У теорії архівознавства важливе значення має розуміння його об’єкта і предмета. Ця проблема належить до “компетенції” методології науки. Як відомо, слово методологія походить від грец. methodos (“шлях через”, “шлях дослідження”, “спосіб пізнання”) та “Xoyog”, logos (“вчення”) і означає систему принципів і засобів організації й побудови теоретичної та практичної діяльності, вчення про науковий метод пізнання (систему знань про теорію науки) або систему наукових принципів, на основі яких базується дослідження і здійснюється вибір сукупності пізнавальних засобів, методів, прийомів дослідження. Сутність усталеного в методології наукових досліджень трактування об’єкта і предмета пізнання з гносеологічної точки зору полягає в тому, що об’єктом (від лат. objicio - кидаю поперед себе, протиставляю) пізнання вважають незалежну від суб’єкта-дослідника (“протиставлену” суб’єкту в його предметно-практичній та пізнавальній діяльності) даність, на яку спрямована пізнавальна діяльність. Предмет дослідження розглядають як цілісність, виокремлену суб’єктом (дослідником) із певною метою у процесі вивчення особливостей та взаємозв’язків об’єкта. Відтак, предмет лежить у межах об’єкта, зумовлений його природою, але формується суб’єктом шляхом теоретичних узагальнень накопичених знань про об’єкт. Він розвивається в процесі освоєння якісних характеристик об’єкта. При цьому предмет охоплює лише головні, найістотніші (з точки зору конкретного дослідження) ознаки об’єкта й характеризується такими чинниками, як завдання науки, застосовувані нею пізнавальні засоби, характер і рівень досягнутих знань, проблематика тощо. Різні наукові дисципліни часто вивчають один і той самий об’єкт із різних позицій. Так, наприклад, документознавство, діловодство, архівознавчо, археографія, дипломатика, джерелознавство та деякі інші дисципліни вивчають документ на різних стадіях його “життєвого циклу” та різні його аспекти.

Архівознавчі дослідження, як форма розвитку архівної науки, становлять собою процес вивчення об’єкта архівознавства з метою з’ясування закономірностей його генезису та специфіки задля раціонального використання в практичній сфері. Однак в українському та зарубіжному архівознавстві бракує праць, спеціально присвячених аналізу об’єкта та предмета архівної науки. Варто зауважити, що зарубіжні автори переважно обґрунтовували завдання архівознавства та через них тлумачила зміст архівної науки, а представники архівної науки пострадянських країн (очевидно, в силу типових вимог до дисертаційних робіт) ширше аналізували об’єкт і предмет архівної науки.

Тлумачення цих важливих категорій архівознавства переважно близьке, але не тотожне. Загалом у поглядах на об’єкт архівознавства виокремлюється три підходи: перший ґрунтується на розумінні одиничного об’єкта - архівного документа, другий - сукупності архівних документів, архівної інформації, третій - подвійної природи об’єкта - архівів як системи сховищ і архівів як загальнонаукової основи самопізнання людства.

У контексті першого підходу особливий інтерес мають погляди одного із найавторитетніших архівознавців світового рівня, російського теоретика архівної науки - В. М. Автократова. Випускник Московського історико-архівного інституту, учень О. Г. Андреева (1887-1959) та О. О. Зимінг (1920-1980), блискучий історик і “справжній архівіст”, що мав досвід практичної діяльності в Центральному державному військово-історичному архіві, вчений секретар, а згодом - заступник директора з наукової роботи Всеросійського науково-дослідного інституту документознавства та архівної справи, В. М. Автократов усебічно дослідив теоретичні проблеми архівознавства й, значно випередивши час, запропонував нові підходи до розуміння поняття про архів, архівні документи та їх суспільну функцію. Для обґрунтування своїх поглядів учений обрав інформаційниі підхід. Результати своїх досліджень він виклав у численних статтях та докторській дисертації “Теоретичні проблеми радянського архівознавства (1960-1970- ті рр.)” (“Теоретические проблемы советского архивоведения (196о-1970 гг.)”, 1982). Новаторська “система Автократова” - “всебічно аргументоване вчення про архіви як природно-історичний феномен, що виникає в процесі діяльності людини й існує за власними законами” - увійшла не лише в історію російської науки, а й здобула визнання далеко за межами Російської Федерації. Однак, як не парадоксально, “за життя автора не вийшло жодної монографії, жодного книжкового видання з його ім’ям на обкладинці”. Лише 2001 р. під грифом Російського гуманітарного університету у серії “Історія і пам’ять” побачило світ упорядковане доктором історичних наук Т. І. Хорхордіною видання праць В. М. Автократова “Теоретические проблемы отечественного архивоведения”, до якого увійшли текст докторської дисертації та статті “Из истории формирования классификационных представлений в архивоведении XIX - начала XX в.”, “Из истории централизации архивного дела в России (1917-1918 гг.)”. Тим самим ідеї вченого, серед яких погляди В. М. Автократова як теоретика на об’єкт і предмет архівознавства, стали доступними для широкого загалу науковців.

Виходячи з розуміння архівознавства як “історичної наукової дисципліни, що вивчає теорію і методику роботи з архівними документами та організаційні питання архівної справи, а також її історію”та спираючись на обґрунтовану філософською наукою тезу про інформацію як відображене розмаїття явищ об’єктивного світу, а також залучивши здобутки теорії інформації, семіотики, інформатики, вчений визначив його об’єктом документну ретроспективну інформацію. Уже сам запропонований термін був новаторським, оскільки в класифікації суспільної інформації виокремлювалося два великі класи: а) про сучасне (що є в дійсності); б) про майбутнє (прогностична і планова інформація).

В. М. Автократов виокремив третій клас - ретроспективну інформацію, наголосивши на її світоглядній функції, що дозволяє висловлювати відношення суспільства до свого минулого, правильно розглядати сучасність і будувати об’єктивні прогнози.

Виокремлення такого об’єкта ґрунтувалося на ідеї існування двох станів інформації - оперативного і ретроспективного, вивченням яких займаються різні науки: документознавство, інформатика та ін. у першому випадку та архівознавство, джерелознавство, інші спеціальна історичні дисципліни - у другому. Поняття про ретроспективну інформацію з’явилося в архівознавчій лексиці в 1960-х роках під впливом інформатики. Оперативна (сучасна) інформація створюється “на очах”, відображаючи стан документних систем новітнього для будь-якої доби часу; ретроспективна - доходить із минулого, втративши своє оперативне значення, і дає матеріал для осмислення процесу походження і розвитку колишніх документних систем, дослідження їх сучасного стану як результату такого розвитку тощо. Процес перетворення оперативної інформації на ретроспективну відбувається поступово аж до досягнення мети, за якої її було створено. Саме така інформація зафіксована в архівних до кументах. В. М. Автократов розрізняє відповідно два стани документної ретроспективної інформації: а) спокій, коли її ще не впроваджено до наукового і суспільного обігу (“потенційна інформація”); б) “актуалізована” інформація - залучена до обігу в пізнавальній діяльності. Вченні поділяв думку Г. М. Іванова про те, що поза дослідницькою діяльністю в стані спокою документ “мертвий”97 і справедливо наголошував, що длд сприйняття такої інформації необхідна не лише відповідна мотивація а й професійна підготовка (знання з практичної палеографії, термінології давніх документів тощо). Слід пригадати при цьому, що першим назвав “мертвими” архівні документи італійський архівіст Е. Казанова (1928). Такі підходи тісно пов’язані з поняттям “доджерела” й історичного джерела та їх співвідношенням (В. Г. Афанасьев, А. Д. Урсул, С. О. Шмідт, С.Г. Кулешов, Г. М. Швецова-Водка та ін.), а також із поняттям “життєвий цикл документа” (Ф. Брукс, М. Вазкуес, К. Кутур, Ж.-І. Руссо, Е. Лодоліні; М. Сакуяма, В. Козлов та ін.), дискусії навколо яких не затухають і сьогодні серед представників джерелознавства, документознавства, архівознавства, археографії та інших наук. Нова інтерпретація інформації, що міститься в архівних документах, кожним поколінням істориків засвідчує їх непересічне значення для історичного пізнання. У здатності здійснювати зв’язок у часі (сучасного і майбутнього стану суспільства з його минулим) учений вбачав головну суспільну функцію архівної інформації. Причому, на розвиток суспільства, його інститутів, науки і на життя окремих людей впливає лише актуалізована, залучена до суспільного і наукового обігу, ретроспективна інформація. Таким чином, під документною ретроспективною інформацією В. М. Автократов розумів єдність створеної в минулому інформації, яка втратила оперативне значення, але набула! якості потенційного джерела історичного пізнання, з її матеріальним! проявом - матеріальною основою та текстом.

Від інформації, що міститься в архівних документах і становить собою їх смислове наповнення, названої вченим “вільною інформацією невід’ємна в архівістиці “зв’язана інформація” - структури архівних , фондів, описів та інших інформаційних об’єктів. Структури фонду, як окремого документа, за спостереженням В. М. Автократова, не існує без їх семантики. Головним інструментом реалізації інформаційного потенціалу, що міститься в ретроспективній документній інформації, єпошукові засоби - довідковий апарат. Таким чином, документна ретроспективна інформація та пошукові засоби становлять собою дві архівні підсистеми. Вони складають систему, для визначення якої учений запровадив поняття архівного інформаційного середовища, розглядаючи Його як самостійний компонент системи інформаційного обслуговування суспільства, здійснюваного архівами, бібліотеками, інформаційними службами, спеціалізованими фондами та ін. Специфічними рисами архівного інформаційного середовища В. М. Автократов називав здатність до постійного зростання без витіснення “старої” інформації (на відміну від інформаційних центрів, де склад документів постійно оновлюється), формування із нетиражованих одиниць інформації (на відміну від бібліотек), вибірковість інформації, що зберігається (реалізована через експертизу цінності), утворення із генетично споріднених комплексів документів із відображенням структури в описах - основному типі пошукових засобів.

Структуру об’єкта архівознавства вчений дослідив у її історичному розвитку, довівши генетичний зв’язок документної ретроспективної інформації із системами документування, сформованими у відповідності з функціями, притаманними установам, організаціям і підприємствам. На його думку, “об’єкт архівознавства народжується на стику сфери документостворення з архівною справою, коли усталені системи документування, втративши значну частину своїх оперативних ознак, відокремлюються від сфери управління, що їх породила”. Втрата оперативного значення супроводжується набуттям документами ознак потенційного джерела Ретроспективної інформації. Відтак, документні системи офіційного походження (міжгалузеві й галузеві) стають взаємопов’язаними елементами структури об’єкта архівознавства. Найбільшого значення (серцевини концентричної моделі об’єкта архівознавства) В. М. Автократов надавав °Рганізаційно-розпорядчій документації - надсистемній документації Універсального характеру, що забезпечує реалізацію функції організації систем і процесів управління й найповніше відображає події і факти життя, охоплює всі галузі суспільного життя, економіки, на культури. При цьому до вищого рівня ОРД він пропонував відносити документи директивного, політичного та ідеологічного характеру, що засвідчує неможливість уникнути теоретиком ідеологічних вимог часу.

Центральні ланки репрезентовані, за його концепцією, іншими документними системами, об’єднаними спільною назвою “управлінська документація”: планова, бухгалтерська, звітно-статистична, розрахунково-грошова тощо. Тісно пов’язані з ними судово-слідча система документації, система наукової документації, система медичної документації та ін. Важливим елементом структури об’єкта архівознавства (попри відсутність нормативно усталеної системи документування) вчений вважав і документи особового походження (щоденники, епістолярій, мемуари, рукописи творів різних жанрів, записники тощо) з огляду на те, що творча або суспільно активна особа функціонує в суспільстві як мікросистема або елемент таких соціальних груп як родина або творча мікроспівдружність, продукуючи документну інформацію. Труднощі в архівному опрацюванні такої інформації, пов’язані з браком “природного упорядкування” та відмінностями з організацією документів офіційного походження, не заперечують їх розгляд як елемента структури об’єкта архівознавства.

Важливим питанням характеристики об’єкта архівознавства В. М. Автократов вважав з’ясування його теоретичних меж. Застосувавши семіотичний підхід, він виокремив за способами кодування інформації три семіотичні класи архівних документів, інформація яких зафіксована в таких знакових формах: а) “символічних” (графіка букв, формул, цифр);

б) “схематичних” (топографічні знаки, креслярсько-конструкторські);

в) конкретно-чуттєвих образах (кінофотовідеоінформація, фотоінформація). На думку вченого, способи кодування інформації відповідають її цільовому призначенню і впливають на процеси її документування, поширення й сприйняття, організацію таких документів у архівах, а також створюють умови для розгляду кожного класу документів як відносно самостійного об’єкта наукового пізнання. Такий підхід поспіль із наявністю достатньої кількості спеціальних праць уможливив припущення вченого про формування окремих архівознавчих субдисциплін (архівом знавство науково-технічних документів, архівознавство кінофотовідео-; документів), особливістю яких є відсутність фондоутворювача й архівного фонду. З’ясування теоретичних меж об’єкта архівознавства засвідчу-.! вало перспективи розвитку архівної науки.

Таким чином, учений детально обґрунтував погляди на об’єкт архі´ вознавства з точки зору інформаційного підходу. Об’єктом він уважав документну ретроспективну інформацію, дану архівісту (переважно) в її природноісторичних зв’язках, - органічно цілісне явище з якостям»! потенційного джерела історичної інформації. Новаторство теоретик виявилося не лише у виборі нового підходу, а й у формулюванні власного нового поняття міждисциплінарного значення - ретроспективна документна інформація, з’ясуванні її ознак та генетичних зв’язків. Нагадаємо, що на “весьма тесной связи” “между архивом и регистратурой” вслід за німецькими архівістами наголошував ще О. П. Воронов, однак всебічно обґрунтував такий зв’язок між документними комплексами, утвореними в діяльності установ та організацій, і архівним інформаційним середовищем саме В. М. Автократов.

Подібний погляд на об’єкт архівної науки притаманний північноамериканському архівознавству. Детально розглядав цю проблему директор школи бібліотекознавства, архівознавства та інформаційних наук при університеті Британської Колумбії (Ванкувер, Канада), багаторічний керівник першої в Північній Америці магістерської програми з архівної науки (1981-2000) Теренс (Террі) М. Іствуд. Перед початком своєї академічної кар’єри він набув досвіду практичної діяльності у Відділі рукописів і урядових звітів Провінційного архіву Британської Колумбії, обіймав посаду секретаря Комітету Громадських Документів, працював у складі робочої групи з підготовки стандарту архівного описування (1985), був співдослідником проекту InterPARES щодо довготривалого зберігання автентичних електронних документів (1999-2001), віце-президентом (1977-1978), президентом (1978-1979) Асоціації канадських архівістів та головним редактором її друкованого органу - наукового журналу “Archivariia” (1981-1982). Відтак його теоретичні узагальнення спираються на професійні знання та практичний досвід. Террі Іствуд відомий своїми новаторськими працями з архівної освіти, створення описових стандартів, експертизи цінності, ролі архівів у демократичному суспільстві, зберігання електронних документів, архівної теорії.

“Першим об’єктом архівної теорії” учений вважає “природу архівних записів (документів)”. Розрізняючи погляди на архів та архівні документи в історії, бібліотекознавстві та інших науках і архівознавстві, Т. Іствуд виокремлює різні властивості (специфічні риси, універсальні характеристики) документів, на яких концентрується увага в цих науках. На його Думку, архіви не можуть розглядатися виключно або навіть головним чином через інформацію, яку вони містять. До ключових завдань архівознавства він відносить накопичення знань про архівні документи та Розроблення теоретичних засад і методичних прийомів захисту властивостей архівних документів. Вчений виокремлює такі властивості архівів/архівних документів: а) неупередженість - здатність відображати події і факти реальної дійсності, що гарантують через прозорість причин і обставин створення достовірність інформації, зафіксованої в них; б) автентичність - гарантованість створення їх із метою використання та використання на стадії зберігання в якості доказів фактів і дій їх творцем його законними спадкоємцями; в) природність (оригінальність) – відповідність адміністративним потребам створення, а не штучність зібрання; г) взаємозв’язок - генетична взаємопов’язаність функціонально активних документів у процесі ведення діловодства в установі-фондоутворювачі та в архіві: “жоден окремий архівний документ не може виступати в якості достатньої пам’ятки минулої діяльності, вони є взаємозалежними стосовно їх змісту і в їх здатності служити доказами тієї діяяльності, в результаті якої вони були створені”; д) унікальність - статус виїмковості документа в структурі архіву: копії цього документа можуть існувати в тому ж архіві або в інших країнах, кожен з них є унікальний у своєму місці. Розуміння цих характеристик ученим ґрунтується на принципі походження та доказовій цінності архівного документа.

На відміну від Террі Іствуда, саме інформаційну складову вважає ключовою характеристикою об’єкта архівознавства український учений Геннадій Володимирович Боряк. Як “кар’єрний” архівіст (розпочав трудову діяльність у Центральному державному історичному архіві в м. Ки єві 1978 p., керував Державним комітетом архівів України 2002-2006), один із засновників Інституту української археографії та джерелознавстві ім. М. С. Грушевського та відомий науковець (заступник директора Інституту історії України НАН України), проф. Боряк апробував свої наукові ідеї в царині археографії та архівної науки на практиці. Він ототожнює об’єкт архівознавства та археографії, розуміючи під ним “архівні документальні інформаційні ресурси”, що охоплюють документальні фонди та інформацію про них, що базується на описанні джерел, реалізовану в довідковому апараті. При цьому діапазон одиниць описування варіюється від окремого документа до комплексних масивів документів. Відтак тлумачення поняття про об’єкт архівознавства Г. В. Боряком лежить у межах другого підходу. Результатом процесу перетворення інформації з первинного документа на описову статтю документа, який включає джерелознавчий аналіз інформаційних атрибутів документа та з’ясування необхідних відомостей для наукової репрезентації інформації, є створення інформації другого рівня - “інформації про інформацію”. Завдання архівознавства щодо окресленого об’єкта Г. В. Боряк вбачає в тому, що воно вивчає методи організації документальних фондів та відображення їх у довідковому апараті за принципами структури та функцій архівного фонду.

Білоруський дослідник економіки архівної справи, колишній директор Білоруського науково-дослідного інституту документознавства та архівної справи (1997-2005), кандидат економічних наук Володимир Васильович Федосов (1949-2011) під об’єктом архівознавства, в основі якого лежить пізнання документів та систем документів, способів їх ВІД´ бору, зберігання та використання, розумів архівний фонд. На його думку» теоретичного обґрунтування потребує не лише об’єктивна реальність “архівний фонд”, а й пов’язані з ним важливі концептуальні перетворення. Вчений наголошував, що існування архівного фонду невіддільне від функціонування системи архівних установ, органів управління архівною справою, науково-дослідних структур, здійснення практичних завдань. Відтак запропонована ним дефініція об’єкта архівознавства як “архівного фонду або сукупності всіх документів, що утворюються в результаті діяльності установ, організацій, підприємств усіх форм власності, приватних осіб, призначені для архівного зберігання, що є об’єктивною реальністю і характеризуються якісними взаємозв´язками” має риси, притаманні другому і третьому підходу. При цьому він розглядав архівний фонд як у широкому розумінні, включаючи архівну колекцію, так і в вузькому - як сукупність історично і логічно взаємопов’язаних архівних документів.

Зміну об’єкта архівознавства під впливом розвитку новітніх технологій (автоматизація офісів з 1970-х років, електронна пошта, інтранет, сервери обміну, форуми) зауважив Бруно Дельмас. Французький учений вважає, що з розвитком інформаційного суспільства змінюється процес виробництва і розповсюдження інформації,відтак - характер і статус документів та архівів, а архівознавство потребує нового наукового вимірювання. Однак архівна наука в умовах, коли інформація більше не є допоміжним елементом розвитку суспільства, а стала ресурсом та основним засобом, інертно несе відбиток мислення і практики індустріального суспільства. З огляду на появу нових видів документів, на думку вченого, слід шукати вихід із такої двозначності, щоб забезпечити збереження комунікативного людського спадку для наступних поколінь. Б. Дельмас поділяє думку про те, що архівна наука в інформаційному суспільстві має вивчати “інституціональний документ та органічну безліч гетерогенних документів (досьє) і послідовних наборів серійних документів, що зберігаються та записуються в якості довідок”106. Розвиток інформаційних технологій та поява електронних документів зумовила включення ним до об’єкту дослідження архівознавства метадані як зовнішню характеристику, необхідну для ідентифікації документа, що має будь-який контент або цінність, тобто вони є необхідними для виявлення матеріалу, інтерпретації тексту, а також невід’ємною частиною структурування та перевірки даних, оскільки встановлюють зв’язок, здійснюють відстеження походження, що є необхідною умовою автентичності. Тим самим враховуючи класифікацію В. М. Автократова, можна зауважити, що сформувався четвертий семіотичний клас архівних документів засобом кодування інформації. Ці питання неодноразово обговорювання під час архівознавчих форумів від середини 1990-х років.

До проявів третього підходу, в контексті якого об’єкт архівної науки розглядається як множинний, можна віднести розуміння об’єкта архівної науки в польській архівознавчій думці, пов’язане з тлумаченням понятті “архівістика”. Казимєж Арламовський на початку 1960-х років назвав об’єктом архівістики “усе, що стосується архівів”. Згодом, у спеціальне присвяченій проблемі наукових досліджень у сфері архівної справи статті він уточнив поняття об’єкта, повторюючи тезу Адама Камінського: це архів у всіх його аспектах: як форми адміністрування державним архівним фондом; як установи, яка виконує функції зберігання й наукового опрацювання документів державного архівного фонду; архівних документів архівної інформації. Разом ці аспекти, на його думку, становлять теоретичну сторону архівних досліджень (архівна теорія). Поряд із нею вченні виділив ще одну сторону - практичну (архівна практика).

Напрацювання польських архівістів у сфері теорії архівістики було узагальнив Богдан Ришевський. Аналізуючи доробок своїх попередників автор подав власне бачення об’єкта архівної науки, під яким розумів ді яльність архівів щодо архівних документів. Цей погляд знайшов підтвердження у підготовленій державною архівною службою оновленій версії словника архівної термінології. Подібне розуміння містить підручник професора Університету Миколая Коперника (Торунь, Республіка Польща) Галини Робутки, в якому об’єкт архівістики (що розуміється як галуз: діяльності архівів і одночасно - самостійна дисципліна) тлумачиться як накопичення, підготовка, опрацювання і удоступнення архівних ресурсів;

Множинність об’єкта архівознавства притаманна українському архівознавству 1990-х pp. Так, відомий учений, проф. Я. С. Калакура виділяє в якості об’єкта архівної науки систему архівних установ, документальні ресурси з паперовими та іншими носіями, органи управління архівами, науково-дослідні інститути, комплекси архівних документів, комплекси фондів.

У контексті сучасної парадигми зближення природничих та гуманітарних наук, коли інтегральність, використання здобутків інших систем наукового пізнання світу і самосвідомості людини, набуває значення ключової характеристики архівознавства, визначає об’єкт архівної науки Т.І. Хорхордіна. Вчена вбачає його подвійну природу: “архіви як системи сховИЩ документів та архіви як загальнонаукова основа самопізнання людства».

Загалом усі визначення об’єкта архівознавства висхідним пунктом мають архівний документ як найменший елемент, “електрон” у системі документальної пам’яті світу. Розширення меж об’єкта пов’язане з розвитком суспільства, новими формами інформації та засобів її репрезентації- Звісно, що об’єкт архівознавства не може залишатися статичним. Відтак до змісту об’єкта архівознавства є підстави відносити увесь спектр документальних інформаційних ресурсів незалежно від виду матеріальних носіїв інформації.

Щодо визначення предмета архівознавства в історіографії існують різні погляди, які можна охарактеризувати як комплексний та функціональний. Комплексний підхід притаманний, зокрема, творчості В. М. Автократова, що базується на прийнятій у наукознавстві тезі про існування двох рівнів предмета конкретних наук: емпіричного, безпосередньо пов’язаного з емпіричним об’єктом, та теоретичного, що включає концептуальне значення типу понять теорій, гіпотез тощо. Відтак учений розглядав предмет архівознавства як єдність двох складових: “емпіричної” та “теоретико-методологічної”. До емпіричної частини, що потребує постійного наукового забезпечення, він відносив архівне інформаційне середовище, яке складається з документної ретроспективної інформації, зосередженої в архівах (первинна інформація), та засобів архівного пошуку (вторинна інформація). Проте у такому формулюванні спостерігається деяке протиріччя - емпірична частина предмета архівознавства не лише “безпосередньо пов’язана з емпіричним об’єктом”, але фактично збігається з ним. Хоч В. М. Автократов “розводив” поняття: до предметної сфери він відносив “пофондовий зріз” документної ретроспективної інформації, окреслюючи на його підставі генеральну сукупність всіх фондів, що перебувають на державному зберіганні: а) Державний архівний фонд в оточенні “широкого контуру” документів відповідних міністерств і відомств (для цієї сукупності висунуто нову назву - Державний документальний фонд); б) сукупності фондів, що зберігаються у відповідях Державних архівах; в) фонд - основна класифікаційна й облікова одиниця архівознавства. Мережа евристичних каналів відповідає такій структурі і забезпечує співвідношення первинної і вторинної інформації в межах архівного інформаційного середовища: склад і зміст Державного Архівного фонду як генеральної сукупності відображається Центральним фондовим каталогом та загальним довідником, сукупність складу і змісту Фондів окремих архівів - путівниками і реєстрами фондів, каталогами, зміст окремих фондів - описами. Вразливість запропонованої В. М. Автократовим, у цілому логічної, структури полягала в тому, що від виходив із тодішньої архівної практики Радянського Союзу, уникаючи узагальнень світового рівня.

Теоретико-методологічна частина предмета, за концепцією В. М. Автократова, забезпечує розвиток теорії через дослідження генезису понятійного апарату, з’ясування закономірностей архівної науки, формулювання її основних принципів, продукування наукових ідей. У цій частим пріоритетного значення вчений надавав понятійному апарату у сенсі не лише понять, але й принципів, ідей, критеріїв та інших логічних одиниць знання, з огляду на те, що лише виокремлення, формулювання і пояснення основних принципів і понять предметної області сприяє розвитку теорії конкретної науки. Серед логічних одиниць знання він розрізняв власне архівознавчі (документна ретроспективна інформація, архівне інформаційне середовище, категорії фонду та фондоутворювача, у тому числі Державного архівного фонду, науково-інформаційна діяльністі в архівній справі тощо) та загальнонаукові (поняття системи, структури інформації, функції, моделі, знаку тощо).

Закономірностями архівознавства В. М. Автократов називав такі а) фондоутворення; б) постійне зростання в складі ДАФ документів “радянського періоду з відповідним зменшенням дореволюційних документів”; в) розподіл інформації. Універсальним характером учений “наділяв” закономірність фондоутворення, яка полягає в чистому вигляді в тому, що будь-яка організована діяльність суспільної системи типу “установа” супроводжується документостворенням і зумовлює формування генетично цілісного фонду документної інформації, що відображає структуру її діяльності. З огляду на відображення в цій закономірності ознак стійкш та істотно необхідних, він прогнозував переростання її в дисциплінарний закон. Ця закономірність тісно пов’язана з поняттям про походження документної ретроспективної інформації, проявами якого є парна категорія фонду та фондоутворювача, що відображає спільність походження документів, принцип походження і неподільності фонду тощо. При цьому дещо “за межами” закономірності залишалися документи особового походження, які вчений вважав однією зі складових структури об’єкта архівознавства. Хоч, зважаючи на думку В. М. Автократова про те, що “особове документування нерідко також переростає у фондоутворення”» можна припустити, що специфіка цього типу ретроспективної документної інформації врахована під час формулювання закономірності.

Дві інші названі закономірності відображають властивості такої важливої архівознавчої категорії як Державний архівний фонд. Ідеться про постійне збільшення в складі ДАФ питомої ваги документів радянського періоду з відповідним зменшенням документів дореволюційного періоду. В цьому випадку можна помітити деяку суперечливість з огляду на сформульовану вченим таку специфічну ознаку архівного інформаційного Середовища як здатність до постійного зростання без витіснення “старої” інформації. Слід враховувати час створення праці В. М. Автократова (1970-ті - 1982), коли найновішим пластом архівної інформації в складі ДАФ могли бути лише документи радянського періоду та “дореволюційні документи” розумілися, як документи утворені до жовтневих подій 1917 Р- Однак сучасне розуміння такої закономірності може бути значно ширшим: як постійне поповнення сукупної архівної спадщини держави документами новітнього періоду на науково обґрунтованих засадах (теорія й практика експертизи цінності).

Тісно пов’язана з цією закономірністю тенденція розподілу інформації, яка полягає в наявності певної відповідності між структурою суспільства та історичного процесу його розвитку, що розглядається через призму фондоутворювачів, і розподілом документів у складі ДАФ, котра сягає сфери фондоутворення, принципів централізації архівної справи й узгоджується зі структурою державного зберігання. В цій закономірності В. М. Автократов не убачав універсального характеру, хоч і зауважував її вплив на організаційну модель системи архівних установ та їх профілювання.

Серед основних принципів архівознавства В. М. Автократов виокремлював принципи історизму, всебічності у вивченні явищ і фактів, централізації архівної справи. Зокрема, принцип історизму в архівознавстві він розглядав як вимогу оцінювати об’єкт і предмет дослідження в якості результату і в певному сенсі етапу його розвитку, вивчати умови документування реалій історичної дійсності, брати до уваги походження документів, минулі стани архівного інформаційного середовища, рівень розвитку архівознавчої думки та суспільні умови розвитку архівної справи. Суто архівознавчою формою цього принципу вчений вважав принцип походження, пов’язаний із поняттям походження, фонду та фондоутворювача. Проявами принципів всебічності та комплексності, орієнтованих на врахування під час дослідження всіх функцій архівної справи, він називав окремі архівознавчі теорії, зокрема, всебічність оцінок в експертизі Цінності документів.

Принцип централізації архівної справи вчений вважав організаційно- правовою засадою архівного законодавства і пов’язував його з “ленінським декретом” від і червня 1918 р. Цей принцип передбачав державну власність на документи, наявність Державного архівного фонду, цілісної мережі державних установ і спільного порядку їх комплектування, централізованої системи органів управління архівною справою. У формулювання такого принципу, теоретичний зміст якого простежується через

Науково-організаційні аспекти, так само відчуваються вимоги часу написання праці і її конкретні прояви на прикладі однієї країни, хоч принцип централізації архівної справи в різні часи виявлявся в різних країнах (вперше впроваджений у Франції відомим законом Конвенту 7 месидора 2-го року (25 червня 1794 р.)) й істотно впливав на формування моделі організації архівної справи.

До логічних одиниць предмета архівознавства В. М. Автократу відносив також ідеї, на підставі яких надалі можуть розвиватися наукові принципи й закони. Такими продуктивними ідеями, за його спостереженнями, є завдання досягнення повноти документної інформації що зберігається, при мінімальному фізичному обсязі документів, які приймаються на державне зберігання; ідея диференційованого підходе до описування документів, ідея централізації архівної справи (що згодом переросла в принцип), ідея Державного архівного фонду.

Істотні зауваження вченого щодо розуміння поняття “наукова інформаційна діяльність” в архівній справі, запозиченого з інформатикі в 1970-х pp., торкалися необґрунтованого звуження поняття до роботи зі створення, удосконалення і видання довідкового апарату архівів. На думку В. М. Автократова, теоретичний зміст цього поняття охоплює пошук (у тому числі - описування) та використання ретроспективної інформації й досліджується теорією описування або теорією використання.

Головну мету теорії архівознавства вчений вбачав у створенні інструментів боротьби з утратами архівної інформації на всіх етапах роботи з архівними документами. При цьому він розрізняв загальну теорію архівознавства, покликану дослідити теоретичні основи архівознавства, створити можливість його цілісного бачення, і окремі теорії: експертизи цінності, описування тощо. Безпосереднім предметом загальної теорії архівознавства В. М. Автократов вважав теоретичне ядро архівознавства,; його фундаментальні положення, що поширюються на всю наукову дисципліну. Без вирішення загальнотеоретичних проблем він уважав неможливим досягти мети в розвитку окремих теорій.

Інтерес має і аналіз запозичених архівознавчою теорією загально- наукових логічних одиниць. Найпоширенішим у архівознавстві В. М. Автократов вважав джерелознавчий підхід, який актуалізує чинник походження, дає підстави для побудови гносеологічного ланцюга: факт-подія - процес документування (зафіксована подія) - документ (доджерело) - документ (джерело) - факт-знання про подію (науковий факт) і полягає у високих ціннісних уявленнях про непересічне значення документної ретроспективної інформації, виключаючи утилітарно-прагматичне ставлення до неї.

В основу інформаційного підходу в архівознавстві, на думку вченого, покладено розуміння процесу передавання інформації як одного з найважливіших інформаційних процесів та таких обов’язкових компонентів всіх процесів інформаційної взаємодії як джерело інформації, реципієнт; інформації, канал зв’язку.

Системно-структурний підхід в архівознавстві орієнтований на дослідження сформованих апаратами управління документних комплексів х урахуванням їхніх системних зв’язків та структурної взаємоорієнтованості.

До важливих підходів архівознавства В. М. Автократов відносив також функціональний, що сприяє дослідженню архівних фондів, в інформації яких неухильно простежується відображення функцій фондоутворювача, та можливісний, що дозволяє передбачити можливість актуалізації ретроспективної інформації.

Таким чином, предмет архівознавства розумівся ученим як складний і багатоаспектний, що становить собою сукупність емпіричної частини (архівного інформаційного середовища в єдності з пошуковими засобами) та теоретико-методологічної частини (понятійний апарат, закономірності становлення й розвитку архівної справи, принципи, методи та наукові підходи роботи з архівною інформацією, наукові засади створення системи інформації про зміст документів). Однак, чіткість його формулювання дещо поступається виваженому новаторському розумінню об’єкта архівознавства, запровадженому В. М. Автократовим до наукового обігу. Зосередження в теоретико-методологічній частині предмета в теоретичній праці (практично єдиній на той час у світовій архівознавчій думці) лише на радянських/російських тенденціях (центральне ядро ОРД, відлікова точка централізації архівної справи, склад Державного архівного фонду тощо) дещо звужували його межі. Оригінальність поглядів ученого виявилася, передусім, у формулюванні та обґрунтуванні змісту понять “документна ретроспективна інформація” та “архівне інформаційне середовище”, навколо яких він розвинув новаторську для 1970-х pp. теорію - “систему Автократова”, що здійснила вплив не лише на розвиток архівознавства, але й документознавства, джерелознавства, археографії тощо.

Дещо вужчим, але досить близьким до “автократівського” видається Розуміння предмета архівознавства польськими науковцями. Так, К. Арламовський виділив із точки зору предмета архівістики такі її підрозділи, як архівна теорія, архівна практика, архівне право, архівна техніка. Архівна теорія вивчала архівну термінологію, методи архівних досліджень, відношення архівів до інших закладів документації (бібліотеки та музеї), принципи оцінювання документів, історію архівної теорії й практики.

Історія архівістики як окремої наукової дисципліни, на думку вченого, мала становити предмет вивчення історії науки. Архівна практика повинна була займатися методичними проблемами, пов’язаними зі збиранням, зберіганням, опрацюванням і використанням архівних документів. Архівне право охоплювало таке коло проблем: архівне законодавство, правовий захист архівів та їхніх документів, право власності на архівні документи, їх використання й розповсюдження, правовий статус і їх повноваження. Архівна техніка вивчає проблеми будівництва, утримання й оснащення архівних будівель, функціонування лабораторії в архівах, реставрації й консервації архівних документів. Саму архівістику Арламовський вважав окремою наукою.

Комплексністю уявлень про предмет архівознавства позначені й праці українських науковців. При цьому очевидною є тенденція до розширення його елементів. Так, наприкінці 1990-х pp. зміст предмета архівознавства проф. Я. С. Калакура поширював на “тенденції та закономірное становлення та розвитку архівної справи, наукові принципи роботи з документами, експертизи їх цінності, класифікації, відбору для зберігання, технології опрацювання та організації користування архівним] документами”118. Впродовж наступного десятиліття під впливом розвиті інформаційного суспільства, зміни суспільної ролі архівів та посилен уваги до етичних моментів у діяльності архівістів було включено та: елементи, як “формування взаємозв’язку на рівні “архіви - суспільство! (здатність архівів задовольняти інформаційні запити, рейтинг архівів у суспільстві, вплив ідеології на діяльність архівів, якісно-кількісні характиристики втрат архівних документів), функціонування архівної інформації в мікро- (стосовно інформаційних потреб людини) та макропросторі (стосовно інформаційних потреб суспільства/світової спільноти), етика архівної діяльності”.

На думку В. В. Федосова, з точки зору теорії архівознавства в якості його предмета можуть виступати теоретичні проблеми документостворення, архівного інформаційного середовища, наукові принципи роботи з документами, закономірності відбору, зберігання, використання архівних документів, визначення і аналіз сутності понять у архівознавстві, питання! економіки архівної справи. Водночас науковець передбачав перспективу розвитку уявлень про предмет архівознавства, пов’язуючи її насамперед із розвитком інформаційних технологій та розширенням ролі архівів у сучасному суспільстві.

Прикладом функціонального підходу до визначення предмета архівознавства можна вважати погляди Б. Ришевського, який предметом архівістики розумів функції, які архіви виконують стосовно архівних документів, а саме їх збирання, опрацювання, зберігання і використання.

Подібну позицію можна зустріти в сучасних російських підручниках з архівознавства (“предмет - класифікація документів, зберігання документів опрацювання, систематизація документів і створення баз даних”). Загалом у науковій літературі до предмета архівознавства включають принципи і методи наукової роботи з документами, способи їх зберігання створення системи інформації про зміст документів, організацію їх всебічного використання, закономірності становлення і розвитку архівної справи - Як свідчать праці теоретиків архівознавства, суспільний прогрес спонукає до систематичного перегляду й уточнення багатьох методологічних питань архівної науки, в тому числі - її об’єкта і предмета.