Історія політичних і правових вчень
§ 3. Політична думка Стародавнього Китаю
Найбільший розвиток суспільно-політична думка у Стародавньому Китаї одержала в VI—III ст. до н. е. Саме тоді в суспільно-політичній думці складалися різні напрямки і школи. Розвиваючись на основі попередньої релігійної міфології, вони часто використовували ті самі уявлення (наприклад, про божественну природу неба, про закон дао), змінюючи їх відповідно до своїх програм.
Найбільш впливовими політичними вченнями Стародавнього Китаю були даосизм, конфуціанство, моїзм і легізм.
Засновником даосизму вважають відомого мудреця Лао-цзи, який жив у VI ст. до н. е. Його погляди викладено в творах «Дао де-цзин» (Книга про дао і де).
В основі даосизму лежало поняття дао, взяте з традиційних китайських вірувань, де воно означало правильний життєвий шлях людини або народу, що відповідав велінням неба. На відміну від традиційно-теологічних тлумачень дао як прояву небесної волі, Лао-цзи характеризував його як незалежний від небесного владики природний перебіг речей, природну закономірність. Дао визначало закони неба, природи і суспільства. Воно втілювало вищу доброчесність і природну справедливість. Щодо дао всі рівні.
Дао в інтерпретації послідовників Лао-цзи - це абсолютне світове начало. Воно передувало небесному владиці та переважало його своєю могутністю. Дао - джерело всього сущого, нескінченний потік природного виникнення і зміни всіх явищ, їх переходу з одного в інше. Всі хиби сучасної Лао-цзи культури, соціально-політичну нерівність людей, злиденне становище народу та ін. він приписував відхиленню від справжнього дао.
Свої надії на відновлення природної простоти Лао-цзи покладав, по-перше, на самовільну дію дао, якому він приписував здатність відновлювати справедливість. У такому тлумаченні дао виступало як природне право безпосередньої дії. По-друге, на мудрих вождів, які могли б побачити чудесну тайну дао і повести за собою народ. Якщо правителі дотримуватимуться дао, то всі істоти самі стануть спокійними. Тоді небо й земля зіллються в гармонії, настануть щастя й добробут, а народ без наказу заспокоїться.
Значна роль у даосизмі відводилася принципу недіяння, утриманню від активних дій. Мудрий правитель, повчали даосисти, править країною за допомоги методу недіяння, тобто утримання від активного втручання у справи членів суспільства. Лао-цзи засуджував сучасних йому правителів за те, що вони були надто діяльними, встановлювали великі податки, утворювали штучно-людські установи у сфері управління, вводили багато заборонних законів, вели безконечні війни. Все це, вважав він, було розбоєм і порушенням дао.
Лао-цзи закликав правителів відновити порядки, які існували за давнини, коли люди жили невеликими розрізненими поселеннями, відмовитися від використання знарядь праці та відлучити народ від знань. «Складно управляти народом, коли в нього багато знань».
Отже, все неприродне, згідно з даосизмом,- це відхилення від дао і неправильний шлях. Але вплив природного взагалі (зокрема й природного права) на суспільне та політико-правове життя в цілому, за даною концепцією, здійснюється в напрямку такого слідування дао, яке скоріше означає відмову від культури і просте повернення до природності, ніж дальше вдосконалення суспільства, держави і законів на основі та з урахуванням якихось позитивних вимог дао. Та й возвеличене даосизмом недіяння означало якоюсь мірою проповідь пасивності. Можна сказати, що даосистській критиці культури і досягнень цивілізації були властиві риси консервативної утопії. Повертаючись спиною до прогресу, Лао-цзи закликав до патріархальної простоти минулих часів, до відмови від письменності й усього нового. Ці положення даосизму суттєво послаблювали його критицизм стосовно до реально існуючих соціально-політичних порядків.
Найважливішу роль у всій історії етичної та політичної думки Китаю відіграло вчення Конфуція (551-479 до н. е.). Його вчення викладено у книзі «Лунь юй» (судження та бесіди), яка складається з чотирьох частин. Конфуцієві належала перша під назвою «Велике вчення». Інші три частини складено його учнями.
Керувати державою, згідно з Конфуцієм, покликані благородні мужі на чолі з князем - «сином неба». Відмінність його поглядів від поглядів спадкової знаті полягала в тому, що Конфуцій вирізняв благородних не за ознаками походження, а за моральними якостями і знанням людей. Благородний муж у вченні Конфуція - це взірець моральної досконалості, людина, яка своєю поведінкою утверджує норми моралі.
Саме за цими критеріями він пропонував висувати на державну службу. «Якщо висувати справедливих і усувати несправедливих, то народ коритиметься».
Головне завдання благородних мужів - виховувати в собі та поширювати повсюдно людинолюбство, яке містить: піклування родичів про дітей, синовню повагу до старших у сім´ї, а також справедливі відносини між тими, хто не зв´язаний родинними обов´язками. Загальним принципом взаємних відносин повинен бути принцип: «не роби іншим того, чого не бажаєш собі». Перенесені у сферу політики, ці принципи повинні були стати фундаментом усієї системи управління.
Конфуцій уважав, що князь повинен турбуватися не тільки про постачання продовольства в країні, захищати її зброєю, а й виховувати народ. Виховувати підданих - найважливіша державна справа, і здійснювати її треба силою власного прикладу.
«Управляти - означає чинити правильно». Своєю чергою, народ зобов´язаний проявляти синовню повагу до правителів, беззаперечно їм коритися.
Політична етика Конфуція в цілому була спрямована на досягнення внутрішнього миру між верхами й низами суспільства та на стабілізацію правління. Водночас концепція мислителя являла собою одну з ранніх спроб обґрунтувати ідеал патерналістської держави.
Регулювання політичних відносин за допомоги доброчесності у вченні Конфуція різко протиставлялося управлінню на основі законів. «Якщо управляти народом за допомоги законів і підтримувати порядок за допомоги покарань, народ прагнутиме ухилитися (від покарань) і не відчуватиме сорому. Якщо ж управляти народом через доброчесність і підтримувати порядок за допомоги ритуалу, народ знатиме сором і він виправиться».
Конфуцій та його послідовники не відкидали повністю значення законодавства. Вони розуміли, що потреба в державному управлінні відпаде лише тоді, коли правил ритуалу дотримуватимуться всі. Але для того, щоб настала ця щаслива пора, будуть потрібні каральні заходи проти непокірливих. Головне в тому, вважали вони, щоб розпорядження про каральні заходи віддавав благородний князь, який любить свій народ, а не правителі провінцій і чиновники. Застосовувати покарання треба по-батьківськи, тобто з любов´ю до людей. Вчення Конфуція відкидало цим свавілля адміністрації, особливо на місцях, обмежувало свавілля князя певними моральними рамками.
Політична програма раннього конфуціанства в цілому була консервативною, хоча містила певні прогресивні ідеї. До них слід віднести концепцію висунення справедливих, яка дещо послаблювала конфлікти між старою та новою аристократією, ідею поширення моральних знань і навчання людей незалежно від їхніх становища і належності. Просвітянська діяльність Конфуція та його учнів відіграла велику роль у розвитку китайської культури і політичної думки.
Приблизно в 479-400 рр. до н. е. з критикою правління спадкової аристократії виступив Мо-цзи - засновник школи моїстів. Його вчення викладено послідовниками у книзі «Мо-цзи».
На противагу конфуціанському принципові людинолюбства Мо-цзи висунув принцип загальної любові. З цією метою він по-новому трактував традиційне поняття «воля неба» і підкреслював, що небо дотримується загальної любові та приносить усім користь. Всезагальність, властива небу, яка відіграє в моїзмі роль зразка й моделі для людських взаємовідносин, криє в собі визнання рівності всіх людей.
Слідування небесному зразку Мо-цзи називав також шанування мудрості як основи управління. Важливим моментом такого мудрого управління є, по-перше, вміле поєднання настанов народу з покараннями. По-друге, влада повинна використовувати не тільки насильство і покарання, а й моральні форми впливу на людей. По-третє, на державну службу слід висувати наймудріших незалежно від їхнього походження.
Джерелом мудрості, на думку Мо-цзи, є не вроджена доброчесність і не читання книг, а знання, одержані з життя простого народу. Управління державою не вимагає навчання. Здібності людини до державного управління визначаються її діловими якостями - бажанням служити простому народові, старанність у справах і т. д. Якщо людина має здібності, то її треба висувати, хоча б вона була простим хліборобом чи ремісником.
У пошуках єдиного взірця справедливості Мо-цзи висунув ідею договірного походження держави та управління. У давнину, казав він, не було управління й покарання, в кожного було своє розуміння справедливості, між людьми була ворожнеча. «Безлад у Піднебесній був таким же, як серед диких звірів».
Зрозумівши, що причиною хаосу є відсутність управління і старшинства, люди вибрали доброчесну і мудру людину Піднебесної та зробили її сином неба. Тільки син неба може встановити єдиний зразок справедливості в Піднебесній, тому в ній запанував порядок.
Обравши доброчесну і мудру людину своїм правителем, люди зробили це не для того, щоб зробити вождя знатним і багатим, а для того, щоб він служив народу, примножував його добробут. Звідси Мо-цзи зробив висновок про те, що влада правителя не може бути необмеженою, що монарх повинен прислухатися до голосу мудрих радників, радитись і діяти у згоді з ними. Згода між народом і правителем повинна стати основним принципом правління.
Очевидно тому ідеальною організацією влади Мо-цзи вважав державу з мудрим правителем на чолі та чітко організованою виконавчою службою. В одностайному виконанні чиновниками волі правителя він бачив запоруку та основу міцності влади.
Ідея ж єдиної для всіх справедливості та єдиної законодавчої влади своїм вістрям була спрямована проти свавілля місцевих властей і вельмож, проти «великих» людей, які встановлювали свої порядки, вдаючись до жорстоких покарань і насильства, що, за сенсом концепції Мо-цзи, суперечило загальній згоді верховної влади та її прерогативі встановлювати єдиний і загальнообов´язковий взірець справедливості.
Попри схильність моїстів до конформізму, половинчатість пропонованих ними реформ, утопічні ідеї висунення простих людей на державну службу, погляди Мо-цзи та його послідовників мали і прогресивне значення, будучи спрямованими проти нещадної експлуатації та гніту, необмеженої влади монарха, свавілля і зловживань чиновників.
Видатним представником легізму в Китаї був Шан Ян (близько 390-338 до н. е.). Основні ідеї легізму (законників) викладено в трактаті «Шан цзюнь шу».
Вчення легізму суттєво відрізнялося від попередніх концепцій. Легісти відмовилися від традиційних моральних тлумачень політики і розробляли вчення про техніку здійснення влади. Шан Ян твердив, що одного конфуціанського людинолюбства або справедливості ще недостатньо, щоб домогтися доброго правління Піднебесної. Успіху в політиці досягає лише той, хто знає обстановку в країні та використовує точні розрахунки. Легісти надавали великого значення узагальненню досвіду попередніх правителів, питанням економічного забезпечення політики.
Ідеологи легізму намічали провести широкий комплекс економічних і політичних реформ. У галузі управління пропонувалося зосередити всю повноту влади в руках верховного правителя, позбавити намісників владних повноважень і перетворити їх на звичайних чиновників.
Розумний правитель, йшлося в трактаті «Шан цзюнь шу», не потурає заколотам, а перебирає владу, встановлює закони і за допомоги цих законів наводить порядок. З обгрунтуванням управління, яке спирається на закони (фа) і суворі покарання, виступив Шан Ян. Він пропонував установити єдині для всієї держави закони, під якими розумів репресивну політику (кримінальний закон) та адміністративні розпорядження уряду.
Уявлення легістів про жорстокі закони як основний, якщо не єдиний, засіб управління були тісно пов´язані з їхнім розумінням взаємовідносин між державною владою та населенням. Ці відносини Шан Ян розглядав як протиборство ворожих сторін, які мають антагоністичний характер за принципом «хто кого». Коли народ сильніший своїх властей, держава слаба; коли ж влада сильніша свого народу, армія могутня.
У цілому вся концепція управління, запропонована Шан Яном, пронизана ворожістю до людей і впевненістю, що за допомоги насильних заходів (або жорстоких законів) їх можна підпорядкувати бажаному порядку. Причому, під «порядком» малася на увазі повна безвольність підданих, що дозволяло деспотичній центральній владі цілковито, без перешкод маніпулювати ними як завгодно у справах внутрішньої та зовнішньої політики.
Цьому ідеалу «законницької» держави зовсім чужим було уявлення про будь-які права підданих за законом, про обов´язковість закону для всіх (зокрема й тих, хто їх видає), про відповідність покарання тяжкості скоєного, про відповідальність лише за вину і т. д. Насправді закон виступав тут лише як гола приказ-на форма, яку можна заповнити будь-яким довільним змістом і наділити будь-якою санкцією. Причому законодавець, за вченням Шан Яна, не тільки не зв´язаний законами (старими чи новими, своїми), але навіть вихвалявся цим: «Мудрець творить закони, а дурень обмежений ними».
Слід відзначити, що офіціальне визнання вчення Шан Яна в той час мало негативні наслідки. Практичне застосування легістських концепцій супроводжувалося посиленням деспотизму, вкоріненням у свідомість підданих тваринного страху перед правителями і загальної підозри.
Враховуючи невдоволення широких мас легістськими порядками, послідовники Шан Яна, зокрема Хань Фей, виступив за доповнення законів мистецтвом управління, що, власне, означало визнання неостаточності самих лише тяжких покарань як засобів управління. Хань Фей пропонував поруч із каральним законом враховувати роль й інших регулятивних засад і принципів. Тому він, звертаючись до поглядів даосистів і конфуціанців, прагнув до певного поєднання деяких їхніх ідей з легістськими положеннями, наповнюючи в такий спосіб легізм моральним змістом.
Наведеним матеріалом ми завершимо розгляд політико-правової думки країн Стародавнього Сходу. Незважаючи на те, що в ній переважала практико-прикладна і моральна тематика, її вивчення має не тільки пізнавальне, а й теоретичне значення.
По-перше, документи і пам´ятки літератури, які дійшли до нас від стародавніх цивілізацій Сходу, дозволяють прослідкувати формування політичних і правових ідей на найбільш ранніх етапах становлення людського суспільства.
По-друге, багато країн східного регіону одержали незалежність і утворили власні держави. Це посилює інтерес до їхнього історичного минулого, до їхніх традицій, успадкованих від минулого.
По-третє, деякі течії політичної думки, які зародилися за глибокої давнини, переживають сьогодні період своєрідного відродження. Так, наприклад, у Китаї після закінчення «культурної революції» знову дістало офіціальне визнання конфуціанство.
У ряді країн Азії політико-правова ідеологія розвивається під впливом концепцій буддистського соціалізму. З цими процесами певною мірою пов´язане й поширення східних релігійних культів в інших країнах, і в Україні також, де за останні роки з´явилося чимало шанувальників кришнаїзму та інших течій.
Зрозуміло, що сучасний зміст релігійних і морально-політичних доктрин, які виникли в державах Стародавнього Сходу, розходиться з їхнім початковим значенням. Тож було б серйозним прорахунком відшукувати в них загальнолюдські цінності, вічні засади справедливості. Але без знання минулого не можна зрозуміти сучасне.