Історія політичних і правових вчень
§ 3. Політико-правові погляди Марсилія Падуанського та Вільяма Оккама
Суперечки між Папою та світськими правителями, які тривали протягом усього середньовіччя, привели до появи двох постатей непересічного значення для історії політичної думки - Марсилія Падуанського та Вільяма Оккама. Із двох найвидатніших авторів захисту імператорської влади один був за походженням італієць, інший - англієць. Вони рішуче виступили проти папських домагань втручатися в усі сфери суспільного, політичного і правового життя, утвердитися в ролі міжнародного третейського судді. Папський імперіалізм, на їхню думку, мав для Європи аж надто руйнівні наслідки, а тому вони запропонували концепцію королівства як Імперії. Мислителі створили своє вчення не для захисту імперії з метою зруйнувати всю систему папського імперіалізму, яка розвинулася завдяки діяльності пап і теорії канонічного права. Метою їхнього вчення було визначити і обмежити найрадикальнішим способом претензії папської влади на контроль, прямий чи опосередкований, над діями світського уряду, і в цьому напрямку вони просунулися далі, ніж будь-який інший автор, що підпорядковував церкву державі.
Марсилій Падуанський (близько 1275 - близько 1343) протиставив теорії всесвітньої монархії, примусової влади ідеї суверенітету народу, демократичної свободи, управління народу - ідеї, ще не зрозумілі в XIV ст. Тільки через декілька століть ці ідеї знову ожили у вченні великого французького просвітителя Ж.-Ж. Руссо.
У 1324 р. М. Падуанський написав свій знаменитий трактат «Захисник миру», за що був звинувачений у єресі. «Захисник миру» складався з трьох трактатів. У першому розвивалася суто світська теорія* у другому викладалися погляди автора на сутність і призначення церкви, у третьому формулювалися висновки.
Центральна проблема «Захисника миру», яка проходила через весь трактат, полягала у виявленні головної причини розбрату в державі та вказанні способу встановлення миру.
У вступі Марсилій відверто схарактеризував свою працю як доповнення до тієї частини «Політики» Арістотеля, де розглядалися причини революції та громадянського безладдя. Адже, за його словами, була одна причина, невідома Арістотелеві,- папські домагання верховної влади над світськими правителями, а надто тих останніх пап, які наповнили всю Європу, зокрема Італію, боротьбою.
Марсилій Падуанський пропонував шукати ліки від причин розладу. Він вважав за необхідне зберегти в державі становий лад, але з певним колом обов´язків кожного стану. Одні стани зайняті повністю своїми інтересами - це хлібороби, ремісники і торгівці. Інші виконують суспільне призначення - це духовенство, чиновники, військовики. Так визначилися шість станів. І поки кожний стан задовольняється добросовісним виконанням призначеної йому ролі, все йде добре. Але тільки-но один стан починає втручатися в діяльність іншого, привласнювати його роль,- настають заворушення, безпорядки, хвилювання. Миру наче й не було.
Можна подумати, що Марсилій намірився підтримати станову структуру середньовічного суспільства. Але насправді його думка була не такою. Коли він кожному станові визначав певну роль, то це означало, що стріли його було спрямовано проти духовенства, яке втручалось у всі сфери суспільного життя.
Відзначимо, що трактування духовенства викликає особливі складнощі, оскільки його роль у суспільстві сприймається неоднозначно. Висновок Марсилія зводився до того, що в усіх світських взаєминах духовенство - це лише один зі станів середньовічного суспільства. З раціонального погляду він беззаперечно вважав християнське духовенство рівним будь-якому іншому прошарку суспільства, оскільки істинність його вчення неможливо осягнути розумом і стосується воно лише потойбічного життя. Отож, виходило, що в усіх земних справах контроль держави над духовенством у принципі нічим не відрізнявся від контролю над хліборобами чи ремісниками. Релігія, стверджував М. Падуанський,- це соціальне явище, вона використовує матеріальні засоби і спричиняє соціальні наслідки, а тому в разі потреби піддається соціальному регулюванню, як і решта людських інтересів.
Поклавши на церкву і духовенство відповідальність за всі біди й нещастя світу, Марсилій вважав, що їх можна уникнути, якщо тільки надалі духовенство обмежиться сферою духовного життя людей, а церкву буде відокремлено від держави й підпорядковано світській владі.
Філософські засади теорії держави Марсилій запозичив в Арістотеля. У своєму трактаті він спирався, насамперед, на раціоналістичне політичне вчення Арістотеля, на концепцію єдиного розуму Аверроеса, яка не визнавалася ортодоксальним католицизмом. Для політичної науки, підкреслював Марсилій, яка має добрі наміри, головне - в розумному доведенні того, як виникають «природні явища», до яких він долучав державу і право. «Ні один філософ світу не зможе показати на прикладі, що саме Бог створив людську державу».
М. Падуанський сміливо поширював на сферу політики аверроїстський метод, який зобов´язував покласти в основу філософствування раціонально виведені докази і вимагав повної незалежності філософії від питань віри. На відміну від Ф. Аквінського, мислитель твердив, що раціональні висновки філософії можуть бути цілком протилежні істинам віри. З цим висновком цілком узгоджувався розділ праці «Захисник миру» про розум і одкровення, «в яке ми віримо тільки серцем, без втручання розуму».
М. Падуанський повторив арістотелівське визначення держави і назвав її формою досконалого устрою суспільства, спільнотою, яка виникає заради не просто життя, а доброго життя. Держава для нього - світський інститут, який розвивається за власними законами і має власну субстанцію; постійний союз, завдяки якому людина досягає самодостатнього життя.
Марсилій залишився аналітиком і в розгляді питання про походження держави. На його думку, відчуття потреби у взаємному сприянні змушує людей не тільки згуртовуватися, а й дедалі більше ускладнювати форми співжиття. Від сім´ї люди переходять до роду, від роду до племені, від племені до міста, від міста до держави. Лише в цій останній формі, а не в сім´ї та не в громадянській спільноті, виникає власне політична влада.
У своїй теорії суспільства, держави і права Марсилій застосовував вчення Арістотеля про форму і матерію. Матерію держави складають люди, а формою є закони, що утворюють державний організм. Державна влада - це влада видавати закони, "можливість творити форму. Існування держави обумовлено її метою, а мета держави - благо всіх членів спільноти, благо як фізичне, так і духовне.
Держава є досконалою, якщо вона добре управляється, має добрі закони, а також виконує функції, що забезпечують підтримання миру. Для середньовіччя мир - це універсальний порядок, гармонія мікро- і макрокосмосу; і, врешті, злагода всередині суспільства і держави. Він необхідний передовсім для досягнення громадянського щастя. А досягається воно, на думку Марсилія, лише тоді, коли кожна людина в державі має можливість безперешкодно провадити свою діяльність, завдяки узгодженому функціонуванню всіх органів держави, досягненню необхідного правового порядку.
М. Падуанський не був би середньовічним мислителем, якби не сфокусував особливої уваги на праві, на законах. Зокрема, мислитель намагався відрізнити право від релігійних приписів. Під ім´ям закону, в широкому і неточному значенні, писав він, розуміється кожне взагалі судження про те, як слід або не слід чинити. Законом у точному розумінні називається веління, яке супроводжується погрозою покарання чи обіцянкою нагороди, а тим, як проголошуються нагороди або покарання, юридичний закон відрізняється від релігійного.
Закон, який супроводжується обіцянкою нагороди або покарання в потойбічному світі - закон Божий. Божественний закон -це прямий наказ Бога стосовно того, які свідомі дії людей на землі потрібні, а´ які ні - для того, щоб досягнути найкращої мети чи певного стану, бажаного для людини на тому світі.
Закон, який супроводжується обіцянкою нагороди або покарання в земному житті - закон юридичний. Людський закон - це наказ усієї громади або її більшості, хто уповноважений творити закон, щодо того, які свідомі дії людей бажані, а яких слід уникати, щоб досягнути найкращої мети чи певного стану, бажаного для людини в земному житті.
У цих визначеннях два типи закону різняться видом покарання чи нагороди, що їх вони передбачають. Божественний закон передбачає винагороди або покарання, якими Бог відплатить у потойбічному житті. З цього випливає, що немає жодної земної кари за його порушення, а кара чекає лише після смерті. Будь-яке правило, яке передбачає земне покарання, належить фактично до людського закону і запроваджується людьми.
Доклавши значних зусиль, Марсилій спромігся досягти теоретичного відмежування права від релігії, і це він використовував у практичних цілях. Якщо закони релігії позбавлені примусу в земному житті, то священики можуть діяти тільки порадою, звертати увагу на добрі приклади; він може нагадати грішникові, що його поведінка зачинить йому ворота до раю. В особі священика ми повинні бачити наставника, а не суддю. Звідси ясно, що у Папи не може бути світської влади. А коли він і користується нею, то лише тому, що йому вручив її імператор, який знову може її обмежити і навіть забрати.
Логічно М. Падуанський дійшов іншого висновку, який значно випередив його час, а саме: якщо євангельське слово є повчанням, а не законом у власнім розумінні слова, то у справі віри не може бути примусу. Віра - справа совісті кожного. Це виказування свободи совісті робить М. Падуанського провісником одного з найважливіших демократичних принципів.
Серцевину політичного вчення М. Падуанського складало його тлумачення народного суверенітету, згідно з яким сувереном у державі є народ-законодавець. Від нього виходить влада світська й духовна. Законодавець, або перше і по-справжньому ефективне джерело закону, писав він, це народ, або його переважна частина, який ухвалює згідно зі своєю волею на загальних зборах і в установлених виразах, які громадянські дії людей бажані, а яких слід уникати під загрозою штрафу чи земного покарання.
Отже, законодавча влада, за вченням М. Падуанського, належить тільки народові. До такого демократичного висновку його привели суто демократичні міркування, а саме: оскільки метою законодавства є загальне благо, то кращі закони можуть бути створені всіма громадянами, яким їхнє благо зрозуміліше, ніж декільком або одній особі. По-друге, оскільки закони мають ціну лише тоді, коли в точності виконуються, законодавцем повинен бути сам народ. Він охоче і з власної волі виконуватиме ті закони, що ним самим створені, ніж накинуті йому ззовні.
Який же механізм владарювання в Марсилієвій державі? Відповідно до його концепції, функцію «людського законодавця» закріплено в ній за народом, а кращі люди держави, які вибираються з волі народу на загальних зборах громадян, складають більшість громадян, тобто за сутністю кращі люди ідентичні тут державі.
Виконавчі функції в Марсилієвій державі ввіряються урядові, на чолі якого стоїть правитель, який обирається і відповідальний перед народом. Основне завдання правителя - проводити на практиці те, що вважає необхідним народ-законодавець, а також служити загальному благу і справедливості. Правитель здійснює також правосуддя: він повинен судити, карати і виконувати свої рішення на основі закону. Якщо правитель відступає від закону або перетворюється в тирана, народ може покарати і навіть скинути його. Своєю чергою, правитель в особливім випадку - коли в тирана вироджується народ, може йому не підкоритися. Отже, правитель зобов´язаний суворо дотримуватися закону і законності. Законність, на думку Марсилія, добра тим, що забезпечує мир і порядок у державі. Водночас вона є кращою опорою для світських властей.
У політичному вченні М. Падуанського законодавець завжди незмінний, тоді як уряд може мати різний устрій, що обумовлює форму правління: виконавчі функції можуть бути ввірені одному, декільком або всім. Залежно від цього він слідом за Арістотелем розрізняв монархію, аристократію, політію (правильні форми держави) і тиранію, олігархію, демократію (неправильні форми держави). І хоча Марсилій вважав, що державне управління визначається самим народом, він усе ж не міг не визнати, що найкращою формою правління є монархія. Цього висновку не міг уникнути демократ XIV ст. М. Падуанський.
Він розрізняв два види монархії, залежно від способу утворення: монархію спадкову і монархію виборну. Будучи сповненим довіри до народу, Марсилій схилявся до виборної монархії, бо, на його думку, народ завжди може вибрати найкращого, тоді як за інституту спадкового правителя ця умова дотримується дуже рідко.
Таким мав бути, на думку М. Падуанського, устрій найкращої держави, обґрунтований ним у його творі «Захисник миру». Марсилій - один із найбільш оригінальних мислителів середньовіччя, сміливі політичні ідеї якого значно випередили свій час. Тому недивно, що його творчість привертала і продовжує привертати увагу багатьох дослідників.
XIII - початок XIV ст. характеризувалися зростанням національної державності, самосвідомості мас, розвитком міст, збільшенням бюргерства в Західній Європі, що вело до зростання анти-схоластичних настроїв. їхньою суттю було намагання звільнитися не тільки від економічної, а й від політичної опіки церкви. Це проявилось у працях не тільки М. Падуанського, а й англійського філософа Вільяма Оккама (1285-1349).
Погляди В. Оккама на державу і право були менш доктринерськими, ніж деякі Марсилієві, а його реакція на папський імперіалізм, який, на його думку, завдав великої шкоди середньовічному суспільству, була типовішою для широких кіл християнського мислення. Для Оккама верховна влада папи з позицій християнства була єрессю, а з позицій політики - руйнівною новацією, що заполонила Європу борнею, зруйнувала християнську свободу і призвела до порушення прав світських правителів.
Основною метою вчення Оккама було утвердити незалежність усього загалу вірних християн від домагань папи. З цією метою в 1333-1347 рр. він написав ряд творів, майже повністю присвячених політичним проблемам, зокрема дискусіям із папською тиранією, виступам проти політики пап, які без усяких на те прав порушували свободу громадян і чинили це проти інтересів громадянства.
У своєму вченні Оккам вирізняв дві головні ідеї, які стали підмурком його політичної доктрини. Перша з них - це переконання в тому, що істину визначено волею Бога, записано в Одкровенні.
Єдине джерело, з якого можна довідатися про це Одкровення - Святе Письмо, порівняно з яким декреталії Пап чи навіть ухвали церковних соборів мають лише другорядне значення. Подібно до всіх ранніх протестантів, Вільям твердив, що апостольські традиції й твори церковних авторитетів не можуть бути змінені або доповнені Папою. Тому неправомірними, на його думку, були постанови Пап, які порушували настанови Бога.
Вільям Оккам, безперечно, припускав, що здорова вченість і чесні дослідження розкрили б релігійну істину, яка привабила б до себе всіх людей доброї волі. Перед ним, звичайно ж, не поставало питання буквальної свободи віри, бо він припускав, що завдяки належному науковому поступові стане зримим те, у що слід вірити. Але має бути свобода поступу, отже, свобода судження; і ухвалювати мають наймудріші, а не якась призначена влада. Для цього було необхідне обмеження папського абсолютизму. Тільки в разі об´єднання духовенства і мирян для визначення чітких меж папської влади поталанило би, на його думку, відновити мир між Папою і християнським світом.
Намагаючись утвердити християнську свободу всупереч папському абсолютизму, Оккам не виходив за межі кола ідей, добре відомих за його часу. Він заперечував папський абсолютизм як інновацію та єресь, висуваючи проти нього погляди, які небезпідставно називав узвичаєними. Оккамова аргументація була сперта на стародавнє усвідомлення незалежності духовної та світської влади. Але йому бракувало справжніх заперечень широкої свободи дій навіть у папи, якщо навіть папські повноваження мав той, кого він міг визнати істинним папою. Іншими словами, правове визначення двох юрисдикцій, мабуть, не надто цікавило його. Для нього важливішими були, вочевидь, теологічні проблеми, ніж юридичні.
Друга Оккамова ідея полягала у твердженні, що в ідеальному політичному устрої реалізація загальнодержавних завдань має узгоджуватися зі свободами громадян. Свободу мислитель розглядав у філософському й політичному аспектах. У філософському аспекті свобода розумілася ним, як право вільного вибору рішення, що характеризує^ істот розумних. У політичному аспекті — це сфера прав і вільностей людини, прав підданих щодо їхніх правителів, які не можна порушувати ні світським правителям, ні, тим паче, духовним.
В основі реалізації влади повинна домінувати ідея загального інтересу, якому мають підпорядковуватися абсолютизм та особисті амбіції правителів. «Всяке здійснення влади,- писав він,- мусить бути виправдане загальним добром і відповідністю природній справедливості й здоровій моралі. Без такого виправдання сила є деспотичною, а управління стає, за промовистими словами Августина Блаженного, широкомасштабним розбоєм із великої дороги. Саме ця концепція, характерна для всього середньовічного політичного мислення, лежала в основі Вільямового протистояння діям Пап.
Резюмуючи, слід відзначити, що політична теорія В. Оккама не вела перед, оскільки він був першим і найвидатнішим діалектиком і теологом. І все ж його політична філософія була характерною для державного політичного мислення в середині XIV ст. Вона й далі обмежувалася давньою дискусією щодо взаємин між світською і духовною владою, щодо взаємин між сувереном та його підданими і правом останніх чинити опір згідно з совістю й на захист того, що вони вважали християнською істиною.