Історія політичних і правових вчень
§ 2. Політико-правова думка раннього періоду (IX-VI ст. до н. е.)
Ранній період розвитку політико-правової думки у Стародавній Греції пов´язаний з часом становлення давньогрецької державності. Тоді було зроблено спробу дати раціоналістичні (не міфологічні) уявлення про етичні та правові порядки в людських справах і відносинах. Давні міфи поступово втрачали свій сакральний характер і піддавались етичній та політико-правовій інтерпретації. Перші ознаки етико-правового усвідомлення тогочасних порядків можна знайти у працях Гомера, а згодом і Гесіода, хоча за своєю міфологічною формою вони ще далекі від пізнішого раціоналізму, властивого давньогрецькій політичній думці. Так, Гомер і Гесіод вважали, що основою закону та етичних норм виступає не бог, а справедливість.
Вживання Гомером понять «дике» (справедливість) і «теміс» (звичай, звичаєве право) доволі суттєві для характеристики право-розуміння в ту героїчну епоху грецького ладу.
Справедливість (дике) виступала в Гомера як основа і принцип звичаю, що склався, звичаєвого права (теміс); звичаєве ж право (теміс) було певною конкретизацією вічної справедливості (дике), її присутністю, проявом і дотриманням у відносинах між людьми, та й у взаємовідносинах самих богів.
Ідеї права і справедливості суспільного устрою набули ще більшого значення у творчості Гесіода. Боги в його тлумаченні виступали як уособлення різних морально-правових принципів і сил. Зокрема, він писав, що від шлюбу Зевса (уособлення всього досконалого) і Феміди (уособлення вічного природного порядку) народилися дві дочки-богині: Дике (справедливість) і Евномія (благозаконня). Дике охороняла природно-божественну справедливість і карала неправду. Евномія ж означала божественний характер засад законності у суспільнім устрою, глибинний внутрішній зв´язок законності й полісного устрою.
Характерні для творчості Гомера і Гесіода спроби раціоналізації уявлень про етичний, морально-правовий порядок у людських справах і відносинах набули подальшого розвитку в творчості семи мудреців Стародавньої Греції (УП-УІ ст. до н. е.). То були Фалес, Піттак, Періандр, Біанд, Солон, Клеобул і Хілон. Всі вони постійно і наполегливо підкреслювали вирішальне значення панування справедливих законів у полісному житті. Дотримання законів, на їхню думку,- суттєва риса добре організованого поліса.
З-поміж них можна вирізнити знаменитого афінського реформатора, державного діяча і законодавця Солона (близько 638— 559 до н. е.). Він був обраний першим архонтом і наділений широкими повноваженнями. Доступившися до влади, Солон видав низку законів і доволі суттєво реформував соціально-політичний лад афінського поліса.
Стосовно до держави Солон писав, що вона потребує насамперед законного порядку; беззаконня і міжусобиці - найбільше зло, порядок і закон - найбільше добро для поліса. Доволі цікавою є характеристика Солоном закону (і влади закону) як поєднання права і сили, причому мова йде саме про офіційну силу поліса, а не про фактичну силу сторін або приватних осіб, які борються.
З ідеєю необхідності перетворення суспільних і політико-правових порядків на філософських засадах у VI-V ст. до н. е. виступив Піфагор. Висвітлюючи проблеми права, Піфагор і піфагорійці першими почали теоретичне розроблення поняття рівності, дуже важливого для розуміння ролі права як рівної міри в регулюванні суспільних відносин.
Справедливість, за вченням піфагорійців, полягає у відплаті рівним за рівне. Люди у своїх різноманітних взаємовідносинах повинні дотримуватися відповідного виду справедливості, залежно від характеру тих конкретних відносин, в яких вони опинилися.
Ідеалом піфагорійці вважали таку державу, в якій панують справедливі закони. А тому після божества, вчили вони, найбільше слід поважати родичів і закони, керуючись їм із переконання, а не зовнішньо і вдавано. Законослухняність, на їхню думку, є найвищою доброчинністю, а самі закони - найбільшою цінністю.
Навпаки, найгіршим злом піфагорійці вважали безвладдя (анархію). Критикуючи анархію, вони відзначали, що людина за своєю природою не може обійтися без керівництва, начальства і належного виховання.
Уявлення піфагорійців про те, що людські відносини можуть бути звільнені від роздорів і анархії та приведені в належний порядок і гармонію, згодом надихали багатьох прихильників ідеального ладу людського життя.
Помітне місце в історії політичної думки посідає вчення Геракліта. Мислення, писав філософ, властиве всім, але більшість людей не розуміють загального логосу (всевладного розуму), якому треба слідувати. А звідси поділ людей на мудрих і нерозумних, кращих і гірших.
Життя держави та її закони, за вченням Геракліта, повинні слідувати логосу. Адже всі людські закони живляться єдиним божеством. Божественний закон як джерело людського закону - це те саме, що позначається в інших випадках як логос, розум, природа. Маючи на увазі саме цю розумну природу закону держави, Геракліт підкреслював, що народ повинен боротися за закони, як за свої стіни.
Геракліт уважав, що демократія - це правління нерозумних і гірших. Відкидаючи демократію і вважаючи розумним правління кращих, мислитель у такий спосіб виступив прихильником аристократії. Але його аристократичні погляди суттєво відрізнялися від ідеології знаті (аристократів крові).
За часів Геракліта перед прихильниками аристократії виникла актуальна проблема переоцінки цінностей, пошуку нової формули аристократії, концепції нової аристократії. Геракліт вибрав духовний, а не природний критерій для визначення того, хто є «кращий», «благородний», «доброчесний». Цей концептуальний перехід від аристократії крові (за принципом народження) до аристократії духу (знання і моральної гідності), здійснений Гераклітом, привів до того, що аристократія з природної замкнутої касти стала ніби відкритим класом, доступ до якого було поставлено в залежність від особистої гідності і зусиль кожного.