Історія політичних і правових вчень
§ 3. Період розквіту давньогрецької політичної думки (V - перша половина IV ст. до н. е.)
Найвизначнішим представником етичної та політико-правової думки на початку того періоду був Демокріт (460-370 до н. е.). Він одним із перших розглядав виникнення і становлення людини, людського роду та суспільства як частини природного процесу світового розвитку. Впродовж цього процесу люди поступово, під впливом потреб і наслідуючи природу, тварин і спираючись на
36 свій досвід, набували всі свої основні знання і вміння, необхідні для суспільного життя. Демокріт розумів суспільство як сукупність індивідів, які об´єднуються на основі принципу, що нагадує теорію суспільного договору. І в цьому сенсі він підпорядковував індивіда суспільству.
За вченням Демокріта, людське суспільство виникає лише після тривалої еволюції, як результат прогресивної зміни вихідного природного стану. В цьому сенсі суспільство, держава, законодавство створені штучно, а не дані природою. Але саме їх походження являє собою природно-необхідний, а не випадковий процес.
У державі, підкреслював Демокріт, представлені загальне благо і справедливість. Інтереси держави він ставив вище інтересів громадян. Турбота громадян повинна бути спрямована на покращення державного устрою і управління.
Само ж державне управління Демокріт вважав мистецтвом, причому не простим, а найскладнішим із усіх мистецтв. А тому за самою природою управляти властиво кращим. Але кращий, за твердженням мислителя, це не стара знать і не багаті, а всі ті, хто володіє високими розумовими і моральними якостями.
Демокріт підкреслював, що закони покликані забезпечити добробут людей в державі, але для досягнення цих результатів необхідні відповідні зусилля не тільки з боку держави, а й самих людей, їх підкорення закону. Законослухняна людина за всякого державного устрою збереже добрий гумор, що є метою життя.
У V ст. до н. е. економічним і політичним центром давньогрецького суспільства стали Афіни. Рабовласницька демократія тоді досягла найвищого розвитку. Той період називають «золотою добою» афінської демократії.
Зміцнення демократичного ладу Афін у другій половині V ст. до н. е. зумовило виникнення нової політичної думки, яку Сократ назвав софістикою.
Софісти не утворювали жодної школи, не визнавали однієї якоїсь системи, не були філософами за професією. Вони були мандрівними вчителями життєвої та політичної мудрості. У центрі їхньої уваги були питання права, політики, моралі, способів доказування та ораторського мистецтва.
У літературі софістів поділяли на старше й молодше покоління. Старші софісти дотримувалися в цілому прогресивних поглядів та були прихильниками демократії. Серед молодших софістів були деякі представники демократичного напрямку, але в основному це були захисники аристократичної верхівки.
Твори софістів до нас не дійшли, за винятком деяких уривків. Про їхнє вчення знаємо дещо з творів інших античних мислителів, зокрема Платона, Арістотеля.
Питання держави і права було поставлено передовсім у відомого представника старшого покоління софістів Протагора. Протагор висунув учення про відмінність знань і наших уявлень про добро і зло, а, отже, ми кажемо, що його філософські погляди пройняті релятивізмом (відносністю).
Релятивізм Протагора випливав із переконання, що людина є мірилом усіх речей. Наші знання, на його думку, одержуються від відчуттів, а відчуття у різних людей різні. Тому немає єдиної істини. Про всяку річ можуть бути два протилежні твердження. Все залежить від кута зору того, хто висловлює судження.
Торкаючись походження держави і права, Протагор змальовував первісних людей безсилими і нездатними до організованого життя. І перш ніж об´єднатися, людям попередньо необхідно було оволодіти політичним мистецтвом - умінням судити про справедливе й несправедливе. Це мистецтво, за вченням Протагора, боги дали всім людям. «Політична доброчесність повинна бути надбанням усіх людей, бо інакше не було б держави».
Отже, всі громадяни, на думку Протагора, повинні бути учасниками політичного життя, однаковою мірою брати участь у вирішенні політичних питань.
Протагор бачив також різноманітність норм права в різних народів, але й це він обґрунтовував відміною суджень про справедливе і несправедливе. «Держава сама встановлює, що вважати справедливим і несправедливим, і те, що уявляється кожній державі справедливим, то й є для неї таким». А тому закон, вважав філософ, мінливий і цілком умовний продукт людської творчості. І все ж він закликав неухильно слідувати чинним законам демократичних Афін, які викликали його схвалення.
Людські закони, заявляв Протагор, кращі, ніж ті, які існували в природному стані. Природний стан, на його думку, гірший, ніж теперішній, рабовласницький. Це - стан війни всіх проти всіх, в якому неможливе спільне життя людей.
Цікавими були погляди на державу і право й інших представників старшого покоління софістів. Так, зокрема, Георгій і особливо Гіппій висунули думку про умовність і відносність моральних оцінок. Відносними вони визнавали й норми права. «Позитивний закон є акт державної влади, яка сама встановлює свої правила, не рахуючись із тим, що існує по природі».
Цю думку поділяв і софіст Антифон. Він учив, що приписи законів - довільні, веління ж природи необхідні. Багато з того, що визнають справедливим закони, вороже природі людини.
Розвиваючи своє вчення про справедливе за природою, Антифон приходив до дуже радикальних положень, але з них він не робив ніяких практичних висновків. Наприклад, він твердив, що від природи всі люди рівні, в усіх людей природні потреби - рівні та однаковими є способи задоволення цих потреб. Тим часом ми надаємо значення знатності й поважаємо тих, хто походить від знатних родичів, хоча всі від природи рівні.
Представники молодшого покоління софістів, які виражали інтереси рабовласницької знаті, особливо гостро поставили питання про суть права. Найчіткіше формулював свої погляди на право представник молодшого покоління софістів Калікл. «Мені здається,- заявляв він,- що ті, хто встановлює закони, є людьми слабкими, і їх - більшість. Вони для себе, для власної користі встановлюють закони, бо бояться енергійніших людей. Але якщо трапиться людина з відповідними якостями, то всі ці обмеження скине з себе, викине всі ці закони як такі, що суперечать природі. Ця людина стане паном нашим, і тоді запанує справедливість природи».
Калікл, як бачимо, був противником демократії, за якої більшість «слабких» диктує закони «сильним». Це, на його думку, суперечить природному праву, бо за цим правом сильні люди повинні повністю задовольняти свої потреби за рахунок слабких і ні в чому себе не обмежувати. Такою була аристократична мораль Калікла.
Інший софіст - Тразимах, навпаки, заявляв, що право є сила, що правом є все те, що корисно сильним, і такий стан речей він вважав цілком природним.
Проявом практичної реалізації принципів Калікла, Тразимаха та інших була зовнішня політика Афін. Афінські посли, перебуваючи у Спарті, казали: «Не ми перші запровадили принцип сили. Завжди було так, що слабший кориться сильнішому. Ми вважаємо, що маємо право так чинити і далі».
Жорстоко розправлялись афіняни з жителями міст, які повставали або чинили будь-який опір. Так, 416 р. до н. е. афіняни зламали героїчний опір дорійського острова Мелос, мешканців звинуватили в бунті, чоловіків винищили, а жінок і дітей продали в рабство. У 428 р. греки захопили м. Лесбос, яке збунтувалося. Тисячу осіб покарали смертю. При цьому вони, посилаючись на право сили -доктрину софістів, казали: «Ви знаєте не гірше за нас про те, що справедливість існує тільки між рівними,- так склалось у світі, що сильні роблять те, що можуть робити, а слабкі терплять те, що мусять терпіти».
Попри деякі аморальні аспекти вчення окремих софістів, загалом вони сприяли розвиткові політичної думки в Греції.
Політико-правові погляди Сократа
У 30-х роках V ст. до н. е. в умовах розвитку рабовласницької демократії в Греції поруч із софістами в Афінах виступив і своєю діяльністю набув великої популярності відомий політичний мислитель Греції Сократ. Середовище, з якого він походив, повинно було б скоріше прищепити йому симпатію до демократичної форми держави, але цей син акушерки і скульптора став прихильником аристократичної форми правління.
Сократ нічого не писав, свої погляди викладав усно. Про них ми можемо судити з творів інших мислителів, зокрема Ксенофонта і Платона.
Вихідним моментом філософії Сократа було скептичне положення: «Я знаю, що нічого не знаю». Але це твердження, сповнене іронічного самоприниження, було спрямовано насамперед проти самовпевненого тону софістів, проти їхньої вченості, яку Сократ вважав удаваною.
Сократ гадав, що чуттєве сприйняття не дає справжнього знання, що відчуття породжують не знання, а лише думку. Відкидаючи моральний і гносеологічний релятивізм і суб´єктивізм софістів, він шукав раціонального, логічно понятійного обґрунтування об´єктивного характеру етичних оцінок, моральної природи держави і права. Обговорення морально-політичної проблематики Сократ підніс на рівень загальних понять і дефініцій і вважав, що справжнє знання можливе лише через засвоєння цих понять. Своїм понятійним підходом мислитель прагнув відобразити і сформулювати розумну природу моральних, політичних і правових явищ.
Сократ усе своє життя присвятив критиці демократії, особливо крайньої демократії, за панування якої Афіни зазнали поразки від Спарти і втратили свої провідні позиції в усій Елладі.
Ідеалом Сократа була аристократія, яку він зображав як державу, якою управляють небагато людей, але ці люди - компетентні, підготовлені до справи державного управління і дотичні до справжнього знання. Управління державою, на думку Сократа,- царське мистецтво, до якого повинні бути допущені лише ті, хто оволодів справжнім знанням, мудрістю, кращі люди, призначені до цього своїм народженням, а надто - вихованням і навчанням. Царі та правителі, казав Сократ, не ті, які носять скіпетр або вибрані хтозна-ким, або захопили владу насильством чи обманом, а ті, які вміють управляти.
Саме це вчення Сократа було підставою для звинувачення його у виправданні панування рабовласницької аристократії в Греції. Для спростування такого звинувачення розгляньмо Сократове розуміння політики.
Політика, на думку Сократа, - це наука, і, як таку, її необхідно представити найбільш освіченим людям, навіть якщо вони - в меншості. Ось принцип, із якого виходив Сократ, і висновок його, на перший погляд, видається сприятливим для аристократії.
Але яким чином наука може управляти і діяти, запитував мислитель? Силою? Ні, це було б страшною суперечністю. Наука заснована на розумі та звертається до розуму,- це не груба і матеріальна сила, яка управляє тілом. Наука повинна управляти за допомоги переконання, яке являє собою не що інше, як передання знання. Політика зводиться до обміну інформацією та знаннями між найбільш і менш освіченими людьми.
Сократ, як уже було зазначено, впродовж усього життя критикував афінську демократію. Але в грецькій державі він критикував не демократизм установ, а насильство, некомпетентність і випадковість. Сократ вважав, що в афінських народних зборах засідали самі лише купці й торговці, які зовсім не дбали про державні справи, а переймалися лише тим, як купити дешевше і продати дорожче.
Негативно Сократ ставився й до насильства. Хоч би звідки виходив порядок, але якщо він спирається лише на силу, а не на переконання, то це є насильство, а не закон.
Так само й випадок, на його думку, не повинен мати вирішального значення в політиці. Жереб, витягнутий з урни, не може встановити уряду. Насильство й випадок - дві крайності, протилежні науці. Одна тільки наука управляє без примусу.
Як і софісти, Сократ розрізняв природниче право і закон. Але софісти протиставляли природничим законам позитивне право. Вони вважали, що стосунки між людьми, визначені моральними і правовими нормами, змінюються, бо держава сама судить про те, що є для неї справедливим або несправедливим.
На відміну від софістів, Сократ вважав, що й природниче право, і позитивний закон беруть початок від розумного божественного начала, а тому вони є абсолютними, загальними і тривалими, незалежними ні від часу, ні від волі того чи іншого законодавця.
Незмінним обов´язковим принципом людського співжиття для Сократа була справедливість. А справедливість - це знання і, отже, дотримання істинних законів, які управляють стосунками людей між собою.
Але в чому полягають істинні закони? Чи складені вони людьми? Ні, стверджував Сократ. Це закони неписані, природні та божественні. Вони природні, тому що в них міститься розум. Вони божественні, тому що сам Бог їх установив.
На підставі того, що закони природні й позитивні виходять із вищого розумно-божественного начала, Сократ дійшов висновку про тотожність розумного, законного і справедливого. «Для мене законне і справедливе - одне і те ж».
Ідентичність знання, законного і справедливого, наказує пізнавати розумом етичні, правові принципи, причому внутрішній голос, згідно з Сократом, був допомогою божества в пошуках правильної дороги.
Виходячи з розумної природи моральних, політичних і правових явищ, що їх можна осягнути лише завдяки знанню, Сократ виснував, що державою мають управляти наймудріші, бо тільки вони, пізнавши справедливість, здатні на це.
Сказане ще раз переконує нас у тім, що Сократ, будучи прихильником аристократичної форми державного устрою, вважав, що саме вона забезпечує управління найкращих, які здобули найвищу освіту, тобто аристократів духу, а не аристократів крові.
Послідовно дотримуючись своїх уявлень про справедливість, законність і розумне правління, Сократ неодноразово стикався з властями, які прагнули стлумити його впливову опозицію та доволі популярну критику. За гостру критику афінської демократії Сократа було звинувачено в безбожності, в політичному розбещенні молоді та засуджено до страти.
70-річний філософ прийняв смерть, захищаючи свої погляди, відкинувши всяку можливість порятунку, пов´язаного з відступом від своїх принципів, відмовившись від втечі, підготовленої його учнями.
Вчення Сократа, його життя і смерть не тільки справили велике враження на його сучасників і учнів, але й великою мірою вплинули на подальшу історію філософської та політичної думки.
Політико-правові погляди Платона
Платон - учень Сократа і, звісно, вчення останнього мало великий вплив на формування світогляду мислителя. Платон казав: «Дякую богам, що я народився греком, а не варваром, і передусім дякую за те, що народився за життя Сократа». Коли загинув Сократ, Платонові було 28 років. Він залишив Афіни, щоб по 20 роках мандрівок і навчання повернутися туди зрілою людиною.
У 387 р. до н. е. Платон купив невеличкий гайок на околиці Афін, який мав ім´я героя Академа, і заснував там свою знамениту Академію, яка проіснувала майже тисячоліття і лише в 529 р. була закрита імператором Юстиніаном.
Платон жив в умовинах посиленого занепаду давньогрецької державності, тому прагнув якимось чином зберегти той лад, який гинув, як форму організації суспільного і політичного життя. Його намагання чітко проявились у проектах ідеального полісного ладу, детально розроблених у працях «Держава» і «Закони».
Ідейними джерелами платонівської доктрини були різні напрямки грецької філософії. Це, зокрема, вчення софістів і Сократа. Черпаючи мудрість із багатьох джерел, Платон талановито перекував її у власну філософську основу, яка, своєю чергою, стала основою його вчення про державу і право.
За вченням Платона, існують два світи: світ речей, якого ми бачимо і можемо пізнати за допомоги відчуттів, і світ ідей, невидимий світ, який склався сам по собі, його не можна пізнати за допомоги відчуттів, бо світ ідей доступний тільки розумові.
На думку цього мислителя, єдиним істинним буттям є світ ідей. Реально існуючі речі - лише недосконале відображення світу ідей. Ідеї виступають як вічне й незмінне божественне джерело і розумно-логічний проект для мінливого людського світу.
Згідно з цим положенням свого вчення Платон зображав ідеальну державу і розумні справедливі закони як реалізацію ідей, як утілення світу ідей в земному суспільно-політичному і правовому житті - в полісі.
Чим обґрунтовував мислитель свою здатність виконати це завдання? Він вважав, що перед тим як вселитися в тілесну оболонку, душа людини перебуває в царстві ідей і пізнає їх. Однак пізнання ідей доступно лише окремим людям - філософам. Платон, як майбутній філософ, пізнав світ ідей і на основі цього пізнання склав проект ідеальної держави.
Він гадав, що державу утворюють людські потреби. Відчуваючи потребу в усьому, люди збираються воєдино, щоб жити разом і надавати один одному допомогу; таке спільне поселення й одержує назву - держава. Отже, Платон визначав державу як спільне поселення людей, обумовлене загальними потребами.
Через дослідження людських потреб, таких як добування їжі, житла, одягу і т. д., та форми їх задоволення через працю, філософ обґрунтовував положення про те, що найкраще задоволення цих потреб вимагає поділу праці між громадянами держави. На цій основі все населення держави він переділяв на три стани: філософів, воїнів, ремісників і хліборобів.
Такий поділ людей в державі Платон обґрунтовував, по-перше, суспільним поділом праці. «Справа робиться краще, коли кожен клопочеться нею спеціально, робить щось одне, не хапаючись за різне». По-друге, необхідність трьох станів спричинена аналогією суспільства і людини. Подібно до того, як у душі людини є три начала - розумне, люте, або шалене, і побажальне - так і в державі повинні бути три стани. Розумному началу душі людини в ідеальній державі відповідають філософи, лютому, або шаленому - воїни, а побажальному - хлібороби й ремісники. По-третє, міфом про те, що з народженням боги примісили в душі філософів золота, воїнів - срібла, а хліборобів і ремісників - заліза. І лише в тих випадках, коли від золота народиться срібне потомство, а від срібла - золоте, є допустимими переходи з одного стану до іншого.
Переділивши людей в державі на три стани, Платон намагався визначити функції кожного стану в ідеальній державі.
На чолі держави, на думку Платона, необхідно поставити філософів, причетних до вічного блага і здатних утілити небесний світ ідей в земному житті. Істинні філософи, пояснював Платон у праці «Держава», не прагнуть до влади, але їх управління необхідне для блага інших і державного цілого. Не держава для філософів, а філософи для держави.
Обґрунтовуючи необхідність поєднання філософії з політичною владою, мислитель писав: «Доки в державах не будуть царювати філософи, або нинішні царі не стануть ґрунтовно філософствувати, доки державна сила і філософія не зіллються в одне ціле, доти ні міста, ні навіть весь людський рід не дочекаються кінця злу».
Платон порівнював управління державою з управлінням кораблем. Він казав: «Подібно до того як управління кораблем доручається людям, які знаються на корабельній справі, так і управління державою повинно доручатися людям, які мають для цього необхідні знання, володіють істинною філософією.
Як бачимо, і Платон у своєму проекті ідеальної держави відходив від принципу «аристократії крові» і заміняв її «аристократією духу». Ідея правління мудрих у той час не була новою. Попередні прогресивні мислителі вже почали нею керуватися. Платон, обгартовуючи цю ідею, переусвідомив її в інтересах рабовласницької знаті й наділив філософів-правителів якостями інтелектуальної винятковості, духовної еліти.
44 Другим станом ідеальної держави Платона були воїни. Це - наймані особи, вони утворювали нижчий державний апарат, слідкували за порядком усередині країни і захищали від нападу ззовні. Воїни мусили повністю віддатися справі військової підготовки та бути вільними від будь-яких інших занять.
Третій стан ідеальної платонівської держави складали хлібороби і ремісники. Вони були громадяни держави, але своїм становищем близькі до рабів.
Такими були три стани та їхня роль в ідеальній державі Платона. Наступний захід, якого, на думку філософа, необхідно було здійснити для побудови ідеальної держави,- це встановлення спільного майна і побуту для перших двох станів. «Ніхто не повинен володіти ніякою приватною власністю, якщо в цьому немає крайньої необхідності».
Установлення спільної власності для філософів і воїнів є найкращим засобом установлення єдиної думки, солідарності і спільних бажань у державі. Цим Платон сподівався міцно з´єднати два панівні класи, які утворюють разом клас охоронців держави, в єдиний колектив і забезпечити солідарність перед лицем рабів і зовнішніми ворогами.
Філософ твердив, що охоронці не повинні зі сторожових псів, що охороняють міста, перетворюватися на вовків, а для цього ніхто з них не повинен мати нічого, крім речей вкрай необхідних. Усе, що необхідно їм для задоволення власних потреб, вони одержують від третього стану у вигляді натуральних поставок. З цією метою громадянам третього стану дозволялося мати приватну власність, гроші, торгувати на ринках і т. д. Коли буде встановлено спільну власність для вищих станів, доводив Платон, буде усунуто всі підстави для розбрату і чвар між верхівкою рабовласницького суспільства.
Отже, пропонуючи встановити спільну власність для вищих станів, мислитель думав не про становище народу, а про зміцнення панівного становища верхівки рабовласницького суспільства і стабілізацію порядків у запропонованій державі.
Суттєвою особливістю платонівської ідеальної держави була відсутність індивідуальної сім´ї для воїнів і державне виховання громадян. «Індивідуальної сім´ї немає,- заявляв Платон,- діти забираються у батьків з самого народження і виховуються державою».
Виховання дітей проводиться спеціально призначеними для цього особами за детально розробленою програмою. У творі «Держава» філософ дав детальні вказівки відносно кола дисциплін, що мали викладатись, і порядку проходження обов´язкового навчання. Поруч із природничими, гуманітарними науками, Платон пропонував дітям заняття гімнастикою, танцями і музикою. Гімнастика і танці зміцнюватимуть їхнє тіло, а музика буде пом´якшувати й виховувати душу.
В ідеальній державі Платон рекомендував також установити регулювання шлюбних відносин з метою покращення людської породи.
Будучи натхненний прикладом відсталої стародавньої Спарти, де збереглися значні пережитки матріархату, в результаті яких жінки посідали порівняно високе становище в суспільстві, Платон доводив необхідність зрівняти воїнів із жінками як у вихованні, так і в правах, якими останні наділяються. Порівнюючи воїнів-охоронців із сторожовими псами, він заявляв: «Самки сторожових псів повинні бути в такому ж становищі, як самі сторожові пси».
Ось такі заходи слід було здійснити, на думку філософа, для того, щоб побудувати ідеальну державу, яка, як це випливає зі сказаного вище, була не що інше, як аристократичний державний устрій, справедливе управління кращих.
Платон виходив із переконання, що його проект ідеальної держави, хоч і з труднощами, але може бути практично здійснений. Щоправда, він застеріг: навіть якщо така ідеальна держава і виникне на землі, вона не буде вічною, бо через неминуче псування людської натури зміниться іншими формами правління.
Ідеальному (аристократичному) державному устрою мислитель протиставив чотири інші форми, які заступають одна одну циклічно. Аристократія поступається місцем тимократії (військовій формі правління), далі настають олігархія, демократія і тиранія. Всі ці форми держави (опріч аристократії) Платон називав хибними.
Те, що в хибнім державнім устрої вважають благом і до чого ненаситно прагнуть (у тимократії - воєнні успіхи, в олігархії - багатство, в демократії - свобода) якраз і губить відповідний державний лад. Іншими словами, кожна форма держави гине через внутрішні протиріччя, властиві її власному принципові та зловживання останнім. Так, згідно з Платоном, демократія п´яніє свободою в нерозведеному вигляді, і з неї виростає її продовження і протилежність - тиранія. І тут мислитель дав прекрасну характеристику тиранії.
Тиран завжди домагається влади як «ставленик народу». Тиранія - найгірший вид державного устрою, де панують беззаконня, знищення видатних людей - потенційних противників, постійне інспірування потреби у вождях (наприклад, війни), підозри у вільнодумстві й численні страти під надуманим приводом зради, «очищення» держави від усіх тих, хто мужній, розумний чи багатий. Тиранія - панування найгіршого, оточеного натовпом негідників.
Деякі суттєві політико-правові проблеми висвітлено Платоном в діалозі «Політик». Тут він дав поняття політики, яку розумів як царське мистецтво, що вимагає знання і вміння управляти людьми. За наявності таких даних у правителів, вважав Платон, не так уже й важливо, чи правлять вони за законами, чи без них. У всіх державах, на чолі яких немає істинних правителів, управління повинно здійснюватися за допомоги законів, виданих компетентними людьми.
Отже, принцип законності одержав своє визнання у платонівському діалозі «Політик», хоча роль його - не провідна, а скоріше допоміжна.
Вивчаючи зображений у першому проекті цього мислителя суспільний і державний лад, неважко помітити, що він має риси схожості з суспільним і політичним ладом стародавньої Спарти, в якій панування імущих над масою населення здійснювалося за допомоги відкритої військової диктатури та військово-табірної організації життя. Але то була стародавня Спарта. А за життя Платона Афіни, як і вся Греція, вже відчували кризу й занепад. Ось чому більшість положень, висунутих ним у проекті ідеальної держави, викликали рішучі заперечення знаті та інших ідеологів. Це зокрема, спільна власність майна, жінок, правління філософів без законів.
Ось чому Платон уже на схилі життя написав останній твір «Закони», в якому змалював другий за гідністю державний лад, наблизивши його до реальної дійсності грецьких полісів.
Основні відмінності другої держави від першої, змальованої в «Державі», такі: по-перше, філософ відмовився від колективної власності перших двох станів і встановив для громадян єдиний порядок користування майном. Земля є власністю держави, а кожний громадянин одержує земельний наділ та будинок, якими користується на правах володіння. Всі інші види майна громадяни можуть набувати в приватну власність, але її розміри обмежено.
По-друге, залежно від величини майна громадяни переділяються на чотири класи. До загалу, громадян не входять раби та іноземці, зайняті хліборобством, ремеслом і торгівлею. Політичні права громадяни набувають залежно від розміру майна.
По-третє, у другій за гідністю державі хліборобство передано рабам, а тому виникає зневажливе ставлення до фізичної праці вільних людей.
По-четверте, Платон детально описав у «Законах» організацію державної влади і закони найкращого ладу. На чолі ідеальної держави стоять 37 правителів, обираних громадянами, які носять зброю чи брали участь у війні, шляхом багатоступеневих виборів. Вік правителів коливається від 50 до 70 років. Перебуватися при владі можна не більше 20 років.
Значною владою наділено виборну раду з 360 членів. Згадуються й народні збори, в яких беруть участь усі громадяни, причому перші два розряди повинні бути присутні на них обов´язково. Замикають ієрархію державних органів особливі «нічні збори» з десяти наймудріших охоронців, яким вручається доля держави. Всі виборні державні органи і правителі зобов´язані діяти в точній відповідності з законом. Причому правителі керуються лише справедливими законами - визнаннях розуму. Платон поділяв положення Сократа про ідентичність законного і справедливого.
Сказане свідчить про те, що мислитель надавав великого значення закону й законності в житті суспільства. «Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під будь-чиєю владою,- писав Платон - Там же, де закон є володарем над правителями, а вони - його раби, я вбачаю спасіння держави і всі блага, що їх можуть дарувати державам боги». І Платон вимагав суворого покарання за відхід від законів, оскільки вони регламентують публічне і приватне життя людей, визначають порядок дня і ночі.
Це так за задумом, а насправді над усією платонівською конструкцією держави і законів надалі домінує не тільки політичний, а й інтелектуальний аристократизм, а саме правитель, який володіє справжніми знаннями, стоїть вище закону. Зокрема, в діалозі «Закони» Платон вирізнив два види державного устрою: один - де над усім стоять правителі, другий - де й правителям приписано закони. І десять мудреців із «нічних зборів» причетні, на думку Платона, до божественної істини, і в цьому сенсі вивищуються над законами.
Цікавими є погляди філософа на те, що таке правильні й неправильні закони. Правильними є лише ті закони, які встановлені заради загального блага всієї держави в цілому, а не якоїсь обмеженої групи, що захопила владу. «Ми визнаємо, що там, де закони встановлені в інтересах небагатьох людей, не може бути мови про державний устрій, а тільки про внутрішній розбрат, і те, що вважається там справедливим, надаремно має це ім´я».
Платон вважає, що на сторожі недоторканності закону має стояти добре організоване правосуддя. «Всяка держава перестає бути державою, якщо суди в ній не побудовано належним чином». А судді, перш ніж обійняти цю посаду, повинні піддаватися докімасії (іспитам).
Мислитель надзвичайно високо ставив юриспруденцію, юридичні знання. «З усіх наук,- писав він,- найбільше вдосконалює людину, яка ними цікавиться, наука про закони». Суддям він наполегливо рекомендував вивчати твори про право.
Суттєвого значення в «Законах» Платон надав ідеологічному обробленню населення проектованої ним держави у спосіб навіювання йому уявлень про божественність і непорушність запроваджених в ідеальній державі порядків і законів. Іншими словами, для збереження устоїв нового суспільства Платон велике значення надавав релігії та застерігав, що за відхід від неї ніхто не уникне суворих загробних покарань.
Таким був другий проект платонівської ідеальної держави. Специфіка платонівського вчення полягала в тім, що воно випливало з віджилих суспільних відносин, тобто відносин, які існували у стародавній Спарті. Тому його проекти двох держав являють собою щось довільно накинуте ззовні. І все ж таки впродовж двох із половиною тисячоліть не вщухають супереки навколо філософських, політичних і правових поглядів Платона. Це тому, що він був глибоким дослідником і стояв біля начал розроблення широкого кола проблем, які мають неперехідне значення. Впливу його вчень зазнали численні політичні мислителі.
Політико-правові погляди Арістотеля (384-322 до н. е.)
Арістотель народився в невеличкому містечку Стагірі; його діяльність припала на період гострої кризи афінського полісу. Юнаком приїхав до Афін і вступив до школи Платона.
Польський вчений Зенон Косідовський так описав появу Арістотеля в платонівській школі. У 367 р. до н. е. в афінському парку, що звався Академією, прогулювався зі своїми учнями великий філософ Платон. Між ними точилася жвава розмова про Сократа, його мудрість, його життя і смерть в афінській в´язниці. Раптом на стежці перед ними з´явився худорлявий юнак. Платон спитав зніяковілого прибульця, чого він хоче і хто він такий. То був 17-річний Арістотель із далекої грецької колонії Фракії. Залишившись сиротою, він зазнав злигоднів, а зараз просив славетного філософа взяти його своїм учнем. Платон неабияк здивувався, але, уважно придивившись до юнака, погодився. Його проникливі очі запримітили розум, яким світилося худорляве обличчя хлопця.
Невдовзі Арістотель став найблискучішим учнем філософа. За словами пізніших біографів, Платон назвав його розумом школи.
Але згодом виявилося, що Платон, як-то кажуть, пригрів у себе на грудях змію. Геніальний, блискучий юнак, а водночас - фанатик точності й експерименту в наукових дослідженнях, Арістотель дедалі критичніше ставився до ідеалістичної системи свого вчителя і, врешті, відійшов від нього назавжди. Але розрив, а тим паче виступ із критикою Платона не був безболісним, простим. Арістотель писав, що подібний виступ утруднений тим, що вчення про ідеї ввели люди, йому близькі. «І все ж, хоча те й інше мені дорого, священний обов´язок велить віддати перевагу істині». Можливо, саме це положення стало основою широкого розповсюдження нібито арістотелівського вислову, який згодом став прислів´ям: «Платон мені друг, але істина дорожче». Порвавши з Платоном, Арістотель деякий час був учителем 13-річного Александра Македонського. У 53-річнім віці він повернувся до Афін і 335 р. до н. е. заснував свою школу, з´єднану з храмом Аполлона Лікейського. Звідси назва школи Арістотеля - Лікей. Арістотель керував нею майже до кінця життя.
Після смерті македонського царя Александра 323 р. над Арістотелем через його промакедонські симпатії нависла загроза звинувачення в безбожності. Мова йшла, як і у випадку з Сократом, про нелояльність його до Афін. Арістотель покинув Афіни. Свій поспішний відхід з міста він іронічно пояснив небажанням допустити повторний гріх афінян проти філософії. По декількох місяцях Арістотель помер на батьківщині своєї матері в м. Халкісі.
Значну роль в історії філософії відіграла критика Арістотелем Платона, його вчення про ідеї. Арістотель доводив неплідність платонівського вчення, яке додавало до кожної речі її ідею, через що замість переконливого пояснення природних явищ Платон лише подвоював кількість предметів, які потребували пояснення. Арістотель не міг погодитися з думкою Платона про те, що ідеї складають особливий надчуттєвий світ, законам якого кориться реальне буття. Він розумів, що ідеї, стосовні до буття, не передують чуттєвим речам, а є логічним розумуванням і не можуть існувати окремо від предметів природи.
У своїх творах філософ визнавав об´єктивне існування матеріального світу, який завжди був, завжди буде і для свого пояснення не потребує надуманого платонівського світу ідей. Пізнання істини - це, передовсім, пізнання природних явищ; відчуття, уявлення й поняття похідні від реальних речей.
Відкинувши платонівський світ ідей, засудивши спробу Платона знайти сутність речей поза речами, Арістотель побудував теорію, за якою сутність міститься в самих речах.
50 За вченням цього мислителя, сутністю (тобто реальністю) є кожна окрема річ, що являє собою поєднання форми й матерії. Але сама матерія, твердив він, не є сутністю, тому що вона зазнає змін. Матерія як така - це щось невизначене, безформне, без´якісне, таке, що лише частково піддається пізнанню і сприйняттю відчуттями. Отже, неможливо, щоб матерія була сутністю. Сутністю має вважатися радше форма, або поєднання форми й матерії - індивідуальні одиничні речі.
Формою є те, що індивідуалізує матерію. З матерії виникає все, а тому матерія є чистою можливістю. Але виникає з матерії та стає дійсністю завжди щось визначене. І те, що визначає матерію, є формою - це незмінні вічні види речей, що реалізуються в матерії.
Але матерія і форма у філософії Арістотеля - поняття співвідносні. Те, що стосовно до одного є формою, дотично до іншого вважається матерією. Наприклад, якщо цегла є формою щодо глини, то формою відносно цієї матерії (тобто цегли) буде дім, збудований із цегли.
Однак, піднімаючись сходами «форм», ми, за словами Арістотеля, доходимо до найвищої форми, яку вже не можна розглядати як матерію, або як можливість вищої форми. Такою найвищою формою, за його вченням, є першорушій, тобто Бог, що перебуває поза світом. Все інше є поєднанням форми й матерії.
Отже, форма, за вченням Арістотеля, має примат перед матерією. Формальне означає суттєве, наявне в дійсності. Тому не дивно, що в «Політиці» він надав такого великого значення класифікації форм. Класифікувати й пізнавати форми означає пізнавати сутність речі.
Вчення про співвідношення форми й сутності (матерії) було покладено мислителем в основу його вчення про державу і право.
Арістотель був не тільки великим філософом, а й уважним і глибоким дослідником питань суспільно-політичного життя. Свої соціально-політичні та правові погляди він виклав у таких творах, як «Етика», «Політика», «Афінська політія», «Риторика» та ін.
Держава, приватна власність, рабство та інші соціальні явища розглядалися ним як явища природні, такі, що існують від природи. Мислитель не поділяв традиційних релігійних уявлень про походження і сутність держави. Він заперечував також уявлення про те, що держава є продуктом довільної творчості людей, шукаючи природних основ, які обумовили утворення держави.
За вченням Арістотеля, держава - природня форма співжиття, а людина за своєю природою - істота політична. У ній від природи закладено потяг до спілкування з іншими людьми. Першим видом спілкування є сім´я; з декількох сімей виникає поселення або рід; зрештою, об´єднання декількох сіл складає державу. Якщо сім´я - проста форма, село - вища, то держава - найвища форма людського співжиття. Будучи найвищою формою співжиття, держава не тільки кількісно, а й якісно відрізняється від інших форм співжиття.
На відміну від сім´ї та поселення, заснованих на прагненні до продовження роду і на батьківській владі, держава утворюється завдяки моральному спілкуванню між людьми. Держава, писав Арістотель, не є спільністю місця проживання, вона не створюється для відвернення взаємних образ чи заради вигоди обміну. Звичайно, продовжував він, усі ці умови повинні бути в наявності для існування держави, але навіть і за наявності їх усіх іще не буде держави; вона виникає лише тоді, коли складається спілкування між сім´ями і родами заради кращого життя.
Підсумовуючи свої міркування з приводу різних видів співжиття, філософ дав таке визначення держави: держава - це спілкування подібних один до одного людей заради досягнення можливо кращого життя.
У це визначення держави Арістотель уклав цілком конкретний зміст. Під людьми він розумів рівних один одному, вільних громадян грецьких полісів, які об´єдналися для спільного управління справами рабовласницького суспільства. Варварів і рабів Арістотель людьми не вважав. Вони, на його думку, були нерозвинені духовно і нездатні до державного життя; їхня доля - бути рабами у греків. Навпаки, рабовласник зображався ним як істота, яка різко відрізнялася за своїми природними якостями від раба, як пан за природою, а раб - істота нижчого порядку, здатна лише коритися. А тому рабство філософ розглядав як необхідне і природне явище. Одні люди, писав він, за природою покликані панувати і управляти, інші природою визначені коритись і належати іншому. Отже, рабство - це природна необхідність, закон природи - таке вихідне положення Арістотеля.
Аргументацію рабства від природи він доповнював доказами економічного порядку. У тій державі, яка бажає мати правильний лад, громадяни повинні бути вільними від турботи про предмети першої необхідності. Отже, мусить існувати рабство. Прислів´я каже: «Немає дозвілля без рабів». Дозвілля повинно бути забезпечено рабами. Відзначаючи, що фізична праця неможлива без рабів, Арістотель оголосив рабство вічними природними стосунками людей у суспільстві.
Як уже було відзначено, державу Арістотель визначав як об´єднання рівних один одному людей. Водночас він розумів, що держава не може складатися лише з рабовласників. Держава неодмінно складається з нерівних. Звідси Арістотель виснував про різні суспільні групи, що повинні бути в державі, та про необхідні матеріальні придатки держави: армію, поліцію, суд, релігію, тюрми і под.
Для Арістотеля, як і для Платона, держава являла собою щось ціле, тобто єдність елементів, які її складають. Водночас Арістотель критикував спробу Платона зробити державу надмірно єдиною. Держава, підкреслював він, складається з багатьох елементів, і надмірне прагнення до їх єдності через створення спільної власності майна, жінок, дітей призводить до знищення держави.
З цих позицій Арістотель ґрунтовно критикував обидва проекти платонівської ідеальної держави. Особливо різко він заперечував комунізм Платона щодо власності, шлюбу і дітей. Якщо створити спільну власність, то про неї мало клопотатимуться. Кожний покладатиметься на іншого, кожний думатиме, що він робить більше, ніж інший. Виникнуть суперечки, незгоди між власниками, причому значно більшою мірою, ніж зараз. А створити одну сім´ю на руйновищах окремих сімей - значить, знищити певні почуття, не створивши нових. Справжня прив´язаність існує лише між окремими індивідами. Любов втрачається в комуні, як солодкий смак декількох крапель меду в морі. А коли тисячі дітей належатимуть усім громадянам, то не отримають належного піклування.
Арістотель виступав переконаним захисником права індивіда, приватної власності, індивідуальної сім´ї. Приватна власність, писав він, подібно до рабства корениться в природі та є елементом сім´ї.
Велику цікавість викликає його вчення про три елементи державної влади, властиві кожному державному устрою. Як елементи державної влади він розрізняв: законодавчий орган, урядовий орган і судовий орган. Деякі автори вбачали в цьому випередження доктрини про поділ влади.
Необхідно, однак, відзначити, що Арістотель у цьому місці «Політики» обмежився лише вказівкою на існування трьох різних категорій органів у державі, не вимагаючи, щоб кожній категорії органів була властива одна якась функція. Та й клас рабовласників ні з ким не збирався ділити владу. А тому цю концепцію Арістотеля не можна вважати випередженням доктрини про поділ влади.
Особливої уваги заслуговує вчення Арістотеля про форму держави. Мислитель жив у період великих змін в економічному, соціальному і політичному житті Стародавньої Греції, частих змін однієї форми держави іншою. Тож головне завдання політичної теорії Арістотель вбачав у тому, щоб відшукати найдосконалішу державну форму, яка забезпечила би стабільність суспільства. З цією метою він детально проаналізував тогочасні форми держави, їхні хиби та причини державних переворотів.
Ми вже знаємо думку Арістотеля про те, що держава не може складатися лише з бідних чи багатих, що в державі існують різні суспільні групи людей, нерівних між собою. Але суттєвими елементами в державі, на його думку, є багаті та бідні. Залежно від переваги того чи іншого елементу встановлюється і відповідна форма держави. Такий висновок Арістотеля робить честь глибині його політичного аналізу.
Мислитель вважав, що від форми держави як від визначального начал багато дечого залежить у самій державі.
По-перше, всі закони визначаються політичним устроєм. Не можна припустити, казав він, що ті самі закони виявилися придатними для всіх олігархій і для всіх демократій, якщо врахувати, що існує не один тільки вид демократії та олігархії. Закони треба видавати стосовно до встановленого державного ладу, а не навпаки, державний лад пристосовувати до закону.
По-друге, політичним устроєм визначається саме поняття громадянина. Громадянин повинен бути тим чи іншим залежно від тої чи іншої форми державного устрою. За кожної форми держави сутність громадянина змінюється. Поняття громадянина, придатне для демократії, не годиться для інших форм державного устрою. По-третє, сам образ життя громадян та їх виховання визначається формою державного устрою. Ніякої користі не принесуть найкорисніші закони, писав Арістотель, якщо громадяни не будуть привчені до державного устрою, якщо вони не будуть у його дусі виховані.
І, зрештою, сам характер магістратури розрізняється залежно від тої чи іншої форми держави.
Отже, форма держави утворює рушійне, життєве начало держави. Вона визначає собою законодавство, виховання, громадянство, характер магістратури та ін. Форма держави визначає собою різні сторони її життя.
Арістотель писав, що класифікувати речі - значить, пізнавати їхню сутність. Для класифікації форм держави він уживав одночасно два критерії. Філософ розрізняв форми держави залежно від кількості правителів, тобто, хто править - один, декілька чи більшість, як править. З огляду на це він розрізняв правильні й неправильні форми держави. За правильних форм правителі керуються загальним благом, за неправильних - тільки своєю особистою користю. У підсумку він запропонував таку класифікацію форм держави: три правильні - монархія, аристократія і політія; три неправильні - олігархія, демократія і тиранія.
Отже, справа не тільки в кількості правлячих осіб у державі, а й у тому основному напрямку, якого неодмінно одержує їхня політика. В цьому сенсі Арістотель казав, що принципом олігархії є багатство, демократії - свобода, аристократії - доброчесність, а політія поєднує інтереси багатих і бідних та примирює всі три принципи - свободу, багатство і доброчесність.
Саме тому політію Арістотель називав найкращою з-поміж інших правильних форм держав. У політії управляє більшість в інтересах загальної користі. Усі інші форми являють собою те чи інше відхилення від політії. З іншого боку, сама політія, за Арістотелем, є ніби життям олігархії та демократії. Цей елемент політії (поєднання інтересів багатих та бідних, багатства і свободи) є, на думку мислителя, в наявності у більшій частині держав, тобто взагалі характерний для держави як політичного спілкування. Тобто, політія -це державний лад, де немає прірви між бідними і багатими, де переважає середній заможний клас, із середнім достатком.
Із неправильних форм держави тиранія - найгірша. Арістотель з особливою силою вказував на її хиби. Що краще, запитав він, влада закону чи влада однієї людини? Звичайно, влада закону, відповів сам мислитель. Верховна влада закону всім надає рівність і свободу, а влада одноособова веде всіх до рабства. Влада закону є влада розуму, а влада одноособова - це влада людини, гіршої від тварини.
Відхід від закону, від права означав би, на думку Арістотеля, відхід від політичних форм до деспотичного насильства, виродження закону в засіб деспотизму. Звідси філософ зробив геніальний висновок: «Політичне управління - це управління закону, а не людей. Правителі, навіть найкращі, піддаються почуттям і афек-там, закон же врівноважений розумом». Під цим кутом зору правління закону, а не людей, означає, на думку Арістотеля, стабільність існуючих форм держави і порядку в ній, бо порядок і є своєрідним законом.
А тепер з´ясуймо, які, за вченням Арістотеля, є причини політичної нестійкості, заворушень і зміни форм держави.
Платон учив, що державні форми змінюють одна одну з певною закономірністю, тобто здійснюється поступовий перехід від найкращої, ідеальної форми до найгіршої через псування людської натури.
На думку Арістотеля, ніякого визначеного порядку у зміні форм державного устрою встановити неможливо. Але можна вивчити причини державних переворотів.
Основна причина політичної нестійкості й зміни форм держави полягає у відсутності належної рівності. Бідні повстають, бо прагнуть до рівності. Багаті, перебуваючи у кращому становищі, хочуть збільшити нерівність, набути таке майно, яким вони ще не володіють.
Отже, основною причиною державних переворотів, за Арісто-телем, є економічна і соціальна нерівність.
Філософ указував і на інші, менш суттєві причини державних переворотів - причини психічного порядку: нахабність, жадібність до багатства, страх, презирство та ін. В олігархіях причиною переворотів бувають утиски олігархами народних мас.
Мислитель допускав, що джерелом внутрішнього безладу може бути також різноплемінність населення, аж доки ця різноплемінність не згладиться.
Із сказаного можна зробити висновок, що, на відміну від Платона, який пов´язував державні перевороти і зміну форм держави головно з перемінами у свідомості й психіці людей, Арістотель на перший план висував економічні причини, а вже потім - усі інші.
Які ж засоби пропонував мислитель для подолання державних переворотів і забезпечення стабільності суспільства?
Для стійкості кожної державної форми Арістотель вважав дуже важливим утворення в державі середнього елементу, середнього класу. Там, де недостатньо сильний середній клас, виникає непо-мірковане панування чи бідних, чи багатих. У першому випадку утворюється крайня демократія, у другому - крайня олігархія. В обох випадках панування закону замінюється свавіллям. А тому, вважав Арістотель, необхідно зміцнювати середній клас.
Формування середнього класу відбувається на основі майнового цензу. Мислитель розумів, що встановити абсолютну кількісну норму цього цензу неможливо. Але слід налагодити справу так, щоб кількість осіб, які можуть брати участь у державному управлінні , все ж таки перевищувала кількість осіб, позбавлених цього права. Створивши середній клас із середнім достатком і допустивши його до управління, можна отримати «середню» форму держави, і така форма матиме найкращий державний лад.
Арістотель розумів також, що нерівність у державі може торкатись і розумових здібностей, заслуг, але не повинно бути нерівності в договорах і користуванні громадянськими правами. Доки не поважатимуть прав громадянина і не буде рівності прав, у державі існуватимуть революційні елементи. Істинним засобом проти революцій є, на думку філософа, точне визначення прав кожного громадянина і повага до них із боку всіх.
Указаний засіб є дуже важливим. Але ще важливіше, вважав Арістотель, є дотримання справедливості.
Справедливість - це передусім те, що відповідає закону. Несправедливим у цьому аспекті є кожний, хто порушує закон. Водночас Арістотель стверджував, що справедливість полягає в рівномірності, в рівному розподілі чого-небудь. Але, будучи виразником інтересів імущих класів, він не допускав зрівняння всіх громадян в їхніх політичних правах, а тим паче у майновій площині.
Звідси Арістотель розрізняв два види справедливості: мінову (зрівняльну) і розподільчу. Завдання мінової справедливості - відплата за рівне. Вона обходиться з усіма особами як із рівними в усьому, і є просто середина шкоди і вигоди. Завдання розподільчої справедливості - розподіл політичних прав кожному за гідністю.
Отже, мінова справедливість має справу з кількісними відмінностями, розподільча - з якісними. Мінова - з рівними особами, розподільча - з нерівними, оскільки вона кожному віддає належне за гідністю.
Мінова справедливість - це еквівалентні відносини, які встановлюються без урахування особливостей індивіда. За вченням Арістотеля, мінова справедливість регулює приватні взаємовідносини індивідів - договори, зобов´язання, вирівнювання шкоди і под. Розподільча справедливість полягає в урахуванні гідності кожного індивіда, а тому вона поширюється на сферу політики, політичних відносин і розподіл політичних прав.
Так, Арістотель висловився за два різні масштаби, два критерії, що видавалися йому однаково справедливими - кожний на своєму місці. Міновій справедливості він відвів галузь обміну, галузь цивільно-правових відносин, приєднавши до них сферу діяльності суду. Розподільчій справедливості мислитель відвів, головним чином, галузь політики, де мова йшла про розподіл політичних прав, різних почестей і благ, і де філософ відкрито висловився за нерівномірне їх надання громадянам, за розподіл за гідністю.
Отже, вчення про розподільчу справедливість служило в Арістотеля теоретичним виправданням політичної та майнової нерівності людей. Хоча сам мислитель вважав, що дотримання розподільчої справедливості є вкрай необхідною умовою правильної організації політико-правового життя.
Велику увагу Арістотель приділяв праву. Його теорія права була підпорядкована тим же ідеологічним завданням, що й вчення про державу. У своєму праворозумінні він поділяв положення Сократа і Платона про ідентичність справедливого і законного, а водночас вважав, що право уособлює політичну справедливість і служить нормою політичних відносин між людьми. Так він підкреслював зв´язок права з державою як моральним спілкуванням між вільними людьми. Але право як політична справедливість регулює спілкування лише вільних і рівних людей, політичні відносини влади й підкорення, а не деспотичні стосунки пана і раба.
Право характеризувалося Арістотелем так само, як і рівність, але ми вже знаємо, що, відповідно до його тлумачення справедливості, ця рівність - не абсолютна, а відносна, оскільки люди нерівні за гідністю. Рівність щодо нерівних, як і нерівність стосовно до рівних - протиприродна і суперечить політичній справедливості й праву. Загалом філософ вважав право політичним явищем, а тому називав його політичним правом, що означало неможливість його існування в неполітичних формах спілкування.
Своєю чергою, політичне право, за вченням Арістотеля, поділяється на природне і умовне (встановлене волею).
Природним правом Арістотель називав те, що скрізь має однакове значення і не залежить від визнання чи невизнання його в законодавстві тієї чи іншої держави. Воно природне тому, що адекватне природі людини і виражає вимоги та уявлення про політичну справедливість у людських взаєминах. Приписи природного права мислитель ніде спеціально не перелічував, але, за сенсом його концепції, до таких належать усі суспільні явища, що існують від природи: сім´я, рабство, приватна власність, війна греків із варварами та ін.
Життя людей, на думку Арістотеля, спершу спиралося на природні закони, і тільки з часом було вироблено правила поведінки - закони, встановлені людьми. До встановленого волею (умовного) права він відносив установлені людьми закони і загальні угоди, які не скрізь однакові, як не скрізь є однаковою міра вина.
Крім того, мислитель розрізняв писаний закон і неписаний (звичай). Останній він відносив не до природного, а до позитивного (умовного). Але і природний, і позитивний закони характеризуються справедливістю, хоча природне право є зразком для писаного.
Із сказаного випливає, що Арістотель розрізняв право і закон. Усякий закон у своїй основі має право. Це означає, що справедливим є лише такий закон, який спирається на право, і право повинно знайти свій вираз, втілення й дотримання в законі.
Філософ розрізняв також закони, які відповідали правильним і неправильним формам держави. Ті, що належали до правильних форм, він називав справедливими, інші - несправедливими. І все ж і за тими, і за іншими він визнавав законну силу: їх необхідно виконувати, якщо вони прийняті державою. Для попередження порушення закону слід обмежувати владу посадових осіб, головно в часі. Влада повинна бути не тільки тимчасовою, а й відповідальною. Над усім має панувати закон.
Арістотель розумів, що закон - загальна міра, він не може передбачити всі випадки життя. Якщо окремий життєвий випадок не підходить під загальне положення закону, останній підлягає зміні або доповненню. Подібне подолання негативних наслідків загального характеру закону мислитель називав правдою. Правда, стверджував він, теж справедлива, але не в сенсі букви закону, а в дусі самого законодавця. Правдива людина, навіть маючи законне право на своїй стороні, не дотримується букви закону на шкоду ближньому, а застосовує закон вільно, як повівся би сам законодавець, якби він знав цей випадок.
Арістотель розумів також, що закон не може торкатися всього, і все ж виступав за законодавче регламентування всіх основних аспектів суспільного, політичного і приватного життя людей. У цьому плані він був легістом (законником).
Як було вже сказано вище, Арістотель зображав справедливість як щось середнє між крайностями. Він не допускав поняття надмірно суворої справедливості, за якої вище право стає вищою справедливістю. Звідси мислитель виводив різницю між суворим правом і справедливістю.
Суворе право узгоджується з буквою закону; але закон, як абстрактна і доволі загальна формула, не може справедливо застосовуватися до всіх випадків. Цю ваду вузького права виправляє справедливість. Право схоже на залізну лінійку, яка ніколи не гнеться. Справедливість нагадує олов´яну лінійку лесбійців, яка гнеться відповідно до форми і контурів предмета, що вимірюється, і є придатною для всякого вимірювання.
Це положення може бути оцінено як намагання філософа принизити писані закони, підпорядкувати їх нормам звичаєвого права і наперед установленій у природі справедливості.
Завершуючи розгляд цього питання, слід сказати, що Арістотель не протиставляв природного права, як правильного, позитивному, як неправильному, як це ми побачимо в пізніших природно-правових ученнях ХУІІ-ХУІІІ ст., хоча допускав, що позитивні закони можуть бути добрими і поганими. Оголошуючи тогочасне право деякою конкретизацією природного права, він намагався цим підняти моральний авторитет чинного в рабовласницькій Греції права.
Не обмежуючись розглядом різних тогочасних форм держави, в одному з розділів «Політики» філософ хотів показати таку державу, в якій є всі умови для щастя її громадян.
Найкраща держава, твердив він, це така держава, в якій щасливі всі її громадяни. Інтереси держави і громадян повністю збігаються. Однак радикалізм Арістотеля, який вимагав щастя для всіх громадян, був, власне, вигаданим. Він зводився до вимоги цього щастя тільки для незначної частини населення цієї держави. Із загалу громадян вилучалися всі, кого рабовласницький поліс прирікав на незабезпечене існування.
Слід, однак, зазначити, що мислитель надав своєму ідеалові конкретнішого характеру, ніж Платон. Він ставив його існування в пряму залежність від реальних умов певного міста.
Арістотель не обмежився вказівкою загальних принципів, а пропонував конкретні заходи, здатні, на його думку, привести до організації досконалої держави. А оскільки побудова такої держави залежить від наявності низки зовнішніх умов, то саме з них і почав філософ її зображення.
Великого значення Арістотель надавав розмірам і географічному положенню ідеальної держави. Вона не повинна бути надмірно великою за територією і населенням, бо такій державі важко дати належну організацію. З іншого боку, держава з нечисленним населенням не може бути самодостатньою, їй не забезпечено автаркії.
Територія досконалої держави повинна бути такою, щоб на ній росло все те, що необхідно для харчування населення. Важливо необхідним для такої держави є її сполучення з морем, яке корисне у площині оборони і постачання населення всіма необхідними продуктами.
Для досконалої держави, вважав мислитель, необхідні сприятливі кліматичні умови. Клімат повинен бути не дуже холодний і не дуже гарячий. Холодний клімат сприяє зміцненню мужності, але не сприяє інтелектуальному розвиткові. Клімат гарячий хоч і сприяє розвиткові інтелекту, але не сприяє формуванню мужності. Тут необхідна середина, яка є в наявності в Елладі.
У Арістотеля, отже, ми бачимо зачатки вчення про роль кліматочного, географічного факторів, що їх згодом розвинули у своїх працях Ж. Боден, Ш. Монтеск´є та ін.
Що ж являє собою суспільний і політичний лад у досконалій арістотелівській державі?
У досконалій державі зберігається нерівність серед населення. Держава повинна забезпечити щастя всім своїм громадянам. Але щастя передбачає дозвілля і свободу від необхідності виконувати фізичну працю. Звідси висновок: громадяни не повинні ні ремісникувати, ні робити коло землі. А з цього випливає, що ремісники і хлібороби не можуть мати прав громадянства. Отже, всі, хто працюють, за сутністю - раби.
Цим радикальним рішенням Арістотель намагався подолати протиріччя між рабською працею та працею ремісників і хліборобів, усунути необхідність утримувати за рахунок держави розорену бідноту.
Що випадало на долю громадян? На долю громадян випадали військова справа, турбота про законодавство, управління країною, суд і відправлення релігійного культу. Виникло питання, чи виконання цих функцій мало покладатися однаково на всіх громадян, чи слід було ділити людей на стани, в яких кожному відводилося здійснення особливої функції?
Арістотель був проти такого поділу, який не допускав переходу з одного стану до іншого. Він пропонував поєднати становий поділ із віковим. І ось як це повинно було виглядати: функції військові, з управління державою виконувалися тими самими особами, але не одночасно, а послідовно. У молодшому віці громадяни зайняті військовою справою, а в старшому - державною. У такий спосіб усе цивільне населення держави поділялося на два стани, тобто військовий і законодавчий. До них долучався третій стан -жерці, а отже, кожний громадянин послідовно виконував функції воїна, законодавця або судді й жерця. Поділ громадян на замкнені спадкові групи, на манір єгипетських каст або платонівських станів, Арістотель відкидав. Усі громадяни повинні були володіти рівними політичними правами та однаковою мірою брати участь у здійсненні державної влади.
Державний лад найкращої арістотелівської держави нагадував політію тим, що тут, як і в політії, політичними правами користувалася лише частина населення. У політії позбавлено політичних прав лише деяких громадян держави, а саме тих, які не відповідали умовам майнового цензу. У найкращій державі громадяни беруть участь в управлінні державою тому, що всіх ремісників і хліборобів вилучено зі спільноти громадян.
Формально найкраща держава Арістотеля - це демократія. Тут усі громадяни однаково брали участь у здійсненні державної влади. Але за сутністю це - держава небагатьох рівних між собою людей. Це ще раз підтверджується тим, що земельна власність у такій державі мала належати лише тому, хто визнавався громадянином держави. Ремісники і хлібороби нею не володіли.
Такими були основні політичні та правові погляди Арістотеля. Ми бачимо, що в своїх творах він охопив велике коло питань суспільного, політичного і правового життя, зробив ряд дуже важливих висновків і спостережень, а також цінних здогадок, чим значно просунув уперед політико-правову думку давнини. Вчення Арістотеля справило великий вплив і на подальший розвиток філософії та політичної думки. В історії політичних вчень ні один із відомих мислителів античності, середньовіччя і нового часу не розминувся з творчою спадщиною Арістотеля. І в наш час триває всебічне вивчення й використання творчої спадщини мислителя.