Інтелектуальна власність і компютерне авторське право

1.2. Поняття інтелектуальної власності та система її правової охорони

Поняття інтелектуальної власності

У сучасному світі інтелектуальна, творча діяльність набуває дедалі більшого значення у найрізноманітніших сферах людської діяльності. Від того, наскільки значним є інтелектуальний потенціал суспільства і рівень його культурного розвитку, залежить успіх розв’язання посталих перед ним економічних проблем.

Наука, культура і техніка можуть динамічно розвиватися лише за наявності відповідних умов, до яких належить і правове закріплення певних правил використання результатів інтелектуальної діяльності — творів літератури, мистецтва і науки, винаходів, корисних моделей, промислових зразків та інших об’єктів інтелектуальної власності.

Нині намітилися два основних підходи до поняття, що розглядається. Одні вчені вітають закріплення в законі цього поняття і не вбачають у використанні законодавцем терміну «інтелектуальна власність» жодних елементів ненаукового підходу. На думку інших, цей термін є по суті неточним і ненауковим, у зв’язку з чим і не повинен застосовуватися в правових нормах, що мають практичну спрямованість.

Походження виразу «інтелектуальна власність» звичайно пов’язують з французьким законодавством кінця XVIII ст. і, зокрема, з теорією природного права, яка набула свого найбільш послідовного розвитку у працях французьких філософів-просвітителів (Вольтера, Дідро, Гельвеція, Гольбаха, Руссо) і згідно з якою право творця будь- якого творчого результату, хай то буде літературний твір або винахід, є його невід’ємним природним правом, виникає з самої природи творчої діяльності «й існує незалежно від визнання» цього права державною владою. У вступній частині до французького патентного закону від 7 січня 1791 р. відзначалося, що «будь-яка нова ідея, проголошення і здійснення якої може бути корисним для суспільства, належить тому, хто її створив, і було б обмеженням прав людини не розглядати новий промисловий винахід як власність його творця».

Під «власністю», в звичайному значенні цього слова, розуміють суспільні відносини, що історично склалися, щодо привласнення або розподілу речей, матеріальних предметів, які й є об’єктами власності.

Найважливішою характеристикою власності є те, що її власник може використати свою власність так, як він бажає, і ніхто інший не може законним чином використати його власність без його дозволу. Законодавче врегулювання таких економічних відносин утворює «право власності», яке авторитетом держави гарантує відповідне привласнення речей.

Розуміння власності як майнових відносин, що дають відповідь на питання «Чия це річ?», характерно для більшості країн континентальної Європи. Однак існують принципові відмінності між матеріальними і нематеріальними продуктами інтелектуальної діяльності як об’єктами привласнення.

Матеріальну річ можна фізично захопити і утримувати, тобто встановити над нею фізичне панування, що і називається володінням. Володіння річчю — необхідна передумова користування цією річчю, і розпоряджатися річчю може тільки той, хто нею володіє.

Інтелект речей не виробляє, і тому результати інтелектуальної діяльності не є об’єктами відносин власності у класичному розумінні.

Неможливо встановити фізичне панування над ідеєю, твором науки літератури, мистецтва, винаходом та іншими результатами інтелектуальної праці; ними не можна володіти, однак їх можна використати одночасно в різних місцях і різними особами, чого не можна робити з матеріальною річчю. Не будучи в чиємусь володінні, результат інтелектуальної діяльності економічно ніби і не належить нікому, не має «природного» власника.

У загальновживаному розумінні «інтелектуальна власність» — це права на результати розумової діяльності людини в науковій, художній, виробничій та інших сферах, які є об’єктом цивільно-правових відносин у частині права кожного володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, які, будучи благом нематеріальним, зберігаються за його творцями і можуть використовуватися іншими особами лише за узгодженням з ними, крім випадків, зазначених у законі. При цьому процес інтелектуальної діяльності як такої (за винятком організаційних, майнових та інших передумов творчої праці) право не регулює. Лише після завершення процесу творчості створенням нових результатів у сфері науки, техніки, літератури і мистецтва вступають у дію норми цивільного права, що забезпечують суспільне визнання відповідного об’єкта, встановлюють його правовий режим, а також охорону прав і законних інтересів його творця. Самі ж об’єкти інтелектуальної власності не є об’єктами майнових прав. Будь-який винахід (корисна модель, промисловий зразок тощо) —- це розв’язок задачі, розкриття суті нового об’єкта техніки, яке стає товаром лише тоді, коли воно має споживчу вартість.

Інтелектуальна власність має подвійну природу. Право, що виникає у творця на досягнутий результат інтелектуальної, творчої діяльності, подібне до права власності, яке виявляється в особи, працею якої створено матеріальну річ. Право на результат творчої діяльності забезпечує його господарю виняткову можливість розпоряджатися цим результатом на свій розсуд з усуненням третіх осіб від втручання у виняткову сферу правоволодіння, може передаватися іншим особам (або надавати дозвіл на його використання) і за цілим рядом ознак належить до майнових прав і справді подібне до права власності.

Паралельно з економічним привласненням результатів інтелектуальної праці існують відносини духовного привласнення, які дістають юридичне вираження у праві авторства. Автор володіє сукупністю особистих немайнових (моральних) прав, які не можуть відчужуватися від їх власника внаслідок самої їх природи. І якщо у відносинах економічного привласнення визначається «Кому дозволено використати даний твір промисловим або комерційним чином? », то у відносинах духовного привласнення міститься відповідь на питання « Хто творець цього твору? ».

Майнові та особисті права взаємопов’язані і якнайтісніше переплетені, тобто утворюють нерозривну єдність. Цей зв’язок виявляється в тому, що внаслідок використання об’єктів інтелектуальної власності з’являються матеріальні об’єкти, тобто майно і право власності на нього.

У 1967 р. у Стокгольмі було підписано Конвенцію, що засновувала Всесвітню організацію інтелектуальної власності (ВОІВ), відповідно до якої до інтелектуальної власності належать права на:

літературні, художні та наукові твори;
виконавську діяльність артистів, звукозапис, радіо- і телевізійні передачі;
винаходи в усіх сферах людської діяльності;
наукові відкриття;
промислові зразки;
товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування і комерційні позначення;
захист від недобросовісної конкуренції;
а також усі інші права, що належать до інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній і художній сферах.

На членів ВОІВ не покладається зобов’язання забезпечити у своїх країнах охорону всіх перелічених у названій Конвенції прав, і вони самі визначають коло об’єктів інтелектуальної власності, що охороняються.

Крім того, перелік конкретних видів виняткових прав, що міститься у Конвенції, має приблизний характер і може бути доповнений іншими результатами інтелектуальної діяльності, в тому числі і такими, які нерідко становлять велику комерційну цінність, як, наприклад, секрети виробництва (ноу-хау).

Засоби індивідуалізації юридичних осіб, продукція, роботи і послуги (знаки для товарів і послуг, фірмові найменування тощо) також не є результатами творчої праці. Оскільки правовласникам зазначених об’єктів гарантується виняткове право на їх використання, то правовий режим таких об’єктів по ряду моментів прирівнюється до режиму результатів інтелектуальної діяльності і вони також включаються до поняття «інтелектуальна власність».

Іншими словами, вираз «інтелектуальна власність» за своєю суттю не більший ніж вираз «логічна абстракція», що використовується в ряді міжнародних конвенцій, у законодавстві, у науковій літературі та в практиці багатьох країн для позначення сукупності виняткових прав на результати інтелектуальної і, передусім, творчої діяльності, а також на прирівняні до них за правовим режимом засоби індивідуалізації юридичних осіб, продукцію, роботи і послуги.

Основні інститути права інтелектуальної власності

Інтелектуальна власність представлена трьома самостійними інститутами, які утворюють відповідно авторське право і суміжні права, право на об’єкти промислової власності і право на нетрадиційні об’єкти інтелектуальної власності.

Авторським правом і суміжними правами регулюються відносини, які виникають у зв’язку зі створенням і використанням літературних, музичних і художніх творів, витворів кінематографії, а також наукових праць, серед яких необхідно виділити програми для ЕОМ і бази даних. Англійською мовою авторське право позначається терміном «копірайт» (copyright) . Значення цього терміна полягає в тому, що тільки автор твору або його правонаступник має право дати дозвіл на виготовлення копій твору, наприклад, книжки чи кінофільму.

Авторське право і суміжні права повинні сприяти створенню умов для заняття творчою працею, забезпечувати правове визнання та охорону досягнутих творчих результатів, закріплення за авторами прав на використання створених ними творів та отримання доходів тощо. Основними завданнями авторського права і суміжних прав називають стимулювання творчої активності авторів творів літератури, мистецтва, науки і створення умов для широкого використання цих творів в інтересах суспільства, оскільки підвищення рівня охорони прав авторів ні в якому разі не повинно перешкоджати використанню їх творів з метою освіти і просвіти або бути перешкодою у прагненні якнайширшої аудиторії читачів, глядачів, слухачів ознайомитися з ними.

До основних принципів авторського права і суміжних прав належать:

1. Свобода творчості.

Забезпечуючи свободу творчості, авторське право і суміжні права охороняють усі твори науки, літератури і мистецтва незалежно від їх призначення, переваг і способу вираження. З цією метою закон не обмежує коло творів, що охороняються, яким-небудь переліком. Автори творів вільні у виборі теми, сюжету, жанру і форми втілення створюваних ними художніх образів, і самостійно вирішують питання про випуск свого твору в світ, надання твору остаточної форми тощо.

2. Невідчужуваність особистих немайнових прав автора.

Особисті немайнові права (право авторства, право на авторське

ім’я, право на захист репутації автора тощо) зберігаються за автором навіть у тих випадках, коли твір створено в порядку виконання службового завдання.

3. Принцип свободи авторського договору.

Не може вважатися нормальним жорстке нормативне закріплення правил, що детально регламентують відносини авторів і користувачів творів, які в принципі повинні визначатися вільним волевиявленням самих сторін.

4. Поєднання особистих інтересів автора з інтересами суспільства.

Визначення розумних меж монопольного права автора на використання створеного ним твору є однією з головних проблем авторського права. Суспільство рівною мірою зацікавлене як у вільному доступі до створених своїми громадянами творів, так і в тому, щоб створювані твори ефективно охоронялися нормами авторського права і суміжних прав.

Суміжними правами (правами, суміжними з копірайтом) називають права на такі об’єкти як: виконавська діяльність артистів, фонограми, постановки, передачі організацій ефірного і кабельногс мовлення тощо. Об’єднання в єдиному інституті двох зазначених груп правових норм пояснюється тісною взаємозалежністю виникнення і здійснення суміжних прав і прав авторів створених творів, а також урегульованістю відповідних відносин єдиним законом.

Промислова власність є частиною інтелектуальної власності і безпосередньо стосується творів людини у будь-якій сфері її діяльності. Об’єктами промислової власності є винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, фірмові найменування, географічні вказівки походження товарів тощо.

Вираз «промислова власність» досить умовний, оскільки безпосередньо у промисловості застосовують в основному винаходи, корисні моделі та промислові зразки, які на відміну від сфери матеріального виробництва (товари, промислова продукція) об’єктивуються в описах, розрахунках, кресленнях, що можуть бути тиражовані та передані у промислове виробництво. Знаки для товарів і послуг, фірмові найменування, географічні вказівки походження товарів, що відносяться до об’єктів промислової власності, становлять інтерес передусім для комерційних цілей. Термін «промислова власність» використовують тому, то винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг тощо, оцінюються передусім з позицій промислової значущості, економічної ефективності, отримання прибутку під час їх використання у виробничій діяльності.

Право на об’єкти промислової власності регулює майнові, а також пов’язані з ними немайнові відносини, які виникають у зв’язку зі створенням і використанням винаходів, корисних моделей і промислових зразків, що також, як і твори науки, літератури і мистецтва, являють собою результати інтелектуальної, творчої діяльності. Однак, якщо у творах науки, літератури і мистецтва основна цінність і предмет правової охорони — їх художня форма і мова, які відображають їхню оригінальність, то в об’єктах патентного права цінність становить сам зміст тих рішень, які відшукані авторами. На відміну від форми авторського твору, яка фактично неповторна і може бути лише запозичена, рішення як продукт, спосіб або зовнішній вигляд виробу може бути розроблено незалежно від його першого творця й іншими особами.

До основних принципів патентного права належать:

І. Надання охорони лише тим розробкам, які в офіційному порядку визнані патенто спроможними винаходами, корисними моделями і промисловими зразками.

Дотримання формальностей, пов’язаних з офіційним визнанням патентоспроможності розробки, є обов’язковою умовою охорони. До них належать надання охорони тільки тим розробкам, які володіють новизною, необхідність розкриття суті рішення як умова надання охорони, об’єктивна повторюваність тих рішень, які охороняються патентним правом тощо.

На державне визнання й охорону своїх прав можуть претендувати тільки ті заявники, які першими подали правильно оформлену заявку на видачу патенту.

2. Визнання за власником патенту виняткового права на використання запатентованого об´єкта.

Тільки власник патенту може виготовляти, застосовувати, ввозити, продавати або іншим чином вводити в обіг запатентований об’єкт промислової власності. На всіх інших осіб покладається пасивний обов’язок стримуватися від порушення прав власника патенту. Будь-яке не санкціоноване договором або законом вторгнення у виняткову сферу власника патенту повинно припинятися, а на порушника накладатися передбачені законом санкції.

3. Надання охорони передусім справжнім авторам винаходів, корисних моделей і промислових зразків.

У разі подання заявки на видачу патенту особою, яка не є автором об’єкта промислової власності, ця особа повинна подати докази, які підтверджують її право на подання заявки. Саме справжнім авторам надається можливість отримати патент і стати власником патенту. Якщо згідно із законом право на отримання патенту має інша особа (наприклад, роботодавець автора), закон гарантує отримання авторами винагороди, пропорційної економічній цінності відповідного об’єкта, або іншій вигоді, отриманій роботодавцем від його використання. При цьому за авторами у всіх випадках визнаються особисті немайнові права на створені ними об’єкти промислової власності, які є безстроковими і невідчужуваними.

4. Дотримання розумного балансу інтересів власника патен ту та інтересів суспільства.

Зважений баланс інтересів патентовласника і суспільства відображають вилучення зі сфери патентної монополії, продиктовані суспільними потребами (разове виготовлення ліків в аптеках за рецептами лікаря, проведення наукового експерименту тощо).

Важливим елементом ринкової економіки є індивідуалізація підприємців, а також виробленої ними продукції, виконаних робіт і послуг (знаки для товарів і послуг, фірмові найменування тощо). Причому охорона інтересів власників виняткових прав на ці об’єкти заснована на дещо інших принципах, ніж охорона прав власників патентів. Законодавство не розглядає названі об’єкти як результати творчої діяльності і не визнає за їх конкретними авторами якихосі особливих прав.

Знак для товарів і послуг, яким маркуються товари, що вироб ллються, і послуги, що надаються, і який є візитною карткою під приємства, зобов’язує підприємство дорожити своєю репутацією . постійно дбати про підвищення якості продукції, що випускається, оскільки поряд з відмітною функцією товарний знак формує у споживачів певне уявлення про якість продукції, що придбавається. Оскільки знак для товарів і послуг сприяє просуванню на ринок товарів, що маркуються ним, однією з його важливих функцій є реклама виробів, що випускаються. Він є активною зв’язувальною ланкою між виготівником і споживачем. І, нарешті, знак для товарів і послуг застосовується для захисту продукції, що випускається, віл недобросовісної конкуренції на ринку.

Аналогічні функції виконує і географічна вказівка походження товару. Позначення товару географічною вказівкою місця його походження слугує гарантією наявності в товарі особливих неповторних властивостей, зумовлених місцем його виробництва.

Фірмове найменування, що є комерційним ім’ям підприємця, нерозривно пов’язане з його діловою репутацією. Фірмове найменування, що стало популярним у споживачів і користується довірою у ділових партнерів, приносить підприємцеві заслужену повагу в суспільстві і визнання його заслуг.

Названі складові — авторське право і суміжні права, а також промислова власність не вичерпують собою всього змісту поняття «інтелектуальна власність». Крім традиційних об’єктів, що охороняються авторським правом і суміжними правами, а також правом промислової власності, правовій охороні підлягають чимало результатів інтелектуальної діяльності, як, наприклад, сорти рослин, топографії інтегральних мікросхем, комерційна таємниця (секрети виробництва, зокрема ноу-хау) тощо. їх відносять до нетрадиційних об’єктів інтелектуальної власності, оскільки вони є, як правило, результатами творчої діяльності людини.

І, нарешті, потрібно чітко розрізняти винаходи і наукові відкриття. Відповідно до Женевського договору про міжнародну реєстрацію наукових відкриттів (1978) наукове відкриття — це визнання явищ, властивостей або законів матеріального світу, які досі не були пізнані і не допускали перевірки, а винаходи — це лише нові розв’язки окремих задач, які ґрунтуються на властивостях або законах матеріального світу. Винахід передбачає нове використання згаданих властивостей або законів, пізнаних одночасно з винаходом або раніше. В іншому випадку він не міг би матеріально застосовуватися. Враховуючи, що жодне національне законодавство і жоден міжнародний договір не дають будь-якого права на власність стосовно наукових відкриттів, є думка, що, наукові відкриття не повинні згадуватися серед об’єктів інтелектуальної власності.