Історія політичних і правових вчень
§ 2. Основні напрямки розвитку політико-правової думки Стародавнього Риму
Політичні ідеї повсталих рабів
Суперечності між рабами і рабовласниками у Стародавньому Римі привели в II—І ст. до н. е. до великих і тривалих повстань рабів. Політичні ідеї повсталих рабів із Сицилії відобразились у планах керівників цих повстань, у політичних заходах, здійснених повсталими. Вони робили спроби створити свою державу, в якій поєднувалися монархічні й демократичні риси. Серед рабів поширювалися легенди про прихід доброго монарха, який звільнить їх з-під гніту. Раби мріяли про доброго царя, який захищав би їхні інтереси. У формі монархії раби прагнули організувати державу пригнічених та експлуатованих.
У 132 р. до н. е. військовою силою було придушено повстання сицилійських рабів, причому вбито близько 20 тис. повстанців. Тоді ж вибухнуло повстання рабів у Малій Азії, керівником якого був Арістонік, який мріяв про заснування сонячної держави, змальованої Ямбулом, автором повісті про сонячні острови.
У Ямбуловім царстві сонця були обов´язковими лише природні закони, не було там ні приватної власності, ні сім´ї. Населенням цього суспільства, поділеним на громади від 300 до 400 осіб, мали управляти досвідчені патріархи. Новонароджені підлягали селекції, тільки здорових залишали живими і виховували як дітей усієї громади. Щасливим та безтурботним мало бути життя громадян сонячної держави, де панували свобода, рівність і братерство. Чергуючи розумову та фізичну працю, жителі цієї країни уникали однобічного розвитку, який обмежує людину. Але не здійснив Арістонік своїх задумів. У 129 р. до н. е. повстання було придушено Римом.
Але незабаром (74-71 рр. до н. е.) всю Італію охопила визвольна боротьба, яку вели раби під проводом Спартака. До нас не дійшли (якщо вони взагалі були) документи цього повстання. Відомо лише, що Спартак прагнув повернути рабам волю і вивести повсталих на батьківщину. Але у повсталих не було чіткої перспективи ліквідації рабства в цілому. Волю одержували лише ті, хто приєднався до повстання. Керівники повстань не створили програми, навколо якої могли б об´єднатися всі противники рабовласницького режиму. І хоча раби не виробили стрункої політичної ідеології, їхній рух сильно вплинув на розвиток ідей і вчень, які формувалися в рабовласницькому суспільстві.
Політичні ідеї рабовласницької демократії
Не тільки раби були небезпечними для республіки. У межах вільного суспільства римлян назрівали гострі конфлікти, головно аграрного порядку. У Римі розгортався могутній демократичний рух бідних селян, в основі якого лежала боротьба вільних виробників-селян проти великих землевласників. Збідніле селянство почало боротьбу за переділ землі, пов´язуючи цю боротьбу з вимогами демократизації Римської держави.
Цей рух очолили в 30-х роках II ст. до н. е. брати Гракхи, які перебували під впливом філософії стоїків, що передбачала можливість розв´язання суспільних конфліктів у спосіб реформ. Вибрані народними трибунами (Т. Гракх 133 р. і Г. Гракх 123 р. до н. е.), вони намагалися провести зміни в політичному житті Риму в бік його демократизації. Брати піддали гострій критиці аристократичний лад Стародавнього Риму і виступили проти різкої майнової нерівності.
Стоячи на чолі популярів, Гракхи намагалися провести за підтримки вершників далекосяжні аграрні й політичні реформи в Римі всупереч більшості аристократичного сенату. Важливою була вимога Гракхів обмежити велике землеволодіння, відібрати надлишки землі у великих землевласників і передати їх малоземельним та безземельним селянам.
У 133 р. до н. е. Т. Гракх вніс до народних зборів проект, за яким один громадянин не може мати більше 500 югерів землі та лише у виняткових випадках - 1000. Проект передбачав, що з надлишків землі утворюватимуться 30-югерові ділянки, що будуть віддаватися бідним громадянам в оренду без права продажу.
Ідея Т. Гракха надати самому народові можливість розпоряджатися державною землею через розподіл наділів суттєво підривала владу знаті та її органу - сенату, який відав аграрними справами. Вона була направлена на практичне здійснення демократизації політичного життя Риму і посилення впливу небагатих римських громадян у вирішенні державних справ.
Проти проекту Т. Гракха виступив народний трибун Октавій. І тоді Т. Гракх поставив на народних зборах питання: «Чи може трибун, який діє не в інтересах народу, залишатися на своїй посаді?» Волею народних зборів Октавія було усунено з посади. У такий спосіб Т. Гракх практично запровадив народний контроль над посадовими особами. Водночас було створено прецедент, за яким будь-яка посадова особа могла бути позбавлена посади за рішенням народних зборів. У цьому випадку Тиберій провів ідею верховенства влади римського народу, народних зборів над усіма іншими органами держави.
Т. Гракх висунув також ідею про те, що розпоряджатися державною власністю мають не сенат, а народні збори і вибрані народом інші установи. Так він розвивав ідею про те, що саме вибрані народом установи являють собою вищу владу в державі. Зрозуміло, що ця думка поширювалась і раніше ідеологами Римської держави, які, однак, ототожнювали цю державу з римським народом. Тиберій же логікою боротьби був поставлений перед необхідністю здійснити цю ідею: він, власне, проголосив у Римі принцип народного суверенітету. Інтереси народу було поставлено ним вище традицій і авторитету сенату. Так завдавався ще один серйозний удар по сенату -оплоту римської аристократії.
Ідеї Т. Гракха, що здебільшого відповідали політичним ідеям рабовласницької демократії, розвинув Г. Гракх, який у боротьбі з сенатом створив широкий блок сільського і міського плебсу з вершниками. Борючись із аристократичним сенатом, Г. Гракх зробив поступки на користь вершників, щоб схилити їх на бік табору демократії. Так, наприклад, він провів закон про передання судів від сенаторів до вершників. Цей закон давав право вершникам: брати участь у трибуналах, що розглядали справи про зловживання. Вершники розглядали тепер справи сенаторів, звинувачених у зловживаннях під час виконання функцій намісників провінцій.
Рух Гракхів був приречений на поразку, оскільки збереження стійкого дрібного землеволодіння, однієї з основ республіканського ладу, стало неможливим. Боротьбу з Гракхами повели опти-мати. Сенатори по-зрадницькому вбили 132 р. до н. е. Т. Гракха, а 121 р. до н. е. вбили 3 тис. популярів, серед яких був і Г. Гракх.
Хоча Гракхи впали жертвами реакції та не зуміли повернути селянам їхнього колишнього значення, ці народні трибуни своєю діяльністю, будучи виразниками прагнень римського народу, послабили позиції аристократичного сенату. Народ шанував пам´ять і місце, де загинули брати Гракхи.
Передові політичні погляди розвивав і відомий філософ Риму Tim Лукрецій Кар (близько 99-55 до н. е.) - ідеолог рабовласницької демократії. Свої погляди на суспільство, державу Лукрецій виклав у п´ятій книзі своєї поеми «Про природу речей».
Процес розвитку суспільства розглядався мислителем як поступовий прогресивний рух. Суспільний прогрес, на його думку,-це результат покращення знарядь праці, з розвитком яких люди організуються в суспільства.
До держави люди перебували у природному стані, в якому в них не було прагнення до дотримання загального блага. Але з розвитком вони в інтересах самозбереження й досягнення загального добробуту почали спілкуватися один з одним та уклали між собою суспільний договір. Поступово з´явилася приватна власність, а за нею - суспільна нерівність, почалися безпорядки, для усунення яких люди навчились обирати владу і встановили закони.
Отже, Лукрецій у вирішенні важливих питань був ближче до істини, ніж його попередники. Причину утворення суспільства він убачав не тільки в інстинкті самозбереження, як Демокріт, а й у тім, що людина, на відміну від тварини, почала користуватися знаряддями праці та активно впливати на сили природи. Цим він і пояснював походження сім´ї та суспільних союзів.
Лукрецій наближався до правильного вирішення питання про походження приватної власності, розглядаючи її як результат прогресу виробничих сил, хоча походження держави пояснював укладенням суспільного договору, оскільки люди втомилися від боротьби, яка відбувалася між ними.
Політичні погляди рабовласницької аристократії
Загострення політичної боротьби, особливо в І ст. до н. е., виявило непридатність республіканського ладу і старого державного апарату для вирішення завдань, які стояли перед римським суспільством. Римська республіка, яка склалася на базі держави-міста, не могла в умовах світової держави і постійного загострення суперечностей забезпечити інтереси держави.
У політичних вченнях аристократичної верхівки відображалася реакція на політичні ідеї рабовласницької демократії, страх перед повстаннями рабів і виступами плебейських мас, прагнення придушити демократичні елементи. У цих вченнях спостерігалася тенденція до заміни республіканської форми держави монархічною. Для правлячих кіл стала очевидною необхідність одноособового керівництва, яке спиралось би на військо. Однак питання про те, хто повинен очолити державу, вирішувалося в жорстокій боротьбі, яка велася рабовласницькою аристократією під гаслом захисту загальнопатріотичних інтересів, внаслідок чого в Римі встановлювалися військові диктатури. Вони були перехідним етапом від республіканського ладу до монархічного, найбільш вигідною в нових умовах формою рабовласницької держави для втримання в покорі рабів, бідних вільних і збереження римського панування над підкореними народами. Зрозуміло, що політичне спрямування гасла боротьби за загальнопатріотичні інтереси, найбільш характерного для аристократії Риму в І ст. до н. е., насправді означало спробу захистити інтереси рабовласницької верхівки римського суспільства.
Найбільш яскравим представником цього політичного напрямку був Марк Тулій Цицерон. Він народився 106 р. до н. е. Не мав ні сімейних зв´язків, ні багатства, але знання і незвичайний дар красномовства забезпечили йому гідне місце в суспільстві та славу. Свою кар´єру розпочав у таборі популярів; аристократичний сенат 63 р. до н. е. виставив його кандидатуру в консули. Відтоді Цицерон став захисником рабовласницької аристократії, хоч після обрання його на народних виборах консулом атестував себе як істинного захисника народу, як консула-популяра.
Погляди Цицерона на державу і право систематично викладено в його трьох творах: «Про державу», «Про закони» і «Про обов´язки». Вони значною мірою формувалися під впливом давньогрецької політичної думки, зокрема Платона, Арістотеля, Полібія, стоїків. Але він не був лише послідовником вчення грецьких філософів, бо висунув низку оригінальних і нових положень, невідомих грецьким мислителям. Зокрема, Цицерон увів юридичне поняття громадянина як суб´єкта права і поняття держави як суб´єкта правового спілкування. Внесення цих нових понять було обумовлено тими особливостями римського суспільства, про які йшла мова вище.
Як справжній римлянин, Цицерон не міг миритися з думкою грецьких стоїків про необхідність і навіть можливість усуватися від політичного життя. «Батьківщина,- писав він,- даючи нам життя й виховання, чекає від нас винагороди: якщо вона забезпечує нам добробут, то, звичайно, не для того, щоб дати нашій святковості певну охорону, нашим насолодам певний спокій. Ні, вона закликає собі на службу наші найкращі якості душі, розуму і залишає нам самі рештки».
Не дивно, що Цицерон висловив ідею про обов´язки ідеального римського громадянина. Ці обов´язки були зумовлені, на його думку, необхідністю наслідування таких чеснот, як пізнання істини, справедливість, велич духу та благопристойність; громадянин не повинен шкодити іншим, порушувати чужу власність або допускати інші несправедливості, зобов´язаний надавати допомогу тим, хто зазнав несправедливості, працювати для загального блага, захищати батьківщину як воїн, У всьому цьому він убачав вищий прояв людської доброчесності.
Цицерон визначав державу як справу всенародну, надбання всього народу. Але під народом він розумів не будь-яке об´єднання людей, зібраних разом у який-небудь спосіб, а з´єднання багатьох людей, зв´язаних між собою згодою в питаннях права і спільністю інтересів. Отже, держава у Цицерона - це об´єднання людей не тільки спільністю інтересів, як в Арістотеля, а й водночас певний правовий утвір, загальний правопорядок. Деякі автори схильні думати, що Цицерон стояв біля витоків того поняття держави, яке згодом мало багато прихильників, аж до сучасних прихильників ідеї правової держави.
Походження держави Цицерон пов´язував із властивою людській природі здатністю до спілкування, з вродженою її потребою жити разом. Поділяючи в цьому питанні позицію Арістотеля, Цицерон відкидав уявлення пре божественне походження держави і права, а також широко розповсюджені в його час уявлення про договірний характер виникнення держави.
Цицерон перейняв від стоїків концепцію суспільних кіл; най-вужчим колом для нього була сім´я - найменший і початковий елемент державності; ширшим колом була муніципія, наступним колом - держава, що, як уже зазначалося, становила спільність людей, зв´язаних одним правом і спільною користю.
Філософ відзначав споконвічний зв´язок держави і власності, вважаючи, що причиною утворення держави є охорона власності. Порушення недоторканності приватної та державної власності Цицерон характеризував як осквернення й порушення справедливості і права.
Оскільки держава і право виникали не з волі та свавілля людей, а згідно з загальними вимогами природи, зокрема і згідно з велінням людської природи, то це, на думку Цицерона, означало, що вони мали божественний характер і спиралися на загальний розум і справедливість. Вивчення всієї природи привело Цицерона до розуміння того, що всім цим світом керує розум. Це положення використовувалося ним для обгрунтування свого розуміння природи як обумовленого і пройнятого Божою волею загального джерела розумних і справедливих настанов і дій людей. Саме завдяки тому, що люди самою природою наділені розумом і справедливістю, а отже, їм доступне осягнення божественних начал, стало можливим само виникнення впорядкованого людського спілкування, доброчинностей, держави і права. Ось чому Цицерон наполягав на тому, щоб державну владу було вручено мудрецям, здатним наблизитися до осягнення світового божественного розуму. Розум - вища і краща частина душі, «царський імперій», що приборкує всі негативні відчуття і пристрасті в людини, заворушення душі. Тому, на думку Цицерона, з пануванням мудрості не залишиться місця ні для пристрастей, ні для гніву, ні для нерозважливих учинків.
Велику увагу Цицерон приділяв класифікації та аналізу різних форм держави. Посилаючись на грецьких мислителів і залежно від кількості правителів він розрізняв три прості форми правління: царську владу - монархію, владу оптиматів - аристократію і владу народу - демократію. Всі ці прості форми держави - недосконалі й не найкращі, кожна з них має свої переваги і вади. Але вони все ж терпимі та можуть бути міцними, якщо збережуться ті основи і зв´язки, які міцно з´єднали людей з утворенням держави. Кожна з цих простих форм влади, позаяк їхні переваги представлені од-носторонньо, вироджуються, що приводить до виникнення потворних (неправильних) держав, таких як тиранія, панування багатих і влади натовпу. Ці потворні види володарювання не є, на думку філософа, формами держави, оскільки в таких випадках зовсім відсутня сама держава, що розумілася ним як загальна справа і надбання народу, відсутні загальні інтереси і загальнообов´язкове для всіх право.
Подолати подібне виродження можна, створивши змішану форму держави, яка поєднує позитивні начала монархії, аристократії та демократії. До такого ладу, на думку Цицерона, наближалася Римська республіка в часи «батьків» (царська влада) і «дідів» (сенатська республіка). Монархічні начала були представлені в ній владою консулів, аристократичні - правлінням сенату, демократичні - народними зборами і владою народних трибунів. У цьому зв´язку мислитель захоплювався далекоглядністю і мудрістю предків, які створили таку розумну форму держави, і закликав твердо дотримуватися їхніх політичних заповітів.
Свою концепцію найкращої (змішаної) форми держави, на відміну від платонівських проектів ідеальної держави, Цицерон вважав реально здійснимою. Водночас він розумів, що реальність його змішаного державного ладу - скоріше в минулому, ніж у теперішньому. За часів Цицерона Римська республіка переживала глибоку кризу і доживала свої останні дні. Політичний лад Риму рухався до встановлення одноособової влади, до принципату і монархії. Концепція ж Цицерона про змішане правління і взагалі його міркування про державу як справу народу явно розходилися з тогочасними соціально-політичними реаліями й тенденціями розвитку римської державності.
У своїй творчості й практичній політичній діяльності Цицерон послідовно й рішуче виступав за устрій сенатської республіки, проти повновладдя окремих осіб, зокрема і проти режиму особистої військової диктатури. Своїми виступами і своєю доктриною Цицерон прагнув урятувати республіканський лад, що вже розкладався. Та й ідея єдиновладдя ще не була популярною в римському суспільстві, і на користь республіканського устрою, який перебував під загрозою, висловлювалося багато як популярів, так і оптиматів.
Слід, однак, відзначити, що у своїй діяльності Цицерон залишався вірним основним ідеям і принципам тієї теоретичної концепції держави, яку він розвивав у своєму політичному вченні. Важлива роль в останньому відводилася уявленням про «загальне благо», «узгодження інтересів», «загальний правопорядок» і т. д. Зрозуміло, що він мав при цьому на увазі інтереси вільних станів і громадян Римської республіки, але не рабів.
Що стосується рабства, то Цицерон вважав, що воно обумовлено самою природою, яка дарує кращим людям панування над слабкими для їхньої ж користі, коли робиться розумно. Свої судження про рабство Цицерон намагався підкріпити міркуваннями про співвідношення різних частин душі людини: пан так само управляє рабом, як краща частина душі (розум) управляє слабкими і хибними частинами душі (пристрастями, гнівом). До рабів, на його думку, треба ставитися як до найманих працівників: слід вимагати від них відповідної праці та надавати їм те, що належить.
І хоча характеристика раба як найманої людини відрізняється від тогочасного уявлення про раба як річ, або розмовляюче знаряддя, все ж вона розходиться з його загальним положенням про те, що від природи всі ми подібні та рівні один одному.
Як уже зазначалося, Цицерон не поділяв уявлень більшості епікурейців і стоїків про те, що мудрій людині не слід брати активну участь у політичному і суспільному житті. Оскільки управління державою, вважав він, є поєднанням науки і мистецтва, яке вимагає не тільки знання й доброчесності, а й уміння практично їх застосовувати в інтересах загального блага, то сама природа орієнтує кращих людей на те, щоб зробити життя людей ще безпечнішим і багатшим.
Тому Цицерон радив вивчати науки про державу і право як такі, що можуть зробити нас корисними державі, вбачаючи в цьому служінні державі найславніше завдання мудрості, найвеличніший прояв доблесті та її обов´язок.
За вченням філософа, мудрий державний діяч повинен бачити й передбачати напрямки й повороти у справах держави, аби перешкодити небажаним подіям і всіляко сприяти міцності й довговічності держави як загального правопорядку. Особа, яка відає справами держави, мусить бути мудрою, справедливою, витриманою і красномовною. Вона повинна, крім цього, бути обізнаною з ученням про державу і володіти основами права, без знання яких ніхто не може бути справедливим. А в крайніх випадках, коли під загрозу поставлено сам добробут держави як загальної справи народу, істинний державний діяч має стати диктатором і встановити порядок у державі. В таких випадках він виступає не в своїх корисливих цілях, а в загальних інтересах як рятівник республіки.
У своєму вченні про право Цицерон апелював до природи, її розуму й законів. В основі права, на його думку, лежить властива природі справедливість. А саму справедливість він розумів як вічну, незмінну і невід´ємну властивість природи в цілому і людської природи зокрема.
Із цього випливало, що під природою як джерелом справедливості і права (природного права) мислитель розумів увесь космос, весь довколишній фізичний і соціальний світ, форми людського співжиття, а також саме людське буття, яке охоплює її тіло і душу, зовнішнє і внутрішнє життя. Всій цій природі властиві розум і певний порядок. Саме ця духовна властивість природи (її розумно-духовний аспект) і є, на думку Цицерона, справжнім джерелом і носієм природного права.
Ось як він визначав природне право. Істинний закон - це розумне положення, яке відповідає природі, поширюється на всіх людей, постійне, вічне, яке закликає до виконання повинності, наказуючи, забороняючи, від злочину відлякує; воно однак, нічого, коли це не потрібно, не наказує чесним людям і не забороняє їм і не впливає на чесних, наказуючи їм що-небудь або забороняючи. Пропонувати повне або часткове скасування такого закону - блюзнірство: будь-яке обмеження його дії не дозволено, скасувати його повністю неможливо, і ми ні постановою сенату, ні постановою уряду звільнитися від цього закону не можемо.
«Цей істинний закон - один і той же скрізь і завжди, і на всі народи і в будь-який час поширюватиметься один вічний і незмінний закон, причому буде один загальний ніби наставник і повелитель усіх людей - Бог, творець, суддя, автор закону». Кожного, хто, зневаживши людську природу, свавільно не підкориться цьому закону, Цицерон характеризував як утікача від самого себе, який неминуче зазнає великої кари від Бога, якщо навіть йому поталанить уникнути звичайного людського покарання.
Цицерон вбачав сутність і сенс справедливості (а, отже, основний принцип природного права) в тому, що вона відплачує кожному належною мірою і зберігає рівність між людьми. Справедливість вимагає не шкодити іншим, не порушувати чужої власності. «Перша вимога справедливості,- відзначав він,- полягає в тому, щоб ніхто нікому не шкодив, якщо тільки не буде спровокований на це несправедливістю, а потім, щоб всі користувалися спільною власністю як спільною, а приватною - як своєю». З цих позицій він відкидав такі акції римських популярів, як ліквідація боргів, ущемлення великих землевласників і роздання своїм прихильникам і плебеям грошей і майна, віднятих у законних володільців.
Природне право, згідно з Цицероном, виникло раніше, ніж будь-який писаний закон, тобто раніше, ніж будь-яку державу взагалі було засновано. Сама держава (як загальний правопорядок) з її настановами і законами є за сутністю втіленням того, що за природою є справедливість і право. Звідси випливає вимога, щоб людські настанови (установи в політиці, писані закони і т. д.) відповідали справедливості, бо останні не залежать від думки і поглядів людей. Право встановлюється природою,- а не людськими рішеннями і постановами. А тому закони, встановлені людьми, не можуть порушувати порядку в природі та створювати право з безправ´я чи благо зі зла, чесне з ганебного. Відповідність або невідповідність людських законів природному праву виступає як критерій і мірило їхньої справедливості чи несправедливості.
Закони, що ухвалюються в тій чи іншій державі, повинні, крім цього, відповідати встановленому в ній ладу, традиціям і звичаям предків.
Низку важливих положень про правову регламентацію державної діяльності Цицерон виклав у проекті закону про магістрати. Зокрема, він вважав, що повноваження службових осіб повинні бути законними. Треба встановити не тільки для магістратів міру їхньої влади, але й для громадян міру їхньої слухняності. Адже той, хто розумно повеліває, скоро чи пізно повинен буде коритися, а той, хто слухняно кориться, гідний того, щоб скоро почати повелівати. У загальному вигляді він формулював і такий правовий принцип: під дію закону повинні підпадати всі.
У вченні Цицерона про право поруч із відміною природного права від писаного міститься поділ самого писаного права на публічне і приватне. Своєю чергою, приватне право він поділяв на jus civile - цивільне право та jus gentium - право народів (іноземців).
Поділ римського права на jus civile та jus gentium випливав із практичної потреби, був результатом переможного походу Риму, наслідком його міжнародних торговельних оборотів. Природному процесові творення законів народів прийшли тепер на допомогу загальнолюдські принципи етики стоїків. Під впливом стоїчної філософії введено в право поняття рівності, виникла думка про спільне для всіх народів право, яке було б найдосконалішим відображенням природного права.
Значними були досягнення Цицерона у сфері міжнародного права. Він першим увів суттєвий принцип міжнародного права про необхідність виконання зобов´язань, які випливали з міжнародних договорів.
Проводячи різницю між справедливими і несправедливими війнами, мислитель вважав несправедливою всяку війну, яка не була оголошена і не повідомлена противникові. Війна характеризувалася ним як вимушений акт. Вона допустима лише тоді, коли мирні переговори не дали бажаного результату. Причиною справедливої війни є необхідність захисту держави, метою - встановлення миру. Цицерон виступав за гуманне поводження з полоненими і переможеними.
Віддаючи належне цим історично прогресивним ідеям Цицеро-на в галузі міжнародного права, слід водночас відзначити його в цілому схвальне ставлення до завойовницьких війн Римської держави. Втім, підтримуючи і схвалюючи загарбницькі війни Риму, він відмовився від ідеалів самодостатнього замкнутого поліса. Під впливом стоїків Цицерон пропагував ідеї космополітизму і світової держави.
Творча спадщина Цицерона, зокрема його вчення про державу і право, справила великий вплив на всю подальшу людську культуру. Його праці було використано римськими стоїками, юристами, християнськими авторами, а згодом і мислителями Відродження і французького Просвітництва.