Інтелектуальна власність і компютерне авторське право
7.1. Поняття, завдання та напрямки правового регулювання у сфері інформаційних відносин
Світовий досвід свідчить про те, що на рівні законів регулюється три групи правовідносин: право громадян на доступ до інформації, захист інформації, охорона виключних прав. Принципово не має значення, в якому середовищі, в яких умовах реалізуються конкретні суспільні відносини; якщо відбувається порушення прав та інтересів — повинен бути забезпечений їх захист. Таким чином, права та інтереси повинні захищатися, в тому числі і в сфері Інтернету, а певна їх сукупність — і владою закону. При вирішенні питання — яке законодавство застосовувати, традиційне чи специфічно нове, слід мати на увазі, що суспільні відносини, які мають правову специфіку завдяки використанню Інтернет, потребують створення нових правових норм, а всі інші -— забезпечуються нормами діючого законодавства.
Сьогодні відомо небагато країн, де створюється національна система законодавчого регулювання відносин у глобальному інформаційному просторі. Міжнародні угоди з цих проблем ще тільки розробляються, судова практика ще тільки формується. Однак нинішня ситуація містить у собі своєрідну загрозу для ряду країн, які не приділяють належної уваги цим питанням. Загроза полягає у можливій юридичній експансії, яка призведе до спроб поширення юрисдикції національної системи законодавства однієї чи кількох країн на відношення у всьому Інтернеті. Перед нашою юридичною системою стоїть дуже важливе завдання розробити систему національного законодавства у сфері відносин глобального інформаційного простору, яке повинно бути максимально гармонізованим з міжнародним законодавством, враховувати тенденції та напрямки його розвитку. Це нормативно-правові акти, які встановлюють юридичний статус електронного документу, цифрового підпису, ЗМІ в Інтернеті, такі, які регулюють особливості авторського права, економічних взаємовідносин в умовах технологій мережі, такі, які встановлюють відповідальність за комп’ютерні злочини та інше.
У 70-х pp. з’явилися перші дослідження щодо правового режиму машинної інформації, а саме — програми для ЕОМ, а на початку 90-х pp. видатний російський цивіліст Е.А. Суханов доводив, що найбільш загальними, принциповими проблемами правової регламентації відносин у цій сфері є правова охорона програм для ЕОМ та економічно-правовий режим інформаційних ресурсів. На думку вченого, вирішення цих ключових питань повинно стати основою всієї наступної законодавчої регламентації інформаційних відносин, тому що саме вони визначають характер цієї регламентації та її місце в існуючому правопорядку, і можливі форми законодавчого розвитку.
Від цього, наприклад, залежить, чи буде законодавство про інформатику розвиватися в якості складової частини цивільного або господарського права, а, можливо, буде поступово відокремлюватися у самостійну законодавчу галузь чи підгалузь комплексного характеру, єдність якої повинна забезпечуватись окремим законодавчим актом кодифікаційного типу. Якщо правовий режим програм для ЕОМ та інших інформаційних ресурсів буде будуватись за одним (або навіть декількома) з відомих традиційній правовій системі напрямками, наприклад, по типу авторсько-правового захисту, як це відбувається в наш час у багатьох розвинених країнах, а їх обіг в якості товарного продукту включатись у сферу майнових відносин, регламентованих цивільно-правовими договорами та іншими інститутами цивільного права, то мова буде йти лише про модифікацію цивільного законодавства, певному його пристосуванні до специфіки умов «інформаційного суспільства». Якщо ж правова регламентація цих інформаційних відносин вийде за вказані межі, то вже можна буде говорити про наявність поряд зі спеціальним законодавством окремого «права інформатики» як комплексного правового утворення. Безумовно, відповідь на вказане запитання цілком залежатиме від реального стану інформаційних процесів у суспільстві, а також від перспектив їх розвитку. З урахуванням наявних обставин обидва ці підходи (як і можливі перехідні позиції) мають право на життя.
Відомі цивілісти Ю.К. Толстой і А.ГТ. Сергеев зазначають у своїх роботах, що у сучасному світі інформація виступає в якості особового об’єкта договірних відносин, пов’язаних з її збиранням, збереженням, пошуком, переробкою, поширенням і використанням у різних сферах людської діяльності. Особливе місце при цьому відводиться машинній інформації, що циркулює в обчислюваному середовищі, зафіксована на фізичному носії у формі, доступній для сприйняття ЕОМ, або така, що передається по телекомунікаційних каналах. На думку вчених, інформація, як об’єкт цивільних прав повинна мати такі ознаки: інформація є ідеальним компонентом буття, тобто благом нематеріальним; інформація — благо неспоживче, яке піддається лише моральному, але не фізичному старінню; інформація має можливість необмеженого тиражування, поширення і перетворення форм її фіксації. Крім того, не слід закріплювати за будь-ким монополії на володіння і використання інформації, за винятком тієї, що є одночасно об’єктом інтелектуальної власності або цивільних прав.
Автори А.Г. Калпін та А.І. Масляєв вказують на множинність об’єктів цивільних правовідносин, серед яких є інформація та результати інтелектуальної діяльності. Іншими словами, використовуючи термін «інформація», юристи мають на увазі фактично новий об’єкт цивільних прав.
Сучасний період розвитку інформаційних процесів характеризується розробкою законодавства, покликаною регулювати різні аспекти цього складного явища. Під інформацією розуміють відомості про осіб, предмети, факти, події, явища та процеси незалежно від форми їх представлення. Окремі документи й окремі масиви документів, документи і масиви документів в інформаційних системах, у свою чергу, становлять інформаційні ресурси.
Визначення інформації закріплене у ст. 1 Закону України «Про інформацію» від 1992 p., згідно якому під інформацією слід розуміти документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. У статті 18 названого закону перераховані основні види інформації: статистична, масова, інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого та регіонального самоврядування, правова, інформація про особу, довідково-енциклопедичного характеру, соціологічна. У ряді законодавчих актів наведені визначення інших видів інформації — зокрема, науково-технічної, як документовані або публічно оголошувані відомості про вітчизняні та зарубіжні досягнення науки, техніки і виробництва, одержані в ході науково-дослідної, дослідно-конструкторської, проектно-технологічної, виробничої та громадської діяльності. Науково-технічна інформація поділяється на два види: відкриту та з обмеженим доступом. З урахуванням розвитку інформаційних відносин, наведений перелік видів інформації не слід вважати вичерпним.
Крім того, стаття 28 Закону України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року дає поняття відкритої інформації та інформації з обмеженим доступом, покладаючи в основу такого поділу передбачений нормами права порядок одержання, використання, поширення і зберігання інформації. Контроль за режимом доступу до інформації здійснюється державою і покладається на спеціальні органи, які визначають Верховна Рада України та Кабінет Міністрів України.
Одним з об’єктивних показників зростання ролі права врегулювання суспільних відносин у сфері інформаційних процесів є прийняття в Україні законів «Про інформацію» від 1992 року і «Про науково-технічну інформацію» від 1992 року, в яких інформація розглядається як об’єкт права власності. Ці закони передбачають створення правової бази для одержання і використання інформації у сфері товарно-грошових відносин. Фізичні та юридичні особи, які реалізують інформаційний продукт, вважаються товаровиробниками з усіма правами та зобов’язаннями.
Що стосується інтелектуальної суті машинної інформації, то питання її правової охорони зводиться до того, щоб нетиповій машинній інформації надати типовий правовий режим, розв’язавши комплекс спірних питань.
Питання щодо наявності (або відсутності) творчих зусиль при створенні машинної інформації як інтелектуального продукту є достатньо складним і дебатується не один рік.
У свою чергу, Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» від 18 лютого 1992р. визначає інформацію як відомості у будь-якій формі та вигляді, на будь-яких носіях (у тому числі листування, книги, помітки, ілюстрації (карти, діаграми, органіграми, малюнки, схеми тощо), фотографії, голограми, кіно-, відеофільми, мікрофільми, звукові записи, бази даних комп’ютерних систем або повне чи часткове відтворення елементів), пояснення осіб та будь-які інші публічно оголошені чи документовані відомості; «Конвенция о формировании информационного пространства СНГ», затверджена Рішенням Ради голів держав СНД від 18 жовтня 1996 р. під інформацією розуміє відомості про осіб, предмети, факти, явища та процеси незалежно від форми їх представлення.
Таким чином, інформація — важлива складова частина єдиного поняття «інформаційна система», що є абсолютно логічним, коли мова йде про інформаційні системи як об’єкт цивільно-правового регулювання для з’ясування в зв’язку з цим місця та ролі інформації.