Інформаційно-аналітична діяльність
1.6. Інформаційна політики зарубіжних країн
Починаючи з 1994 року пріоритетним напрямом державної інформаційної політики багатьох країн світу став курс на побудову інформаційного суспільства, зокрема на розвиток національних і глобальних Інформаційних інфраструктур. Активізація цього процесу зумовлена проведенням спеціального Конгресу фахівців Міжнародного союзу електрозв´язку (Буенос-Айрес, березень 1994 року), зокрема з історичною промовою віце-президента США А. Гора, в якій було запропоновано план розвитку
Глобальної інформаційної інфраструктури, а також сформульовано її п´ять фундаментальних принципів:
1) заохочення приватних інвестицій;
2) сприяння розвитку конкуренції;
3) створення рухомої регулюючої структури для підтримки темпів технологічного і ринкового розвитку;
4) забезпечення відкритого доступу до мережі усіх провайдерів;
5) створення універсальної служби та організація універсального обслуговування.
Ці принципи було покладено в основу Буенос-Айреської декларації, прийнятої на конгресі. Було вирішено, що глобальна інформаційна інфраструктура має складатися з місцевих, національних і регіональних мереж. Як "мережа мереж" вона буде сприяти глобальному використанню інформації, взаємозв´язку і комунікації, створюючи єдині глобальний інформаційний простір та інформаційну ринкову площу.
Сучасний аналіз зарубіжної практики регулювання інформаційної сфери суспільства дає змогу виділити низку напрямів:
- заохочення конкуренції, боротьба з монополізмом (перед усім державний контроль за концентрацією засобів масової інформації);
- забезпечення права і технічних можливостей для доступу до інформації й інформаційних ресурсів для всього населення;
- дотримання свободи слова;
- захист інтересів національних меншин, підростаючого покоління в інформаційній сфері;
- захист національної культурної спадщини, мови, протистояння культурної експансії інших країн;
- забезпечення інформаційної безпеки;
- охорона інтелектуальної власності, боротьба з піратством;
- боротьба з комп´ютерними і злочинами, пов´язаними з високими технологіями;
- впровадження електронного уряду;
- правове регулювання мережі Інтернет.
За кордоном спостерігається тенденція злиття найбільших інформаційних компаній світу у великі об´єднання, які в подальшому контролюватимуть ринок створення і поширення масової інформації. Ці перетворення є відповіддю провідних інформаційних компаній на можливості, створювані новими технологіями і змінами в системі регулювання інформаційної індустрії. Оскільки цей процес надзвичайно динамічний, в України є всього декілька років для того, щоб зайняти гідне місце в системі міжнародних інформаційних відносин.
Інформаційна політика Організації Об´єднаних Наиій:
Серед основних напрямків сучасної інформаційної політики Організації Об´єднаних Націй можна виокремити такі:
- інфраструктура: її фінансування, розвиток і стійкість;
- визначення і подолання бар´єрів, що перешкоджають створенню інформаційного суспільства;
- роль урядів, бізнесу і громадянського суспільства у просуванні ІКТ з метою розвитку інформаційного суспільства;
- освіта, розвиток людських ресурсів і професійна підготовка;
- доступ до інформаційних і комунікаційних технологій;
- безпека інформації в мережевому середовищі;
- розробка політики і регламентних рамок;
- види застосування ІКТ (освіта, охорона здоров´я, культура, ліквідація бідності, державне управління, працевлаштування, бізнес).
В Окінавській хартїї глобального інформаційного суспільства (прийнятій лідерами країн вісімки у м. Окінава, Японія, у 2000 р:) зазначається, що потенційні вигоди інформаційних і комунікаційних технологій, які полягають у стимулюванні конкуренції, сприянні розширенню виробництва, створенні й підтримці економічного зростання та збільшення зайнятості, відкривають значні перспективи. Завдання країн вісімки — не лише заохочувати перехід до інформаційного суспільства та полегшувати цей процес, а й якомога повніше реалізувати його економічні, соціальні та культурні переваги.
Аби максимізувати соціальні й економічні вигоди інформаційного суспільства, лідери країн вісімки домовилися щодо таких ключових принципів та підходів і рекомендували їх іншим;
- продовжувати сприяти розвитку конкуренції на відкритих ринках у галузі інформаційних технологій та телекомунікаційної продукції і послуг, включаючи недискримінаційне й орієнтоване лише на вартість підключення до основних телекомунікацій;
- захист прав інтелектуальної власності у сфері інформаційних технологій життєво важливий для впровадження інформаційних і комунікаційних технологій та інновацій, розвитку конкуренції та поширення нових технологій;
- важливо також відновити зобов´язання урядів щодо використання програмного забезпечення відповідні) до принципів захисту інтелектуальної власності;
- такі послуги, як телекомунікації, транспорт та пошта, є винятково важливими для економіки інформаційного суспільства — підвищення саме їхньої ефективності здатне максимізувати вигоди інформаційних і комунікаційних технологій; митні та інші процедури, пов´язані з торгівлею, так само важливі для створення умов, сприятливих для їх розвитку;
спростити міжнародну е-торгівлю шляхом подальшої лібералізації та вдосконалення мереж, відповідних послуг і процедур у контексті жорстких рамок Всесвітньої торговельної організації тощо;
- розвивати ефективні та дієві механізми захисту приватності споживачів, а також захисту таємниці обробки персональних даних зі збереженням вільного інформаційного потоку;
- надалі розвивати й забезпечувати ефективне функціонування електронної ідентифікації, електронного підпису, криптографії та інших засобів безпеки та
надійності операцій.
Американський досвід розвитку національної конференції у 1993 р. уряд США одним із перших підготував доповідь із планами розвитку національної інформаційної інфраструктури. Для вивчення проблем, пов´язаних з побудовою цієї національної інформаційної інфраструктури, була створена Робоча група з інформаційної інфраструктури.
Було запропоновано 9 базових принципів державного регулювання:
1) заохочення приватних інвестицій;
2) концепція універсального доступу;
3) допомога в технологічних інноваціях;
4) забезпечення інтерактивного доступу;
5) захист особистого життя, безпеки і надійності мереж;
6) поліпшене управління спектром радіочастот;
7) захист прав інтелектуальної власності;
8) координація державних зусиль;
9) забезпечення доступу до державної інформації.
Уряд США зробив розвиток національної інформаційної інфраструктури і глобальної інформаційної інфраструктури пріоритетами своєї політики. Було визнано, що ефективність цих процесів залежить передусім від розподілу функцій між державою та приватним сектором та їх взаємодією. Так, приватний сектор як головне джерело капіталу й експертів, має у відповідь на запити ринку визначити, які технології розвивати, установити стандарти, розвивати нові послуги і продукти. Держава ж, зі свого боку, може полегшити протікання цих процесів шляхом прийняття відповідних законів і адміністративного регулювання. Держава також може забезпечити лідерство у цих галузях за допомогою підтримки випробувань нових технологій, сприяючи перенесенню технологій у приватний сектор, шляхом створення і розвитку додатків, які підтримують операції держави і поширюють державну інформацію.
Державі, таким чином, слід зосередити увагу на таких напрямах діяльності;
- заохочувати приватні інвестиції;
- сприяти розвиткові конкуренції;
- забезпечувати доступ до мереж.
Інформаційна політика Європейського Союзу.
Як зазначається у відповідних документах Європейського Союзу, інформаційне суспільство стане в найближчі роки важливою рушійною силою економічних, соціальних та технологічних змін і впливатиме на функціонування суспільства в цілому і на відносини між окремими особами, групами і країнами на світовому рівні, надаючи більш широкі можливості зв´язку й обміну інформацією, зокрема, на транскордонному рівні, через глобалізацію широко доступних для суспільства мереж і служб. Європейське співтовариство з 1994 року розглядає завдання побудови інформаційного суспільства як найбільш, пріоритетне.
Політична декларація п´ятої Європейської конференції міністрів і політики у галузі засобів масової інформації (Салоніки, 11—12 грудня 1097 p.). У Декларації зазначалося, що з одного боку, розвиток інформаційних і комунікаційних технологій сприяв поширенню свободи слова й інформації, творчості й обміну між культурами, освіті й участі окремих осіб у суспільному житті за дотримання і служіння на благо прав людини, демократичних цінностей і соціальної згуртованості, а з іншого — є небезпека того, що ці технології і служби за відповідних обставин можуть бути використані на шкоду або всупереч дотриманню прав людини і людській гідності, захисту неповнолітніх і основним демократичним цінностям.
План дій щодо розвитку свободи слова та інформації на європейському рівні в межах інформаційного суспільства передбачає:
- дії щодо моніторингу розвитку інформаційного суспільства;
- дії щодо доступу до нових комунікаційних і інформаційних служб;
- дії в області саморегулювання;
- дії в області регулювання;
- дії щодо неналежного використання нових технологій і нових комунікаційних і інформаційних служб;
- дії в області відображення насильства і нетерпимості;
- дії в області концентрації і тюралізму засобів масової інформації і виключних прав;
- дії на підтримку участі приватних осіб у суспільному житті;
- дії в області авторського права і суміжних прав;
- дії на підтримку країн Центральної і Східної Європи[4].
Основні напрямки державної політики Європейського Союзу щодо формування інформаційного суспільства:
- спільний підхід Співтовариства до побудови інформаційного суспільства;
- державне регулювання інформаційної сфери;
- здійснення Програми та План дій "е-Європа ";
- Інтернет;
- захист даних;
- авторське право і суміжні права;
- електронна торгівля;
- цифрові мережі з наданням комплексних послуг;
- супутниковий зв´язок;
- радіочастоти;
- телезв´язок і ринок інформаційних послуг;
- ліцензії;
- стандартизація:
- європейські угоди щодо мереж;
- системи платежів;
- телефонія.
Інформаційна політика Росії.
Інформаційна політика Росії забезпечується рішеннями органів державної влади, законодавством країни, зокрема Концепцією правової інформатизації Росії (1993 р.), Законом “Про інформацію, інформатизацію і захист інформації" (1995 p.), Законом “Про участь у міжнародному інформаційному обміні" (1996 p.), Концепцією формування і розвитку єдиного інформаційного середовища Росії і державних інформаційних ресурсів (1998р.) та ін.
У концепціях і законах визначаються першочергові завдання інформаційної політики і становлення демократичних інститутів, а саме:
- інтеграція інформаційного середовища країни в міжнародне інформаційне середовище;
- демонополізація інформаційних служб і структур;
- розвиток ринку інформаційних ресурсів разом з державним регулюванням інформаційної діяльності;
- створення умов для підприємництва в інформаційній сфері і захисту інформації;
- забезпечення конституційних гарантій свободи слова, вільного функціонування засобів масової інформації та ін.
З метою вироблення стратегії інформаційної політики робочою групою Експертної ради з інформаційних технологій при Адміністрації Президента Російської Федерації в 2001 р. розроблений проект програми інформатизації Росії "Біла Книга інформаційних технологій". Програма містить попередні рекомендації з участі Росії в міжнародних ініціативах відповідно до Окінавської хартії глобального інформаційного суспільства, підписаної лідерами країн “великої вісімки” під час зустрічі в 2000 р.
На підставі рекомендацій і після їх широкого обговорення передбачається вироблення базового документа, що міг би лягти в основу:
- загальної термінологічної і понятійної бази в сфері інформаційних технологій;
- бачення інформаційного суспільства Росії і її місця у глобальному інформаційному суспільстві;
- виявлення критичних точок впливу інформаційно-комп´ютерних технологій на розвиток економіки і соціальної сфери;
- позиції стосовно міжнародних ініціатив із подолання інформаційної нерівності.
Вищезазначене тісно пов´язане з питанням регуляції інформаційних відносин і кодифікації інформаційного законодавства.
Останнім часом Росія помітно активізувала політичну, економічну і культурну експансію щодо України, використовуючи й такий важливий чинник інформаційного впливу, як засоби масової комунікації. Нині Україна все ще запишається об´єктом гри зовнішніх політичних сил, зокрема Росії. Скрутні економічні умови і відсутність в українському політикумі могутніх національно-культурних чинників не дозволяють створити альтернативу медіальному впливу Росії в інформаційному просторі України. Дискурс влади працює за логікою розширення, підкорення: це дискурс сили. Останнім часом з лексики російських політиків і суспільних діячів майже зникли слова “Росія”, "Російська Федерація”. Вони говорять переважно про "велику Росію". Найпоширенішою проекцією з російського боку щодо України стали образи "хитрого малоросса” (,простакуватого, иеосвіченого, але шахраюватого, зрадливого) та “хохлацької галушки ". І на сучасному етапі Росія продовжує проектувати свій негативний образ на Україну.
Отже, Росія і нині залишається імперією, незважаючи на всю імпортовану із Заходу Демократичну фразеологію. Росія протидіє європейському розширенню та намагається відтворити традиційну сферу впливу у Європі, виходячи з власних національних інтересів. І сьогодні абсолютна більшість російських політиків та інтелектуалів не можуть примиритися з втратою України. Вони і досі мають переконання, що Україна повинна повернутися до спільного співжиття. Політика Росії щодо України - це поєднання двох чинників: примирення і тиску, щоб утримати українську проблему в певних рамках, не припускаючи виходу з-під її контролю.
В більшості постсовєтських країн Росія має велику конкуруючу перевагу в ЗШ:
- більшість населення цих регіонів досі добре володіють російською мовою;
- російські медіа канали (телебачення, радіо і преса) можуть досягнути значної аудиторії обраних суспільств і вони є популярними:
- у цих країнах існує значна кількість російської етнічної меншості, яка може сприяти цілям Росії.
Та частина українського суспільства, яка перебуває під впливом російського інформаційного середовища і споживає продукти масової культури Росії, або дивиться російські новини і програми, насправді отримує ту ж інформацію, що і населення Росії. У теоретичних рамках така тенденція може бути визначена як сучасний феномен «інтерпретуючих аудиторій», оскільки світ сьогодні більше не розрізняє існування місцевих і зовнішніх, російських або постсовєтських аудиторій.
В російських ЗМІ розроблена концепція російської діаспори та співвітчизників за кордоном із сфер абстрактних теоретичних розробок і приватних думок усе частіше проникає до сфери великої політики, перетворюючись на офіційну доктрину певних політичних кіл Росії. З проблеми майже суто культурологічної питання про російськомовне населення України шляхом нескладних комбінацій трансформується в проблему політичну. Прорахунки і недоробки владних структур у галузі внутрішньої політики використовуються в цьому випадку для зміни змістового статусу проблеми - з мовної вона перетворюється на проблему прав і свобод росиш в Україні. Причому негативна оцінка “стану” цих прав і свобод, акцент на “обмеженні” останніх усе частіше стають ключовим пунктом “турбот” чиновників досить високого рангу, включаючи представників Держдуми Російської Федерації і навіть адміністрації Президента Росії.
Що ж до внутрішнього механізму здійснення домінуючого завдання, яке реалізується у рамках “російського” проекту, то він також гранично простий. Його дія побудована на ототожненні російської мови і російської культури з російською державністю. Тому й не дивно, що у рамках даної схеми самий факт російськомовності ставить людину перед дилемою: усіма силами домагатися або возз´єднання України і Росії, або, як мінімум, уведення и Україні подвійного громадянства.
Нині Україна активно й у значному обсязі використовує спільний з Росією інформаційний простір. Не є секретом і те, що такий стан речей не тільки зумовлює значні вигоди, а й водночас породжує численні, до того ж досить істотні проблеми. Причому серед останніх є підстави особливо виділити проблему різного типу впливів, що цілеспрямовано або нецілеспрямовано здійснюються (можуть здійснюватися) через цей інформаційний простір.
Загальновідомо, наприклад, що будь-яка незалежна держава у випадку, якщо вона і надалі має намір такою залишатися, не може не прагнути до контролю над своїм інформаційним простором. Таке прагнення спричинене багатьма різноплановими чинниками, що мають у той же час одну спільну рису - усі вони, у кінцевому підсумку, безпосередньо або опосередковано визначають безпеку держави, а отже, підлягають щонайменше фіксації й осмисленню. Адже цілком зрозуміло, що активне використання спільного з іншою державою інформаційного простору зумовлює необхідність усвідомлення як реальних, так і потенційних загроз такого використання.
Одним із постулатів минулої тоталітарної влади залишається так званий “синдром ворога”, який теж є чинником, що деформував політичну свідомість та залишає небагато шансів для будівництва принципово нового її типу, який є таким необхідним для розвитку майбутнього України.
Впливові й рейтингові вітчизняні ЗМІ, які переважно контролюються олігархами, не виконують своєї основної функції: об´єктивно та неупереджено інформувати громадян про події в державі і світі. Це призводить до того, що у «запалі боротьби» партійні та корпоративні інтереси беруть гору над інтересами держави, дозволяють формувати думку російським ЗМІ.