Історія політичних і правових вчень
§ 2. Загальна характеристика Відродження та Реформації
Відродження і Реформація - найбільші й найзнаменніші події пізнього західноєвропейського середньовіччя. І хоча вони належали до епохи феодалізму, але за соціально-історичною сутністю представляли антифеодальні, ранньобуржуазні явища, хоча за деякими показниками дух буржуазності як такий перевершили, завдяки чому набули життя зразки культури, що стали основою всього подальшого розвитку цивілізації людства. До прекрасних зразків належала також відома сукупність політико-правових ідей і цінностей.
Відродження
Термін «Відродження», введений десь у середині XVI ст., спершу означав факт воскресіння, відновлення в духовній культурі тих видатних досягнень античної цивілізації, що були втрачені в епоху середньовіччя. Зараз цей термін, не втративши свого первісного сенсу, трактується ширше. У наш час він уживається для цілісної характеристики комплексу суттєвих історичних перемін, таких як сутність капіталістичних виробничих відносин, поступове піднесення буржуазії в боротьбі з феодальною реакцією, різке загострення соціальних суперечностей, формування національної державності та абсолютних монархій.
Коли говорять про Відродження, мають також на увазі кризу римо-католицької церкви і релігії, формування антисхоластичного типу мислення, гуманістичної культури, мистецтва і світогляду.
Передумовою та основою Відродження був гуманізм - прагнення вчених, філософів, політиків замінити традиційне для середньовічної схоластики дослідження текстів Біблії й творів отців церкви вивченням людини, її психології та моралі. Представники гуманізму протиставляли церковно-схоластичній вченості світські науки і освіту, які вивчали людину, її відносини з іншими людьми, спираючись при цьому на досвід, раціоналістичні оцінки й висновки. Гуманісти стверджували, що місце людини в суспільстві має визначатися заслугами індивіда, набутими лише власною діяльністю, і не повинно залежати від будь-яких інших факторів, безпосередньо не пов´язаних з цією діяльністю (походження, станової належності, майнових благ і т. ін.).
Гуманізм природно обумовив різке підвищення інтересу до античної спадщини. Подібне звернення знало й західноєвропейське середньовіччя. Але ідеологи Відродження не просто черпали потрібні їм уявлення про державу і право, політику й закон із скарбниць духовної культури античної цивілізації. Звернення до епохи античності було у них передусім виразом неприйняття, заперечення панівних і санкціонованих католицизмом політико-правових порядків і доктрин феодального суспільства.
Найбільший інтерес викликали вчення Арістотеля, Платона, Цицерона, римських юристів. У вивченні їхньої наукової спадщини центр тяжіння було перенесено на розкриття тих аспектів політико-етичних вчень, концепцій держави і права, висвітлення й розроблення яких максимальною мірою відповідало практико-політичним та ідейним запитам Відродження. Зокрема, набула актуальності теза про те, що однією з головних складових гідності індивіда є громадянськість, безкорисне та ініціативне служіння загальному благу. А під поняття загального блага почали підводити уявлення про державу з республіканським устроєм, спертим на принципи рівності й справедливості. Тоді ж було підновлено стародавню концепцію суспільного договору, за допомоги якої пояснювались як причини виникнення держави, так і легітимність державної влади.
Великий внесок зробило Відродження у формування світського раціоналістичного світогляду, вироблення справді наукової методології вивчення природи і суспільства, зокрема й методології аналізу держави, політики, права. Предметом дослідження став об´єктивний світ, закономірності його руху, а описання й пояснення цих закономірностей вимагає застосування надійних знарядь дослідження, таких як відчуття й розум. За їхньої допомоги вчені Відродження розраховували досягти істини.
Значення західноєвропейського Відродження ХІУ-ХУІ ст. для прогресу політичної думки важко перебільшити. Саме йому належить розроблення основ світського раціоналістичного світогляду нового часу і перетворення проблеми людини в центральну проблему науки про державу і право.
Реформація
Слово «Реформація» ввійшло в ужиток раніше, ніж термін «Відродження». Вже в ХIV-ХV ст. слово «Реформація» фігурувало в тодішніх ідеологів, які виражали за його допомоги думку про необхідність удосконалювати, покращувати церкву, світські порядки, правові інститути та ін.
Реформації, як і Відродженню, були властиві моменти зламу феодальних і виникнення капіталістичних відносин, посилення авторитету буржуазних прошарків суспільства, критики офіційної церкви й перебудови релігійних вчень, серйозного зрушення в бік секуляризації суспільної свідомості (звільнення від релігійних пут).
Надзвичайно важливим чинником було винайдення книгодрукування. Перші друковані книги, що з´явилися в середині 60-х років XV ст., започаткували духовну революцію в Європі, стали підставою Реформації. Реформаторська література надихала саму духовну революцію, сприяла утвердженню реформаторської свідомості вірян. Останні завдяки книгодрукуванню отримали не тільки Святе Письмо рідною мовою, а й полемічну літературу, яка переконала їх у слушності тез, висунутих реформаторами. Тому реформаційний рух швидко прогресував.
Сказане свідчить про те, що Реформація й Відродження мали багато спільного, що об´єднувало їх в один соціокультурний феномен. І все ж було б помилково вважати ці величніші події ідентичними, ігнорувати важливіші відмінності, що були між ними.
Початок Реформації припав на XIV ст., а вже XVII ст. її не знало. Відродження, окремі його прояви виходили за рамки XIV-XVI ст. Навіть останню третину XVIII і початок XIX ст. іноді іменують другим відродженням античності. Якщо Відродження висувало вимогу перетворення суспільства через розширення світської освіти, творчих здібностей людини, її розуму, то Реформація залишалася в рамках середньовічного світу думок людини і в цих межах пропонувала її новий, спрощений шлях до Бога.
Ідеї Відродження могли активізувати лише верхні прошарки тогочасного суспільства. А от ідеї зміни церкви та її вчення - як головний зміст Реформації - були здатні мобілізувати середні й нижчі верстви суспільства, більше схильні до релігійних уявлень з огляду на умови свого існування.
По-іншому ідеологи Реформації ставилися до класичних політико-правових вчень античності. В їхніх працях визнавалися певна цінність земного життя і практичної діяльності людей, право людини самій обирати рішення з важливих для неї питань, певна роль світських установ та ін. Все це свідчило про те, що антична наукова спадщина справила певний вплив на політико-правову думку Реформації. Але все ж головним її джерелом стали Святе Письмо, Біблія, особливо - Новий Заповіт. Отже, ідеологічні основи Реформації значною мірою живилися теологією.
Але теоретиками Реформації стали теологи, які тонко відчували тиск актуальних політичних, соціальних, духовних, культурних необхідностей, необхідність історичних перемін і йшли їм назустріч. Серед найбільш далекоглядних і діяльних теологів тієї пори слід вирізнити М. Лютера, Т. Мюнцера, Ж. Кальвіна. Вони не тільки йшли назустріч подібним перемінам, а були серед їх ініціаторів.
Уже відзначалося вище, що Відродження й Реформація започаткували період зміни феодального ладу капіталістичним і що за соціально-класовим змістом вони були явищами ранньо-буржуазними. Оцінивши їх так, необхідно пояснити, який саме зміст мається на увазі, коли ці явища атестуються як ранньобуржуазні.
По-перше, рання буржуазність означала заперечення феодально-середньовічних економічних порядків, політико-юридичних інститутів, духовних цінностей з позицій суспільства, яке стояло вище на історичних сходинках - з позицій буржуазного ладу.
По-друге, вона в багатьох випадках припускала збіг життєвих інтересів різних соціальних груп, які в епоху феодалізму зазнавали гніту, утисків та обмежень.
По-третє, рання буржуазність припускала нерозвиненість економічних, політичних, соціальних та інших відносин, які дозрівали тільки з перемогою буржуазного способу виробництва.
Завершуючи, хочемо ще раз підкреслити, що з епохою Відродження тісно пов´язана Реформація, що стала таким же відображенням нових соціально-економічних умов, як і Відродження, їхнім основним завданням було звільнення людини від усіх середньовічних пут, від тотальної кліки церкви, від пригнічення феодальними установами і порядками та проголошення свободи думки й совісті. Саме цього прагнули широкі народні маси.