XVI ст. датується початок переходу в загальноєвропейському масштабі від феодалізму до капіталізму. В найбільш розвинутих країнах Західної Європи в надрах старого феодального суспільства зародився і розвивався капіталістичний спосіб виробництва. Попередня феодальна, або цехова, організація промисловості не могла більше задовольняти попиту, який зростав разом із новими ринками. Відбувався розклад феодального цехового ремесла. Виникали перші капіталістичні підприємства-мануфактури, які вже наприкінці XVI ст. досягай значного розвитку, особливо в Англії, Голландії та Франції.

Могутній поштовх розвиткові капіталістичних відносин дали великі географічні відкриття. Так, 1492 р. було відкрито Америку, 1497 р. Васко да Гама знайшов морський шлях в Індію, а в 1519— 1522 рр. Магеллан здійснив першу кругосвітню подорож. Усе це створило для молодої буржуазії нове поле діяльності.

Саме тоді з найбільшою інтенсивністю відбувалися процеси початкового нагромадження капіталу, які створили важливу передумову розвитку буржуазного способу виробництва.

Відомо, однак, що процеси початкового нагромадження капіталу супроводжувалися жорстокою експлуатацією селян і плебейських мас міст, насильницькою експропріацією засобів виробництва у дрібних виробників, утворенням великих мас людей, позбавлених засобів виробництва і засобів життя. Яскравим прикладом цього була Англія з її «кривавим законодавством».

Отже, нова капіталістична формація, незважаючи на її прогресивніший порівняно з феодальною формацією характер, складалася на крові й кістках робітників і селян. Епоха початкового нагромадження капіталу обернулася для робітників і селян великими стражданнями. Усе це дало підставу К. Марксові писати, що історія виникнення капіталізму «вписана в літопис людства пломеніючим язиком крові та вогню».

З´явилися нові суспільні сили - буржуазія та наймані робітники, жорстока експлуатація яких вела до піднесення народних рухів, які розхитували феодальний лад, у Франції, Англії та інших країнах Західної Європи. У Німеччині 1525 р. спалахнула справжня селянська війна проти феодалів. Народні антифеодальні рухи було спрямовано на розкріпачення селян і звільнення ремісників від феодальних обмежень і поборів.

В антифеодальних рухах брала участь і молода буржуазія, зацікавлена в ліквідації станових привілеїв і феодальних перешкод у розвитку промисловості й торгівлі. Можна казати, що в антифеодальних рухах було дві сили, дві течії: 1) рух широких народних мас, зокрема селян і ремісників; 2) рух буржуазії. Разом вони складали третій непривілейований стан. Ці два потоки антифеодального руху нерідко перепліталися між собою, оскільки спрямовувалися і проти феодалізму, і проти римо-католицької церкви.

Молода буржуазія хоч і брала участь в антифеодальних рухах, але була тоді ще слабкою і економічно, і політично, а тому ще не виступала проти феодального ладу взагалі. Навпаки, вона підтримувала феодальну державу, але у формі абсолютної монархії, яка на той час іще заохочувала розвиток промисловості й торгівлі.

З іншого боку, утворення сильної централізованої влади вело до ліквідації феодальної роздробленості держав і постійних міжусобних війн. Створення сильної державної влади означало також послаблення економічної могутності й політичної сили католицької церкви, яка протягом усього середньовіччя була найвищою санкцією і найвищим узагальненням феодального ладу.

Радикальні зміни в соціально-економічному й політичному житті мали наслідком докорінний злам в ідейному житті європейських народів. Він полягав у тім, що стлумив духовну культуру церкви. Політична думка поволі скидала з себе пута релігійних догм. Ідеологів ранньої буржуазії, як і всю буржуазію, вже не задовольняв католицький світогляд, оскільки не відповідав новим умовам виробництва та обміну. А тому ідеологи молодої буржуазії створювали основи свого юридичного світогляду, свого вчення про державу і право. Шлях до цього вчення лежав через Відродження і Реформацію.