Інформаційно-аналітична діяльність
5.2. Інформаційні війни минулого та їх причини в майбутньому
Крупно-масштабні інформаційні технології, які дістали назву інформаційних воєн, мають тисячолітню історію. Уже у біблійній легенді згадано Гедеона, який під час воєн регулярно вдавався до залякування ворога. Одного разу він так залякав супротивника, що той розгубився і вдарив по своїх військах.
Прикладів інформаційного впливу на моральну, духовну стійкість супротивника можна знайти чимало і у древньому Римі, і в епоху феодалізму (боротьба з “єрессю”, за “істинну віру” і т.д.), і в пізніші часи. Особливого значення інформаційні війни набули у XX столітті, коли газети, радіо, а потім і телебачення стали справді засобами масової інформації, а поширювана через них інформація — справді масовою. Уже у 20-х роках CHLA вели радіопередачі на регіони своїх “традиційних інтересів” — країни Латинської Америки, Великобританія — на свої колонії. Німеччина, яка домагалася перегляду умов Версальського миру — на німців Померанії і Верхньої Сілезії у Польщі, судетів — у Чехії. У 30-ті роки, на думку американського соціолога Сіпмана, “жодна з політичних криз не обходилася без акомпанементу радіо. Громадянська війна в Іспанії, боротьба Китаю з Японією, мюнхенська криза — усе це було відображено в нових, скрипучих симфоніях на коротких хвилях” . Тоді ж, у 30-х роках, інформаційні війни перестають бути додатком до збройних і перетворюються у самостійне явище — як от: німецько-австрійська радіовійна 1933/34 pp. з приводу приєднання Австрії до рейху. Саме тоді з’явилося і набуло поширення поняття “інформаційний агресор”.
Мета інформаційної війни — послабити моральні і матеріальні сили супротивника, посилити власні. Вона передбачає заходи пропагандистського впливу на свідомість людини в ідеологічній та емоційній галузях.
Очевидно, що інформаційна війна — складова частина ідеологічної боротьби. Здавалось би, з розпадом комуністичної системи та СРСР мали б зникнути й інформаційні війни як явища. Але цього не трапилося: лише за офіційними даними, 120 країн здійснюють чи закінчили акції впливу на інформаційний ресурс супротивника. І цьому є щонайменше два пояснення: по-перше, національні інтереси країн світового співтовариства відрізняються не тільки (швидше, не стільки) в ідеологічній сфері. По-друге, важливою є псевдогуманність інформаційних воєн. Вони не призводять безпосередньо до кровопролиття, руйнувань, при їх веденні немає жертв, ніхто не позбавляється їжі, даху над головою. І це породжує небезпечну безпечність у ставленні до них. Тим часом, руйнування, яких завдають інформаційні війни у суспільній психології, психології особи, за масштабами і за значенням цілком співмірні, а часом і перевищують наслідки збройних воєн.
Радянська наука, до речі, досить своєрідно трактувала поняття інформаційної війни. Її називали диверсійною діяльністю імперіалізму в сфері суспільної свідомості, засобом буржуазії для розкладання суспільної свідомості своїх супротивників. Звідси випливало, що СРСР інформаційних воєн не веде і як оплот миру вести не може. Ідеологічна брехня породжувала нісенітницю смислову, оскільки виходило, що інформаційна війна — війна одностороння: є агрессор, але нема жертви. Тим часом, по-перше, відповідь на інформаційну агресію — теж складова інформаційної війни (згадаймо: воєнна наука розглядає ведення оборонної війни). По-друге, Радянський Союз таки проводив, і досить активно, інформаційні війни.
Коли у 1981 році радянський підводний човен виявили у шведських територіальних водах поблизу військової бази, десять журналістів у Вашингтоні одержали з радянського МЗС телеграми, в яких пропонувалася інформація про таємну угоду щодо дозволу для США використовувати цю базу.
У жовтні 1985 року ТАРС розповсюдив інформацію про те, що Пентагон отруював Амазонку, з 1980 року радянські ЗМІ активно мусували інформацію про етнічну зброю, яку начебто розробляли спочатку США і ПАР проти негрів, потім Ізраїль — проти арабів. У 1986 році з подачі СРСР з’явилася інформація про те, що вірус СНІДу розроблено на американських військових базах, у 1988р. — про торгівлю дітьми у Південній Америці та Азії для американців.
Навіть побіжний погляд на ці приклади дозволяє зрозуміти завдання інформаційних диверсій та інформаційних воєн. Про перше і головне завдання уже йшлося: воно полягає у маніпулюванні масами, у впливі на еліту певних держав або й своєї країни.
Мета та причини такої маніпуляції найчастіше полягає у:
- внесенні у суспільну та індивідуальну свідомість ворожих, шкідливих ідей та поглядів;
- дезорієнтації та дезінформації мас;
- послабленні певних переконань, устоїв;
- залякуванні свого народу образом ворога (у такому випадку маємо підстави говорити про інформаційну війну на своїй території; саме таку інформаційну війну вела Росія перед збройним конфліктом у Чечні: формуючи образ ворога, російські державні і продержавні ЗМІ називали загони чеченців бандформуваннями, формували загальне негативне ставлення до чеченців і взагалі — “осіб кавказької національності” і т.д.);
- залякуванні супротивника своєю могутністю.
Нарешті, шосте, не менш важливе завдання: забезпечення ринку збуту для своєї економіки. У цьому випадку інформаційна війна є складовою частиною конкурентної боротьби. Приклад — “електронна війна” США, Західної Європи та Японії. Ведучи її, японці проникли у місцеві ЗМІ, особливо Південної Азії та США, продаючи їм своє обладнання, посилили їх залежність від себе. У результаті Японія стала панувати на ринках електронної продукції (транзисторів, телевізійного та відеообладнання).
Коли у 1984 році Люксембург уклав угоду на використання не французького, а американського супутника зв’язку, це означало проникнення американської реклами до Європи. І в пресі з’явилися заголовки: “Нам загрожує сателіт янкі”, “Американський хробак в європейському яблукові” і т. ін,
У сучасних інформаційних війнах значну роль відіграють електронні віруси і несанкціоновані вторгнення до комп’ютерних баз даних. Вірусів сьогодні у світі є понад 8 тисяч; 3 тисячі з них визнані особливо небезпечними. Зрозуміло, що абсолютна їх більшість була створена з метою цілеспрямованого впливу або й знищення інформації на комп’ютерних носіях.
Що ж до хакерів, то лише у 1995 році американці зафіксували 160 їх проривів, здійснених з різних країн у комп’ютери свого міністерства оборони. Як бачимо, інформаційна війна знову переплітається з війнами збройними. Зрештою, і сьогодні війна інформаційна продовжує виконувати роль провісника або супровідника збройної війни. Досить згадати, як у вересні — жовтні 1999 року вся Росія (та й Україна) оборонялася від чеченських терористів, які підривають будинки. Хоча жодного доказу причетності чеченців до вибухів не було. Було інше — бажання Масхадова розпочати переговори, уникнути збройного конфлікту. Але йшла підготовка до вторгнення російських військ у Чечню і велося відповідне інформаційне забезпечення.
На відміну від інформаційної війни, яка завжди має конкретну мету і є відносно нетривалою, інформаційна експансія розрахована на значно триваліший період.
Суть інформаційної експансії полягає в тому, що економічно і політично сильна країна продукує і поширює інформацію тільки про себе, або ж на вигідні їй теми, витісняючи при цьому інформацію з інших джерел.
Методом інформаційної експансії не тільки завойовується інформаційний ринок, а й формується думка, що інформація експансіоніста — єдина варта уваги. Один данський журналіст справедливо зауважив, що за минулі півстоліття Данія на перші сторінки американської преси потрапляла двічі: коли у цю країну вторглася
Німеччина і коли маленька русалка (скульптура — символ Данії) втратила свою голову.
Оскільки в ході інформаційної війни здійснюється вплив на психологічну сферу людини, мас чи певних соціальних груп, — методи її ведення базуються на соціально-психологічних чинниках і дуже часто зводяться до навіювання або й т.зв. “брудних технологій”. Майже ніколи реальні цілі інформаційної війни не афішуються — навпаки, вони маскуються якимсь добропристойним приводом. Проводячи у 1983 році акцію у Баренцовому морі, Грінпіс оголосив, що її мета — зафіксувати, навіть наражаючись на небезпеку, факти незаконного ведення Радянським Союзом китобійного промислу. Насправді йшлося про те, щоб спровокувати затримання радянськими прикордонниками грінпісівців і тим самим створити “Подію для новин”.
Хтось із журналістів на брюсельській прес-конференції за підсумками косовської операції зауважив: на війні, тим більше на інформаційній, першою помирає правда. Її розпізнати, виділити з потоку інформації, навіть за умови, що протилежна сторона зацікавлена у такому виділенні, справді надзвичайно важко. І складність полягає не тільки у необхідності мати достатню кількість об’єктивної інформації і проводити її об’єктивний аналіз. Складність ще й у тому, що успіх інформаційної війни у кінцевому підсумку залежить не від того, що, а як поширюється і що сприймається. Тобто, чинники успіху — у соціально-психологічній площині. Якщо ігнорувати цю обставину, то годі розраховувати на успіх в інформаційній війні. Прикладом цього може бути той же Радянський Союз. Відмовляючись на словах від інформаційних воєн, а на ділі нехтуючи оборонний їх аспект, СРСР програв практично усі інформаційні війни, в т.ч. — і холодну війну.
Що ж до України, то її державні інформаційні структури, її ЗМІ не пробують не те що якось вести війну — навіть реагувати на інформаційну агресію. Пояснення цього просте: природа і методика інформаційних воєн у нас вивчена украй слабо, а політичні PR тільки набирають сили (недарма на вибори політики усіх мастей запрошують російські команди). Але очевидно інше: така ситуація завдає значної шкоди інформаційній безпеці держави.