При вирішенні практичних питань, що виникають, користуються нормами права, які були створені до появи мережі. Можна сказати, що все наше розуміння права, його концепції були закладені ще в епоху Римської Імперії. Зрозуміло, з тих пір право не стояло на місці, воно слідувало за потребами людей, що виникали в процесі розвитку людства. Проте ми звикли мислити в категоріях світу речей. Людина, яка живе на землі, звикла поділяти її кордонами і бути на своїй ділянці господарем. Зовсім нещодавно в історичному масштабі відбулися значні якісні зміни, які необхідно враховувати, коли говоримо про телекомунікації. Визнані універсальні права людини і характер відносин у суспільстві змушує говорити про перехід від стану індустріального суспільства до суспільства інформаційного.

Загальна декларація прав людини 1948 р. була першим документом, в якому були закріплені основні права людини. Напевно, немає потреби пояснювати, що їхня дія не залежить від державних кордонів і є універсальною. Спочатку ця декларація була рекомендаційним актом, але в силу її широкого застосування вона стала обов’язковим документом. У ній проголошено право людини «шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів» Це право може бути обмежене законом з метою забезпечення інших прав, моралі, суспільного порядку і загального добробуту. Обмеження цього права було доповнено в Міжнародному пакті про цивільні й політичні права 1966 р. цілями «охорони державної безпеки» і «здоров’я і моральності населення». Навколо цих обмежень і розгортаються суперечки прихильників теорії вільного потоку інформації і прибічників цензури і фільтрування інформації. Вочевидь, можна сказати, що зазначене право людини існує і що будь-які обмеження його повинні бути виключенням із правила в розумних межах. Це право, цей принцип, імовірно, повинний скласти основу нової галузі права — інформаційного права.

У своїх творах письменники-фантасти часто змальовують нашу планету єдиною. У цьому виражається мрія багатьох людей пре зняття штучних бар’єрів між народами. Ця мрія дотепер залишалася нездійсненною. Але з появою інтернаціональної мережі стало можливим говорити про глобальне суспільство.

Мережа Інтернет породила новий інформаційний простір — кіберпростір і навіть новий тип культури — кіберкультуру. Культурологи говорять, що причина цього — наявність особливих потреб особистості, що не могли бути задоволені традиційними засобами. Ці потреби — воля поширення інформації та воля спілкування.

В Окінавській хартії глобального інформаційного суспільства держави проголошують наступний принцип: «усі люди скрізь, без винятку, повинні мати можливість користуватися перевагами глобального інформаційного суспільства».

На перший погляд, така постановка питання здається антиправовою, що сприяє беззаконню і розгулу хакерства. Насправді ж, мова йде зовсім не про позбавлення мережі правового регулювання, про визначення правил юрисдикції, що повинні застосовуватися де відповідних суспільних відносин. Це вкрай необхідно для вирішення таких питань як встановлення меж державного регулювання в даній галузі і відповідальності осіб, що використовують кіберпростір. Так, наприклад, чи може держава заборонити розміщення інформації е Інтернеті, що за законами цієї держави незаконна, в іншій державі? Чи може вона заборонити своїм громадянам доступ до такої інформації? Чи повинен автор ресурсу відповідати за порушення, наприклад, фірмового імені чи торгових марок, якщо правовласник за кордоном? Відповіді на численні подібні питання можуть бути дані, тільки якщо буде побудована єдина теоретична концепція кібер- простору.

Однак неправильно було б провести просту аналогію кіберпростору з такими об’єктами як космос чи відкрите море. Питання трохи більш складне, аніж проведення простої аналогії, хоча б тому, що в нас немає ні судна, ні якогось матеріального знака, на якому можна було б відзначити приналежність до держави, національність. Тільки учасники відносин, що роблять які-небудь дії з передачі даних, мають свою приналежність до тієї чи іншої держави. Відповідно й держава може здійснювати над ними свою юрисдикцію щодо цих дій.

Небезпека, що залишається — спроба держави відокремити свою частину Інтернету напівпрозорою «залізною завісою», фільтруючи доступ. Тут на допомогу мережі повинні прийти принципи міжнародного публічного права, і якщо обмеження свободи інформації будуть виходити за розумні рамки, прийняті в міжнародному праві, дії держави повинні бути визнані такими, що порушують міжнародне право, і спричинити до відповідних засобів. У випадку, коли інформація перетворюється в пропаганду ідей, що суперечать міжнародному праву, існує також можливість реакції засобами міжнародного права.

Отже, виходячи з глобального характеру мережі, переслідуючи мету захисту прав і свобод людини і подальшого розвитку світового інформаційного простору, пропонуються наступні підходи до проблеми правового регулювання Мережі:

1) основа правового режиму в кіберпросторі повинна визначатися міжнародним публічним правом, що визначає загальні і спеціальні принципи, такі як:

  • право на свободу інформації;
  • єдиний глобальний характер інформаційного суспільства:
  • відкритість доступу;
  • пріоритет повідомлень про лихо;
  • інші загальновизнані права людини і принципи права;

2) ніяка держава не має суверенітету над кіберпростором чи якою-небудь його частиною;

3) існують дві основні групи відносин: з доступу в мережу і з використання мережі. У першому випадку суб’єктами виступають провайдер доступу і користувач, у другому випадку — провайдер інформації, одержувач інформації і творець інформації. Стосовно дій усіх цих осіб держави здійснюють свою юрисдикцію;

4) технічні питання: установлення стандартів для роботи програмного й апаратного забезпечення, розподіл зон адрес і т.ін. повинні зважуватися на міжнародному рівні для забезпечення однаковості в цих стандартах.