Історія політичних і правових вчень
§ 3. Раціоналізм - основа дослідження і вивчення історії політичних і правових вчень
Раціоналізм як спосіб мислення був відомим іще за стародавніх часів. Його представниками були Арістотель, грецькі стоїки, Цицерон та ін. Але особливого значення він набув у XVII ст. Раціоналізм XVII ст. протистояв, насамперед, релігійному уявленню про перевагу віри над розумом. Він був нерозривно зв´язаний з культом розуму, з переконаннями в можливості безмежного пізнання світу, організації суспільного життя на розумних засадах.
Великі люди, які у Франції освічували голови для революції, що наближалася, виступили вкрай революційно. Ніяких зовнішніх авторитетів, хоч якого ґатунку, вони не визнавали. Релігія, розуміння природи, суспільство, державний порядок - усе було піддано нищівній критиці; все повинно було постати перед судом розуму і чи виправдати своє існування, чи відмовитися від нього.
Щоправда слід зазначити, що серед філософів XVII ст. не було єдності в поглядах на метод пізнання. У цьому аспекті серед філософів виявилися дві основні тенденції. Одна з них полягала в тім, що на перший план висувалась емпірична основа знання. Успіхи природничих наук тієї епохи особливо підкреслювали значення досвідного вивчення природи, тому найбільш передові мислителі, узагальнюючи нові досягнення природознавства, вирішальне значення в пізнанні світу надавали досвіду, експерименту, спостереженням та опису.
Інша тенденція в розробленні методу пізнання полягала у спробах раціонального вирішення питання про роль теоретичного мислення: вирішальне значення в пізнанні багато філософів надавали розумові.
Представниками емпіричної тенденції були в основному Бекон, Гоббс, Локк, а також, певною мірою, Гсссенді.
Друга - раціоналістична - тенденція проявилась у фізиці Декарта, тобто в його розумінні природи, у філософії Спінози та ін.
Протиставлення досвіду раціональному мисленню в теорії пізнання показало історичну обмеженість філософії XVII ст. Як емпірики і сенсуалісти, які висували на перший план початковий ступінь пізнання, так і раціоналісти, які абсолютизували другий ступінь пізнання - раціональне мислення, відриваючи його від емпіричної основи, ізолювавши один від одного два необхідні та нерозривно зв´язані між собою ступені пізнання, не могли правильно оцінити раціоналістичного методу пізнання.
Певний інтерес становить вирішення питання про співвідношення чуттєвого і раціонального моментів у пізнанні філософами наступного, XVIII ст. Так, наприклад, Вольтер, відкинувши теорію вроджених ідей Декарта і продовжуючи емпіричну лінію теорії пізнання Гессенді та Локка, захищав матеріалістичне положення про те, що поняття, загальні ідеї походять від відчуттів, перших ідей... «Нічого не можна зрозуміти без допомоги досвіду. Заперечувати досвідне походження наших знань - означає відмовитися від здорового глузду. Відчуття - це двері, крізь які наші знання про світ входять у нашу свідомість».
Нова філософська думка переконливо довела, що в раціоналізмі, як специфічному способі мислення, вирізняються два рівні - емпіричний і теоретичний.
До емпіричного рівня відносять наукові факти про властивості явищ і предметів, за якими ведеться емпіричне спостереження, емпіричні закони - знання про певні тенденції їх розвитку і т. ін. До нього тяжіють такі методи, як спостереження, експеримент, вимірювання, описання та ін. Але вже на цьому рівні відбуваються не тільки фіксація фактів (у поняттях і категоріях науки), а й їх узагальнення, порівняння, аналіз і синтез, класифікація і систематизація. В результаті емпірична база науки очищається від усього наносного, випадкового, довільного.
На теоретичному рівні науки висуваються наукові гіпотези, формулюються закони, створюються теорії. Йому відповідають різні методи пояснення конкретних явищ, методи абстрагування (ідеалізації, узагальнення), методи обґрунтування гіпотез і побудова теорій.
Іншими словами, під логічним кутом зору, встановлення емпіричних фактів - початковий етап пізнання. Фактично ж емпіричне пізнання завжди здійснюється на базі певних теоретичних знань. Із сказаного випливає, що раціоналістична філософія являє собою наукову теорію, яка об´єднує вивчення зовнішнього світу, різноманітність фактів (емпіризм) із теоретичним їх усвідомленням (раціоналізм) у поняттях (категоріях), які логічно взаємозв´язані, систематизовані та відображають закони суспільного розвитку.
Раціоналізм вимагає вести наукові дослідження, зокрема й вивчення проблем держави і права, без упередження та вільно, не шукати істини в поглядах різних авторів. Раціоналізм вимагає оцінювання суспільних явищ із позицій здорового глузду, застосування до них правил логіки. Раціоналістичні знання - це могутній засіб проникнення людини в глибини явищ, у їхню суть. Раціоналізм, писав І. Я. Франко,- це спосіб мислення, який прямує до суті кожної справи, до природних наслідків кожної думки.
Вироблена світовим досвідом раціоналістична філософія не знає раз і назавжди даних істин, не знає упередженості й зверхності, є критичною, плюралістичною та універсальною одночасно, дає об´єктивне розуміння змін у суспільному житті та в поглядах людей.
Оскільки раціоналізм заснований на здоровому глузді, то в ньому немає звичного для минулого утопічного бачення перспектив суспільного розвитку. Саме тому раціоналістична філософія повинна стати основою процесів економічного і політичного реформування нашого суспільства. Вона допоможе нашому народові зрозуміти, що в досягненні великої мети він повинен покладатися тільки на самого себе, на свої розумові задатки, працьовитість і природні ресурси.
Раціоналістична філософія пізнання політико-правових поглядів, теорій, ідей не заперечує, а передбачає використання великого арсеналу загально- і спеціально-наукових засобів і методів, зокрема тих, які за своїми можливостями найбільшою мірою відповідають історико-теоретичному змістові та профілю даної юридичної дисципліни. Звідси і визначальне значення способів і методів історичного підходу до політико-правових вчень минулого, оскільки без принципу історизму не можна взагалі серйозно говорити і про історію цих вчень.
В історії політичних вчень принцип історизму відіграє суттєву роль у процесі висвітлення походження і подальшого життя тої чи іншої політико-правової теорії в історичному минулому і в перспективі, дослідження місця і значення політичних і правових теорій у сукупній системі знань певної епохи, визначення їхнього співвідношення з іншими елементами в загальній структурі політичних і правових знань відповідної епохи, розкриття зв´язків між різними концепціями минулого і сучасності, з´ясування специфічної логіки в історії політичних і правових вчень, взаємодії політико-правових ідей з політичною і правовою практикою минулого й сучасності і т. д.
Адекватна практика минулої та сучасної ролей і значення політико-правових вчень вимагає розрізнення в структурі політико-правового 5нання, представленого у відповідному вченні, його конкретно-історичного і теоретичного аспектів.
Конкретно-історичний аспект політико-правового змісту вчення показує, які саме історично визначені й конкретні погляди на суспільство, державу, право, політику і т. ін. розвинуті та обґрунтовані в даному вченні, як ці погляди співвідносилися з вимогами певних соціальних груп, прошарків і класів, які інтереси і тенденції розвитку вони виражали, яку позицію займав автор вчення в контексті своєї епохи.
Теоретичний аспект відображає філософські, загальнометодологічні, пізнавально-гносеологічні моменти вчення, показує, як, яким чином обґрунтовувалися конкретні політико-правові погляди, в які теоретичні концепції вони оформлялися, які вихідні принципи покладено в їх основу, які форми, моделі та конструкції думки відображено в доктрині, яка розглядається, і є провідними і визначальними для цього мислителя або вперше вводяться ним у теоретичний оборот.
Увага до обох аспектів структури відповідного політико-правового вчення - необхідна база для правомірної та конкретної його інтерпретації та оцінки, виявлення логіки подальшого історичного життя, його взаємовідносин з іншими вченнями, процесів їх інтеграції, моментів боротьби, спадковості й новизни в їх історичному розвитку.
Єдність і взаємозв´язок конкретно-історичного і теоретичного аспектів політико-правового вчення не відкидає, а, навпаки, передбачає їх відносну самостійність, завдяки чому теоретичні категорії, ідеї, формули і побудови того чи іншого автора минулого вивільняються зі свого конкретно-історичного контексту і входять у теоретико-методологічний арсенал людського пізнання, яке розвивається. І в цьому збільшенні понятійного апарату, збагаченні теоретичного словника і методологічного арсеналу пізнання політико-правових явищ яскраво проявляється складний процес боротьби і взаємовпливу ідей, нарощування й поглиблення знання в історії політико-правових вчень, формулювання і збагачення загальнолюдських досягнень і цінностей, зв´язку історії та сучасності.
У політико-правових доктринах загальнолюдські цінності найчастіше виражені в загальному вигляді. Це, зокрема, ідеї справедливості, загального блага, елементарні норми моральності. У ряді політико-правових доктрин ці ідеї зазнали значної деформації.
Для визнання того, чи в політико-правовій доктрині мова йде про загальнолюдські цінності, або ж у ній лише суто формально використовується відповідна термінологія, необхідна конкретизація цих понять і норм стосовно до специфіки права і держави.
Загальнолюдські цінності виражені в тих вченнях про право, які містять ідеї рівності людей перед законом, прав і свобод людини, достатньо конкретно розкривають зміст цих прав і свобод та обґрунтовують необхідність їх гарантій. З цими ідеями тісно пов´язана думка про необхідність підпорядкування праву не тільки індивіда, а й самої держави.
Дослідження і вивчення історії політичних вчень проводиться також на основі поєднання хронологічного і проблемно-категоріального способів. Поєднання цих підходів дозволяє глибше й чіткіше виявити і висвітлити загальне та особливе в різних політико-правових вченнях, співвідношення об´єктивного й суб´єктивного в історії політико-правових вчень, взаємодію і взаємовплив загального (всесвітньої історії політичних і правових вчень), особливого (історії політико-правової думки в певних регіонах і країнах у той чи інший період часу) та одиничного (концепції певного мислителя).
Значну роль при цьому відіграють засоби історико-порівняльного аналізу. Порівняльний аналіз різних концепцій, конкретизуючи наші знання про їхні загальні та специфічні риси, водночас сприяє виявленню точніших критеріїв класифікації й типологізації політико-правових вчень і, отже, точнішої оцінки їхнього змісту.
Історія вчень про державу й право володіє й іншими принципами і методами пізнання предмета, з якими ви познайомитеся самостійно. Кожний з цих методів має свою специфіку та сферу застосування і дозволяє одержати нові дані про ту чи іншу теорію, напрямок політичної думки.