав людини і наявність такого поняття, як природний розум, що допомагають людині зрозуміти її права і способи їх набуття. Отже, ідеалом Феодосія була самоуправна громада, заснована на спільній власності, в якій всі члени однаково рівні. Він не обмежувався мирною проповіддю, а закликав до дієвого створення таких громад, а тому був визнаний заворушником.
Заперечення Феодосієм усіх властей було навіяно, вочевидь, ідеалізацією ранньохристиянських громад як взірця людського співжиття, позбавленого будь-яких внутрішніх і зовнішніх суперечностей.
Опонентами Нила Сорського та його послідовників виступили «стяжателі», основні положення доктрини яких було сформульовано Йосифом Волоцьким (1440-1515), який дав своє ім´я цьому напрямкові політичної думки.
Сучасні дослідники вважають, що теоретичні положення послань Волоцького відіграли важливу роль у формуванні офіційної ідеології Російської держави та уточненні місця Росії у світовому історичному процесі. Вплив мислителя на політичне життя російського суспільства виявився справді великим, але й неоднозначним: він не раз змінював свою політичну орієнтацію та переглядав позиції з важливих питань суспільно-політичного життя держави. При цьому мислитель завжди послідовно проводив лінію «стяжателів» у питанні організації чернецтва та співвідношення духовної та світської влади в суспільстві.
В основі позицій И. Волоцького лежала ідея необхідності постійного зміцнення економічної основи монастирів за особистого «нестяжання» кожного окремого члена монастирської корпорації. Оцінюючи це положення мислителя, відзначмо, що проповідь особистого «нестяжання» Йосиф Волоцький розумно поєднував із визнанням права монастирів на володіння вотчинами і використання чужої праці.
Мислитель сформулював низку принципових положень про перевагу духовної влади над світською. Його позиція в цьому питанні не була незмінною і мала значну амплітуду коливання, яка визначалася політикою московського князя. У період активних стремлінь Івана III до обмеження економічної могутності монастирів Волоцький виступав відкритим противником князя та його політики, послідовно проводячи ідею підпорядкованості світського верховного владаря владі духовній. Називаючи джерелом державної влади божественну волю, мислитель відзначав, що носій влади був людиною, за природою своєю рівною з підвладним, а це означало, що і влада його повинна бути обмежена вищим духовним королем, бо володар - людина, він міг припускатися помилок, за які мав нести відповідальність. Божественна воля не могла бути помилковою, царська (людська ж) - могла, і слід було їй противитися, якщо цар не «божий слуга, а диявол». Тому церква для правильного розвитку суспільства, згідно з волею Бога, мусила визначати напрямки державного і суспільного життя.
Після соборів 1503-1504 рр. Іван III відмовився від політики секуляризації церковних земель і вступив у союз із вищими церковними ієрархами. Зміна політичної позиції князя знайшла відображення в поглядах Й. Волоцького на великокнязівську владу. Не відмовляючись від ідеї обмеження влади князя божественними заповідями і позитивним законодавством, мислитель акцентував на божественній обраності царя, який прийняв скіпетр від Бога. Мислитель підкреслив обов´язок підданих слідувати волі князя, не помишляти про оцінку, а тим паче критику його діяльності: навіть якщо владар був суворий із простими людьми, вони могли лише «покорою та молитвою» настановляти його на шлях істинний.
Важливе місце в посланнях Й. Полоцького посідала його позиція щодо єретиків. Єретичне інакодумання мислитель вважав злочином не тільки проти церкви і релігії, а й політичним злочином проти держави, який повинен бути суворо покараний державно-правовими заходами. При цьому влада не зв´язана підлеглістю «правді» - закону та може вдаватися до будь-яких засобів, бо вибрані Богом на владу не можуть бути зв´язані звичайною людською мораллю. Виправдовуючи в боротьбі з єретиками найжорстокіші міри переслідування, Й. Волоцький вважав їх законними, оскільки божественна воля є для нього джерелом не тільки влади, а й законодавства.
Негативно оцінюючи правові уявлення мислителя, який підготував громадську думку до законодавчого закріплення жорстоких санкцій за релігійні, а згодом і політичні інакомислення, не слід, однак, затемнювати те нове й позитивне, що знайшло відображення в теорії. Волоцький одним із перших розділив поняття «походження влади» і «реалізація влади», створивши цим об´єктивну можливість критики дій володаря не як носія божественної волі, а як виконавця її. Він теоретично обґрунтував правомірність опору цареві-лиходію, хоч і робив це, суб´єктивно виходячи з інтересів розширення впливу церковного авторитету і підпорядкування йому світської влади.