Інформаційно-аналітична діяльність
2.3. Концепції трактування суті інформаційного простору
Сучасні суспільства живуть в умовах надмірної кількості інформації і одночасно дефіциту знань. Цей фактор особливо негативно позначається на пострадянських країнах, які знаходяться в процесі трансформації.
Економічні, політичні, соціальні, культурні кризи, які виявляються на пострадянському просторі, детерміновані, насамперед, кризами ідей у відповідних сферах публічного управління. Подолання кризового стану залежить, серед іншого, від здатності розробляти інформаційну політику щодо формування інформаційного простору відповідно до національних інтересів.
У науковому дискурсі термін “інформаційний простір” застосовують в різних контекстах для позначення системи зовнішніх та внутрішньоорганізаційних потоків інформації, які в свою чергу, можуть мати різні характеристики з точки зору джерел, змісту, методів збору, передачі та інтенсивності обміну інформацією тощо. Він також може використовуватися у словосполученні, Що вказує на певну сферу суспільної діяльності, яка охоплюється конкретною системою потоків інформації.
В цьому сенсі говорять про інформаційні економічний, науково-технічний, освітній тощо простори. Вживання цього терміну в зазначеному контексті не несе в собі особливого евристичного потенціалу, оскільки більшою мірою вказує на просторові та суто технічні і технологічні аспекти обміну інформацією.
Для аналізу сутності інформаційного простору застосуємо інструментальне значення інформації як повідомлення (message), але з орієнтацією на критерії, за якими Н. ПуманЦ 1,12,13] пропонує розрізняти поняття інформації та знання. Уточнюючи цю позицію, підкреслимо, що йдеться про соціальну інформацію, оскільки окрім інформації, що циркулює в суспільстві, розрізняють біологічну та машинну (технічну) інформацію, інтерпретації якої укладаються в природничу концепцію інформації.
Отже, Н. Луман вважає, що інформацію слід визначати, по-перше, через “подію”, по-друге, через “розрізнення”. За таким підходом повідомлення є інформацією у випадку, якщо воно містить в собі елемент раптовості та, в цьому сенсі, є подією для адресата. Після завершення акту інформування повідомлення втрачає якість інформації. Критерій “розрізнення” означає, що повідомлення дає можливість адресату визначити різницю між існуючим та можливим (майбутнім) станом речей.
Номінатом такої інформації може бути термін "семантична інформація ". який було запропоновано українським вченим Ю.М. Канигіним. Він виділяє три особливості реакцій будь-якої цілеспрямованої інтелектуальної системи на семантичну інформацію: раптовість; конструктивність, усвідомленість (навмисність). “Чим вищий рівень раптовості і релевантності повідомлень, що досягається усвідомлено, тобто когнітивним (логічним) шляхом, тим вищі інтелектуальні системи: будь то людина народ, суспільство, вища тварина або ЕОМ”.
Діалектичний зв’язок між інформацією та знанням встановлюється в процесі прийняття рішень. Інформація стає знанням, якщо на основі повідомлення адресатом прийнято певне рішення. Останнє не може відбутись без трансформації інформації (повідомлення) в знання. Потреба в інформації в сучасних суспільствах, - робить висновок Н. Луман, - визначається не стільки неповнотою знань, скільки залежністю суспільства від необхідності приймати безліч рішень, особливо із структурних питань функціонування суспільства. Тому в суспільстві переважають реактивні, а не когнітивні стратегії прийняття рішень, які, ти не менш, забезпечують їх послідовність та оперативну узгодженість. У сучасних умовах нам доступний більший масив знань, “але знання, щоб стати знанням, має бути перетворено в інформацію. Це можна помітити лише за умови розрізнення понять знання та інформації".
Саме зростаюча кількість комунікацій, тиражування та швидкість розповсюдження інформації, а не знання, є суттєвими характеристиками сучасного суспільства Інформація в цих комунікаціях виступає не стільки ресурсом, скільки стимулом (мотивом) діяльності. Інформація операціональна, і в цій якості слугує обґрунтуванням/виправданням дій. З цієї точки зору можна поставити під сумнів логічну обґрунтованість розуміння інформаційного простору як території розповсюдження інформації за допомогою конкретних механізмів системи інформації та зв´язку. Суто просторові характеристики систем комунікації - їх протяжність, структурність, співіснування та взаємодія елементів, не враховує фактори, що властиві процесам соціальної комунікації.
О.О. Баранов/5/, у минулому заступник голови Державного комітету зв´язку та інформатизації України, підкреслюючи роль Інтернету для економіки, підкреслив: “важливим є не тільки наявність технологічної бази, комп´ютерних мереж і програм, але й наявність широкого кола ділових людей, морально готових 00 використання цих нових технологій". Ще раніше на цю проблему звернув увагу Ю.М. Канигін. який зазначив, що без проведення заходів по інтелектуалізації суспільства, впорядкуванні інформаційних зв´язків ефективне використання ЕОМ та інформаційних технологій має вузькі межі.
Відмінність сучасного етапу розвитку комунікаційної діяльності від попереднього полягає в тому, що за останні десятиріччя створено комунікаційний канал, який є принципово новим матеріально-технічним засобом її здійснення. Його називають простором комп´ютерних комунікацій, кіберпростором або віртуальною реальністю.
"Кіберпростір, лаконічно зазначає Е. Гіденс, - це простір взаємодії, утворений глобальною мережею комп´ютерів, з яких складається Інтернет"[б, с.123]. Він передає повідомлення в фізичному просторі та астрономічному часі з небаченою раніше швидкістю та легкістю, що дає можливість значно інтенсифікувати процес руху смислів в суспільстві в національному та міжнародному масштабах. В цьому аспекті кіберпростір є засобом розширення можливостей інформаційного простору, ефективне використання якого становиться сучасною парадигмою суспільного розвитку. На основі аналізу можливих соціальних змін, пов´язаних з цим простором, й були побудовані різні концепції постіндустріального суспільства, в яких соціально-комунікаційна революція трактується як процес створення принципово нових умов для формування соціального інтелекту, що функціонує за законами колективної творчості.
Простір комп´ютерних комунікацій є електронною версією (органічною складовою) інформаційного простору. Інші складові існують в усній та документній формах. Це означає, що кіберпростір підпорядковується закономірностям соціальної комунікації. Однак останній представляє собою більш складну самоорганізуючу, самореферентну систему, яка має невід’ємні характеристики відкритості, незавершеності, постійного становлення та діалогічності. Комплекс цих атрибутів забезпечує самоорганізацію комунікаційного процесу, який не підпорядковується який не підпорядковується будь-якому прямому управлінського впливу, в тому числі з боку держави.
В інформаційному просторі спонтанно з’являються нові суб’єкти діяльності; або трансформуються старі, формуються специфічні форми поведінки і діяльності, які якісно відрізняються від тих, що існували раніше. Виникнення нових суб’єктних позицій, інтересів та установок у відношенні до інформаційного простору є об´єктивною основою для включення до цілей і завдань державної інформаційної політики розв´язання проблем, що пов’язані не тільки з процесом інформатизації країни, але й з формуванням єдиного соціокультурного простору з використанням Інтернет. Формування інформаційного простору як сучасної парадигми суспільного розвитку має передбачити, насамперед, створення семантичного поля, в рамках якого ефективно функціонуватиме соціальний інтелект нації, орієнтований на демократичні цінності.
Усвідомлення інформації як важливого ресурсу суспільного розвитку актуалізує експлікацію таких понять як інформаційний простір особистості, сім´ї, колективу, соціальної системи будь-якого рівня - села, селища, міста, регіону, держави в контексті соціального інтелекту.
Розвиток соціальної системи в цілому забезпечується шляхом її самоідентифікації на основі співставлення соціальної реальності та інформації, прийняття відповідних рішень на різних рівнях соціальної дії. Ефективність інформаційного простору залежить від змісту (смислів), який формується в сучасних умовах різними соціальними агентами.
Сьогодні держава втратила свою монополію на його формування. Інформація розподілена серед множини соціальних агентів, значення яких як суб´єктів знання значно зростає в умовах кіберпростору. Роль держави полягає в визначенні зрозумілих дія суспільства цілей (смислів), визначенні пріоритетів, створенні правової бази, що відповідає принципам цивілітарної держави, розробці та реалізації інформаційних стратегій відносно оптимального використання інтелектуальних ресурсів суспільства, які мають перейти від автономного до спільного режиму функціонування в цілях суспільного розвитку.
"Інформаційне суспільство, - зазначає О.О. Баранов, - будується всім суспільством, а для цього необхідно створювати умови, переконувати суспільство, що це є необхідним». В цьому сенсі основним завданням держави є визначення пріоритетів та розроблення стратегії руху до інформаційного суспільства.
Провідні держави світу зайняли надзвичайно активну позицію щодо формування інформаційного суспільства. Вони визначили та сформулювали політику і стратегію його побудови і розвитку. До цього приєднуються країни, що розвиваються. Сьогодні створені міжнародні організації, що покликані сприяти побудові інформаційного суспільства — Information Society Forum, European survey of the Information Society (ESIS).
У червні 2000 року була прийнята Окінавська Хартія Глобального Інформаційного суспільства, у 2003 році - декларація Всесвітнього Саміту на вищому рівні з питань інформаційного суспільства. У зазначених документах фіксується зв´язок між розвитком демократії і побудовою інформаційного суспільства. Зокрема у пункті 4. декларації зазначено, що необхідним фундаментом інформаційного суспільства є право людини на свободу переконань та їх вільне вираження, що передбачає право безперешкодно шукати, отримувати і розповсюджувати інформацію та ідеї незалежно від державних кордонів[1,2].
Роль та значення сучасного інформаційного простору як інструменту комунікації та діалогу полягає в концептуалізації здатності суспільства до самоорганізації, яка здійснюється шляхом розповсюдження ліберальних цінностей, формування творчого потенціалу соціальних агентів відповідно до цілей суспільного розвитку. Україна робить в цьому напрямку поки що перші кроки.