Історія політичних і правових вчень
§ 4. Політичні та правові ідеї середньовічних єресей
Християнство вже від початку виникнення вимушено було вести вперту боротьбу з різними опозиційними течіями і рухами. Найбільш поширеними і небезпечними для раннього християнства течіями були: Гностицизм, маніхейство, монтаністи та ін. Представники цих течій, виражаючи інтереси простих громадян, виступали проти єпископів, пресвітерів, дияконів, які претендували на привілейоване становище в релігійній громаді (церкві), вимагали відновлення початкової демократичної організації громади, повернення церкви до її початкового стану. Названі течії були прообразом середньовічних опозиційних рухів, з якими церква, та й держава, вели вперту боротьбу. Течії, опозиційні або просто ворожі офіційному віровченню, дістали назву єресі.
За формальною ознакою єресь є рухом релігійним і належить до історії церкви. Але за сутністю вона (єресь) являє собою протест не тільки проти панівної церкви, а й проти всього феодального ладу. Це пояснювалося тим, як уже було відзначено, що церква в той час була найвищим узагальненням і найвищою санкцією феодального ладу. За цих умов загальні нападки на церкву були одночасно нападками й на феодальну державу.
Поширення єретичних рухів у Західній Європі припало на початок XI ст. Це було зумовлено, з одного боку, встановленням зв´язків зі Сходом, звідки до Європи проникали ворожі католицизмові вчення (в 1054 р. християнська церква переділилася на східну православну і західну католицьку). З іншого боку, поширення єретичних рухів у Західній Європі зумовлювалось ослабленням католицької церкви через запеклу боротьбу між нею та світською владою.
Але основною передумовою виникнення єретичних рухів став розвиток у Західній Європі антифеодальних елементів, тісно пов´язаних із розвитком міст, торгівлі, появою міського плебсу, міських соціальних низів і зростанням їхньої участі в громадянському й політичному житті.
Найбільше поширились єретичні рухи в країнах і містах з найбільш розвиненою економікою та культурою. Міста в цих країнах стали вогнищами єресей, впливаючи на навколишнє сільське населення.
На першому етапі розвитку феодальних відносин (VI - середина XI ст.) єресі, які існували в Західній Європі, ще не мали масової бази. Піднесення єретичних рухів відбулося наприкінці XI—XII ст. У них уже брала участь досить значна кількість людей. Єресь поширювалася в Італії, Південній Франції, частково в Німеччині - місцях інтенсивного розвитку міст. В XI—XIII ст. потік опозиційних єретичних рухів іще не був суворо диференційований за соціально-становими ознаками. Згодом, у ХІУ-ХУ ст. єретичні рухи чітко вирізнились у самостійні течії, зокрема такі, як бюргерська і селянсько-плебейська єресь.
Першим великим єретичним рухом, який мав європейський резонанс, було богомильство (від імені священика Богомила). Філософську основу вчення богомилів становило вчення про боротьбу добра і зла у світі. Ці два начала уособлювались ним у Бо-зі та дияволі. Доброму Богові Христу протистоїть злий диявол, якому теж належать усі царства світу. Богомили твердили, що ніхто не може одночасно служити цим двом началам. Не можна служити і Богові, і момоні (багатству). З цього випливає, що диявол - це багатство.
Богомили вказували шлях подолання зла. Людина може спастися, але їй необхідно вдатися до найсуворішого аскетизму, відмовитися від споживання м´яса, шлюбних відносин, занять звичайною фізичною працею. Бідність проголошувалася богомилами вищою доброчинністю і необхідною умовою становлення праведної людини. Ось чому вони виступали проти багатства, феодальних порядків, називаючи їх диявольськими.
Богомили засуджували православне духовенство за негідний християнської віри спосіб життя, гонитву за земними благами, не веліли рабам працювати на своїх панів.
Не зовсім послідовною була позиція богомилів щодо держави, яку уособлював цар. Спершу вони були відкритими противниками царя і його чиновників. І зовсім по-іншому вони почали ставитися до своїх князів після того, як в XI ст. Болгарія опинилася під візантійським пануванням. Місцеві правителі минулого (тобто X ст.) зображалися богомилами майже святими, а плоди їхнього управління - земним раєм.
У цілому богомили у своїх політичних вимогах не заходили далі стихійної боротьби і засудження конкретного правителя чи форми правління, а весь комплекс політико-правового обновлення зводився до загальнодемократичної вимоги знищення несправедливості, яка була в суспільстві, через морального вдосконалення, відмову від гонитви за земними благами, усуспільнення майна в рамках релігійної громади.
Найбільш поширеною формою єресі в Західній Європі XI-XIII ст. було катарство. Катари були відомі в різних країнах під різними назвами. У Франції - альбігойці (від м. Альбі, центру їхнього руху), в Ломбардії - гуміліати, в Німеччині - катари.
Єресь альбігойців складалася з нижчих верств феодального суспільства і висувала радикальні вимоги, зокрема закликала вірян повернутися до ранньохристиянської організації церкви. Рух альбігойців призвів до багатьох кровопролитних війн, які закінчилися розоренням цього краю.
Найцікавішою, а водночас і найчисленнішою була єретична течія катарів, найбільш поширена в Німеччині та Південній Франції.
Катари вважали, що матерії притаманне зло, а тому весь навколишній світ визнавали світом зла і темноти. Негативно ставлячись до матеріального світу як прояву зла, катари вороже сприймали і всі встановлені державою порядки: військову службу, страти і взагалі пролиття крові. Вони вірили в те, що праведні не воскресають тілом, зате нечестиві переселяються в тіла тварин. Тому були вегетаріанцями, не споживали не тільки м´яса, а навіть яєць, сиру та молока. Споживання м´яса та інших продуктів тваринництва було для них гріховним. Натомість уживали рибу, гадаючи, що риби розмножуються нестатевим способом. Шлюб і сім´ю катари теж вважали породженням зла. Деякі навіть казали, що шлюб іще гірший за розпусту, бо одружені надовго поринають у само-втішання.
Проповідники катарів і справді відзначалися високими моральними якостями, що порівняно з надмірною амбіціозністю католицького духовенства перетворювало їх в очах широких мас у людей святих, гідних великої шани й поваги.
Особливу проблему для католицької церкви становила єресь вальденсів, послідовників П´єра Вальдо. Вальденси вирізнялися суворою дисципліною, а також повагою до керівників своїх братств. Повстаючи проти громіздкої церковної бюрократії, вальденси визнавали тільки ступені єпископа, священика і диякона. Вони категорично виступали проти смертної кари, проголошуючи, зокрема, що суди чи власті не можуть засуджувати до смерті, не скоюючи гріха.
Сумніваючись у можливості очищення від гріхів після земного життя, вальденси водночас фанатично дотримувалися текстів Святого Письма, ставлячи під сумнів усю подальшу літературу святих отців.
Розглянувши стисло вчення лише деяких найголовніших видів середньовічних єресей, можна дійти висновку, що всі вони вимагали відновлення ранньохристиянської рівності у відносинах між членами релігійної громади, а також визнання цієї рівності і для громадянських відносин. Зрівняння дворянства з селянами, міських патриціїв з плебеями, скасування панщини, оброків, податків, привілеїв і майнових відмінностей - ось ті практичні висновки, яких доходили ідеологи богомилів, вальденсів, катарів та інших єретичних рухів із вчення раннього християнства.
Сказане свідчить і про те, що середньовічні єресі становили небезпеку як для церкви, так і для світської влади. Тому не дивно, що і Папа, і світські власті вживали рішучих заходів для їх придушення. З цією метою церква розробила низку теорій, як ідеологічну зброю проти єретиків, а також утворила монаший орден домініканців. У 1233 р. Папа Григорій IX заснував інквізицію, яка боролася не тільки зі звичайною єрессю, а й із чаклунами й відьмами.
Домініканці стали інквізиторами та блискуче впоралися з цим завданням, проявляючи виняткову жорстокість до всіх противників католицизму. Результатом посилених переслідувань єретиків, масового фізичного їх знищення стало те, що єретичні рухи почали слабшати.
Але затишок тривав недовго. Вже у другій половині XIV - на початку XV ст. в ряді країн знову спалахнули великі повстання селян, трудового населення міст проти феодалів, іще більшого розмаху набули єресі. У загальному потоці опозиційних єретичних рухів чітко вирізнилися дві самостійні течії: бюргерська і селянсько-плебейська єресі.
Бюргерська єресь, або єресь міст, вважалась офіційною єрессю середньовіччя, була спрямована головно проти багатства і політичного становища церков. Подібно до того, писав Енгельс, як теперішня буржуазія вимагає здешевлення уряду, так само середньовічні бюргери вимагали насамперед здешевлення церкви. Ця вимога означала відновлення простого устрою ранньохристиянської церкви і скасування замкнутого стану святенників. А дешевий устрій церкви усував ченців, прелатів, усю римську курію, словом, усе, що в церкві коштувало дуже дорого.
Бюргерська єресь відобразила суспільно-політичні інтереси заможної верхівки міщан та інших соціальних груп, близьких до них. Вона також тісно стикалася з бюргерськими концепціями держави, в яких теоретично усвідомлювалася назріла потреба утворення єдиної національної державності.
Видатним представником бюргерської єресі був доктор богослов´я і професор Оксфордського університету в Англії Джон Вікліф, який дав теоретичне обґрунтування постанові англійського парламенту про заборону апеляції до Папи на судові рішення духовних осіб, а також про скасування щорічної данини Папі. Водночас він заперечував усю католицьку церковну ієрархію, визнавав лише священика і диякона. Главою церкви в Англії мав бути король, із повноваженнями заміщати вакантні єпископські посади.
Дж. Вікліф вимагав заборонити церкві володіти матеріальними багатствами, провадити фінансові операції, торгувати індульгенціями. Гонитва священиків за матеріальними благами, писав він, є причиною їх морального падіння.
Мислитель вважав, що лише Святе Письмо - єдино непогрішиме й таке, що задовольняє всі необхідні вимоги, джерело віри. Із цих фундаментальних положень випливали важливі наслідки.
1. У своїй вірі й своїй поведінці християни повинні дотримуватися правил Святого Письма.
2. Вказівки отців і вчителів церкви, веління церковних властей мали значення мірою їх опертя на богодуховний текст.
Спершу Дж. Вікліф тримався завдяки підтримці короля і знаті, які співчували його ідеям про необхідність позбавити церкву майна, що перешкоджало їй виконувати своє призначення. Але тільки-но це вчення привело до масового народного руху, що виявився небезпечним для верхівки англійського суспільства і держави, справу Вікліфа було програно.
Ще більшого розмаху набув у XV ст. єретичний рух у Чехії, де він був спрямований не тільки проти римо-католицької церкви, а й проти феодалів, а також проти засилля німецьких феодалів у Чехії. Очолив цей рух чеський патріот, професор Празького університету Ян Гус. У своїх виступах він сміливо викривав Папу, духовенство і міську аристократію, звинувачуючи їх у жадобі та прагненні захопити великі багатства. Причину всіх ґанджів духовенства Ян Гус убачав у тому, що церква володіє великою земельною власністю і зосередила в руках великі багатства, тож пропонував відчуження церковних земель на користь держави.
Будучи послідовником Дж. Вікліфа, Ян Гус сприйняв деякі його положення. Він, як і Вікліф, заперечував верховну владу Папи і вважав, що джерелом релігії є тільки Святе Письмо.
Скоро після цих виступів Яна Гуса відлучили від церкви, а 1414 р. зібрався Констанцький собор із метою підняти авторитет церкви. На собор викликали Яна Гуса. Професор сподівався, що йому дозволять викласти свої переконання і він зуміє їх обстояти. Але з ним не стали навіть розмовляти, його схопили і кинули до в´язниці, а потім засудили до спалення. 6 липня 1415 р. Яна Гуса було страчено.
Мученицька смерть Яна Гуса викликала бурхливий рух у Чехії. Спершу керівну роль серед гуситів відігравали рицарі й міщани. Вони утворили поміркований табір, програмою якого були «чотири празькі статті», в яких містилися вимоги: 1) секуляризації (конфіскації) церковного майна; 2) причащання для мирян, як і для духовенства; 3) заборони іноземцям (зокрема німцям) обіймати державні посади; 4) заборони набуття іноземцями майна. Прихильників цієї програми називали чашниками. Чашники готові були вести війну за незалежність, але не хотіли революційного перетворення феодального суспільства. Здійснивши свою програму, поміркований табір бажав припинення селянської війни.
Головною рушійною силою селянської війни та єретичного руху став селянсько-плебейський табір, центром якого було м. Та-бор. Очолив таборитів відомий полководець Ян Жижка.
Таборити заперечували церковний культ, який складався століттями, поклоніння іконам і мощам, виступали за скасування присяги і смертної кари, відкидали не тільки вчення, а й усю організацію католицької церкви. Селянсько-плебейський табір вимагав скасування феодальних поборів і панщини, знищення всіх станових привілеїв, відносин панування й підлеглості. Представники таборитів вважали всіх людей рівними, називали себе братами і сестрами. Серед селянської бідноти і міського плебсу ширилися вимоги скасування приватної власності і введення спільності майна.
За вченням таборитів, основу державної влади становила віра в доброчесність. Державне верховенство мало належати «товариству святих», які могли б передати владу своєму обранцеві, контролювати його і за необхідності взяти її назад.
Таборити, отже, виражали й захищали інтереси селянсько-плебейських мас, зацікавлених у руйнуванні феодального ладу. Вони надіялися на те, що настане «тисячолітнє царство» і гадали, що в ньому, зрештою, утвердиться рівність і загальні справи почнуть вирішуватися людьми разом. Але ні таборити, ні інші течії не зуміли домогтися своїх цілей. їх було розбито об´єднаними зусиллями церкви та світських феодалів.
Однак зі смертю єретиків зовсім не гинули і не щезали безслідно з історичної арени опозиційні єретичні ідеї. Частина бюргерських єресей увійшла в духовний арсенал бюргерсько-церковної Реформації ХУ-ХУІ ст. Частина елементів селянсько-плебейських єресей влилася в ідеологію революційних мас, які взяли участь у ранніх буржуазних революціях ХУІ-ХУП ст. (Голландія, Англія). Отже, вчення єретичних рухів вплинули на подальший розвиток політичної думки в країнах Західної Європи.