Понятійний апарат архівної науки, матеріалізований в архівній термінології, досить розгалужений і достатньо динамічний. У процесі його розвитку застарілі поняття витісняються новими (в умовах термінологічної нестачі з появою нових понять відбувається термінотворення як засіб закріплення їх знакової форми паралельно з набуттям “статусу” термінів-архаїзмів тими, що вийшли з актуального репертуару термінології), окремі - з осучасненням завдань архівів, появою нових способів фіксації та передавання документної інформації, зберігання документів, наповнюються новим змістом. Розширення міждисциплінарних зв’язків зумовлює термінологічні запозичення та адаптування їх в архівознавстві (засвоєння термінів з інших термінологій, т. зв. залучених термінів). Поглиблення міжнародних зв’язків архівістів спричинює запозичення з іншомовних термінологій та корелювання дефініцій, що сприяє збагаченню архівознавчих терміносистем різних країн, уніфікації термінів та оптимізації міжнародної професійної комунікації. Зміни в науковій термінології відображають розвиток знань про об’єкт дослідження, фіксують поступ наукових пошуків. У цьому контексті показові еквівалентні терміни, що називають основні спеціальні поняття архівної науки, притаманні терміносистемам практично всіх країн. Йдеться, зокрема, про терміни: “архів”, “фонд”, “архівний документ”, “довідковий (науково-довідковий) апарат”, які не лише “живуть” самі, а й зумовлюють утворення нових термінів і понять, як, наприклад, “бізнес-архів”, “усні архіви”, “технотронні архіви”, “архівний фонд”, “національний архівний фонд” “спільна архівна спадщина”, “електронний архівний документ” тощо, У зарубіжній та українській історіографії архівознавства достатньо уваги приділено (як у історичному, теоретичному, так і у практичному аспектах) одному з ключових понять архівознавства - “архів”. Етимологію терміна традиційно пов’язують з латин. “Archium” чи “Archivum” - спеціальне сховище актів/документів/рукописів в установі (за Іваном Андреєвським - “письмохранилище”, за Віктором Романовським - “письмосхованка”). Як зазначав польський учений Адольф Павінський у 1891 p., цей латинізм “затримався майже в усіх європейськия мовах” (для порівняння: англ. “Archives”, фр. “Archives”, нім. “Archiv” італ. “Archivo”, icn. “Archivo”, пол. “Archivum”). Більшість архівознавіщ вважає, що в свою чергу він походить від грец. “Apxsiov” (“Archeion ^ в значенні “урядова палата, місце перебування влади, присутнє місце, ратуша”. Деякі дослідники виводять його і від грецького слова “Archaion”, тобто “старожитності, все старе, що збереглося” (німецький архівознавець Франц фон Леєр, російський вчений Іван Андреєвський, українець Віктор Романовський130 та ін.). Переконливою є версія щодо походження цього терміна від давньогрецького “arche” - початок, першооснова, ознака верховенства, межа, яке стало основою для слів “archaios” (давній - тобто те, що належить до витоків, початків) та “archein” (бути першим, починати, очолювати; найвищий ступінь чогось). Вважаю’ що саме від основи другого слова утворилося давньогрецьке слово “Archeion”, а пізніше - латинське “Archium” (“Archivum”). Як похідне від “arche” воно вказувало на місце перебування влади, тобто на установи, що були місцем зібрання представників влади. Оскільки сховища ворї°валися саме в таких місцях, то словом “архів” стали називати держактосховища.

Переважно термін “архів” розглядають як полісемічний (багатозначний, термін-полісем), тобто такий, за знаковою стороною якого закріплено більше одного поняття133, хоч кількість значень/понять, констатованих різними дослідниками та зафіксованих у архівних термінологічних словниках, варіюється. При цьому помітні й деякі відмінності дефініцій, зумовлені національними особливостями формування терміносистем.

Так, автор статті про архіви в енциклопедичному словнику Ф. А. Брокгауза і І- А. Ефрона (1890) І. Ю. Андреєвський розрізняв два значення терміна “архів”: а) “хранилица бумаг, документов и дел”, “установленіе, устроивающееся для храненія письменних документов”134; б) “...названіе различных сборников и повременных изданій, имеющих целью собирать сведения о различных документах, а иногда и вообще о данных науки.... “Архив историко-юридических сведений, относящихся до России”, узд. Калачовым, его же “Архив исторических и практических сведе- ній, относящихся до Россіи”, “Архив Белорусский” Григоровича, “Архив северный”, “Архив югозападной России”, “Русскій Архив” и т. п.”135. При цьому він наголошував, що основним є перше значення. Друге, очевидно, було похідним і утвореним шляхом метонімічного переносу з основного значення як типовий приклад полісемії. На інші значення терміна “архів” І. Ю. Андреєвський не вказував.

У французькій професійній лексиці термін “архів” часто використовується в множині як “архіви” (фр. “Archives”). На думку професора Національної школи хартій у Парижі та почесного доктора РДГУ в Москві Бруно Дельмаса, в такій формі він означає всі документи, папери, акти, отримані або створені фізичною або юридичною особою в процесі своєї Діяльності, які можуть слугувати як юридичний доказ або як пам’ять. Оскільки ці документи стосуються життя такої особи, вони не існують відособлено і зазвичай не зберігаються окремо, лише з іншими аналогічними документами, об’єднаними за хронологічним принципом. У підготовленому під керівництвом цього вченого архівному словнику ( Dictionnaire des archives”, 1991) термін “архіви” має три значення:

а) сукупність документів незалежно від дати створення, форми і матеріального носія, створених або отриманих фізичною чи юридичною осо. бою, або будь-якою службою, державним або приватним підприємством в процесі їхньої діяльності;

б) установа, відповідальна за контроль і збереженість поточних архівів, зберігання або контроль за збереженістю громадською або приватною організацією утворених у її діяльності “проміжних архівів”, зберігання, упорядкування, класифікацію, описування та використання “остаточних архівів”;

в) будинок або приміщення, де зберігаються архіви. Існує й подвійне тлумачення терміна: а) як фон,ц або фонди установи або особи; б) приміщення, де зберігаються ці фонди або групи фондів13®. У французькому архівному законі (1979) детальна дефініція тлумачить перше значення як “сукупність документів, незалежно від дати, форми, матеріальної основи, створених або отриманих будь-якою фізичною або юридичною особою, а також будь-якою службою, або приватною установою у процесі їхньої діяльності” . Аналогічне визначення можна знайти в працях відомих архівознавців (Ж. І Фав’є, М. Кетан та ін.): “сукупність документів, отриманих або створених фізичною чи юридичною особою, громадською або приватною організацією, що є результатом її діяльності, організована відповідно до неї і зберігається з урахуванням її можливого використання”.

Польський словник архівних термінів (“Polski slownik archiwalny”, 1974) містить чотири значення терміна “архів” (пол. Archivum): 1) установа адміністративного або наукового характеру, призначенням якої є формування, придбання, опрацювання, тривале зберігання і забезпечення доступу до архівних документів, яка займається підготовкою до видання описів, виписів, витягів та копій документів, а також публіка-Я цією джерел та архівних посібників, проведенням досліджень у галузі архівістики; 2) підрозділ установи, створений з метою приймання, зберігання, упорядкування та забезпечення збереженості архівних документів цієї установи...; 3) будинок чи приміщення архіву; 4) сукупність документів / архівне зібрання, яке виникло в діяльності уряду, установи, організації, а також роду, родини або фізичної особи .

У Міжнародному словнику архівної термінології (“Dictionary of Archival Terminology”, 1984) зафіксовано три подібні значення: і) закінчені діловодством документи, які зберігаються (після або без жодного відбору) відповідальними за їх створення, їх правонаступниками для ясного використання або відповідними архівами з огляду на архівну власність цих документів; 2) інституція (установа), відповідальна за збирання, зберігання та використання документів; з) будівля або частина будівлі, у якій архіви зберігаються та є доступними для використання. Колізія щодо таких визначень полягає в тому, що перше значення у французькому і міжнародному варіанті та четверте в польському збігаються зі значенням поняття “фонд” у першому випадку та “архівні матеріали” в другому.

Російський історик архівної справи Є. В. Старостін пропонував ще ширший спектр значень: а) спеціалізована установа, що забезпечує потреби суспільства у ретроспективній інформації через архівні документи, організує їх зберігання та використання; б) архівна установа чи структурний підрозділ установи, організації, підприємства, що здійснюють приймання і зберігання архівних документів в інтересах користувачів; в) інформаційна система: організаційно-упорядкована сукупність архівних фондів, колекцій, документів, створюваних і використовуваних інформаційних технологій, довідкового апарату, баз даних; г) сукупність опублікованих відомостей з тих чи інших галузей знань (архів соціології, архів історії науки і техніки).

Проте серед архівознавців різних країн у різні часи була достатньо поширена й думка, що цьому терміну притаманна моносемія, зафіксована в його ключовому значенні, яка полягає в називанні місця/приміщення для зберігання документів та організації користування ним. Саме так формулювали свої погляди щодо цього поняття в різні часи В. М. Татищев (“место такое, где государственные письма нужные яко тайне, тако и явне хранятся” ), автор одного з перших російських підручників з архівознавства О. П. Воронов (“особое учреждение для хращ ния письменних актов и, вообще бумаг, имеющих какое-либо историке юридическое значение” ), автор першого українського підручника архівознавства В. О. Романовський (“місце схованки документів офіційного походження, або, принаймні, ділового характеру, де ці документі зберігаються в певному порядку, з метою наукового або практичного ї використання”), видатний український архівознавець В. І. Веретенни ков (“науково-організована установа, місце, той будинок, який приста совано для збереження архівних матеріялів” ) та ін. Подібне визначец ня зафіксовано в “Словаре современной архивной терминологии соцц листических стран” (1978): “учреждение (или структурная часть орган: зации), осуществляющее прием, хранение документов и организующі их использование в политических, научных, народнохозяйственны социальных, культурних и др. целях”.

При цьому в передмові до словника вказано на інші значення терміна, що побутують серед науковці] та в суспільстві: а) установа, що займається зберіганням, систематизацією і описуванням документів; б) комплекс документів установи або особи; в) назва спеціальних видань, де публікуються історичні документи; г) будівля, приміщення, де зберігаються архіви.

Натомість моносемія терміна “архів” у Великій Британії та Північній Америці пов’язана з іншим значенням. Так, один із патріархів англійської архівістики сер Хіларі Дженкінсон у своїй праці “Настанови для архівної адміністрації з включенням проблем архівів війни і створення архівів” (“A Manual of Archive Administration, including the problems of war-archives and archive-making”, 1922) тлумачив архіви як сукупність документів (матеріалів) державної чи громадської установи, що перебувають на зберіганні у спеціально призначених для того осіб, і вважав їх “відомчою пам’яттю” для державних службовців. Навіть створена 1838 р. у Лондоні установа для зберігання архівних документів національного значення і масштабу - “The Public Record Office” (попередник сучасного Національного архіву Англії, Уельса та Сполученого королівства, утвореного в квітні 2003 р. унаслідок злиття Державного архіву та місії історичних рукописів) - не містила слова “архів”. В американському архівознавстві архів також розумівся як сукупність завершених діловодством документів, що зберігаються з огляду на їхню постійну архівну цінність і означався словом “записи” (англ. records), що поширювалося й на поняття “сховище”. Особливість використання терміна “архівів” в американському архівознавстві пов’язана з відсутністю стародавніх текстів у сховищах США - відносно “молодої” країни іммігрантів, без глибоких історичних традицій - та логічною заміною його терміном “records” (“записи”) як таким, що відображає записи історичних подій і фактів нової доби, існування нової цивілізації. Застосування форми множини - “записи”, як влучно зазначила російська дослідниця д М. Хубова, зумовлено специфікою “становлення історичного знання та історичної науки суспільства, що фіксує свою сучасність”.

Таким чином, на формування змісту поняття “архів” мали очевидний вплив історичні умови та національна специфіка розвитку окремих країн та регіонів. З часом у процесі створення міжнародних словників архівної термінології обговорювалося питання про необхідність однозначних дефініцій термінів. Однак не можна не визнати слушність висловленої наприкінці 1980-х років думки авторитетного російського філолога й термінознавця Е. І. Хан-Піри про те, що “в пределах архивной терминологии этот термин в норме однозначен. А за пределами архивной терминологии? Тут он по-прежнему многозначен”.

Історія розвитку поняття свідчить, що термін для його називання (його знакова форма) виник значно пізніше за саме поняття і в процесі суспільного та наукового обігу поступово набував нових значень. Як справедливо зазначав проф. Бруно Дельмас, “архіви є такими ж старими, як і рукописи, але вони не були організовані в той час, як у державах розвивалась агрокультура та торгівля, та відбувалося становлення адміністративних, економічних та соціальних правил. Це тільки означає необхідне, продовжуване та кодифіковане використання рукописів (Месопотамія, Єгипет, Греція, Стародавній Рим, Християнське або Мусульманське середньовіччя та ін.)... Від самого початку створення архівів існувала проблема зберігання доказів подій та речей”.

Саме з цією метою (з огляду на їхнє юридичне значення як місць зберігання актів, що забезпечують права держави, громадських установ і приватних осіб) засновувалися перші сховища документів у країн: Сходу та Стародавній Греції, де їх іще не називали словом “архів”. Історики архівної справи вважають, що її витоки сягають стародавніх цивілізацій. “З незапам’ятних часів у всіх народів, що досягли вже певно ступеня розвитку, існували схованки стародавніх актів офіційного походження”, - зазначав В. О. Романовський155. Не суперечить цьому твердженню й думка проф. Є. В. Старостіна про те, що “всесвітня історія архівів розпочалася ще до нашої ери й сягає періоду “піктографічні писемності” . На користь таких висновків свідчать знайдені в різні чаї в різних країнах залишки праархівів. Так, у районі колишньої Месопотамії (грец.: Мєоолотаріа, земля між ріками, територія сучасного Іракці й Сирії між річками Тигр та Євфрат), де понад 5 тис. років тому існував такі міста-держави, як Ур, Урук, Лагаш, Шумер, Агад, Вавилон, Ела: учені виявили глиняні клинописні таблички з офіційними текстами і літературними творами, які зберігалися у спеціальних сховищах і “переживали” своїх утворювачів і власників на тисячоліття. До найвідоміших стародавніх сховищ документів належить шумерський храмовий архів у місті Лагаші доби III династії Ура, де в споруджених у різні часи трьох підземних сховищах зберігалися глиняні таблички з текстами господарського та релігійного характеру . Сенсаційними знахідками свого часу були й Тель(Ель)-Амарнський архів єгипетського фараона Ехнатона (Аменхотепа IV ) (виявлені під час розкопок 1885-1888 pp. на правому березі Нілу, в колишній Амарні (Тель/Ель-Амарні), на місці резиденції фараона, 358 документів, створених вавилонським клинописом на глиняних табличках, оснащених алебастровими етикетками для полегшення пошуку - дипломатичне листування фараонів XVIII династії - Аменхотепа III та його сина Аменхотепа IV (середина II тис. до н. е.) із сирійськими і палестинськими князями та вавилонськими і митаянійськими царями, угода єгипетського фараона Рамзеса II з царем хеттів Хаттушилем III, укладена 1296 р. до н. е. в Палестині ) та архів хетського царя Суппілуліуми в Каппадокії, де було виявлено на початку XX ст. під час розкопок палацового архіву міста Хаттушаш (столиці держави) і поблизу турецького селища Богаз-Кьой, неподалік сучасної Анталії 2о ооо табличок (у тому числі й уривки епосу про Гільгамеша).

Давньогрецька цивілізація залишила згадки про зберігання важливих документів у храмах. Зокрема, збереглися докази існування такого сховища у святилищі Аполлона в Дельфах, де під наглядом жерців зберігалися вислови оракулів, викарбувані на табличках, обтяглих шкірою. Сховища створювали і в урядових установах. Про те, що вони уважно ставилися до охорони офіційних актів і документів, згадав це Цицерон у діалозі “Про закони”: “Зберігання записів законів нас немає; тому закони у нас такі, яких бажають наші прислужники: ми запитуємо про них у наших діловодів, але офіційних записів, завірених у архівах, не маємо. Греки опікувалися цим більше: вони обирали “номофілаків” (зберігачів законів), і вони доглядали не лише записи (це робилося і в часи наших предків), але й стежили за вчинками людей, яких вони змушували виконувати закони”. Серед найвідоміших давньогрецьких актосховищ - афінський Метроон, у храмі Великої Матері Богів Кібели (перша половина IV ст. до н.е.), де було зосереджено всі державні акти, зберігалися офіційні примірники творів великих трагіків Есхіла, Софокла та Еврипіда (останні - з ініціативи оратора Лікурга задля убезпечення від самовільних змін і псування з боку акторів), а також приватні документи, що мали особливе значення і суспільний інтерес. Метроон відігравав роль центрального державного архіву Аттики, однак саме терміном “архів” греки ще не послуговувалися. Більше того, у творах ораторів (Демосфена, Лікурга, Есхіна та ін.) для означення будь-якого сховища для писемних матеріалів використовувалося саме слово “Метроон”. Відомий польський архівознавець Станіслав Пташицький зазначав, що саме “як ремінісценція того метроону”166 постала назва “метрика” як активний компонент професійної термінології.

Виникнення терміна “архів” відносять до І ст. до н. е. Він став загальновживаним для позначення місця зберігання документів державного значення і функціонував паралельно з термінами “документосховище” (латин, “grammatophilakion”) (III ст. до н. е.) та “актосховищ, (латин, “chartophilakion”) (часи Візантійської імперії).

У Стародавньому Римі документи офіційного походження також спершу зберігалися в храмах. Наприклад, архів вищої колегії жреці- понтифіків зберігався в храмах Юпітера Капітолійського та Юнони, архів жреців-фециалів, що виконували важливі функції в процедур^ пов’язаних із міжнародними зносинами, а згодом складали і зберігали міжнародні угоди, - у храмі богині вірності Фідес на Капітолії (згори у 88 р. н. е.)168, поблизу храму Юпітера. У храмі Сатурна, неподалік приміщення Сенату, документи відкладалися у скарбниці разом із матеріальними цінностями, що й зумовило назву такого сховища - “ерарій* (латин. “Aerarium”), тобто “скарбниця”. Ця назва в II ст. н. е. закріпилася за архівом при Сенаті й побутувала деякий час саме як аналог сучасної поняття про архів. Ерарій у розумінні римлян був установою, де зберігалися державні акти й інші офіційні документи, і яка надавала можливість вивчати, копіювати та публікувати документи. Сюди надходили документи Сенату (протоколи засідань, проекти законів із коментар ми, записи рішень, затверджені декрети тощо), було перенесено з храму богині Фідес оригінали угод Риму з іноземними державами, а також передавали найважливіші документи інших установ та посадових осіб (цензорські списки, матеріали щодо виборів магістратів та вотування законів, звіти посадових осіб про управління сенатськими провінція тощо). Крім державного “табулярія” фактично в усіх багатих будинках існували спеціальні кімнати поряд із атрієМ´73 для зберігання родинних архівів - табулінуми (латин. Tabulinuni). Документи зазвичай зберігалися в спеціальних шафах, латинська назва яких (“scrinia”), послужила основою для походження ще одного терміна - “скриніум” (латин, “scrinium”), котрим давні римляни називали місце зберігання документів. Поспіль із названими в Давньому Римі побутували й терміни грецького походження: “актосховище” (латин, “chartophylacium”), “документосховище” (латин, “grammatophylacium”).

Слід зауважити, що в Єгипті греко-римського періоду цими термінами не послуговувалися. Для називання державного архіву як установи єгиптяни вживали термін “книгосховище” аж до 307 року н. е., а головним сховищем була Адріанова бібліотека в Александрії - сховище при храмі Адріана. Сюди передавали на зберігання найважливіші документи державного значення . На практиці одна така установа поєднувала функції бібліотеки й архіву. Подібні сховища відомі в Карнаку, Луксорі, Фівах.

Таким чином, термін “архів” на означення місця зберігання державних документів закріпився в суспільному та науковому обігу не одразу і прийшов на зміну термінам (Метроон, документосховище, актосховище, ерарій, табулярій, скриніум, книгосховище), які називали фактичні одне й те саме поняття - спеціальне приміщення для зберігання документів державного значення з його відповідними функціями.

На теренах Європи слово “архів” поступово залучалося до суспільного обігу в XV-XVII ст., де для позначення місця зберігання старих документів використовували терміни: “скарбниця”, “скрипторій”, “картулярій”, “сховище хартій”, “скриня”, “шафа” тощо та називання зібрання документів. Із розвитком цивілізації, особливо на межі переходу від феодальної доби, коли архіви розглядалися як місце зберігання юридичних документів, до нового часу, термін “архів” набув широкого, узагальнюючого значення, котре включало поняття “архівні матеріали” я широкому сенсі архівних документів і поняття державних та інших великих публічних архівів як спеціальних наукових установ.

В Україні запровадження поняття архіву як державної установи для зберігання важливих документів пов’язане з історією Гетьманщини XVII ст. та організацією першого козацького архіву з військовим генеральним писарем на чолі для зберігання документів, утворених у діяльності уряду генерального підскарбія, Генерального військового суду та інших центральних державних установ, а також дипломатичного листування та іноземних документів - завойованих турецьких привілеїв. У Росії термін “архів” з’явився у першій половині XVIII ст., замінивши такі назви місць зберігання документів державного значення, як “ларь”, “хранила”, “казна”, “бумажница” (рос.) та ін. Термін “ларь” у значенні приміщення в кам’яному соборі для зберігання офіційних документів містить “Псковская судная грамота”. Йдеться про таке приміщення “з усіма ознаками офіційного архіву”177 в соборі св. Трійці в Пскові - “Ларь Святыя Троицы”, де зберігалися міжнародні договори, угоди з князями, ухвали віча, а також приватні документи - боргові розписки, заповіти тощо. За доби Московського царства (XV-XVII ст.) найважливіші документи офіційного походження зберігали в царській скарбниці разом із іншими цінностями, звідси назва “казна”, аналогічна до давньоримського “ерарію”. Запровадження до широкого суспільного обігу терміна “архів” у російській історіографії пов’язують із виходом петровського “Генерального регламента или устава, по которому государственные колегии, також и все оных принадлежащих к ним канцелярий и конслужители, не токмо во внешних и внутренних учреждениях, но и во Правлении своего чина, подданнейше поступать имеют” (1720, 28 лютого). У розділі XLIV “Об архивах” згаданого документа йдеться про строки зберігання закінчених діловодством справ та спосіб передавання .. до архіву: “книги, документы, дела, учиненные регистратуры, когда онде три года в канцелярии и в конторе лежали, потом в архив с распискою архивариусу отдаются”. При цьому слово “архів” лише згадано із зазначенням норми про створення двох архівів: “один по всем делам всех коллегий, которые не касаются приходу и расходу, быть под надзиранием иностранных дел коллегии, а которые касаются приходу и расходу, тем быть под надзиранием ревизион-коллегии”. Відтак не можна не визнати справедливим зауваженням Т. І. Хорхордіної, що перша наукова дефініція терміна “архів” у значенні місця для зберігання документів належить В. М. Татищеву.

Не було еквівалентним сучасному поняття про архів аж до початку XX ст. і у Франції. В офіційній термінології побутував запозичений із поліційної лексики термін “депо” (сховище, фр. “depot”) як означення поняття “сховище для зберігання закритих, не призначених для публікації документів”. На практиці в архівах зосереджувалися лише документи для службового або секретного користування відомства, яке їх утворило, а все доступне і призначене для публіки зберігалося в бібліотеці.

З плином часу дефініція наповнювалася додатковими нюансами, в практичній діяльності формувалися нові значення. Нові аспекти поняття “архів” викристалізувалися в процесі появи й розвитку досліджень т. зв. усної історії (англ. “Oral history”). Чи не найактивнішими в цьому напрямі були країни Північної Америки, для мешканців яких питання “Where are you from?” (“Звідки ти?”), належало до життєво важливих. Історія народів, що населили Канаду чи СІЛА, відтворена у спогадах та інтерв’ю їхніх репрезентантів, забезпечувала збереженість національної ідентичності, тяглість традиції, культури. Відтак записами усної історії займалися не лише науковці, але й студенти, громадські організації, приватні “історіописці”. Початок такого записування, як і запровадження до суспільного обігу поняття “усний архів”, сягає 1880 p., коли американець шведського походження Йонас Берген сконструював власний апарат для записування голосу й почав збирати спогади знайомих старожилів, створюючи власний “усний архів” і фіксуючи картину сучасного йому суспільства через призму індивідуальних вражень. Його колекція відома донині як одне з найстаріших зібрань записів інтерв’ю . Однак, з’явившись у США в останній чверті XIX ст., термін “усний архів” не мав однозначного тлумачення і “офіційного статусу” в архівознавчіі термінології. Майже одночасно він почав своє побутування і у Франції з Тут під усними архівами розуміли звукові архіви, що містять записи промов або бесід людей у їхній повсякденній діяльності . На думку авторитетного французького архівознавця Бруно Дельмаса, термін “усні архіви” не відповідає офіційному визначенню архівів. Учений розглядам їх як документи, створені спеціально для дослідників. До важливої складової наукової діяльності архівних установ належить формування колекцій усних архівів у країнах, що розвиваються. Слід зазначити, що інтерес до записування та осмислення “усної історії” виявився не лише в історичних дисциплінах, а й у методології науки, наукознавстві, антропологи, соціології та інших дисциплінах. Він був детермінований не тільки принципово новими методами дослідження, а й непрогнозованістю результатів, невичерпними інформаційними можливостями, унікальним джерельним значенням польових матеріалів та їхньою меморіальною функцією.

Однозначної дефініції терміна “усний архів” досі не існує. До найвідоміших тлумачень належить розуміння його як тематичної колекції транскрибованих текстів (А. Невінс та ін.). Як зазначає російська дослідниця усних архівів Д. М. Хубова, “архивом может быть еще нефиксированная вербально, кинетически и ментально бытующая память Буквально “устную” историю нации, общества, социума, индивидуума можна назвать устным архивом особого типа” . Таким чином, зміст поняття “усний архів”, попри те, що цей термін давно закріпився в науковій свідомості, ще перебуває на стадії формування, а дефініція народжується в практичній діяльності та теоретичних дискусіях.

Із науковим і дисциплінарним оформленням економічної історії в самостійну галузь історії в Європі в першій четверті XX ст. з’явилися терміни “економічні архіви”, “бізнес-архіви”. Вважають, що їх запровадив наукового обігу видатний англійський архівіст та архівознавець Хіла- Дженкінсон, а перші економічні архіви з’явилися в Німеччині. На необхідності розширити поняття “архів” у зв’язку з новими суспільними реаліями у 1930 р. наголошував генеральний інспектор бібліотек і архівів Франції Шарль Шмідт. Оскільки у державних архівах зберігались переважно документи, що репрезентували питання правління та політики, а з утворенням банків та різних фінансових товариств економічне життя значно розширилося, то, на його думку, держава мала поширити свою опіку на архіви великих підприємств, щоб запобігти втраті цінних джерел для вивчення еволюції суспільства, і створювати для цього економічні архіви187. Таке значення (архіви підприємств) і збереглося за терміном “економічні архіви” в Європі. Російська дослідниця економічних архівів І. В. Карапетянц запропонувала своє визначення терміна: “сукупність архівних документів (а також структур, що організують їх збереження), що відображають різні аспекти фінансово-господарської, статистичної, виробничої, комерційної і науково-технічної діяльності установ, організацій і підприємств з різною формою власності”188. Ця дефініція поєднує два ключові погляди на архіви (як сукупність документів та як установи), детермінована сучасними реаліями і враховує якнайширший спектр установ, у діяльності яких відкладаються документи економічного характеру. На початку 1980-х років у складі Міжнародної ради архівів було створено Міжнародний комітет із бізнес-архівів (1983). До його компетенції серед інших питань належить порядок створення і збереження таких архівів.

У другій половині XX ст. розуміння значення державних архівів як галузі державного управління, засобу забезпечення всіх напрямів взаємодії держави і суспільства поступово змінювалося на культурно-філософське бачення архівів як колективної пам’яті людства, світової культурної спадщини. Поетичне визначення місії архівів у цьому контексті належить колишньому національному архівісту Канади і президенту Міжнародної ради архівів Жан-П’єру Вало (1935-2010), який вважав натхненною метою архівістів - “створення живої пам’яті історії нашого сьогодення”, а архіви - “відбитком спадщини, що залишає сьогодення”189. Спільний “Дім пам’яті”, за його словами, буде містити “ключі до колективної пам’яті” націй і народів і захищати їхні права. Тим самим громадин світу можуть відкрити двері для особистого і суспільного добробуту, який базується на професійному збереженні минулого, усвідомленні своїх коренів, своєї приналежності та ідентичності . Розуміння архів них документів як культурної спадщини народу закріплено в міжнародному праві з охорони пам’яток культури, основними постулатами якого є принцип цінності національних культур і культурних пам’яток як складової всесвітньої культурної спадщини - загальнолюдського, над національного і позачасового культурного скарбу - та право будь-яка національної спільноти на збереження своєї індивідуальності, сформованої в результаті історичного процесу.

З подібних позицій Т. І. Хорхордіною сформульовано одне з най новіших авторських визначень терміна “архів”: “самоценное явление имманентно присущее процессу развития самоидентификации само сознания личности, общества и государства” . Російська вчена тлума; чить поняття з онтологічної позиції як спробу людини передати свій досвід і знання наступним поколінням (зазвичай у письмово фіксованій формі) через єдине інформаційне поле, створене за специфічними законами, яким є архів. Варто розглянути його не лише як “спробу”, а й як “обов’язок”, що гарантуватиме збереженість архівної спадщини людства.

Таким чином, у обсязі поняття “архів” від часу виникнення термінів до сучасного тлумачення з плином часу під впливом історичних подій і суспільної еволюції відбулася очевидна трансформація, однак, збереглося його основне значення, закріплене в українському термінологічному словнику “Архівістика” (1998) у такій формі: “спеціалізована установа (структурний підрозділ), призначена для забезпечення потреб суспільства у ретроспективній документній інформації, що організує зберігання архівних документів та користування ними” .

Поряд із цим поняттям до ключових понять архівознавства належить і поняття “фонд”. Його, як і “документ”, справедливо відносив до основних понять архівної науки професор Національної школи хартій у Парижі Роберт-Анрі Еміль Ботьє. Поява цього поняття (значно пізніше за поняття “архів”) свідчила про поступ архівної науки і розвиток таких підходів до практичної діяльності архівістів. Термін “фонд” , “Fond” - основа) в значенні “сукупність документів однієї установи” з’явився у професійній лексиці архівістів у Франції у другій половині XIX ст. Його “автором” вважають ерудита і палеолога195, зберігача рукописів Національної бібліотеки в Парижі (з 1854 р.) Жозефа-Ноеля де Вайї (Наталіса де Вайї) (1805-1886). Закріплений згодом у нормативних документах термін “фонд” увійшов до архівознавчої термінології не лише Франції, але й інших країн. 24 квітня 1841 р. особливим циркуляром (“Інструкція щодо впорядкування та систематизації документів у департаментських архівах”), підготовленим Н. де Вайї та Л.-Л. Гадебдедом (1812-1873), у французьких архівах було запроваджено поняття про фонд як класифікаційну одиницю та введено нову підставу класифікації архівних документів - принцип поваги до фонду (фр. respect du fonds). Згідно з концепцією укладачів, під фондом розуміли сукупність документів, що належать одній установі, одній корпорації, одній родині або одній особі, тобто історично сформовану групу справ. Відтак заборонялося його подрібнення та змішування з документами іншого походження, вимагалося під час класифікації об’єднувати документи цієї установи, корпорації, родини, особи. Тим самим висувалася вимога неподільності фонду як перший крок у розвитку нових поглядів на класифікацію архівних документів (за фондами, фр. par fonds) та обґрунтування принципу поваги до фонду.

Подібна ситуація назріла майже одночасно і в німецькому архівознавстві. “Правила упорядкування” Прусського державного таємного архіву (“Regulativ fur die Ordnungsarbeiten im Geheimen Staatsarchiv”, 1881) зафіксували вимогу розподіляти документи у відповідності до їх походження і заборону подрібнювати комплекс документів установи, порушувати внутрішню, історично укладену структуру цього комплексу. При Цьому замість терміна “фонд” німецькі архівісти послуговувалися терміном “der Bestand” (з нім.: постійність, міцність; стан, склад; майно), Його формування вимагалося у повній відповідності до того порядку, 5 якому він утворився в реєстратурі.

Подальший розвиток поняття “фонду” знайшло в “архівному бест селері” голландських архівістів Семуеля Мюллера, Йогана Фейта, Ро берта Фруїна. “Настанови для упорядкування та описування архівів (“Handleiding voor het ordenen en beschrijven van archieven”, 1898). “Голландські Інструкції мали значний вплив, оскільки вони були першими”, - зазначав канадський архівознавець Террі Кук. Настанови репрезентували офіційне визначення поняття “фонд”, схвалене Асоціацією голландських архівістів, щорічною конференцією голландських архівістів та міністерством внутрішніх справ Голландії (1897). Воно означало сукупність письмових, креслярських і друкованих документів, офіційно отриманих або укладених установою або однією з її посадових осіб, оскільки ці документи призначені для зберігання в цій установі або в цієї посадової особи . Декларувалася теза про те, що “архівний фонд є органічним цілим, розчленування якого неприпустиме” . При цьому акцентувалася увага на розумінні архівного фонду не лише як фонду офіційного походження, а й визнавалася можливість його утворення в діяльності особи.

Останнє підтримував зберігач департаментського архіву Верхньої; Луари, випускник Паризької школи хартій П’єр Фурньє. У своїй праці “Практичні поради щодо упорядкування, описування архівів та видання писемних історичних документів” (“Conseils pratiques pour le classement et l’inventaire des archives et l’ditio des documents historiques ecrits”, 1924) ; у визначення архівного фонду він включив родинні архіви: “сукупність різних документів, які можуть якимось чином стосуватися прав та історії установ, родин чи окремих осіб, і зібрані установою, родиною чи особою для виконання службових або інших справ”. Французький архівіст наголошував на існуванні природних зв’язків документів фонду : між собою та тими установами, до яких вони належать. Саме ці зв’язки, на його думку, відрізняють архівний фонд від колекції документів, зібраних зазвичай пізніше, різних за походженням та поєднаних між собою штучними зв’язками. Тим самим акцентувався принцип поваги до фонду під час класифікації документів.

Слід зазначити, що в деяких країнах (Велика Британія, Австралія, Канада та і*1-) термін “фонд” у нормативній професійній лексиці витіснив термін “колекція”, який раніше використовувався для зібрань такого рівня. Таке “надання переваги французькому терміну”, зокрема в Канаді, як зазначав канадський науковець Кент М. Хейуорт, зумовлювалося необхідністю позбутися “термінологічного безладу”, котрий дозволяв існування різних термінів (“група документів”, “група рукописів”, “колекція” тощо) для одного поняття. Зміст поняття “колекція” відповідно звузився до називання зібраних фондів (штучних колекцій), а не створених колекціонером, хоч іноді архівісти його використовували в попередньому значенні.

Сформульоване в працях європейських архівістів поняття “фонду” надалі раніше чи пізніше увійшло до архівної термінології інших країн. Як “частину архівного матеріалу, що становить собою архів якоїсь установи, складений тією установою не випадково, а на ділові його потреби з матеріалів певних установ” тлумачив поняття “архівний фонд” український архівознавець В. І. Веретенников, поширюючи його як на документи офіційного, так і особового походження (“родинні архіви теоретично, безумовно, являють собою щось близьке до архівних фондів”). Наприкінці 1930-х років у тодішньому Радянському Союзі пофондову систематизацію документів закріпили “Правила визначення архівного фонду” (1939), а в 1950-х роках вона отримала назву фондування. Подальший розвиток поняття “фонду” знайшло в працях В. М Автократова, який розглядав фонд як генетично цілісний комплекс документів, що відображає минуле через призму інформаційних зв’язків конкретного фондоутворювача, формування якого відбувається у відповідності з принципом провенієнції. Провенієнційний зв’язок документа й архіву/фондоутворювача він протиставляв пертиненційному принципу штучного формування колекцій. В. М Автократов застерігав від вузького розуміння поняття “фонд” лише як облікової чи класифікаційної одиниці, наголошуючи на необхідності подолання розпорошеності документів спільного фондового походження з позицій принципу неподільності фонду206. В контексті обґрунтованої ним теорії фондування вчений розглядав процес фондоутворення як природноісторичний, вважаючи, що характер і умови діяльності фондоутворювача визначають ВиД°вий склад і семантику документів та їхні внутріфондові зв’язки, виражені в історичній структурі фонду. “Словарь архивной терминология социалистических стран” (1978), перший випуск якого опубліковані практично одночасно з працями В. М. Автократова, містив таку дефініцію терміна “архівний фонд”: “документальный фонд или его часть принятые на государственное хранение, либо сформированная в архиве или традиционно находящаяся в нем обособленная совокупность документов, исторически или логически связанных между собой”.

“Інтелектуальними конструкціями” вважає фонди відомий канадський архівознавець Террі Кук, визначаючи їх “концептуальними цілісностями, котрі відображають органічний процес, під час якого фондоутворювач створює або накопичує документи, що безпосередньо демонструють природну єдність, котра базується на спільності функцій таї діяльності”.

В сучасному українському архівознавстві перше значення терміна “архівний фонд” фокусується на розумінні його як комплексу документів, історично або логічно пов’язаних між собою, що утворилися в результаті діяльності певної установи або особи. Установу або особу (сім’я, рід), у діяльності яких утворюється їх документальний фонд, називають фондоутворювачем. Два інші додаткові значення пов’язують з питаннями класифікації та обліку. Поняття “архівний фонд” розглядають як основний підрозділ класифікації архівних документів на рівні незалежного цілого, що має одного фондоутворювача та як основну одиницю обліку документів НАФ.

Походження терміна “фондоутворювач” теж має свою історію. Він виник у Росії на початку 1920-х років. Тоді як в архівній справі Європи побутував значно вужчий за значенням, але однопорядковий зі згаданим термін “реєстратура”, в Росії військовий історик і архівіст Георгій Соломонович Габаєв “винайшов” термін, прийнятний для російської практики, що надалі закріпився в архівній термінології багатьох країн. Як випускник Петербурзького археологічного інституту (1903), він свого часу слухав лекції О. П. Воронова і був добре обізнаний у питаннях групи. Основні праці Г. С. Габаєва торкалися питань воєнної історіографії та єННих музеїв, і в цьому зв’язку, він побіжно займався теоретичними питаннями архівознавства. Вивчення історії військової частини, на думку над военно-архивными фондами” Г. С. Габаєв уперше використав термін “фондоутворювач” у значенні “...лицо или учреждение, группы их, жизнь и деятельность которых отложилась в данном фонде”. Як зауважував В. М. Автократов, “сформулированное Габаевым понятие «фондообразователь» вышло за пределы военного архивоведения, получило всеобщее архивоведческое значение”.

Цей термін було вжито для визначення поняття “архівний фонд” представниками ленінградської термінологічної школи 1920-х pp.: “комплекси документів, що склалися в результаті діяльності установи чи особи-фондоутворювача або зібрані установою чи особою-фондоутворювачем із результатів діяльності інших установ або осіб”214. Під час термінологічної дискусії 1925 р. московські архівісти не оцінили його наукового значення, але термін з’являвся в наукових працях і нормативних документах (“Правила определения архивного фонда”, 1939), доки не отримав загального нормативного значення завдяки праці Л. І. Полянської “Правила определения архивного фонда” и применение их в центральных государственных архивах”.

У масштабі держави поняття “архівного фонду” трансформувалося в інше - Державний архівний фонд (нім. Staatlicher Archivfonds, болгар. Държавен архивен фонд, пол. Panstwowy zasyb archiwalny, рос. Государственный архивный фонд та ін.). Поза незначними відмінностями, сутність його значення полягає в розумінні його як сукупної архівної спадщини країни, маркерами якої є наукове, культурне і практичне значення для держави і народу та відповідальність держави за її збереженість. У колишньому Радянському Союзі Державний архівні фонд СРСР (сукупність документів, що мають політичне, наукове, економічне, соціальне і культурне значення, які є державною власністю підлягають централізованому обліку і державному зберіганню) мав всі відомі архівні фонди республік.

У пострадянських країнах ці частини склали основу Архівного фонду (Республіка Вірменія, Російська Федерація) або Національного архівного фонду (Республіка Азербайджан, Ре( публіка Білорусь, Грузія, Республіка Казахстан, Киргизька Республіка, Латвія, Республіка Таджикистан, Республіка Туркменістан, Республіка Узбекистан, Україна) чи Національного документального фонду (Литва). Поняття Національного архівного фонду закріплено також у законодавстві Болгарії, Румунії та інших країн. Воно належить до ключових як у практичній діяльності архівістів, так і в архівознавчих поглядах у кожній державі. Тенденція до розуміння архівних документів як культурної спадщини в архівному законодавстві країн пострадянського простору виявилася у визначенні державного (національного) архівного фонду як загальнонародної спадщини. Так, Федеральний закон “Об архивном деле в Российской Федерации” (1993) визначає Архівний фонд Російської Федерації як історично утворену і постійно поповнювану сукупність архівних документів, що відображають матеріальне і духовне життя суспільства, які мають історичне, економічне, політичне і культурне значення, і є невід’ємною частиною історико-культурної спадщини народів Російської Федерації. Архівний фонд Вірменії (2004) - це історично утворена і постійно поповнювана сукупність архівних документів, що є невід’ємною складовою культурної спадщини та інформаційних ресурсів Республіки Вірменія. Національний архівний фонд Республіки Азербайджан, згідно з профільним законом (1999), становить собою сукупність документів незалежно від їх виду, місця створення і зберігання, форми власності, що відображають матеріальне і духовне життя народу і мають історичну, наукову, економічну, політичну, соціальну і культурну цінність, та є невід’ємною частиною культурної спадщини азербайджанського народу. Національний архівний фонд Республіки Білорусь розуміється як сукупність документів, створених у Республіці Білорусь у процесі економічної, суспільно-політичної, соціально-культурної та іншої діяльності держави на різних етапах її розвитку і відображають матеріальне і духовне життя білоруського народу. Національний архівний фонд Республіки Казахстан є невід’ємною частиною історико-культурної спадщини народу Казахстану і охороняється державою як національне надбання.

Такий підхід акцентує увагу на суспільному значенні сукупної архівної спадщини, а держава виступає не лише власником, але й гарантом11 цілісності та збереженості. Відтак сукупний архівний фонд є не просто документальним масивом, створеним у діяльності офіційних установ організацій, інститутів держави, а культурним явищем, відображення життя суспільства в усіх його проявах. Суспільство, об’єднане територією проживания, спільною культурою та історією, упродовж усього часу свого існування формує власну культурну спадщину, документну частину (що в свою чергу є складовою всесвітньої культурної спадщини) яку й зберігають архіви.

З прийняттям Закону “Про Національний архівний фонд і архівні станови” (і993) До наукового та суспільного обігу поняття Національний архівний фонд (НАФ) було запроваджено в Україні. Він становить с0бою сукупність архівних документів, які відображають історію духовного і матеріального життя українського народу та інших народів, мають культурну цінність і є надбанням української нації. НАФ є глобальною складно структурованою інформаційною системою, складовою вітчизняної й світової культурної спадщини та інформаційних ресурсів суспільства, перебуває під охороною держави і призначений для задоволення інформаційних потреб суспільства і держави, реалізації прав та законних інтересів кожної людини.

В складі НАФ України виокремлюється три основні групи документів:

а) документальні комплекси, що утворилися в різні історичні періоди на теренах сучасної України у діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, громадських і релігійних організацій, установ, підприємств усіх форм власності, окремих осіб, та зберігаються на території України;

б) документи українського походження, що утворилися за межами України як результат діяльності української політичної та трудової еміграції, українських військових, культурно-освітніх і наукових установ, громадських об’єднань та окремих осіб, і передані у власність України чи її громадян у порядку реституції, на підставі дарування або зберігаються за межами України і відповідно до міжнародних угод підлягають поверненню в Україну (в оригіналах або копіях);

в) документи іноземного походження, що утворилися на теренах інших держав і з різних обставин опинились на території України та стали невід’ємною частиною національної історико-культурної спадщини.

Законодавство різних країн пострадянського простору неоднаково визначає правовий статус архівної спадщини, що перебуває за кордоном. Так, білоруське, казахське, українське, таджикське, туркменське та архівне законодавство відносить до Національного архівного фонду Документи, що зберігаються в архівах, музеях, бібліотеках інших країн, а також у приватних колекціях іноземних громадян, і передбачає повернення таких документів відповідно до міжнародних угод. Натомість до складу Архівних фондів Російської Федерації, Вірменії, Національних архівних фондів Азербайджану, Латвії, Литви та ін. не вносять документи, що виникли на території нинішньої держави і з різних причин опинилися за її межами. Щодо таких документів позиція, зокрема російської архівної служби, полягає у їх виявленні та поверненні шляхом купівлі або взаємовигідного обміну.

Сутність поняття “національний архівний фонд” подвійна: з одного боку, цей феномен належить до ознак незалежності держави, з іншого є своєрідним інформаційним прообразом суспільно-політичної і культурної життєдіяльності народу і народів багатонаціональної держави g її історичній ретроспективі, що на фізичному рівні виявляється через документи офіційного та особового походження. Відтак, заповнення теж може здійснюватися як на інформаційному рівні - через забезпечення інтелектуального доступу до інформації відповідних документів зарубіжних архівів, так і на фізичному - через повернення архівних документів чи їх копій з внесенням їх до складу НАФ.

Для означення групи документів НАФ України, що зберігаються за кордоном, у сучасному архівознавстві послуговуються терміном “архівна україніка”, що поширюється на документи з історії та культури українців і України, які зберігаються за її межами. Це поняття запроваджене на генеральному рівні архівну україніку складають три групи: “автентична Україніка” (група А, Б), “історична Україніка” (до 1991 p.: групи В, Г, Д, Е),“модерна Україніка” (після 1991 p.: групи Б, В, Г, Д, Е).

З огляду на особливості формування обох цих комплексів у складі першої групи можна розглядати такі комплекси:

A) документи, утворені в Україні й вивезені емігрантами (переважно міжвоєнного і повоєнного періодів): а) українських урядів, міністерств та відомств УНР, УД, ЗУНР та ін.; б) дипломатичних установ УНР, УД, ЗУНР; в) українських військових підрозділів (легальних та нелегальних): УПА, Січові стрільці та ін.; в) наукових установ, навчальних закладів та закладів культури; г) українських видавництв та редакцій газет і журналів; д) релігійних установ; е) рукописи наукових і літературних творів українських учених, митців, письменників, поетів; є) документи особового походження українських політичних, громадських та культурних діячів; ж) рукописи та рукописні книги, що потрапили за кордон у складі колекцій та книгозбірень українських емігрантів; з) архіви українських діячів, передані на постійне зберігання до державних і недержавних архівних установ відповідно до заповіту фондоутворювача; і) архіви українських діячів, що перебувають у приватній власності (отримання інформації за згодою фондоутримувача);

Б) документи, утворені в Україні й переміщені (у результаті централізації архівних фондів за радянського часу чи незаконним шляхом) за її межі: а) про українців у складі Червоної та Радянської Армії; б) особисті архіви та колекції неукраїнського походження документів, пов’язаних із історією України; в) кінофотофонодокументи; г) технологічна, картографічна, геодезична, наукова та інша спеціальна і супровідна документація;

B) документи, утворені українцями в еміграції (це питання пов’язано з проблемою національної само ідентифікації утворювачів документів): а) українських організацій (як світового, так і локального значення), створених у інших країнах; б) українських церков різних конфесій; в) наукових і навчальних установ, спрямованих на розвиток української науки й освіти за межами України; г) колекції відомих українських діячів, що мешкали в тій чи іншій країні; д) повернуто до наукового та суспільного обігу на початку 1990- х років в умовах започаткування процесів, пов’язаних із виявленням і вивченням джерел до історії державотворення та формування національних традицій у різних країнах, передусім притаманних пострадянським державам (Російська Федерація, Республіка Білорусь, Республіка Вірменія ) та колишнім країнам соціалістичного табору (Польща, Угорщина, Румунія, Чехія та ін.).

Вперше поняття “україніка” з’явилося в професійній бібліотечній лексиці під час створення 1918 р. у Києві Всенародної бібліотеки України (Далі - ВБУ). Термін формувався за аналогією до назв зібрань книг, виданих до XIX ст. у Росії (в тому числі слов’янських), - “rossica” у Імператорській публічній бібліотеці в Санкт-Петербурзі чи вивезених із Речі Посполитої книжкових і рукописних колекцій у Паризькій бібліотеці. У складі ВБУ планувалося створити відділ “Ucrainica” (зі статусом головного) для зосередження в ньому видань різними мовами про історію України та українського народу, його матеріальну і духовну культуру, народне мистецтво, мову та відповідних бібліографічних покажчиків. Водночас завдання рукописного відділу (збирання рукописів, епістолярію, портретів видатних діячів, котрі мешкали й діяли на українській території) засвідчували поширення поняття “україніка” на всю сукупність джерел (друкованих, рукописних, образотворчих), у яких акумулювалася інформація про національно-державний розвиток України та духовне життя українського народу. В сфері архівної справи поняття “україніка” впродовж кінця 1910-1920-х pp. використовувалося в процесі формування інформаційного масиву другого (відомостей про документи українського походження переважно в російських архівосховищ.

Г) документи, утворені в країні локалізації української громади/українців, які містять інформацію про українців, український народ, Україну: а) державних установ цієї країни; б) державних установ інших країн; в) недержавних організацій та Установ (політичні партії та рухи, громадські організації, наукові установи тощо); г) архіви церков, релігійних організацій; д) документи інших (окрім українських) етнічних груп і релігійних громад та їхніх відомих представників, що емігрували з території України;

Д) особові фонди неукраїнського походження, що містять відомості як про історичні події, що відбувались на території України, так і про українську спільноту в країні її локалізації: а) зарубіжних дипломатів, які перебували в Україні згідно з призначенням; б) міжнародних гуманітарних представництв; в) учасників визвольних змагань та збройних конфліктів на території України; г) діячів культури, науки, освіти, представників урядових або бізнесових кіл, які підтримували професійні контакти з українцями або навчалися в Україні;

Е) документи, утворені в Україні зарубіжними державними і недержавними установами та організаціями, які містять інформацію про Україну та українців: Дипломатичні документи; б) зарубіжних бюро ЗМІ; в) військових, економічних, культурних, релігійних, наукових, освітянських, бізнесових представництв; г) рукописні і документальні колекції, зібрані іноземцями в Україні.

На тлі “латентної стадії” функціонування поняття “україніка” в УСРР - УРСР за радянської доби зарубіжні науковці послуговувалися ним для означення досліджень з історії та культури України. Зокрема, в Канаді побутували терміни “україніка” (праці з історії України та українського народу, його культури та етнографії) та “канадська україніка” (праці з української тематики, створені канадськими українцями), синонімічні терміну “українознавство”.

Відродження поняття з певним переосмисленням його значення в Україні припало на кінець 1980-х - початок 1990-х pp. Актуалізації терміна “україніка” з якісно новим змістом сприяли відродження діяльності Археографічної комісії АН УРСР і проведена нею Всеукраїнська нарада “Українська археографія: сучасний стан та перспективи розвитку” (Київ, грудень 1988), а також обговорення питання про загальну концепцію україніки під час Першого Конгресу Міжнародної асоціації україністів (Київ, вересень 1990), де було висловлено думки щодо поширення змісту поняття “україніка” на всю бібліотечну, архівну та музейну документну спадщину України. Спроби створення комплексу довідників про українські документи, що зберігаються в зарубіжних архівосховищах, здійснювалися відкритим на базі Археографічної комісії Інститутом української археографії (нині - Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України) у співпраці з Інститутом рукопису ЦНБ АН УРСР (нині - НБУВ) та Головним архівним управлінням при Кабінеті Міністрів України (нині - Державна архівна служба України). Програму виявлення, обліку, описування архівних документів та рукописних книг, створення національного банку інформації щодо документальних джерел з історії України було обговорено на спеціальній Міжвідомчій розширеній нараді (Київ, жовтень 1991)’ В процесі підготовки програми “робочий” термін “писемна україніка», первісно запропонований для означення матеріалів, що безпосередньо (або непрямо) стосуються усіх сторін життя населення України (а також видатних українських діячів) в минулому (або виникли і побутували на її території), зафіксовані різними системами письма з різними носіями, також документів з української тематики, що виникли і побутували за її межами, було замінено терміном “архівна україніка”. Останній повніше відображав зміст поняття порівняно з терміном “писемна украніка”, який, на думку колективу розробників програми, мав відмежувати все, що не є архівними документами в класичному розумінні, від дружних видань. У ході дискусії під час наради запропоноване визначення було доповнено терміном “рукописна Україніка” з огляду на специфіку такого документного масиву, як рукописні книги, відмінні методики їх описування порівняно з архівними документами та традиції комплектування рукописних відділів бібліотек. Відтак термін “архівна та рукописна Україніка” мав репрезентувати поняття про синтетичний комплекс документів, інформація яких повноцінно відтворює історичний і культурний розвиток України та духовне життя українського народу.

Актуалізоване в українській історичній науці поняття “архівна україніка” щодо змісту практично збігалося з майже одночасно запровадженими до наукового та суспільного обігу поняттями “зарубіжної архівної росіки”, “архівної білорусіки”, “богеміки”, “полоніки”, “гунгаріки”, “романіки”, “архівної казахстаніки”, “зарубіжної киргизіки” та ін.

Ця тенденція, що полягала у виявленні та інкорпорації до сукупної архівної спадщини тієї чи іншої країни документів, локалізованих поза її межами, засвідчує, що кожному національному державному архівному фонду іманентно притаманне прагнення до повноти, незалежно від того, які політичні чи економічні завдання актуальні для нації і держави на конкретний час. Питання повноти архівної спадщини кожного народу і кожної нації, по суті, є питанням повноти всесвітньої культурної спадщини.

Погляди на сутність і значення національного архівного фонду тісно пов’язані з проблемою теоретичного і практичного розмежування архівних фондів, які раніше належали до фондів мегадержав, та реституції архівних документів, що фокусується в понятті спільної архівної спадщини.

Проблеми правоприйняття щодо державних архівів і користування спільною архівною спадщиною актуалізувалися наприкінці 1970-х pp. З набуттям суверенності колишніми колоніями великих європейських Держав. Зважаючи на масовий характер деколонізації і проблеми, пов’язані з утвердженням суверенітету новостворених держав, XVIII сесія Генеральної конференції ЮНЕСКО (1974) ініціювала вивчення можливостей правових підстав для урегулювання архівних спорів шляхом укладання про обмін документами, створеними на території інших країн або Пов’язаними з їхньою історією. Секретаріат ЮНЕСКО за результатами Попередніх консультацій з експертами визначив основні аспекти проблеми й звернувся до МРА з проханням про проведення дослідження. Проект цього дослідження Секретаріат ЮНЕСКО подав як робочий документ XVII Конференції «круглого столу” архівів (Кальярі, 1977). Висновки та рекомендації, прийняті під час Конференції в Кальярі, склали основу доповіді Генерального директора ЮНЕСКО на її XX сесії (1978) у Ц рижі, в котрій наголошувалося, що в разі утворення держав, народів, яких тривалий час перебували під іноземним правлінням, і значна частина документів, що торкаються їхньої історії, була створена за межа: їхніх національних територій, поряд із проблемою права власності на документи постає проблема доступу до них. У випадках, коли архіві фонди складають частину національної спадщини двох і більше держав, і не можуть бути розділені без порушення їхньої юридичної, адміністративної та історичної цілісності, для вирішення проблеми було запропоновано застосовувати концепцію спільної архівної спадщини. Її суть полягала в тому, що спірна група архівних документів фізично має зберігатися в одній із зацікавлених країн як частина національної архівної спадщини, а держави, що поділяють таку спільну архівну спадщину, отримують рівні з власником права на її використання та управління нею. Архівісти Ш. Кечкеметі та Е. ван Лаар уклали посібник “Угоди і конвенції: моделі двосторонніх та багатосторонніх угод і конвенцій про передавання архівів” (1981), у якому виклали ідею концепції. Таким чином, міжнародне архівне співтовариство і Генеральна конференція ЮНЕСКО дали чіткі й обґрунтовані рекомендації щодо можливостей урегулювання архівних спорів між державами. Ідея “спільної архівної спадщини* склала правове і наукове підґрунтя міжнародних архівних проектів “Пам’ять Польщі”, “Спільна архівна спадщина країн і народів Центральної і Східної Європи” (2001-2004), спрямованих на виявлення і залучення до наукового обігу інформації про фонди, що є спільною архівною спадщиною країн регіону. Проблеми спільної архівної спадщини пострадянських країн розглядалися на Загальних конференціях Євразіки (2008, 2010).

Таким чином, у процесі розвитку поняття про архівний фонд продукувалися нові взаємопов’язані терміни й поняття, викликані практичними потребами архівної галузі.

До ключових понять архівознавства належить і поняття “архівний документ”. Складовими терміна-словосполучення, що визначає це конкретне поняття, є два терміноелементи, перший з яких несе видову ознаку (“архівний”), а другий - родову (“документ”)220. Термін “документ’ побутує в науковій термінології романських, германських та слов’янських мов, які запозичили та адаптували латинське слово “documentum» - повчання, приклад, взірець; 2) свідоцтво, доказ; documento esse - і ти доказом ), в китайській мові він має аналог “веньцзянь”, в Японії - “бунсьо”, в арабській - “васика”, івриті - “місмах”, хінді та урду -‘даставез».

Слід зазначити, документ із різних позицій досліджують й інші дисципліни, зокрема документознавство, археографія, бібліотекознавство, бібліографія, дипломатика, джерелознавство, книгознавство, палеографія, текстологія та ін., причому в кожній існує кілька варіантів тлумачення цього терміна. Найширший з них (“матеріально зафіксований зміст людської думки”) дозволяє вважати документами експонати музеїв, скульптуру, архітектурні пам’ятки, тварин, описаних у каталогах і утримуваних у зоопарку тощо . Ці погляди базуються на ідеях класиків бібліотечної науки: бельгійця Поля Отле та француженки Сюзанни Бріє (Дюпуї) .

У своїй епохальній доповіді на 2-му Міжнародному конгресі адміністративних наук (Брюссель, 1923) Поль Отле (1868 - 1944) назвав документами “все, що надається до реєстрації, передавання або зберігання згадок про якийсь предмет, або для того, щоб подати цей предмет у вигляді, придатному для дослідження”: книги, журнали, газети, листи і взагалі кореспонденція, доповіді, нариси, карти, плани, статистичні матеріали, таблиці, фотографії, малюнки, написи на камінні, діаграми. В тому числі документами “в широкому значенні” (“об’єктивною документацією”) він вважав музейні експонати, предмети, моделі предметів "в натуральну величину або в зменшеному вигляді” , що становлять собою тривимірні об’єкти, одним із перших чітко виокремивши документи, створені з допомогою нових видів запису інформації: кінодокуі менти, фотодокументи . Праці П. Отле справили величезний вплив ці розвиток поглядів на документ, зокрема в бібліотекознавстві, бібліографії, книгознавстві. Кілька десятиліть по тому Сюзанна Бріє (1894-1989) відома в професійних колах як Мадам Документація, “зробила наступний і досить сміливий крок у пізнанні сутності документа як суспільного явища”. У Маніфесті про природу документації (1951) вона запропонувала таке визначення терміна “документ”: “свідчення на користь якогось факту... будь-який знак або символ, збережений або записаний, і призначений для уявлення, відтворення, демонстрації фізичного або концептуального феномену”.

Її приклад з антилопою як “документом” став чи не найпопулярнішою цитатою у бібліотечній науці та книгознавстві. Надалі пошуки “універсального” визначення поняття! “документ” не припинялися. Документом називали “будь-яке джерело в матеріальній формі, доступне для довідкових робіт, вивчення або як доказ” (Міжнародний інститут інтелектуального співробітництва, 1937), “сховищем висловленої думки” (Фриц Донкер Дюйвис, 1942)232 та ін. Натомість відомий російський бібліотекознавець Ю. М. Столяров висловив думку про те, “чтобы разобраться с сущностью понятия документ, отрешиться от вековых попыток создать такое его определение, которое было бы одновременно и общим, и особенным, и частным, и лаконичным”, запропонувавши формулу: “Документ есть объект, позволяющий получить от него требуемую информацию”, близьку за містом до визначення документа, закріпленого в Міжнародному стантарті ISO 5127:2001 “Інформація та документація”: “записана інформація або матеріальний об’єкт, що може використовуватись як одиниця в документаційній діяльності”, тобто в соціальному комунікаційно-інформаційному процесі.

Наявність різних поглядів на зміст поняття “документ” засвідчує незавершеність наукових пошуків навколо цього “стрижневого терміна” (за влучним висловом відомого російського вченого К. Б. Гельмана-Виноградова) документознавства та архівознавства. На цю обставину вказував і знаний російський документознавець проф. М. В. Ларін, вважаючи, що “до настоящего времени в документоведении и архивоведении не выработано четкого, однозначного и обощающего определения термина “документ”.

Утім, в архівознавстві все-таки склалося певною мірою усталене розуміння змісту цього поняття як “матеріального об’єкта з інформацією, закріпленою створеним людиною способом для її передавання в часі і просторі”. Відомі й інші подібні визначення. Так, “Словарь современной архивной терминологии социалистических стран” (1982) містив дефініцію: “результат закрепления информации о предметах объективной действительности и о мыслительной деятельности человека посредством письма, графики, фотографии, звукозаписи или другим способом на любом носителе”. Слушно зауваживши вразливість Другої частини визначення, К. Б. Гельман-Виноградов пропонував подавати її в такій редакції: “посредством письма, графики, фотографии, звукозаписи или другим подобным способом на любом носителе”; а на початку 1990-х років сформулював власну лаконічну дефініц} “документ - материальный объект, содержащий запись семантическі информации” . Словник архівної термінології, підготовлений Мр (1984), розрізняв поняття “документ” (“document”): “носій інформації інформація, записана на ньому, що може використовуватися для засвічення або повідомлення; виокремлена одиниця архіву, документального фонду або запису” і “запис” (“record”): “записана інформація, незалежно від форми або носія, отримувана або створювана агенцією, інститутом, організацією або особою на виконання їх статутних обов’язків або здійснення діяльності” .

Одна з ключових функцій архівів - забезпечення збереженості документальної спадщини - передбачає розгляд інформації архівного документа в комплексі з матеріальною основою, організацію заходів щодо зберігання документів з метою підтримання фізико-хімічних характеристик їхніх носіїв та інформації, запобігання втратам документів.

Упродовж віків матеріальна основа документів була найрізноманітнішою. Найдавніші документи створювали на глиняних, воскових та дерев’яних табличках, полотні, слонових кістках, дереві, пальмовому листі, сріблі, золоті тощо. Воскові таблички становили собою покриті воском дощечки із загнутими краями. На них вишкрябували текст, а загнуті краї після закриття дощечок убезпечували від злипання. Дві зв’язані між собою таблички складали диптих, а кілька скріплених табличок - кодекс. Для зручності перенесення таких кодексів додавалася спеціальна ручка. Пізніше (V—III тис. до н. е. ) матеріалом для письма став папірус, який виготовляли зі спеціально обробленого листя родини тростинних, що тоді росло в дельті Нілу в Єгипті. Папірусні аркуші склеювали в сувої (волюміни), деякі з них мали довжину до 8о метрів. Сувої накручували на циліндричні стрижні з прикріпленим ярликом, на який наносилася назва. З метою убезпечення від вологості сувій намазували олією і клали в шкіряний футляр. Пергамен (оброблена шкіра) увійшов до вжитку в IV ст. н. е., пергаменний кодекс був зручніший за кодекс вощаних табличок і мав вигляд зшитого з аркушів зошита. З часом почали застосовувати найпоширеніший відтоді матеріал - папір (уперше виготовлений у Китаї чиновником при імператорському дворі Цай Лунем на прізвисько Чонг в 105 році) . Тривалий час поняття писемного документа поширювалося саме на документи з пергаменною та паперовою основою, писані європейськими мовами за допомогою чорнил. Розвиток нових засобів фіксації інформації з’являлися створені особливим способом документи з плівковими та іншими носіями: кінофотовідеодокументи.

Технічна революція зумовила появу документів принципово нового типу - “електронних документів” або “документів у електронній формі.

На думку М. В. Ларіна, який розглядає електронний документ як інформацію, певним чином зафіксовану з можливістю її ідентифікації, немає необхідності створювати новий термін, оскільки характеристики електронного документа не виходять за межі загального визначення документа. В сучасних дослідженнях висловлюються й оцінки електронного документа як проміжного стану, тимчасової форми зберігання складових елементів документа в пам’яті комп’ютера. На заміну цього терміна пропонується термін “електронна форма документа”. Проблема визначення поняття “електронний документ” належить до пріоритетних у сучасних архівознавчих та документознавчих студіях, вона обговорюється на численних регіональних і міжнародних форумах архівістів, що зумовлено її актуальністю, особливо в частині організації зберігання електронних документів, створення та функціонування електронних архівів, забезпечення збереженості інформації новітнього типу.

Електронним вважають документ, у якому інформація зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов’язкові реквізити документа. Електронні документи або сукупність електронних документів, створених фізичними або юридичними особами, є доказом дій або взаємодії та містить інформацію про зміст дій та взаємодії. З цим поняттям тісно пов’язано поняття “електронний (цифровий) підпис” як аналог особистого підпису посадової особи для засвідчення електронного Документа, форма забезпечення юридичної сили і доказовості електронних документів та засіб захисту змісту і реквізитів документа від несанкціонованого доступу247. Розробленням законів, спрямованих на надання юридичної сили електронним документам, та унормуванням їх використання нарівні з документами з паперовою основою позначень. На Діяльність у галузі юриспруденції, державного управління, архівної справи у багатьох країнах: США, Італії, Німеччині, Австрії, Великій Британії, Ірландії, Фінляндії, Франції, Гонконзі, Індії, Малайзії, Сингапурі, Філіппінах, Японії, Республіці Білорусь, Республіці Таджикистан, Республіці Туркменістан, Російській Федерації, Україні та ін.

Різновидами електронних документів вважають оцифровані електронні документи, “отримані в результаті конверсії паперових та електронних документів у цифрову форму”; електронні документи, які існують лише в цифровій формі, - інформаційні продукти Інтернет мультимедіа; електронні документи - продукти без паперових технологій (електронна пошта - пересилання повідомлень у вигляді фа: телекомунікаційними каналами).

Слід зазначити, що вивчення властивостей матеріальної основи документа не належить до завдань архівознавства. Вони є об’єктом дослідження в папірології, філігранології, історії паперу та деяких інших спеціальних дисциплінах, дані яких широко застосовуються в архівознавстві передусім під час розроблення засобів і заходів забезпеченні збереженості архівних документів.

Важливими для архівної науки і практики якісними характеристиками поняття “документ” є іманентно притаманні йому оперативність та ретроспективність. Документи зберігають оперативні властивості впродовж різного часу залежно від мети, з якою вони були створені, й цінності для утворювача і водночас здатні набувати з втратою оперативного значення нових якостей історичного джерела, пам’ятки історії та культури , внаслідок чого змінюють місце зберігання на архіви за умови їхньої історичної, наукової або культурної цінності. Відтак дієвості набуває поняття “архівний документ”. Як справедливо зазначив Б. С. Ілізаров , для визначення цього поняття недостатньо вказати, що це документ, що зберігається в архіві. Вчений наголошував, що “как в научном, так и в обыденном языках документы называют архивными их не только потому, что они находятся в государственном архиве, а потому еще, что это устаревшие, древние, архаичные документы, утратившие оперативное значение, но которые по каким-то причинам приобретают общественную ценность, в связи с чем и сохраняются в обществе”.

Отже, архівним вважають документ (незалежно від його виду, виду матеріального носія інформації, місця і часу створення та форми власності на нього), що припинив виконувати свою основну соціальну функцію заради якої був створений, але через свою історичну, наукову, культурну цінність, вагомість як джерела інформації зберігається в архіві або полягає архівному зберіганню.

Дискутивним у архівній науці є питання про момент набуття допитом якості архівного документа. Вважають, що “життя” документу залежно від його ролі й цінності поділяється на стадії, на кожній з яких існує зв’язок між його зумовленою користю і цінністю, формами та місцем зберігання. Такий поділ ґрунтується на особливостях функціонування діловодних систем та принципах організації архівної справи в різних країнах. Найпоширеніші погляди на життєвий цикл документа включають три етапи: і) документ, серед характеристик якого переважав управлінська функція регулятора відносин у суспільстві й державі (близько 5 років); 2) документ, що припинив виконання функцій, для яких його було створено, але ще не використовується як історичне джерело (близько 10 років); з) документ як історичне джерело, мнемонічна функція якого зумовлює вічне зберігання (І. Перотен) та два етапи: і) до експертизи цінності документів; 2) після експертизи цінності документів (М. Кайа, Ш. Кечкеметі). Чотири стадії побутування документа називає відомий російський учений В. П. Козлов. Першу стадію він пов’язує зі створенням документа як “авторської імпровізації”, яка може неодноразово модифікуватися та редагуватися; другу - з оперативним існуванням документа, коли він виконує управлінські, виконавчі, організаційні, комунікативні та інші функції; третю - з “життям” документа в архіві (після втрати оперативних якостей) як архівного документа (причому він може залишатися невідомим користувачам через різні причини, зокрема через обмежений режим доступу), четверту - з перетворенням архівного документа на публічний архівний документ завдяки його описанню та зняттю обмежень доступу. Цю стадію В. П. Козлов називає стадією історичного джерела, коли інформація, що її містить документ, потрапляє до наукового обігу.

Всі ці питання лежать у площині поняття про життєвий цикл документа. На наявності зв’язку між “організацією архівів та живою документацією установи” наголошував бельгійський соціолог Поль Отле, виокремлюючи стадію поточних документів, стадію архівів закінчених справ, стадію архівосховищ. Близькі до поняття про життєвий цикл документа погляди вперше висловив італійський архівіст Е. Казанова (“Архівістика”, 1928), виокремивши “живі” (такі, що діють) і “мертві” (такі, що відійшли в історію) документи. До наукового обігу поняття “життєвого циклу” документа запроваджене 1940 року Ф. Бруксом (США). 1940-ві роки позначені розвитком теорії “життєвого циклу” документа, тобто аналізом всього процесу руху документа від його створення до передавання на архівне зберігання або знищення, який розглядається у взаємозв’язку і цілісності також у європейському архівознавстві. Розвинуте в працях аргентинського вченого М. Вазкуесз “Відбір документів” (1982), “Дослідження життєвого циклу документа» (1987), канадських архівістів К. Кутура та Ж.-І. Руссо “Життя документів архіви і управління документами”, італійського архівознавця Е. Лодо„ ліні “Принципи і проблеми архівознавства” (1984), японського вченого М. Сакуяма “Життєвий цикл документа” (1995) та ін., воно міцно закріпилося в архівній термінології різних країн. Теорія “життєвого циклу документів тісно пов’язана з теорією “трьох віків” архіву, обґрунтованою в працях американського вченого Теодора Р. Шелленберга та французького архівіста та архівознавця Іва Перотена. Основне положення цієї теорії полягає у відповідальності архівістів за зберігання архівних документів як на стадії оперативного функціонування існування (поточні архіви), так і на стадії зберігання в архівах установ та архівних установах. З огляду на важливість “другого віку” архівів теоретичний висновок полягає в необхідності існування проміжних архівосховищ задля збереження цілісності документів, які надалі зберігатимуться в архівах.

У цілому виникнення та еволюція ключових понять архівознавства свідчить про те, що формування архівної термінологічної системи розпочалося практично зі створенням перших архівів. Цей процес був детермінований передусім розвитком держави і суспільства (в кожній країні і в світовому масштабі), зміною їхніх потреб і пріоритетів, що в свою чергу впливало на завдання архівної науки і практики. На початок XXI ст. склалася досить розгалужена термінологічна система архівістики, що є об’єктом спеціальної архівознавчої дисципліни - “архівознавче термінознавство”.