Порівняльне літературознавство
1.1. Предмет порівняльного літературознавства
У традиційному уявленні порівняльне літературознавство - це галузь науки про красне письменство, яка займається зіставленням еволюційних тенденцій національних літератур, вивченням безпосередніх та опосередкованих взаємин між ними, їхніх подібностей і відмінностей. Згідно з визначенням польського дослідника Генрика Маркевича, порівняльне літературознавство має справу з різноманітними літературними явищами: як окремими творами, їхніми фрагментами чи певними аспектами, так і сукупними комплексами мистецьких творів, як-от творчість письменника, літературний жанр, стильовий напрям тощо; однак на відміну від історіографічного дослідження, яке має монографічний характер, об´єкт порівняльного дослідження є, як мінімум, бінарним, тобто складається з двох співвідносних складових, котрі можуть бути не лише рівновеликими («Нова Елоїза» Руссо і «Страждання молодого Вертера» Ґете), а й неоднаковими за обсягом (наприклад, «Пісні Оссіана» Макферсона і французький романтизм), проте мають належати до різномовних літератур чи одномовних, але різнонаціональних.
Розвиваючись упродовж останнього півстоліття в напрямі культурології та інтердисциплінарних студій, літературна компаративістика значно розширила свою дослідну царину, охопивши такі зіставні аспекти, як «література й інші мистецтва», «література і фольклор», «чоловіче і жіноче письмо» тощо. Вже у 1961 р. відомий американський германіст і компаративіст Генрі Ремак запропонував розширене визначення:
Порівняльне літературознавство - це дослідження літератури, що виходить поза межі окремої країни, а також вивчення зв´язків між літературою, з одного боку, й іншими царинами знання і свідомості, такими, як мистецтво (наприклад, малярство, скульптура, архітектура, музика), філософія, історія, гуманітарні дисципліни (наприклад, політика, економіка, соціологія), наука, релігія тощо - з другого боку. Тобто це порівняння однієї літератури з іншою або іншими і зіставлення літератури з іншими сферами людського вираження.
Паралельно з назвою порівняльне літературознавство в українській мові вживають термін літературна компаративістика (і точніший його варіант літературознавча компаративістика), що походить від лат. comparativus - порівняльний. Поширений термін littérature comparée (порівняльна література) виник у XVIII ст. у Франції і закріпився як назва наукової дисципліни в середині наступного століття, коли почала формуватися нова наука. Це не означає, що термін був одностайно прийнятий. Навколо нього точилися суперечки, а спроби замінити його на точніший не увінчалися успіхом, і в літературознавстві остаточно утвердилася калька з французького варіанта littérature comparée: в італійській мові - letteratura comparata, іспанській - literatura comparada, англійській - comparative literature, польській - komparatystyka literacka, японській - hikaku bungaku. Німці вживають розгорнуте й точніше формулювання - vergleichende Literaturwissenschaft (порівняльне літературознавство), або vergleichende Literaturgeschichte (порівняльна історія літератури). Звідси походять відповідники - український (порівняльне літературознавство), російський (сравнительное литературоведение) та білоруський (параунальнае літаратуразнауства).
Як наукова галузь порівняльне літературознавство виникло з потреби досліджувати національне письменство в поза(між)національному просторі - спершу в культурних контекстах, близьких мовно або географічно, а відтак - у світовому масштабі. Таке порушення кордонів зробило компаративістику, за образним висловом французького вченого Симона Жена, митником, який стежить за переходом книг через «державний кордон» і тримає в полі зору безпосередні та опосередковані взаємини між літературами.
Традиційна проблематика компаративістики зосереджена передовсім у царині міжлітературних зв´язків і взаємодії. Ці зв´язки починаються переважно від безпосереднього впливу одного письменника на іншого. Так, аналізуючи «ліричну драму» І. Франка «Зів´яле листя», жодний дослідник не омине впливу на українського поета роману Й.-В. Ґете «Страждання молодого Вертера». Цей вплив був би виявлений і тоді, якби Франко не цитував у передмові слів Ґете «Sei ein Mann und folge mir nicht nach!» («Будь мужньою людиною і не йди моїм слідом!»). Степан Тудор ніде не зазначив, що він був обізнаний з романом Дж. Джойса «Улісс», але сама назва його роману «День отця Сойки» і деякі композиційні особливості вказують на такий вплив. А поеми болгарина Петка Славейкова «Бойка-воєвода», «Милена», «Джерело Білоногої» позначені знайомством із творчою манерою Шевченка. В усіх трьох наведених прикладах міжлітературний зв´язок охоплює різні аспекти: у першому - едейно-філософський, у другому - структурний, у третьому - стильовий, але скрізь він виявляється доволі виразно як наслідок безпосереднього впливу одного твору на інший.
Зазвичай порівняльне літературознавство дефініціюють як вивчення літератури з інтернаціональної перспективи. З методологічного погляду, це зобов´язує залучати до компаративних студій тексти, написані різними (двома і більше) мовами. Однак це не означає, що поза увагою залишаються взаємини внутрішньолітєратурного характеру, позаяк без порівняльного висвітлення процесів і явищ національної літератури неможливе дослідження її історії. Адже розвиток будь-якого письменства позначений конфліктною зміною літературних епох, коли кожне молоде покоління критично ставиться до спадщини попередників, висуває нові гасла і виробляє власний стиль. Скажімо, українську літературу XIX ст. неможливо досліджувати без урахування могутнього впливу на подальший її розвиток спершу І. Котляревського, а відтак Т. Шевченка. З одного боку, ці впливи стимулювали оновлення і збагачення літератури, а з другого - затримували її поступ, бо перетворювалися в жанрово-стильову і тематичну інерцію («котляревщина» як бурлескно-травестійний пласт розважального чтива в першій половині століття, епігонство Шевченкової манери в пошевченківську епоху), з-під якої важко було звільнитися навіть таким обдарованим митцям, як Павло Білецький-Носенко, Петро Гулак-Артемовський, Пантелеймон Куліш, Юрій Федькович.
А на зламі XIX і XX століть у кризовій ситуації зламу опинилася спадщина видатних представників класичного реалізму. В цьому контексті була закономірною поява статті Миколи Євшана «Боротьба генерацій і українська література» (1911), пронизаної турботою автора про те, аби українське письменство в добу світоглядно-естетичної переорієнтації не опинилося на узбіччі загальноєвропейського літературного процесу.
Однак у процесі такої переорієнтації, зміни семіозису важливо не втратити національного обличчя літератури, тому первень материнський, автохтонний, за термінологією Ю. Лотмана, часто вступає в суперечність із запозиченим, «імпортованим» елементом, породжуючи внутрішню конфліктність тексту. Зміна семіозису в українській літературі початку XX ст. спричинила протистояння не тільки між традиціоналізмом (С. Єфремов) і модернізмом (М. Євшан), а й усередині українського модернізму - помітно розійшлися позиції «Молодої Музи», відвертіше орієнтованої на космополітичне «мистецтво для мистецтва», і «Української Хати», засади якої можна визначити як національний модернізм.
Наголос на тому чи іншому аспекті літературного процесу залежить від рівня розвитку літератури певної історичної епохи. Період становлення національної літератури характеризується рецепцією і трансформацією різнорідних за походженням текстів і мистецьких форм (наприклад, травестія, переклад і переспів у творчості І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, П. Білецького-Носенка та інших зачинателів новочасної літератури). Упродовж свого жанрового і стильового розвитку національне письменство вступає в активний контакт з літературою близьких і віддалених регіонів, не тільки сприймаючи мистецькі цінності, а й постачаючи їх на світовий літературний ринок.
Не заперечуючи можливості порівняльних характеристик у рамках однієї літератури, американські вчені Р. Веллек та О. Воррен стверджують, що порівняльне літературознавство охоплює зв´язок однієї чи кількох літератур, але відзначають суперечність такого розуміння. Бо якщо лише зіставляти різні твори чи досліджувати вплив одного автора на іншого, то обсяг поняття «порівняльне літературознавство» непомірно звужується, якщо ж трактувати предмет цієї галузі як «світову літературу», то обсяг стає зашироким, оскільки поняття «світова література» може означати літературу всього світу (за Ґете), або ж надбання світового мистецького досвіду, синтез найвидатніших здобутків.