Історія політичних і правових вчень
§ 2. Вчення Фоми Аквінського про державу і право
Народився Фома Аквінський 1225 р. біля м. Аквіно поблизу Неаполя, звідси й прізвисько. Монах домініканського ордену, вчений-богослов Ф. Аквінський був одним із найвідоміших представників середньовічної схоластики. Свої політико-правові погляди виклав у працях: «Про правління князів» і «Сума богослов´я».
У своєму вченні Ф. Аквінський спирався на вихідне положення релігії про підпорядкування розуму вірі. Вище розуму, писав він, сперта на божественне одкровення, стоїть християнська теологія, завершення всієї системи наук. І все ж таки, хоч одкровення і вище за розум, воно в жодному разі не протистоїть розумові; теологія довершує систему, в якій наука і філософія є початком, але не руйнує їхньої цілісності. Віра - це вдоволення розуму. Разом вони утворюють храм знання, але ніде не конфліктують і не діють у протилежних напрямках.
Вчення Ф. Аквінського являло собою відновлення вчення мислителів Греції та Риму, але у своєрідній переробці відповідно до умов часу. Його вчення - це вчення Арістотеля у схоластичній формі. Філософ намагався пристосувати погляди Арістотеля до потреб католицької церкви і в такий спосіб іще більше зміцнити її позиції. Зокрема, свою систему поглядів Ф. Аквінський намагався обґрунтувати вченням Арістотеля про форму і матерію. Всесвіт, за його вченням, утворює ієрархію форм, що спускається від Бога, який стоїть на вершині, до найнижчого створіння. При цьому він вважав, що вищі форми дають життя нижчим.
Виходячи з цього вчення, Ф. Аквінський схвалював феодальну ієрархію, привілейоване становище наділених владою осіб. Він писав, що суспільство - це система цілей і намірів, у якій нижче служить вищому, а вище керує нижчим, використовує його, як Бог править світом або душа тілом. Окрім того, Ф. Аквінський перейняв у Арістотеля думку про те, що людина за своєю природою є істотою компанійською і політичною. У ній від природи закладено потяг до спілкування з іншими людьми і жити в державі, бо живучи окремо, індивід не може забезпечити своїх потреб. З цієї природної причини і виникає, на його думку, політична спільність - держава.
Ф. Аквінський вважав, що від самого початку люди утворили державу для того, щоб забезпечити умови для гідного, розумного та блаженного життя. Але згодом виявилося, що блаженного життя на землі не можна досягнути силами однієї держави, без допомоги церкви, а остаточне досягнення блаженного життя є можливим лише в потойбічному світі.
Вже було відзначено, що велика частина найоригінальніших вчених середньовіччя мала на меті довести переваги церкви над державою. Ф. Аквінський теж палко захищав інтереси католицької церкви, доводив перевагу духовної влади над світською. Але захист домагань церкви на світську владу релігійними засобами породжував певні труднощі, оскільки середньовічні правителі - князі, імператори, захищаючись від цих домагань, посилалися на відоме твердження апостола Павла про те, що нема влади не від Бога, що всяку владу Богом установлено. Логічно тлумачачи цю тезу, вони обстоювали своє право на управління державою.
Тим часом прихильники теократії, тобто панування церкви над державою, прагнули витлумачити цей обов´язковий для них текст таким чином, щоб якось виправдати свої домагання на світську владу. Звідси і вчення Ф. Аквінського про три елементи державної влади: 1) сутність влади, 2) набуття влади, 3) користування владою. Сутність влади - це порядок відносин панування й підкорення, за якого воля осіб, які перебувають наверху людської ієрархії, рухає нижчими прошарками населення. Цей порядок, вважав Ф. Аквінський, заведено Богом. Тому влада за своєю споконвічною сутністю є божественною установою. Влада дається правителеві Богом для щасливого влаштування людського життя. Обов´язок правителя - спрямовувати дії людей так, щоб вони жили щасливо й доброчесно, а таке життя - справжня мета людини в суспільстві.
Що ж стосується набуття влади і користування нею, то вони не завжди є правильними і справедливими. Це буває тоді, коли правитель доступається до влади за допомоги несправедливих засобів або править несправедливо. І те, і інше є результатом порушення заповідей Бога, велінь церкви. А тому другий і третій елементи влади іноді виявляються позбавленими начал божественності.
Отже, за вченням Ф. Аквінського, не кожний правитель ставиться Богом і не кожну дію правителя Богом продиктовано. Князь може виявитись узурпатором, тираном, безумцем; він, як і кожна людина, має свобідну волю, тобто здатність творити зло. У таких випадках судити про законність походження і використання влади правителя належить церкві. Виносячи рішення про незаконність походження влади окремих правителів чи несправедливість його дій, церква, твердив філософ, ніяк не посягає на божественний принцип влади, необхідний для спільного життя. Так великий схоласт Ф. Аквінський лавірував між бажанням принизити імператорську владу доказами її людського походження і схилянням перед церковним авторитетом.
У прагненні довести, наскільки імператорська влада стоїть нижче папської, філософ дійшов до проголошення ідеї народного суверенітету. На цій основі він розвивав теорію опору державній владі, зокрема тиранії. Це допустимо за таких обставин, коли владу набуто незаконно (через підкуп або насильство), або коли правитель править несправедливо. Правитель, писав він, який управляє всупереч законам Бога та основним приписам моралі, який перевищує свою компетенцію, втручається в духовне життя людей чи обкладає їх тяжкими податками - той правитель перетворюється в тирана. Підбурювання до бунту і непокори владі Ф. Аквінський вважав смертельним гріхом, але стверджував, що виправданий опір тиранії - це не бунт.
Опір тиранії з боку народу допустимий, коли справа торкається інтересів громадян. Він обов´язковий, коли торкається Божого припису. Опір тиранові може бути виявлений і з боку духовної влади, яка не може дивитися на те, як зневажається воля Бога. Однак мислитель не рекомендував удаватися до тирановбивства, оскільки не можна дозволити кожному самовільну розправу з правителем, що може потягти за собою велику шкоду. Виправданий опір, вважав він,- це громадянська дія всього народу, і право на нього гарантоване тією моральною обставиною, що ті, хто вчиняє опір, відповідальні за те, щоб їхні дії були менш шкідливими, ніж зловживання, що їх вони хочуть усунути.
Ф. Аквінський ґрунтовно вивчив Арістотеля і мав достатньо чітке уявлення про такі форми правління, як аристократія, олігархія, демократія і змішане правління. Але серед них найкращою формою правління, на його думку, була монархія, здатна гарантувати людям щастя. Такого висновку він дійшов з двох причин: 1) монархія за будовою подібна до всесвіту, що його створив Бог і править ним так, як і монарх у своїх володіннях; 2) монархія подібна до людського організму, всі частини якого об´єднуються і скеровуються одним центром - розумом, що унеможливлює незгоди між учасниками правління за аристократії, олігархії та демократії.
До висновку про те, що монархія - найкраща форма правління, його спонукав і досвід історії. Країни і міста, писав він, в яких править одна особа, досягли великих успіхів, а там, де влада в руках багатьох, ми спостерігаємо постійні заворушення та безпорядки.
Ф. Аквінський неодноразово казав про те, що істинне державне управління, на відміну від тиранії, є законним, що його слід здійснювати лише згідно з законом. Очевидно тому він розрізняв два види монархії - абсолютну і політичну. Політична монархія відрізняється від абсолютної тим, що в ній влада царів залежить від закону, не виходить за його рамки.
Ф. Аквінський широко застосовував категорію «закон» для пояснення різних явищ, властивих політично сформованим суспільством. Причина того, що він не міг пройти байдуже повз закон, полягає в тім, що мислитель був надто заглиблений у середньовічну традицію святості закону. Всю систему законів Ф. Аквінський вважав породженням Божого розуму, яка регулює взаємини між усіма створіннями, живими і неживими, тваринами і людьми. Закон у людському розумінні був лише аспектом, вельми важливим, але все ж таки аспектом космічного факту. Саме це положення мислитель вважав найважливішим і відповідно розвинув свою загальну теорію закону детальніше, ніж будь-яку іншу частину політичної теорії. А розроблена ним класифікація закону була однією з найхарактерніших частин його філософії.
За вченням Ф. Аквінського, закони повинні відповідати таким ознакам: 1) розумність веління; 2) відповідність загальному благу; 3) компетентність органу, який його встановлює; 4) опублікування. З цим можна було б погодитися, якби це стосувалося лише до позитивного (людського) закону. Але Ф. Аквінський установив чотири типи законів, причому сутність деяких із них мало узгоджувалася з указаними ознаками. Мислитель гадав, що його чотири типи закону - це чотири форми розуму, які проявляються на чотирьох рівнях космічної реальності, але скрізь залишаються одним розумом. Ось назви, які він дав цим формам: 1) вічний закон, 2) природний закон, 3) людський закон, 4) божественний закон. Всі ці закони, за вченням Ф. Аквінського, зв´язані між собою ниткою субординації. Піраміду законів вінчає вічний закон, який практично тотожний розумові Бога, що управляє всесвітом. Вічний закон міститься в Бозі, тотожний йому; він існує сам по собі, і від нього похідні інші види законів. А насамперед - природний закон, який є не що інше, як відображення вічного закону в людському розумі, у свідомості розумних істот. Завдяки своїй розумності людина розвиває далі вічний закон, керуючись прагненням до добра, уникаючи зла, до самозбереження, до життя настільки досконалого, наскільки дозволяють їхні природні обдаровання. Відносно людей це означає прагнення жити в суспільстві, кінцева мета якого - блаженство і щастя. Те, на що людина орієнтується як на мету,- здійсненням природних людських нахилів, а те, завдяки чому людина може назвати «своїм» на підставі природних нахилів, є, за вченням Ф. Аквінського, право. Природне право дає можливість володіти чимось або щось робити, наприклад, право на життя, на самовідтворення, право одержувати зовнішні блага, право на спілкування з іншими людьми, право на істину, право діяти розумно і т. д. Природне право дано Богом разом із природою людини, її нахилами та обов´язками як засобами для досягнення мети. Звертаємо увагу на те, що ані до вічного, ані до природного закону не можна застосувати жодної з названих вище ознак, яким повинен, на думку мислителя, відповідати закон.
Не можна припустити, щоб ці закони суперечили розуму або загальному благу. Сумнів щодо законодавця - неприпустимий. Ці закони не публікуються.
Розвиток основ природного закону випадає, за вченням Ф. Аквінського, на долю позитивного, людського закону, якого він ділив на jus civile та jus gentium. Будь-який закон запроваджує норму, згідно з якою істота певного виду спонукається до дії або утримується від дії. Щодо людей, оскільки людина відрізняється від інших істот розумом, норму запроваджує розум. Його повне визначення характеризує закон як постанову розуму, спрямовану на загальне добро, ухвалену тим, хто дбає про суспільство.
Неважко зрозуміти, що визначені мислителем ознаки закону можна застосувати саме до цього виду законів. Та й сам він вважав, що обнародування є суттєвим для людського закону.
Ф. Аквінський твердив, що людський закон є похідним від природного закону, що він служить конкретизацією останнього. Але на відміну від закону природного людський закон - це імператив зі змінним змістом. Норми людського закону можуть бути в різних країнах не дуже подібними. Те, в чому вони виявляються однаковими, утворює «право народів» (jus gentium). Специфічне в них інтегрується у «право громадян» (jus civile) кожної окремої держави. В цілому людський закон можна назвати наслідком природного закону, якого лише треба зробити чітким і ефективним, щоб вдовольнити гострі потреби людського життя чи особливих обставин людського життя. Так, наприклад, необхідність покарання за вбивство основується на природному праві, оскільки вбивство суперечить природі, несумісне з миром і ладом. Утім, природний закон не дає чіткого визначення навмисного вбивства, яке відрізняло б його від інших видів вбивств, а також не передбачає конкретного покарання - це справа позитивного права.
На фундаменті етики Ф. Аквінський побудував свою концепцію права, в якій він проводив думку: позитивно-правовою людська установа є тільки тоді, коли вона не суперечить природному праву. Мислитель не погоджувався з твердженнями римських юристів, буцімто все, що вигідно принцепсу, має силу закону. Для нього не були законами, а отже, й необов´язковими, ті приписи, які противні розуму, суперечили загальному благу, потребам самозбереження, сімейного життя і виховання, пошукові істини (Бога) та гідного людини спілкування. При цьому, якщо веління правителя не відповідають інтересам підданих, їх можна не виконувати. Вони не повинні бути виконані також, якщо противні Божим установам.
Ось куди сягнула сміливість середньовічного філософа, яку певною мірою можна пояснити боротьбою між світськими і духовними феодалами за владу. Все це яскраво свідчить і про те, як ставився Ф. Аквінський до основної проблеми свого часу, до питання про стосунок духовної влади до світської. У нього не викликала ніяких сумнівів перевага духовної влади над світською. Турбота про дух вище турботи про тіло, а тому церква, писав він, повинна стояти вище держави. Як душа впливає на тіло, так і духовна влада повинна впливати на світську.
Зрештою, ще один вид закону - божественний, під яким Ф. Аквінський фактично розумів одкровення. За приклад може служити особливий звід законів, даний Богом юдеям як обраному народові, або специфічні правила християнської моралі чи законодавства, дані через Святе Письмо.
Божественний закон необхідний з двох причин. По-перше, через недосконалість людського розуму, хиткість і розбіжність у судженнях люди не можуть прийти до єдиного уявлення про правду. Допомогти людям досягнути його і покликане таке авторитетне в очах християн керівництво, як Біблія. По-друге, людський закон не в змозі повністю викоренити зло. Цього можна досягти лише за допомоги божественного права.
У питанні про свободу совісті Ф. Аквінський повністю спирався на середньовічний католицизм. За підроблення монети, писав він, загрожує суворе покарання. Але ж це - лише замах на матеріальні блага. То як же не переслідувати з усією суворістю єресь, яка посягає на саму душу? Єретики підлягають смертній карі.
Погляди Ф. Аквінського в галузі цивільного права показують, що він зважував на тогочасний розвиток товарно-грошових відносин. Мислитель гадав, що приватна власність не суперечить природному праву, хоч за цим же правом усе належить Богові.
Рабство як вид приватної власності і в особі Ф. Аквінського знайшло талановитого захисника. Подібно до А. Августина, він писав, що хоча Бог створив людей вільними, рабство існує як неминуче покарання за гріхи. Мислитель поділяв також думку римських юристів, які твердили, що рабство - встановлення загальнолюдського права, яке існує в усіх народів. Окрім того, в захист рабства він повторював міркування Арістотеля про природну нерівність, а також наводив докази економічного характеру - необхідність рабства для потреб хатнього господарства.
Завершуючи, слід відзначити, що в системі поглядів Ф. Аквінського видно відображення тих процесів, що відбувалися в економіці, політиці, державному й культурному житті тогочасних народів. Вчення мислителя було високо оцінено католицькою церквою. У 1323 р. Ф. Аквінського зарахували до сонму святих, а 1879 р. неотомізм (вчення послідовників Ф. Аквінського) енциклікою Папи Льва XIII було оголошено єдино істинною філософією католицизму.