Історія політичних і правових вчень
§ 1. Основні риси політико-правового вчення західноєвропейського середньовічного суспільства
Падіння Західної Римської імперії (476 р.) завершило період історії стародавнього світу і започаткувало історію середніх віків. У країнах Західної Європи періоду раннього середньовіччя складалися феодальні відносини, які остаточно сформувалися в IX-X ст. у всіх країнах. Своєрідність середньовічній західноєвропейській політико-правовій думці надавав факт надзвичайно сильного впливу на неї християнської релігії та римо-католицької церкви. Остання практично неподільно панувала у сфері духовного життя протягом майже всіх середніх віків. У результаті, як це буває на всіх ранніх ступенях розвитку, монополія на інтелектуальну освіту дісталася церкві, а сама освіта набула переважно богословського характеру. Тому політика, юриспруденція, як і всі інші науки, залишилися звичайними галузями богослов´я, і до них було застосовано ті самі принципи, які панували в самому богослов´ї. Навіть тоді, коли утворився окремий стан юристів, юриспруденція ще довгий час залишалася під опікою богослов´я.
Верховенство панування богослов´я в усіх галузях розумової діяльності було в той час неминучим наслідком того становища, яке займала церква. Вона була найбільшим феодалом, їй належало майже 1/3 всіх корисних земель. Це дало підставу окремим дослідникам середньовічної церкви вважати її найзагальнішим синтезом і найзагальнішою санкцією тогочасного феодального ладу. Хаосові розрізнених феодальних володінь церква протиставила свою централізовану організацію з папою римським на чолі.
Із сказаного випливає: першою характерною рисою вчення про державу і право в епоху середньовіччя в Західній Європі було панування в ньому релігійної ідеології, типове для феодалізму взагалі.
Панування релігійного світогляду у вигляді християнського віровчення в усіх сферах розумової діяльності породило специфічний для феодалізму спосіб мислення та аргументації - схоластику, характерна особливість якої полягала в тісному зв´язку з релігією. Ідеї цієї школи були панівними ідеями західноєвропейського світу з IX до XV ст. Вона мала багатьох послідовників і чималі відмінності в основних положеннях своїх провідних представників. А тому невірними є погляди на схоластику як нескладну систему декількох основних постулатів, які, до того ж, знайшли виявлення у поглядах двох - трьох головних представників цього напрямку, передусім Фо-ми Аквінського. Насправді філософська думка, що розвивалася протягом шести століть, мала багато нюансів, напрямків і дала низку дуже відмінних за основними положеннями і методологічними способами представників. Всі представники схоластичної школи були передовсім теологами, частина з яких поширювала свої завдання й на філософські проблеми.
Представники школи схоластиків ставили своїм завданням довести за допомоги формально-логічних суджень істинність християнських догматів. Однак власні судження схоластів не мали ніякої ціни. Вони набували значення лише тоді, коли спиралися на авторитет давніх мислителів, зокрема Платона, Арістотеля, римських юристів.
Отже, другою характерною рисою вчення про державу і право в той час було використання античної наукової спадщини. До античних ідей, використаних представниками схоластики, необхідно віднести, зокрема, уявлення про державу і право як певний організм вчення про правильні й неправильні державні форми та про їх кругообіг, ідею природного права як норми, що випливає з природи речей, положення про високу значимість закону для побудови нормального державного життя.
Спільним, що об´єднувало світських і духовних феодалів, було переконання в непорушності феодального ладу. Але в лавах панівного класу не було єдності в поглядах, кому повинен належати пріоритет: церкві чи державі. З цієї причини протягом усієї політичної історії західноєвропейського середньовіччя точилася жорстока боротьба між римо-католицькою церквою, папством і світськими феодалами (головно монархами) за головну роль у суспільстві. Відповідно третьою і центральною проблемою тогочасного політико-правового вчення виявилося питання про те, яка влада повинна мати пріоритет у суспільстві: духовна (церква) чи світська (держава).
Римо-католицька церква від самого початку утворення феодальних держав неодноразово заявляла свої домагання на верховенство над світською владою. Обґрунтовуючи політичні домагання церкви, її ідеологи стверджували, що могутність державців походить від церкви, а вона одержала свій авторитет безпосередньо від Христа. Звідси випливає безумовний обов´язок християнських державців коритися главі християнської церкви.
З цією метою вже в ХІ-ХП ст. дедалі більшої популярності серед духовенства набували теократичні теорії, які виражали прагнення католицької церкви на чолі з Папою Римським до світського панування. До цих теорій належали, наприклад, теорія сонця і місяця, згідно з якою як місяць одержує свій блиск від сонця, так і королівська влада запозичує свій авторитет від Папи. Церковниками використовувалося вчення А. Августина про панування Божої держави (церкви) над світською,- світла над царством темряви. Водночас формулювало вчення про два мечі. Згідно з цією теорією, засновники церкви мали Богом дані два мечі. Один вони вклали до піхов і залишили при собі. Другий меч церква вручила державцям, щоб ті могли вершити земні справи. Самій церкві використовувати оголений меч, тримати криваву зброю не годиться. Однак вона пускає його в дію, але за допомоги державців, наділених церквою правом керувати людьми і карати їх.
У боротьбі з імператорською владою церква нерідко зображала себе захисницею народу, апелюючи до нього і доходячи навіть до проголошення ідеї народного суверенітету, до визнання права народу на повстання.
Звичайно, ці претензії церкви наразилися на сильний опір з боку світських феодалів. їхні ідеологи вдавалися також до аргументації, що спиралася на тексти Святого Письма як вирішальні докази їх правоти. У них також була своя теорія двох мечів, згідно з якою мечі вручалися Папі та імператорові одночасно.
У своїй боротьбі з теократією світська влада знайшла сильну підтримку в юристів, особливо логістів, які спиралися на норми римського права, а також прихильників звичаєвого права.
У ХІП-ХУ ст. у теократичних теоріях спостерігався поворот до компромісу між духовною та світською владою. Сама церква в боротьбі з єретиками відчувала потребу в сильному державному апараті, і тому серед духовенства зростала кількість прихильників зміцнення влади монархів, хоч ідея переваги церкви над державою ще зберігалася, що особливо чітко виражено у вченні про державу і право Фоми Аквінського.