Основи літературознавства

Поговоримо про терміни (Замість вступу)

У кожній загально національній мові існує багато мовних пластів, які іноді настільки відрізняються від літературної мови, що декому можуть видатись іншою мовою, незрозумілою так само, як і будь-яка невідома нам іноземна мова. Скажімо, такою іншою мовою, незрозумілою для більшості, є мова кожної науки. Будь-яка наука має свій словник, спирається на певну кількість понять, якими треба оперувати в розмові науковців вузького профілю. Молодий науковець і розпочинає завжди свій шлях у науку з того, що опановує значення слів, які людям інших професій чи сфер діяльності або не відомі, або ж вживаються ними в іншому значенні. Формування словника, або понятійного апарату, науки — це завжди дуже довгий і складний шлях. Уся історія науки, наче у дзеркалі, відбивається в історії тих слів, якими вона користується. Кожен термін має свою долю, іноді дуже схожу на долю людини. У нього буває час народження, зміцнення, поширення, розквіту. Буває навіть забуття і вмирання, а потім нове народження. Навіщо кожній науці потрібні свої окремі слова? Коли йдеться про такі науки, як літературознавство, мистецтвознавство, естетика, філософія, навіть психологія та інші суспільні науки, здається, що цілком можна для пояснення тих чи інших аспектів даної науки обійтися тими поняттями, які вже є в мові. Навіщо вигадувати інші слова, створювати словник і робити мову науки недоступною для більшості навіть освічених людей? Це не таке таке просте питання, як може видатись на перший погляд.

Іноді серед молодих науковців спостерігається надмірне захоплення термінами. Вони щойно опанували нові слова і використовують їх залюбки, їм подобається, що вони користуються такою складною, такою загадковою, такою вочевидь науковою мовою. І зовсім забувають про те, що слова науковцю потрібні не заради самих слів, а щоб висловити якусь думку. Звучить щось дуже поважно і науково, а прислухаєшся, вдумаєшся — нічого не сказано. Просто якісь тривіальні загальновживані думки «перекладено» на мову термінів, мову, яку в даному випадку доречніше називати псевдонауковою. Утім, це хвороба росту. Треба пройти такий етап, навчитися вільно володіти мовою науки, щоб потім користуватися нею якомога ефективніше. Загалом же мова кожної науки — це той апарат, який має сенс, коли працює. Немає потреби заучувати безліч незрозумілих слів, якщо вони не допомагають на складному шляху до пізнання істини.

Певну кількість спеціальних термінів кількох найважливіших наук мусить знати кожна освічена людина. Ще у школі учні засвоюють понятійний апарат таких наук, як математика, фізика, хімія, біологія тощо. Власне, знати ту кількість термінів, на які спирається, скажімо, фізика, — це й означає знати саму фізику, трохи, на найпростішому рівні, орієнтуватися в ній. Має свій мінімум для заучування на загальноосвітньому рівні й літературознавство. Усі мусять знати, що означають такі поняття, як літературний рід, жанр, сюжет, ямб, романтизм тощо. Усі ніби й знають. Але, на жаль, найчастіше це просто ілюзія знання. Просто за період навчання у школі учні звикають до того десятка-півтора слів, які мусять асоціюватись лише з уроками літератури. Коли запитати будь-якого школяра, що таке епітет, він, не задумуючись, відповість: «Художнє означення». Що таке сюжет? «Це система подій». Що таке ямб? «Це коли у вірші наголос на кожному другому складі». Усе правильно. Але чомусь той самий учень, якщо попросити його знайти епітети в даному тексті, називає епітетами будь-яке означення, нічого не може сказати про специфіку сюжету конкретного твору, не здатен відрізнити ямб від хорея в запропонованому вірші, не кажучи вже про трискладові розміри. Чому так? А тому що він не розуміє, що означає слово «художнє», чим воно відрізняється від нехудожнього означення, не знає, що таке «система», як вона відрізняється від несистеми, вважає, що немає ніякої потреби знати, який вірш написаний ямбом, а який хореєм.

Бувало, що й самі поети допомагали утвердитися в такій думці: мовляв, не знаю ніяких дактилів, складаю, як відчуваю. Існує і в літературознавстві, особливо радянському, традиція скептичного ставлення до аналізу формальних елементів твору. Це традиція давня, започаткована ще романтиками у XVIII столітті. І у свій час романтики мали рацію. їм страшенно не подобалось, що класицисти, які панували в попередню епоху (XVII-XVIII століття), усе мистецтво регламентували, розписали за правилами, перетворили на науку і майстерність. Романтикам здавалося, що надмірна раціоналізація (від слова «раціо» — розум) шкідлива: мистецтво стає бездоганно правильним, але холодним, байдужим, навіть мертвим. Тому замість аналізу романтики посилювали процес сприйняття, який мав давати емоційну й естетичну насолоду. Але навіть і в добу романтизму самі митці створили блискучі зразки аналізу художніх текстів, зробили багато літературознавчих відкриттів.

Кожна наука спочатку, на перших порах обходиться невеликим числом спеціальних слів. Як правило, це ті самі слова, які вже існують у мові. Але невдовзі знову виникає потреба в нових словах. Що довше існує наука, то більше в неї своїх слів, то ширший понятійний апарат. З чим це пов´язано? Хто створює нові терміни? Найчастіше автор, який першим запропонував вживати якесь слово як спеціальне поняття, тобто термін, невідомий. Але буває й так, що автор відомий. У будь-якому разі виникнення терміна обумовлюється потребою в новому слові, яку відчувають іноді багато людей одночасно. Що це за потреба і чому вона виникає?

Чому взагалі виникають нові слова? Якщо використовувати слова лише з практичною метою, щоб порозумітися з іншими людьми, їх треба не так вже й багато — кілька сотень. Це назви предметів, явищ природи, родинних зв´язків, найбільш поширених дієслів та означень. Чим молодший етнос, нація, тим менший запас слів має її мова. Чим старша, розвиненіша культура, тим більше слів у її мові. Збагачується мова розширенням кількості абстрактних понять. Про рівень будь-якої культури можна судити з того, скільки вона має слів на позначення абстрактних понять. Чим простіше, безхитрісніше живе людина, тим менше їй треба слів. У Ільфа і Петрова є чудовий образ міщанки Еллочки, яка мала у своєму словнику всього лише... тридцять слів! Цих слів їй цілком вистачало для того, щоб висловити всі свої бажання чи емоції А от словники таких відомих митців, як Шекспір, Данте, Шевченко, Толстой, величезні, вони містять у собі не лише значну частину слів загальнонаціональної мови, а й ті слова і поняття, які властиві лише цим митцям. Кожен першорядний письменник має свій власний словник.

Отже, нове слово виникає тоді, коли з´являється потреба щось назвати. У науці ця потреба диктується пошуком і відкриттям нових і нових елементів досліджуваного об´єкта, відкриттям нових законів, правил, взаємозв´язків. Якщо ми осягли те, чого раніше не розуміли, помітили те, чого раніше не помічали, у нас виникає потреба в новому слові, аби це слово позначило наше розуміння, розширення нашого бачення.

У XX столітті літературознавство почало оперувати такою величезною кількістю термінів, яких годі було навіть уявити в XIX столітті. І це не тому, що раптом наука захопилась вигадуванням нових слів. Літературознавство XX століття справді відкрило безліч таких речей (кожна з них об´єктивно існує в художньому творі чи літературному процесі), про існування яких навіть не підозрювало літературознавство попередніх епох. У процесі формування понятійного апарата науки відбуваються постійні, часто дуже масштабні дискусії про ті чи інші слова. Одні літературознавці кажуть: це слово мусить означати те-то й те, інші заперечують: ні, це слово означає щось зовсім інше. Іноді така катавасія починається! Мало не війна слів. Наприклад, століттями науковці сперечаються про слова «романтизм» і «реалізм», «оповідання» і «новела», «сюжет» і «фабула», «конфлікт» і «колізія», «рід», «жанр» та інші. Чим це пояснити? Невже науковцям так важко дійти згоди? Річ у тім, що дискусії про слова (або терміни) — це дуже важлива складова частина розвитку науки. Сперечаючись про терміни, науковці заглиблюються в художній твір або якесь явище літературного процесу, краще його осягають, чіткіше бачать його суперечливість і складність. Зрештою, на якомусь етапі більшість науковців погоджується: таке-то слово має ось таке значення. Отже, поняття стало ніби аксіоматичним, його вже не треба обґрунтовувати. У кожній науці мусить бути певна кількість аксіом. Вони позначають якісь об´єктивні частки наукової істини. На них повинен спиратись кожен науковець. Особливо тоді, коли він втратив дороговказ, заплутався в якійсь проблемі. На жаль, у літературознавстві на сьогоднішній день не так багато аксіоматичних понять, як могло б бути з огляду на вік науки. Історія української науки пройшла через період так званого радянського літературознавства, яке було лише частково наукою, а здебільшого — ідеологією. Тобто воно мало на меті не стільки вивчення об´єктивних фактів літератури, скільки намагалось виправдати за допомогою літератури панівну ідеологію, різноманітні комуністичні догмати. Тому радянські науковці створили свій окремий понятійний апарат, який суттєво відрізнявся від понятійного апарату зарубіжного літературознавства. У радянській науці всі слова мали ідеологічну мітку, бо вся світова література ділилася на дві великі частини: прогресивну і реакційну. Прогресивною, звісно, вважали радянську літературу і дожовтневий реалізм, який активно боровся за визволення пролетаріату, а реакційною — все те, що не зачіпало класових проблем. Іншими словами, усі, хто був за революцію і соціалізм — наші й прогресивні письменники (навіть якщо вони очевидні нездари), а хто проти революції чи байдужий до неї — реакційні й буржуазні. Зрозуміло, що в такому разі всі слова, які вживала наука, втрачали свою термінологічну цінність, бо називали не те, що насправді існує, а якусь фікцію. Оперування фіктивними поняттями давало фіктивні результати.

В останнє десятиліття в українському літературознавстві все змінюється. Терміни — також. Можливо, навіть у першу чергу терміни. Існує навіть своєрідна мода на іноземні терміни, які раніше у нас не вживалися, і це цілком закономірно. Але і старі терміни залишаються в ужитку, хоча кожен з них потребує переосмислення. Ми переживаємо такий період, коли все збурилося і вирує. Але учні та студенти, які вивчають літературознавчі терміни, не можуть чекати, поки все втрясеться і науковці дійдуть згоди. їм потрібні орієнтири вже зараз, сьогодні. Відсутність чітких орієнтирів призвело до того, що майже ніхто не відчуває потреби в літературознавчих поняттях. Вони наче зайві, лише заплутують нас, коли ми хочемо просто читати і отримувати задоволення від прочитаного.

Але проблема в тому, що у школі й навіть в інституті змушують читати те, що не завжди припадає до смаку, а навпаки — не подобається, навіть дратує, здається незрозумілим, нудним. Учень чи студент робить зусилля і читає заради оцінки. Чи має так бути? І чи можна цю проблему осягнути і якось розв´язати, не користуючись жодними спеціальними поняттями?

Існує в літературознавстві таке поняття, як критерії художності. Це всі ті мірки, за допомогою яких ми визначаємо цінність твору. Який твір можна вважати високохудожнім, а який — ні? Чи досить того, що твір сподобався при читанні? Вже молодші школярі помічають, що одне і те саме оповідання чи вірш комусь дуже сподобалось, а комусь — зовсім не сподобалось. Смаки ж в усіх різні... То чий же смак має бути орієнтовним, коли добирають твори, наприклад, для шкільної програми? Чиї смаки визначають місце кожного митця в літературі: класик, першорядний письменник, другорядний, епігон?.. Щось середнє? Але як вивести це середнє? Адже маємо справу з мистецтвом... Якісь найшановніші люди, академіки мусять усім давати виважені оцінки? Академіки багато що визначають і допомагають визначити іншим, але, на жаль, як свідчить історія, академіки теж досить часто помилялись, особливо стосовно сучасної їм літератури. Критерії художності — дуже складна проблема, яка стосується багатьох аспектів творчості, літературного процесу, природи художнього твору і психології його автора.

Але повернімось до термінів. Чи допомагають нам такі слова, як сюжет, фабула, ритмомелодика, стиль, метафора тощо, визначити художній рівень твору? Зрештою, в усіх прозаїків є у творах сюжети та фабули, кожен вірш має ритмомелодику, кожен митець або має власний стиль, або належить до якоїсь стильової течії. Чи необхідні ці поняття в розмові про сприйняття твору і враження про нього? Уявімо собі таку ситуацію: двоє людей прочитали книжку і захотіли обмінятись враженнями (якщо враження яскраве, ним завжди хочеться поділитися з кимсь). Один каже: «Мені дуже сподобалась ця книга! Я прочитав одним духом, не відриваючись». Інший заперечує: «А мені було нудно. Я ледве-ледве дочитав до середини, не витримав і кинув». Кожному з опонентів схочеться переконати співбесідника у своїй правоті. Наступний етап розмови: переконати, що я маю рацію, що твір насправді заслуговує тієї оцінки, яку я висловив. Отже, треба знайти якісь аргументи. Казати на різні лади «мені сподобалось, сподобалось, сподобалось» — не аргумент для того, кому те ж саме не припало до смаку (авжеж, про смаки не сперечаються саме тому, що про смаки сперечатись марно: все одно кожен лишиться при своїй думці). Як можна аргументувати своє смакове, суб´єктивне відчуття? Чи це можливо? Чи потрібно? Навіть якщо не мати на меті перетягування когось у свою віру (а людині все ж таки саме це й властиво), самому собі мусить бути цікаво: а чому, власне, цей твір мене так схвилював? Тут є принаймні дві відповіді, між якими одразу мусово вибирати: або цей твір справді талановитий, а отже, здатен сподобатись багатьом, у ньому закладено гаку здатність: впливати, викликати відгук, тобто подобатись. І другий варіант: твір насправді звичайний, посередній, але мені він подобається, бо я взагалі люблю читати такі твори (про війну, про кохання, фантастику, історичні романи тощо). Якщо ми зупинимось на другому варіанті відповіді, нам все одно, аби перейти на третій етап розмови, потрібно дати оцінку художньої вартості саме цього твору. Отож, я хочу довести, що твір гарний і здатен подобатись.

Як я це аргументую? Наприклад, при читанні я відчував захоплення, не міг відірватись. Які якості твору здатні викликати таке сприйняття? Я кажу: там стільки подій, такі несподівані повороти, пригоди, герой потрапляє у складні ситуації, долає перешкоди... А співбесідник відповідає: так, це гостросюжетний роман, але ж сюжет у ньому тривіальний, розвиток подій можна передбачити, нам заздалегідь відомо, якою буде розв´язка. Хіба це цікаво? Аби вести розмову далі, я теж мушу перейти на мову спеціальних термінів. Я знаю, що таке гостросюжетний роман, тому відповідаю: можливо, фінал подій і можна передбачити, але ж не можна передбачити всіх перипетій конфлікту. Тут стільки несподіваних поворотів, сюжетна лінія така складна і розгалужена, що читач все одно з великою напругою стежить за динамікою подій. Співбесідник і на це має відповідь: нагромадження епізодів не здатне зацікавити, якщо дійові персонажі сюжету змальовані так, наче вони не живі люди, а манекени, які всі мають однаковий вигляд, говорять однаково, чинять передбачувано... Я мушу замислитись: чи справді це так? Справді, усі герої твору діляться на зловмисників (вони всі поспіль погані, мають один і той самий набір якостей) і героїв, які з ними змагаються (ті, навпаки, наділені всіма можливими чеснотами). Ніби співрозмовник має рацію, але... Погоджуватись не хочеться. Я шукаю аргументи далі. Знайшов! Але ж це не реалістичний твір, в якому все мусить бути правдоподібне, як у житті, а романтичний, тобто схожий на казку, фантазію. Тому і герої тут мусять ділитись на добрих і поганих, як у казці. Хіба ж це недолік? Але й опонент не хоче поступатись, продовжує наполягати: навіть якщо це романтичний твір, він не повинен бути схожий на інші романтичні, а точніше, пригодницькі твори, як дві краплі води. У ньому немає нічого оригінального, можна сказати — автор зовсім не має власного стилю, його мова зауживана, він не використовує жодних яскравих художніх засобів. І нарешті: цей твір не має оригінального змісту, тому він і не здатен залишити по собі глибокого враження. Він одразу забувається, навіть якщо ти читав із хвилюванням. Це твір, що призначений для розваги, він належить до масової літератури. Мені важко щось заперечити, але я все ще не хочу здаватись. Але ж книга розважає! Хіба цього не досить? При читанні я розважився, більшого й не треба. Співрозмовник має аргумент і на це: але ж художня література має не тільки розважальну, але й естетичну та виховну функцію. І головна з них — естетична, бо саме вона робить твір художнім. Розважати може не тільки книга, а й якась, скажімо, побутова сценка на вулиці. Якщо твір лише розважає, якщо він не примушує замислитись, не кличе до кращого, не піднімає нас над буденністю, не змінює нас, то, зрештою, нічим і не збагачує. Мабуть, розважальна література теж має право на існування. Але потрібно знати їй ціну. Якщо людина читає лише для того, щоб розважитись, це означає, що людина має низький духовний рівень, бідний внутрішній світ.

Звісно, нікому не хочеться визнавати, що його внутрішній світ бідний. Тому я мушу визнати, що прочитаний мною і моїм співрозмовником пригодницький роман справді здатен лише розважати і не має великої художньої вартості.

Таким чином, будь-яка розмова про прочитану книгу, довша, аніж обмін словами «сподобалось / не сподобалось», не може обійтися без спеціальних понять, тобто без термінів. І що далі ми заглиблюємось у внутрішній світ книги, то більше елементів в її будові помічаємо, то більша кількість спеціальних слів нам необхідна. Не лише філолог, а й будь-яка освічена людина повинна вміти аргументувати свої читацькі вподобання. По тому, хто що читає, як прочитане оцінює і як аргументує свої оцінки, можна судити про загальний рівень особистості. Книги формують нас, тому процес сприйняття кожної книги мусить бути усвідомлений. Усвідомлюючи, що, як і чому ми читаємо, ми вчимось усвідомлювати себе, а отже, володіти собою, скеровувати себе, домагатись поставленої перед собою мети.

Питання для самоконтролю

  1. Чи можна порівняти термінологічний словник і словник іноземної мови? Поясніть вираз «понятійний апарат науки — інша мова».
  2. Навіщо потрібні терміни?
  3. Коли виникають терміни?
  4. Чи потрібно аналізувати твір? Які існують точки зору з цього приводу?
  5. Якщо твір не сподобався (сподобався) при сприйнятті, чи треба це враження обґрунтовувати? Як і навіщо?

Рекомендована література

  1. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Загальне літературознавство. — Рівне 1998.
  2. Кузьменко В. Словник літературознавчих термінів. — К.,1997.
  3. Лесин В. Літературознавчі терміни. — К.,1985.
  4. Літературознавчий словник-довідник. — К.,1997.
  5. Нитченко Д. Елементи теорії літератури. — Полтава, 1993.
  6. Українська літературна енциклопедія в 3 т. — К., 1988-1995.