Архівознавство: методологічні засади та історія розвитку
1.1. Поняття про архівознавство як науку: генеза змісту
Для розуміння сутності архівознавства як науки, конституювання якої на теренах Європи традиційно пов’язують із кінцем XIX - початком XX ст., а в Північній Америці - з другим десятиліттям XX ст., важливе значення має порівняльний аналіз змісту його дефініції в історичному розвитку. Видається доцільним задля цього звернутися до праць найяскравіших представників світової архівознавчої думки, що репрезентують своєрідну класику зарубіжної та української архівної науки.
В історіографії архівознавства переважає думка про те, що термін “архівна наука” з’явився на початку XIX ст. Вважають, що його запровадив до наукового обігу архіваріус Домського собору баварського міста Вюрцбурга Йозеф Антон Err (Josef Anton Oegg, 1762-1818) у праці “Теоретичні ідеї архівознавства” (“Ideen einer Theorie der Archivwissenschaft”, 1804). Як справедливо зазначив відомий російський учений Є. В. Старостін, на той час “було підготовлено ґрунт для об’єднання розрізнених відомостей про архівну працю в одну наукову галузь знань”. Це засвідчували практичні посібники з питань організації архівів та класифікації архівних документів, видання про архіви та реєстратури, бібліографічні переліки праць про архівні проблеми Якоба фон Раммінгена (Jacob von Rammingen), Балтазара Боніфація (Balthassaris Bonifacii), Якоба Бернара Мультця фон Обершонфельда (Jacob Bernhard Multz von Oberschonfeld), Якоба Венкера (Jacobo Wenckero), Георга Аебтліна (Georg Aebbtlin), П’єра Каміля Лемуана (Pierre Camille Le Moine), Філіппа Ернста Шпісса (Philipp Ernst Spiess), Карла Фридриха Бернарда Цінкер- нагеля (Karl Friedrich Bernhard Zinkernagel), учених бенедиктинців конгрегації Св. Мауруса та ін., що побачили світ упродовж XVII-XVIII ст. у європейських країнах. Слід зауважити, що до того фахівці вже послуговувалися терміном “registraturwissenschaft” (тобто, “наука про реєстратури”), який увійшов до професійної лексики завдяки, зокрема, виданим у Франкфурті й Лейпцігу працям “Anleitung zur Registraturwissenschaft und von den Registratoribus” (1764) та “Registraturwissenschaft” (1765) Філіппа Вільгельма Людвіга Фледта, підручнику “Lerhbuche von der Archiv und Registraturwissenschaft” (1797) професора Гьоннера та заснованому в баварському м. Бамберзі журналу “архівної та реєстратурної науки” (“Zeitschrift fur Archives und Registraturwissenschaft”), редагованому архівістом Паулем Естреррайхером та співробітником реєстратури (обер- реєстратором) Георгом Фердинандом Деллінгером. Як відомо, поняття “реєстратура” склалося в Німеччині та Скандинавських країнах у XV- XVI ст. і означало сховище регестів, тобто, упорядкованих за абеткою книг офіційних або приватних записів, переважно вихідних документів, що трансформувалося в структурну частину установи, яка зберігала вхідні і вихідні документи, а надалі - в архів діючої установи. Відтак, термін “наука про реєстратури” чи “реєстратурна наука” походив від слова “реєстратура”, що засвідчують сучасні науково-довідкові публікації: “Сукупність правил, що відносяться до сутності реєстратур, називається наукою про реєстратури” (“Die Gesamtheit der auf das Registrantenwesen bezuglichen Regeln heifit Registraturwissenschaft”)6. Тісний зв’язок реєстратури з архівом закладав підґрунтя для зародження в німецькому архівознавстві реєстратур-принципу. Словотвір термінів “наука про реєстратури” та “наука про архіви”, що становлять собою двокореневі іменники з другим коренем “-наук-” (“-Wissenschaft”) та відповідно першими коренями: “реєстратур-” (“Registratur-”) та “архів-” (“Archiv-”), доволі прозорий і традиційний - безсполучникове об’єднання двох коренів. Є підстави вважати, що Й. А. Егг лише “легалізував” термін і дав йому тлумачення, оскільки той уже існував із 1760-х років (порівняймо: “Lerhbiiche von der Archiv und Registraturwissenschaft”, “Zeitschrift fiir Archives und Registraturwissenschaft”). Отже, можна вважати, що термін “архівна наука” виник у другій половині XVIII ст. у Німеччині за аналогією до терміна “наука проЙ. А. Егг пов’язував виникнення архівної теорії з науковими успіхами дипломатики і констатував виокремлення із неї нової дисципліни, “яка б могла називатися архівною наукою” (“...derfelben der Name der Archivwissenschaft beygeleget verden konne”). Загальну теорію архівознавства він розумів як учення про те, “як зберігати та упорядковувати документальні зібрання” (“Die ganze Theorie der Archivwissenschaft, in so feme folge als Lehre - eine Sammlung von Urkunden zu bewahren und in Ordnung zu erhalten”). У зв’язку з тлумаченням змісту архівної науки він розглядав - як ключові - поняття про архів, його облаштування та завдання. Окремим її підрозділом (“теорія практики”) автор вважав “архівну техніку” (“Archivtechnik”), покликану вивчати й удосконалювати методи архівної роботи. Незабаром у німецькому архівознавстві цей підрозділ отримав назву “Archivkunde” зі збереженням практично того самого значення.
Незадовго після праці німецького архівіста термін “архівна наука” з’явився на теренах тодішньої Російської імперії. У квітні 1820 р. без тлумачення змісту його використав автор однієї з перших російських концепцій архівної реформи, правознавець і архівіст, дійсний статський радник, старший член ради Комісії зі складання законів барон Густав Андрійович Розенкампф (1764-1831). У поданому ним рапорті щодо Плана о приведении в лучшее устройство архивов вообще” управителю Комісії зі складання законів В. П. Лопухіну йшлося про необхідність определить сведущих людей, кои бы могли усовершенствовать себя в так называемой архивной науке” для організації архівної справи відповідно до європейських стандартів, створення архівних реєстрів різного типу тощо. Посилання в рапорті на “квітуче”, “відповідне з їхньою метою
становище” архівів у Франції, Англії, Німеччині свідчило про належну ознайомленість барона Розенкампфа з розвитком архівної справи в Європі, а також із працями німецьких науковців у цій царині. Відтак, очевидно, за аналогією до німецького терміна він використав словосполучення “архівна наука” (в російському перекладі) для визначення кола знань, необхідних архівістові задля “кращого облаштування архівів”. Навряд чи мав на меті автор проекту з’ясовувати зміст і завдання цієї “архівної науки” та давати її визначення, а також про потребу забезпечення архівів спеціально підготовленими співробітниками. Йшлося швидше про специфіку фахових знань та особливість професії архівіста. Однак, не можна не погодитися із зауваженням відомої російської дослідниці Т. І. Хорхордіної, що в цьому документі поняття “архівна наука” в Росії було згадано вперше.
Про активне запровадження до наукового обігу поняття “архівна наука” в Німеччині свідчила хоча б праця Ф. Й. Бранда “Архівна наука або керівництво до прочитання старих латинських і німецьких рукописів і документів: з 30 літографічними відтисками старих шрифтів і печаток на 12 дошках” (1854). Попри очевидний прикладний аспект, це був у світовому вимірі наступний крок у розвитку змісту поняття.
Незабаром воно з’явилося у працях відомого російського історика, юриста, археографа, управителя Московського архіву Міністерства і юстиції, фундатора Петербурзького археологічного інституту сенатора І Миколи Васильовича Калачова (1819-1885). У російській історичній науці саме з його виступом на тему “Архіви” на Першому археологічному І з’їзді в Москві (1869) переважно пов’язують виникнення архівознавства j в Росії. Предмет “Засади науки про архіви” (“Основы науки об архивах”), що входив до навчального плану, створеного на взірець методичної документації паризької Школи хартій, Петербурзького археологічного інституту. План ознайомлював слухачів із комплексом “допоміжних” історичних дисциплін (у тому числі - з архівною наукою). Спершу його викладав М. В. Калачов, а після смерті фундатора - юрист-правознавець та історик-архівіст, проф. Іван Юхимович Андреєвський (1831-1891), який також очолив інститут і кафедру архівознавства. Перу останнього належить перша російська праця з архівознавства - “Наука об архивах” (СПб., 1887), видана як текст читаного ним упродовж 1885-1887 pp. курсу j лекцій у ПАЇ. Його ж статтю про архівознавство (“Архивоведение или Наука об архивах”) було опубліковано у другому томі Енциклопедичного словника Ф. А. Брокгауза та І. А. Ефрона (1890), загальну редакцію якого вчений очолював упродовж двох останніх років свого життя (1890-1891). Стверджуючи, що часом конституювання науки про архіви можна вважати XVIII століття, І. Ю. Андреєвський вважав рушійним чинником цього процесу практичну потребу в упорядкуванні збережених у численних архівах Європи середньовічних актів і відповідному розробленні засад дипломатики, палеографії, класифікації та описування архівних документів. Термін “архівознавство” він розглядав як синонім терміна “наука про архіви” і визначав її основний зміст через триєдине завдання: “і) доставить всем категориям архивов путем научного разъяснения их существа и значения, единство и цельность; 2) привести их к положению учреждений международных или всемирных, посредством разъяснения методов пользования ими и установления сношений между центральными управлениями исторических архивов различных государств. Та часть науки об архивах, которая разъясняет эти две задачи, в немецкой литературе носит название архивной науки в тесном смысле (Archivwissenschaft); 3) изложить главнейшие основы правильного, удобного устройства того или другого архива и наилучших методов хранения актов, составления инвентаря, описей и т. п. Эта часть архивной науки, в отличие от первой, в немецкой литературе называется “Archivkunde”. Но как все три задачи находятся в теснейшей внутренней связи, то и обе части этой науки составляют одно нераздельное целое - Науку об архивах”. При цьому для німецьких термінів він не пропонував російських аналогів. Відтак, в оперуванні автором російськими і німецькими термінами простежувалася певна непослідовність. Вона полягала насамперед у тому, що назвавши свою статтю “Архивоведение (тобто, нім. Archivwissenschaft. -1. М.) или наука об архивах” проф. Андреєвський виокремив у науці про архіви дві частини: “теоретико-методичну” - “Archivwissenschaft”, “практичну” - “Archivkunde”, причому, термін, що визначав ціле, співпадав із терміном, яким визначалася частина цілого. До завдань науки про архіви І. Ю. Андреєвський відносив “сообщение единства” чотирьом окресленим ним видам архівів (юридичних документів; урядових і суспільних документів, Що мають державне значення; історичних документів; приватних або змішаних) задля “единения архивов целого мира”, задля забезпечення всеобщих научних работ”. Таке розуміння “місії” архівознавства перегукувалося з поглядами професора паризької Школи хартій Жана-Марі Жозефа Артура Жирі (1848-1899), що мріяв про майбутню теоретичну Дисципліну, об’єктом якої стануть письмові документи всіх країн і часів.
Таким чином, автор у цьому моменті на багато десятиліть випередив ідею спільної архівної спадщини і наголосив на винятковому джерельному значенні архівних документів.
Відповідні російські аналоги німецькомовних складових терміна “наука про архіви” запропонував Олександр Петрович Воронов у підручнику “Архивоведение” (1901)- праці компілятивного характеру, виданій як курс лекцій у ПАЇ. Термін “Archivwissenschaft” (фр. - “Science des archives”) він співвідносив із терміном “архивовъдьние” й визначав два основних завдання цієї науки: “і) выработать основы наилучшаго наипростейшаго устройства и ведения архивов, обезпечивающаго не только сохранность архивных матерьялов, но и удобство пользования ими в интересах научных и деловых; 2) сделать содержание архивов известным и ввести его в научный оборот не только своего народа, но и международный”. Шлях вирішення окреслених завдань О. П. Воронов убачав через дослідження російської і всесвітньої історії архівів, тим самим включаючи вивчення історії архівів до завдань архівної науки. “Та часть “архивовъдьния”, которая говорит об основах наилучшего устройства и ведения архивов, называется архивоведеніем (“Archivkunde” - нім., “Service des archives” - фр.)”, - констатував автор. Таким чином, йшлося про окремий “практичний, методичний” напрям усередині архівної науки з назвою “архивоведение”, аналогічно до того, як свого часу Й. А. Егг виокремлював “архівну техніку”. Очевидно, що оригінальне тлумачення поняття “архівознавство” становило для професора певні труднощі з огляду на зародковий стан російської архівної науки та задекларовані європейськими (зокрема, німецькими) авторами позиції. Відтак, О. П. Воронов підкреслив “практичний” аспект архівознавства: розроблення засад організації архівної справи (облаштування і організацію діяльності архівів), за якої буде гарантовано збереженість архівних документів та доступ до них, а також організації використання архівної інформації, запровадження її до наукового обігу в міжнародному масштабі, тим самим приєднуючись до висловленої в праці І. Ю. Андреєвського думки.
Через рік після підручника О. П. Воронова побачив світ двотомник “Архивное дело в России” видатного російського діяча архівної справи, археолога, історика, теоретика держави і права, управителя Московського архіву Міністерства юстиції, автора нового проекту архівної реформи, уродженця Чернігівщини і випускника юридичного факультету Петербурзького університету Д. Я. Самоквасова (1843-1911), який, до речі, негативно оцінював праці своїх попередників і діяльність ПАЇ. У першій книзі окремо розглядався зміст науки архівознавства, що її мали вивчати майбутні
архівісти. Визначення поняття архівної науки він подавав, проте, близько до своїх попередників з урахуванням німецького підходу: “Понятіе об архивоведеніи как науке, имеющей своею спеціальною задачею изученіе псторін архивов, архивнаго законодательства и исторіи и деятельности учрежденій, оставивших акты и документы своего делопроизводства, составляющее содержаніе ныне существующих и общественных архивов.
Понятіе об архивоведении, как наукъ, дающей практическіе свъедения, необходимыя для раціональной постановки архивной службы по храненію в порядке и цълости, классификаціи, описанію и изданию подлинных архивных документов и уничтоженію ненужных архивных бумаг”. До змісту архівознавства Д. Я. Самоквасов включав розуміння значення і видів архівів (приватні, церковні, монастирські, міські, земські, палацові, державні), а також порядок канцелярського діловодства, реєстратури, історію централізації архівних документів, історію архівного законодавства, особливості архівної служби, порядок розбирання, описування, зберігання та знищення архівних документів, доступ, видання і наукове опрацювання архівних документів. Відтак, до змісту науки про архіви додавалося архівне законодавство та видання архівних документів (тобто, археографія як складова архівознавства), а також історія державних установ і не виокремлювалося вивчення проблем діловодства. Тобто, Д. Я. Самоквасов висунув думку про архівознавство як метанауку або комплексну наукову дисципліну, що включає такі окремі історичні дисципліни як археографія, історія державних установ та ін.
Остаточне визнання у XIX ст. існування нової самостійної історичної дисципліни (ще молодої і недосконалої, але такої, що мала певні успіхи) - архівознавства (архівістики, науки про архіви) - в європейській історіографії пов’язано з ім’ям відомого французького історика-архівіста, палеографа, видатного представника позитивізму, випускника Школи хартій і професора Сорбонни Шарля-Віктора Ланглуа (1863-1929). У своїй праці 1895 року “Наука про архіви” (“La science des archives”)він розглянув історію розвитку архівознавчої думки, результатом якої стало оформлення нової історичної галузі знань. Для визначення цієї галузі знань він запропонував термін “архівістика” (фр. - “archivistique”) 1 Розумів її як науку, що вивчає економічні та теоретичні питання організації архівів, їхню історію, дає їм порівняльний аналіз та веде списки сховищ, знайомить з довідковим апаратом. Ш.-В. Ланглуа наголошував, що задля розвитку науки слід створити новий підручник з "міжнародної
архівекономії”, оскільки “Підручник для архівіста префектур, мерій і лікарень” (i860) Еме Луі Шамполіона-Фіжака (1813-1894) застарів, а Габріель Рішу (1852-1915)в “Історичному і практичному трактаті про державні архіви” (1883) не розглядав цього питання. Таким чином, окрім визначення архівної науки він фактично виокремлював її прикладну субдисципліну - архівекономію. Теоретична архівекономія та міжнародне архівне законодавство як навчальний предмет уже викладалися у Школі хартій у Парижі, Марбурзькій архівній школі, в архівних школах у Палермо, Флоренції, Мадриді, Відні, але обґрунтування архівекономії як наукової дисципліни ще не було. З огляду на нерозробленість багатьох окреслених проблем він констатував перебування архівної науки в “стадії дитинства”. Незадовго в своїй новій праці “Вступ до вивчення історії” (1898), написаній спільно з іншим професором Сорбонни, відомим французьким істориком Шарлем Сеньобосом (1854-1942), Ш.-В. Ланглуа заявив про необхідність ширшого застосування у праці історика методів науки, яка в Німеччині на той час уже отримала назву “евристика”, для пошуку документів у архівах, а тим самим - інтеграції евристики та архівознавства.
Поспіль зі справедливим наголошенням Ш.-В. Ланглуа на “дитячій” стадії розвитку архівної науки в Європі наприкінці XIX ст., про “зародковий стан” (“archival science still in its infancy”) архівної науки в США, майже через два десятиліття - 1912 року - висловив думку знаний американський історик та архівіст, співробітник Інституту Карнегі й Бібліотеки Конгресу Уолдо Гіффорд Ліланд (1879-1966). Очевидно, він був добре ознайомлений з розвитком архівної науки у Франції, оскільки збирав матеріали до американської історії в паризьких архівах та бібліотеках і працював (1907-1914) представником Інституту Карнегі в Парижі, відтак мав можливість порівняти його зі станом архівної науки у США. Американський науковець і архівіст констатував факт початку відокремлювання в його країні архівної науки від бібліотекознавства, які на той час мислилися як синкретична наука (“archival science was long з європейським, — американський ШЛЯХ формування арлівниі па_у літі, І.ри самостійність якої в США ще не йшлося.
Найактивніші пошуки визначення змісту поняття про архівну науку та її завдань припали на міжвоєнний період. Наприкінці другого десятиліття XX ст. поняття “архівістика” (“archiwistyka”) в сенсі наукової дисципліни зафіксовано у польській енциклопедії допоміжних наук історії та літератури (“Encyklopedia nauk pomocniczych historii і literatury polskiej”), укладеній відомим істориком, архівістом, джерелознавцем і філологом, одним із організаторів Люблінського університету, директором Державного архіву в Любліні Станіславом Пташицьким (1853-1933). Два випуски енциклопедії побачили світ у Любліні 1919 та 1922 pp. Попри загальну концепцію видання, укладач вважав архівістику самостійною наукою, яка займається історією й організацією архівів, їх фондами, а також питаннями зберігання й опрацювання архівних документів. Таким чином, у окремих країнах за поняттям про архівну науку закріплювався другий термін - “архівістика”, чим закладалися різночитання і неузгодженість щодо змісту поняття.
В архівній справі США перша половина 1920-х років позначилася закладанням засад такої субдисципліни архівної науки як бізнес-архі- вознавство, спрямованої на розроблення принципів і методів організації архівів приватних компаній та забезпечення збереженості архівної інформації, що відображає розвиток економіки. Започаткуванню досліджень та практичних кроків у цьому напрямку прислужилася американська школа істориків бізнесу, зокрема, створене 1924 року при Гарвардському університеті Товариство істориків бізнесу.
Натомість у російському Владивостоці стаття В. Попова “Архивоведение, или наука об архівах” (1923) відтворювала думки І. Ю. Андреєвського й О. П. Воронова понад 20-річн0Ї давності: “Архивоведение, или наука об архивах, сложившаяся уже в XVIII столетии и получившая в новейшее время, вследствие преподавания ее в археологических школах, точную обработку, имеет задачей: l) доставить всем категориям архивов путем научного разъяснения их существа и значения единство и цельность, 2) привести их к положению учреждений международных или всемирных посредством разъяснения методов пользования ими и установления сношений между центральными управлениями исторических архивов Различных государств. Та часть науки, которая разъясняет эти две задачи, в немецкой литературе носит название архивной науки в тесном смысле слова (Archivwissenschaft), 3) изложить главнейшие основы правильного, удобного устройства того или другого архива и наилучших методов хранения актов, составления инвентаря, описей и т.п. Эта часть науки, в отличие от первой, в немецкой литературе называется “Archivkunde”. Но так как все три задачи находятся в теснейшей внутренней связи, то и обе части этой науки составляют одно нераздельное целое - науку об архивах”. Очевидна застаріла позиція не свідчила про спробу автора знайти новизну в розумінні науки про архіви. Він не наводив запропонованих О. П. Вороновим російських аналогів, оскільки на той час реформа російської орфографії (1918) вже автоматично позбавила російську архівну науку терміна “архивовъдъше” через виключення букви “ять” (Ъ). А наукові методи та принципи, що почали розвиватися у межах визначеного терміном поняття, поступово витіснялися ідеологічними постулатами “радянського архівознавства”.
Новий, запропонований Ш.-В. Ланглуа термін щодо дефініції архівної науки застосував у своєму підручнику директор Римського державного архіву Еудженіо Казанова (1867-1951). Автор італійського підручника “Архівістика” (“Archivistika”) (1928) отримав профільну освіту в Німеччині, працював у архівах Флоренції, Сієни, Турина, Рима і Неаполя, брав участь у складанні архівних правил (1911), заснував архівний журнал “Gli Archivi italiani”. Подібно до французького теоретика, італійський архівознавець виокремлював у архівній науці “технічну” частину (“archiveconomia”), яка вивчає питання будівництва, устаткування, безпеки, засобів зберігання, реставрації тощо та теоретичну (“archivistika”), що вивчає принципи архівної науки і встановлення різноманітних типів архівів. До завдань архівістики він відносив історію архівної справи та архівної науки, а також архівне законодавство. Важливим для поступу архівної справи Казанова вважав “широку загальну і наукову освіту архівістів, набуття технічних навичок у процесі практичної роботи”.
Відображенням пошуків змісту поняття про архівну науку на українському ґрунті стали позиції двох видатних істориків-архівознавців В. І. Веретенникова та В. О. Романовського. Достатньо широко розумів зміст архівознавства відомий український історик, архівіст, джерелознавець Володимир Олександрович Романовський (1890-1971), вважаючи науку про архіви самостійною, а не “допоміжною для історії”, “системою знань про архіви та архівне влаштування, яка, з’єднуючи матеріял в загальну категорію історичних джерел, дає можливість раціонального обліку, класифікації, збереження і видавання друком цього матеріялу,
з метою найліпшого його використування як для практичних, так і для наукових потреб”. До змісту науки він відносив “історію архівів і архівних фондів, історію розвитку архівної науки, архівного законодавства”, розроблення “керуючих вказівок для раціональної класифікації архівного матеріалу, форм і засобів охорони, обліку та вивчення”, встановлення “відношення до архівознавства близьких до нього наук”. У розумінні ученим архівознавства як системи знань, спрямованої на вироблення оптимальних форм і методів обліку, класифікації, зберігання документів та забезпечення суспільства ретроспективною інформацією, мала місце нова смілива думка про комплексність і самостійність архівної науки. Важливим було також наголошення (що перегукувалося з ідеями Е. Каза- нови) на невіддільності від вивчення історії архівів історії архівознавства та архівного права. Багато років по тому до свого визначення архівознавства цю думку включив Ш. К. Чхетія, без сумніву, обізнаний свого часу з працями В. О. Романовського як учасник Першого Всеукраїнського з’їзду архівних робітників (1926).
Інший авторитетний український архівознавець і музеєзнавець професор Василь Іванович Веретенников (1880-1942) не включав до обсягу поняття “архівознавство” історичний аспект, розглядаючи архівну науку як “таку наукову дисципліну, що має своїм завданням встановити, як треба відповідним способом науково опрацювати архівний матеріал, щоб цілком застосувати його використання з метою наукового дослідження, по-перше, і з метою практичного використання, по-друге”. Зміст науки “архівознавство” складають, на його думку, знання, потрібні для реалізації цих завдань. Відповідно до основних понять архівознавства він відносив поняття про архівний матеріал та його структуру, що включає архівний фонд, діловодний фонд, підфонд, діловодну одиницю, окремий документ, а також поняття про архів. Порівняно з визначенням В. О. Романовського, тлумачення змісту науки про архіви В. І. Веретенниковим було значно вужчим та “технологічним”.
У цей час польський історик, архівіст та архівознавець, директор Архіву давніх актів у Варшаві (1921-1939) Казимєж Богдан Конарський (1886-1972) до завдань архівістики як науки про архіви включав дослідження архівів, архівних фондів, розроблення засад оцінювання архівних Документів та забезпечення їх збереженості, науково-довідкового апарату архівів, а також питання організації діловодства, зокрема, формування Документальних комплексів в установах. В архівістиці він розрізняв
дві складові: теоретичну (аналіз основних архівних понять, розроблення методологічних принципів архівної справи) та практичну (питання ревіндикації, комплектування, відбору, використання архівних документів, підготовки архівістів та ін.). Цих поглядів автор не змінив і надалі, визначивши на початку 1960-х років архівістику як науку про документи, їх систематизацію, способи зберігання і збереження, використання, й виокремивши два підрозділи архівістики: архівну методику та архівознавство (історію та організацію архівів). Таким чином, архівознавство він мислив як складову архівістики й обмежував його зміст вивченням історії та організації архівних установ.
А в Росії наприкінці 1920-х років з’явилася праця, автора якої вважають “батьком” терміна “теорія і практика архівної справи”, що на тривалий час закріпився на теренах тодішнього Радянського Союзу. Йдеться про Миколу Федоровича Бельчикова (1890-1979) та його працю “Теорія археографії” (1929), в якій він заперечив існування архівної науки як такої, вважаючи її лише складовою архівної справи, поряд із археографією. Розуміння самодостатності архівної науки він відносив до ідей буржуазного архівознавства, нещадно критикуючи, зокрема, Д. Я. Самоквасова як прихильника таких поглядів. Попри неприйняття архівістами багатьох ідей М. Ф. Бельчикова, висловлених у праці, терміном “теорія і практика архівної справи” активно послуговувалися в науковій та навчальній літературі радянського періоду.
1931 рік позначився в архівній справі СРСР як рік тотальної ідеологізації. До наукового та суспільного обігу запроваджувалося поняття “радянське архівознавство” як альтернатива “буржуазному архівознавству” та архівній науці, що розвивалася у “ворожих” капіталістичних країнах. “Радянське архівознавство є дисципліна, що має завданням розробляти засади, як науково підготовляти та в певних формах використовувати матеріяли для активного і всебічного обслуговування потреб соціалістичного будівництва”, - констатувалося у виданому під грифом ЦАУ УСРР “елементарному підручнику” “Архівознавство” (1932). Автором нової дефініції був В. І. Веретенников, якому належав “теоретичний” розділ підручника “Основні принципи архівознавства”. Можна лише здогадуватися про мотиви, які змусили вченого кардинально змінити своє визначення науки про архіви, наголосивши на ідеологічній складовій науки, позбавляючи її тим самим права на об’єктивність. Вихід підручника засвідчував проникнення ідеологізації архівної справи в науку, що ставало відчутним гальмом для її розвитку. Поспіль із цим стагнацію теоретичних архівознавчих досліджень практично в усіх країнах Європи спричинила Друга світова війна.
“Переосмислення” теоретичних засад архівознавства за радянської доби повоєнного періоду було пов’язане з розвитком науки “теорія і практика архівної справи”. Перший підручник навчальної дисципліни з такою назвою (“Теория и практика архивного дела”) за авторством К. Г. Мітяєва побачив світ у Москві 1946 року. Визначивши в якості ключового завдання розвиток (створення) дисциплін, які складають “радянське архівознавство”, автор серед них назвав історію та організацію архівного будівництва, цикл допоміжних історичних дисциплін, археографію, а з іншого боку - архівознавство. Спеціальні знання, необхідні історику-ар- хівісту для роботи з документами Державного архівного фонду СРСР, на думку К. Г. Мітяєва, складають особливу дисципліну - “Теорія і практика архівної справи”, покликаної науково розробляти теорію та науково обґрунтовувати практику в галузі організації, зберігання та використання документів ДАФ СРСР.
До ключових проблем цієї дисципліни він відносив “общее документо- ведение - изучение истории документальних материалов и относящихся к ним норм: вопросы классификации, систематизации документальных материалов и их экспертизы; теорию и практику создания научно-справочного аппарата архивов (описи, обзоры, путеводители, каталоги, указатели и т. п.); основы централизованного учета Государственного архивного фонда и проверки наличия и состояния документальных материалов; организацию и правила пользования документальными материалами (читальный зал, выдача справок, копий и т. п.); технологию хранения документальных материалов; реставрацию и консервацию документов - теорию и практику восстановления и консервирования документов для Длительного хранения”. Поспіль із нечітким тлумаченням змісту архівознавства, складовою якого вбачалося загальне документознавство, в підручнику йшлося про історичний метод організації документів із урахуванням інтересів соціалістичного будівництва та марксистсько-ленінську періодизацію історичної науки як підставу для класифікації і систематизації архівних документів, що на тривалий час стали визначальними в радянському архівознавстві. Цікаво, що підручник із аналогічною назвою середини 1960-х років подавав розуміння архівознавства як комплексної наукової дисципліни, що вивчає і розробляє “теоретические, методические и практические основы архивного дела”. Основною з дисциплін, що входять у поняття “архівознавство”, називалася теорія і практика архівної справи, яка “разрабатывает принципы отбора и организации материалов, подлежащих архивному хранению, способы хранения, обеспечивающие полную сохранность материалов, систему научно-справочного аппарата, формы и методы всестороннего использования документов”. Подібне тлумачення містило й друге видання підручника (1980). Тобто, чіткоп усвідомлення співвідношення архівознавства та “новотвору” - теорія і практика архівної справи - так і не було вироблено.
Уніфікувати поняття, що функціонували в архівній справі в різни: країнах, була покликана розпочата із заснуванням Міжнародної ради архівів (1948) робота зі створення міжнародного словника архівної термінології (керівник проекту - секретар редакції журналу “Archivum”, відоми французький архівіст Роберт-Анрі Ботьє). Архівознавство (“archivistique”) тлумачилося у випуску словника 1953 р. як “дисципліна, що займаєтьс всім, що торкається архівної доктрини, методів і практики”. Це визначення (найлаконічніше з досі відомих), як видно, не містило конкретної вказівки, яка саме це дисципліна, не включало історії архівів та архівної науки, однак у ньому не обмежувалося коло проблем, які вона має вивчати
Показовими в сенсі пошуків наукової сутності архівістики, єдин: підходів до якої у повоєнний час ще не було вироблено, є праці польськ: авторів. Більшість науковців, насамперед, професори вищих навчальни: закладів, вважали її допоміжною дисципліною історичної науки. Натомість як самостійну науку з власними цілями, завданнями й методами архівістику розглядали Александр Гейштор, Збігнєв Пєжоновський, Бенон Міськевич. Зокрема, Александр Гейштор слідом за Казимежем Конарським називав архівістику наукою про архіви, включивши до її завдань дослідження проблем створення, походження, функціонування актів у діловодстві. Відтак, він виокремлював три підрозділи архівістики: і) властива архівістика (вивчення форми, походження та порядку походження з документами); 2) організація архівів (питання забезпечення збереженості документів); з) архівознавство (історія й огляд архівів).
Автори першого польського словника архівної термінології (1952) дали архівістиці таке визначення: “наука про архіви й архівні документи, яка вивчає архівотворчі процеси, методи оцінювання й впорядкування архівних документів, організаційно-правове й технічне забезпечення їх збирання, зберігання й використання”. Вивчення документів перед їх потраплянням до архівів та пов’язаних з ними діловодних процесів було замінено вивченням “архівотворчих процесів” - від створення документів до їх упорядкування в архівах. Як складова частина архівістики розглядалося архівознавство, що мало вивчати історію архівів та їхніх документальних збірок.
У контексті “радянського” підходу до завдань архівної науки розумів її зміст грузинський архівознавець, автор праці “Основы советского архивоведения” (1958), професор Тбіліського державного педагогічного інституту ім. О. С. Пушкіна, доктор історичних наук Шалва Караманович Чхетія (1899-1978). Вживаючи як синонім до термінів “архівна наука”, “архівознавство” - термін “архівна теорія” (паралельно з терміном “архівна практика”), він пропонував таке визначення архівознавства: “наука, представляющая собою систему знаний об архивах и о принципах их организации на таких началах, которые обеспечивают планомерное собирание, рациональное хранение и правильную обработку (систематизацию, описание и публикацию) архивных материалов для использования их как в научно-политических, так и в практических целях”. До змісту архівознавства Ш. К. Чхетія включав історію архівів та архівної справи, покликану вивчати розвиток архівної справи в різних країнах і в різних архівах у минулому й сучасному; методику і техніку архівної справи, що має на меті науково-теоретичне обґрунтування і встановлення раціональних технічних прийомів і способів збирання, зберігання і опрацювання архівних документів; археографію, що розробляє наукові принципи публікації архівних документів; історію архівознавства, що вивчає виникнення розвиток архівної теорії, виробляє на підставі порівняльного аналізу розвитку архівознавчої думки в різних країнах нові принципи організації архівів. Автор не відокремлював архівну теорію (архівознавство) від архівної практики, наголошуючи на їх тісному взаємозв’язку. Покликання архівознавства він убачав у вивченні архівної справи в її минулому й сучасному станах, з’ясуванні закономірності її розвитку, у контексті розвитку того суспільного життя, яке породило архіви й архівні документи.
Важливим і новим у розумінні Ш. К. Чхетією змісту архівної наук: був наголос на невіддільності архівів від суспільного життя. При цьом; його погляди щодо “системи знань”, включення до змісту науки історії архівознавства задля узагальнення досягнень науки і вироблення на ці: підставі нових ідей перегукувалися з думками В. О. Романовського, висловленими в “Нарисах з архівознавства” (1927).
Новий погляд на завдання архівістики як окремої науки запропонуй вав на П’ятій архівній методичній конференції (Варшава, 1961) Казимєя? Арламовський (1900-1982). Спираючись на подане в словнику польської архівної термінології (1952) визначення, вчений виокремив такі підроз діли архівістики: архівна теорія, архівна практика, архівне право, архіви; техніка. До завдань архівної теорії К. Арламовський відносив вивчен архівної термінології, методів архівних досліджень, відношення архіві: до інших установ пам’яті (бібліотеки, музеї), принципів оцінювання до- кументів, історію архівної теорії й практики. Водночас історія архівісти: як окремої наукової дисципліни, на думку вченого, мала складати предмі вивчення історії науки. Архівна практика, за К. Арламовським, мала свої: завданням дослідження методичних проблем, пов’язаних зі збирання: зберіганням, упорядкуванням і використанням архівних документів. Ар хівне право охоплювало архівне законодавство, правовий захист архіві: та їхніх фондів, право власності на архівні документи, їх використан: й розповсюдження, правовий статус архівів і їх повноваження. Архівні техніка зосереджувалася на вивченні проблем будівництва, утриман: й оснащення архівних будівель, функціонування лабораторій в архівам реставрації й консервації архівних документів. Висловлені К. Арламов´ ським думки широко обговорювалися на конференції. Так, Адам Камін-] ський трактував архівістику як окрему самостійну науку, проблематик, якої охоплює все, що стосується архіву в найширшому розумінні цьоп слова. Генрик Лесінський вважав її допоміжною наукою історії, покли-| каною забезпечувати користувачам, насамперед, історикам, швидкий ефективний доступ до архівних документів. Мар’ян Фрідберг об’єкто: архівістики вважав архівні документи. У редактора часопису “Архейон Пьотра Баньковського натомість були зауваження термінологічної характеру. Так, замість прийнятого терміна “архівістика”, вчений прої понував вживати термін “наука про архіви”, яка, за його визначенням^ поділялася на архівістику (архівну теорію) та архівознавство (організація історія архівів та їхніх фондів). Тим самим, знову поставало питання про співвідношення понять “архівна наука”, “архівістика”, “архівознавство”.
Майже десять років по тому К. Арламовський знову звернувся до проблеми визначення архівістики як науки, дещо змінивши свої погляди з об’єктом архівістики він визначив архів у всіх його аспектах, чим фактично повторив тезу А. Камінського. При цьому він подавав чотири аспекти розуміння архіву: а) форма управління державним архівним фондом; б) установа, що виконує функції зберігання й наукового опрацювання документів державного архівного фонду; в) сукупність архівних документів; г) архівна інформація. Комплексне вивчення усіх чотирьох аспектів, на думку К. Арламовського, мало складати теоретичну сторону архівних досліджень (архівна теорія). Другою складовою архівістики він вважав архівну практику. Натомість, замість архівознавства як окремої частини архівістики, орієнтованої на вивчення історії архівів та описування архівних збірок, К. Арламовський пропонував відокремити історію архівів та архівних зібрань від власне архівознавства, яке, на його думку, мало займатися описом й оглядом архівів та їх фондів.
Нові поняття, пов’язані з тлумаченням змісту науки про архіви, з’явилися 1966 року в середовищі французьких архівістів. У виданому за загальною редакцією директора архівів департаменту Сени та міста Париж Іва Перотена (1922-1981) “Підручнику з тропічного архівознавства” (“A manual of tropical archivology”, 1966) пропонувалося запровадити для означення архівної науки замість уже усталеного терміна “архівістика” (“Archivistique”) англомовний аналог “архівологія” (“archivology”). При цьому розглядалися й терміни “архівономія” (“archivonomie”) та “архівекономія” (“archiveconomie”) та були відкинуті як такі, що не відповідають означенню широкої проблеми режиму та організації діяльності архівів. Оскільки співавторами І. Перотена були відомі автори (P.-А. Ботьє, Ф. Флі- Дер, П.-П. Грессе, Л. К. Гвам, Я. П. Катпалія, Т. Шелленберг, А. Шерер), можна припустити, що Перотен висловлював не лише свою приватну Думку. Поняття “тропічне архівознавство” поширювалося на вивчення архівів, розташованих у зоні впливу особливого клімату (спека, вологість) на збереженість документів безвідносно до того, чи цей вплив буває річним чи сезонним. Терміни, запроваджені І. Перотеном, згодом знайшли застосування в спеціальній літературі, однак термін “архівологія” не закріпився за наукою про архіви. Нове його тлумачення згодом запропонували російські архівознавці.
“Радянська енциклопедія історії України” (1969) зафіксувала таке розуміння поняття “архівознавство”: “наукова дисципліна, що вивчає і розробляє теоретичні, методологічні, організаційні питання архівної справи та її історію. Архівознавство займається питаннями обліку, зберігання, наукової систематизації та класифікації документальних матеріалів, розробляє види і форми науково-довідкового апарату, методи та прийоми всебічного використання документів”. Автором статті про архівознавство був відомий український історик, археограф, джерелознавець, краєзнавець і завідувач профільної кафедри в Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка - Вячеслав Ілліч Стрельський (1910-1983). Подане ученим визначення мало узагальнюючий характер і не претендувало на наукову новизну. Натомість оновлена версія визначення в польському словнику архівної термінології спиралася на узагальнення, зроблені на початку 1970-х років Богданом Ришевським. Він поділив архівістику як наукову дисципліну на три підрозділи: а) архівна теорія - узагальнююча частина архівістики, що вивчає проблеми збирання, зберігання, описування й використання архівних документів; б) архівна методика - практичні аспекти діяльності архівів; в) архівознавство, що займається вивченням історії архівів та їхньої сучасної організації. Два останні підрозділи, на думку вченого, прийняту в офіційній історіографії, становлять описову частину архівістики і складають підстави для узагальнень, які здійснює перший підрозділ - архівна теорія.Історичний характер архівознавства як наукової дисципліни, що вивчає теорію і методику роботи з архівними документами та організаційні питання архівної справи, а також її історію, підкреслив видатний російський учений Володимир Миколайович Автократов (1922-1992) у докторській дисертації “Теоретические проблемы советского архивоведение (1960-1970-е гг.)” (1982). При цьому він зауважив, що під “історичністю’ архівознавства розуміється не тлумачення її змісту в сенсі допоміжної історичної дисципліни, а його природа як “относительно самостоятельная область исторического знания и познания” з “развитым понятийным аппаратом и сложной теоретической структурой”. Вчений наголошував що замість відсутності вказівки на те, до якого класу наук належить архівознавство в його традиційному означенні як комплексної дисципліни, слід зазначати належність її до історичних наук, що відповідає природі архівознавства. В. М. Автократов розрізняв “власне архівознавство” та “архівознавство науково-технічної документації” і “архівознавство кіно- фотофонодокументів” як субдисципліни. Ці субдисципліни вчений пропонував виокремлювати на підставі специфіки кодування інформації та способів класифікації, розглядаючи об’єкт архівознавства з позицій семіотики і враховуючи значні напрацювання в галузі дослідження таких документівта думку свого вчителя О. О. Зиміна про необхідність розвивати нову спеціальну дисципліну, яка б вивчала кінофотофонодокументи як історичні джерела. Чітке окреслення класу наук, до якого належить архівознавство, та виокремлення загальної теорії та субдисциплін визначали дефініцію В. М. Автократова.
Прагнення вивести архівну науку з-під “даху” історичної науки засвідчували праці європейських теоретиків. “Архівна наука має стати незалежною від історичних наук, але не для того, щоб знову стати залежною”, - стверджував італійський архівознавець Еліо Лодоліні (нар. 1922), наголошуючи на самостійності архівознавства як наукової дисципліни. Однак подібні твердження не заперечували думку В. М. Автократова. Вкотре йшлося про зміну статусу архівної науки в нових умовах: не допоміжної історичної дисципліни, а самодостатньої.
“Міжнародний словник архівної термінології” (“Dictionary of Archival Terminology”) (1984), що містив терміни французькою та англійською мовами з їх еквівалентами голландською, німецькою, італійською, російською та іспанською мовами, не фіксував належність архівознавства до певного класу наук і тлумачив архівістику подвійно: а) як дисципліну, що займається теоретичними і практичними аспектами функціонування архівів (“discipline traitant des aspects theoriques et pratiques de la function ’archives”); б) як управління архівною справою. Крім того, іспанський еквівалент містив синоніми: архівологія (“archivologia”) (“archivonomia”), які свідчили про побутування цих термінів.
Узагальнене визначення архівної науки в середині 1990-х років подавала відповідна стаття в “Енциклопедії бібліотечних та інформаційних наук” (“Encyclopedia of Library and Information Science”) за авторством професора Університету Британської Колумбії, відомого теоретика архівознавства Лючіани Дуранті: “це система знань про сутність та основні характеристики архівів та архівної роботи, систематизовані в теорію, методологію і практику” (“the body of knowledge about the nature and characteristics of archives and archival work systematically organized into theory, methodology, and practice”). В тлумаченні поняття проф. Дуранті наголошує, що, на відміну від дипломатики, яка вивчає сутність і ознаки окремих документів, архівна наука досліджує групи документів і фонди. Водночас, вона вважає архівну науку “необхідним посередником між теорією дипломатики і безпосередніми проявами її у конкретних випадках” (“constitutes the necessary mediation between diplomatic theory and its application to concrete, real cases...”). Погляди вченої її колега - Террі Кук - оцінив як позитивістські й звужені й характеризував як вияв премодернізму, протиставивши їх розумінню архівної науки Оддо Буччі. Італійський вчений, професор Університету в Мачерата, означив архівну науку як “зрозумілу і систематичну конструкцію архівних знань”, однак він розрізняв поняття “архівні знання” та “архівна наука” (“archival knowledge” and “archival science” are not the same thing”). Архівні знання вчений розумів як різноманітні прояви щоденної діяльності архіву щодо зберігання та використання документальних цінностей у просторі і часі, тим самим зберігаючи у визначенні традиційний поділ архівознавства на теоретичну і прикладну складові.
На межі XX і XXI ст., в умовах формування інформаційного суспільства, з’явилися нові тенденції в розумінні архівознавства. Зокрема, корективи в завдання архівознавства вніс розвиток електронних технологій, поставивши на порядок денний адаптацію засобів обліку та доступу до електронних документів. Активна роль у переосмисленні завдань архівної науки в інформаційному суспільстві належить Товариству американських архівістів (Society of American Archivists). На початок XXI ст. в американському архівознавстві “архівна наука” тлумачилася як “теорія та вивчення надійного зберігання, каталогізації і пошуку документів”. Її завдання охоплюють розроблення методів збереження документів у відповідних кліматичних умовах у минулому та розвиток нових процесів і способів збереження, у тому числі, традиційних та електронних методів каталогізації, цифрового збереження, а також всі типи програм довгострокового збереження.
У процесі переосмислення змісту поняття в цей час робилися спроби (зокрема, російськими науковцями) обґрунтування нових субдисциплін архівознавства: “архівології” (В. В. Кабанов, Є. В. Старостін), “архівософії” (К Б- Гельман-Виноградов, Т. І. Хорхордіна), “бізнес-архівознавства” В. Карапетянц) та ін.
Поняття про архівологію як наукову галузь знань, що формується на стику джерелознавства та архівознавства й займається виявленням і розробленням найважливіших комплексів джерел з історії архівної справи та архівів: описів, каталогів, путівників, справ, фондів, колекцій, архівів, проектів архівних законів тощо, детально обґрунтовував Є. В. Старостін. На думку вченого, у ширшому сенсі “архівологія” має вивчати проблеми «архівного джерелознавства”, зокрема всю систему “джерелостворюваль- них” чинників, досліджувати всі аспекти документування людського досвіду, відповідаючи на питання, як ішов процес документування, з’ясовуючи роль у ньому державного і приватного сектора, чому і як збереглося те чи інше джерело, комплекс документів, архів, бібліотека, музей та ін., які історичні пам’ятки мали бути, але не збереглися, як впливає розвиток інформаційних технологій на збереженість документальної пам’яті суспільства, до якого типу письмової (архівної) цивілізації варто віднести те чи інше суспільство. Відтак, архівологія мислилася ним як дисципліна, що має виняткове значення для правильного прочитання джерела.
Проф. Старостін не абсолютизував свою роль у розробленні наукових засад нової дисципліни (синонімом до назви якої він називав “архівне джерелознавство”), вказуючи на внесок учених, праці яких прислужилися її започаткуванню: проф. В. В. Кабанова, який окреслив предмет “архівного джерелознавства” на підставі способу виробництва документа (“письмовий” - антитеза “друкованому”), професора паризької Школи хартій Ж.-М. Жирі, а також діяльність Міжнародного інституту бібліографії, співробітники якого в перше десятиліття існування установи (1895-1905) активно займалися проблемами документування в різних галузях людських знань, розуміючи “документування” як організацію використання всього комплексу письмових чи графічних джерел, представлених різними документами, але переважно - друкованими текстами. Є. В. Старостін наголошував, що документи формують у цілому “графічну пам’ять” людства, своєрідну матеріальну основу наших знань. Близький до цього розуміння був В. М. Автократов, у цьому напрямку працював Б. С. Ілізаров, стверджуючи в архівній науці концепцію “архівів - соціальної пам’яті суспільства”.
Завдання фахівця в галузі “архівології” вчений вбачав у тому, щоб виділити як загальні ознаки, властиві усім без винятку людським суспільствам, так і особливості, притаманні окремим країнам, конкретним типам цивілізацій. Проте сам термін видавався обраним не зовсім вдало з огляду на те, що саме його пропонував для означення архівної науки в 1960-х роках Ів Перотен. Ймовірно, ця неузгодженість дала підстави російським колегам професора Старостіна у своєму визначенні архівознавства зазначити, що це наукова дисципліна, “изучающая и разрабатывающая теоретические, правовые и методические вопросы архивного дела, а также историю архивного дела и архивоведения как совокупности теоретических идей и положений”, і вказати еквівалентні поняття: “архівістика” та “архівологія”.
Новаторством позначена спроба виокремлення відомою представницею архівознавчої школи Історико-архівного інституту проф. Тетяною Іннокентіївною Хорхордіною на підставі міждисциплінарного підходу наукової архівознавчої дисципліни на стику методології та теорії наукознавства і філософії - “архівософії” (очевидно, за аналогією до поняття “історіософія”) в значенні комплексної дисципліни, що вивчає архіви як інформаційну мегасистему загальнопланетарного характеру. У своєму визначенні вона спиралася на положення філософії постмодернізму та апелювала до праць відомого російського архівознавця і спеціаліста в галузі інформатики К. Б. Гельмана-Виноградова (1925-2010), позначених переосмисленням усталених категорій і термінів архівознавства (“архів”, “документ”, “цінність” документа і критерії відповідної експертизи, “інформаційна ємність фонду” тощо) й пропонувала запровадити поняття: “співвідношення соціального і духовного в архівах”, “сукупний архів людини” та розуміння архіву як середовища людської діяльності в загальнопланетному масштабі тощо. Базова теза в обґрунтуванні позиції Т. І. Хорхордіної полягала в виокремленні такої властивості архівів як “всесвітність”, “загальнолюдськість” в якості одного з феноменів культури. Вчена наголошувала, що архіви повинні складати єдиний відкритий архівно-інформаційний простір і функціонувати на загальнообов’язковій для всіх категорій і видів архівів правовій основі, інакше вони ніколи не стануть надійним засобом радикального підвищення поінформованості суспільства і людини про них самих, найважливішим джерелом самопізнання людини взагалі. У цьому контексті вона розуміла архів як сукупну формаційну відкриту багаторівневу систему - за своєю суттю історико-соціокультурний феномен загальнолюдського масштабу. Цей підхід докладено в основу визначення архівної науки, яке дала Т. І. Хорхордіна кількома роками пізніше: “архивоведение предстает всеобъемлющей наукой о формировании основ социальной памяти”. Таке тлумачення видається достатньо обґрунтованим з точки зору філософського розуміння науки як особливого виду соціальної пам’яті людства, оскільки без інформації про суспільний розвиток (у найширшому розумінні), що містить накопичені людиною і людством у процесі своєї життєдіяльності численні документальні масиви, історичні дослідження не можуть бути результативними й об’єктивними.
Дослідниця американських та європейських бізнес-архівів проф. Ірина Володимирівна Карапетянц запропонувала визначення бізнес- архівознавства: “совокупность научных подходов и принципов, методов и средств, применяемых при организации и ведении архивов частных компаний, сохранении, изучении и использовании источников по развитию микроуровневой экономики”, розуміючи його як самостійний напрям архівної науки, об’єктом вивчення якого є теорія і методика роботи з історичною документацією ділового світу.
Серед московських науковців обговорювалося також і поняття “технотронне джерелознавство” (В. М. Магідов), тісно пов’язане з проблемами архівної науки.
* * *
Таким чином, порівняльний аналіз змісту дефініції поняття “архівознавство” (“архівна наука”, “наука про архіви”) у історичному розвитку засвідчує, що за наявності сталих елементів (теорія та методика класифікації, описування та забезпечення збереженості архівних документів, організація архівів) загальне розуміння його змісту та завдань у різні часи в різних країнах мало відмінності. До дискусивних, зокрема, належало питання про обсяг змісту архівної науки, включення до нього історії архівів, археографії, архівного законодавства, загального документознавства.
Батьківщиною терміна “Archivwissenschaft” (“архівна наука”) є Німеччина кінця XVIII ст., а перше визначення поняття і констатація факту існування нової науки належить Й. А. Еггу (1804). “Дитячий вік” архівної науки зафіксували Ш.-В. Ланглуа наприкінці XIX ст. у Франції та Уолдо Г. Ліланд на початку першого десятиліття XX ст. у США. Європейська історіографія засвідчує виокремлення архівної науки з дипломатики, північноамериканська - з бібліотекознавства. Перше тлумачення поняття “архівна наука” на теренах Російської імперії пов’язане з іменами М. В. Калачова, І. Ю. Андреєвського, Д. Я. Самоквасова, в Україні - В. О. Романовського, В. І. Веретенникова.
Для визначення архівної науки застосовувалися різні терміни: “архівознавство” (нім. “Archivwissenschaft”, “Archiwerwaltungslehre”, англ. “Archival science”, пол. “archiwoznawstwo”, рос. “архивоведение” та ін.), “архівістика” (фр. “Archivistique”, пол. “Archiwistyka”, порт. “Archivistiek”, італ. “Archiwistica applicata”, icn. - “archivistica” та ін.), а також “архівологія” (“archivology”), “архівономія” (“archivonomie”), рос. - “теория и практика архивного дела”. При цьому термін “архівістика” мав у різних країнах дещо відмінний зміст: а) аналог терміна “архівознавство”; б) одна з дисциплін науки про архіви; в) галузь діяльності, об’єктом якої є архіви та архівні документи; г) узагальнююче поняття щодо термінів “архівознавство” та “архівна справа” в їх єдності. Термін “архівознавство” так само мав різні тлумачення: а) самостійна наука; б) дисципліна, що вивчає історію та організацію архівів у складі архівістики; в) дисципліна, що включає документознавство, археографію, історію державних установ тощо.
Поєднання в змісті поняття історико-теоретичного і методично-практичного (“технологічного”) аспектів науки про архіви зумовлювали існування двох “складових” архівної науки, зафіксоване в російських термінах “ архивоведение” та “архивоведение”, німецьких - “Archivwissenschaft” і “Archivkunde”, французьких - “Science des archives” і “Service des archives” ! та ін. Із розвитком науки такий штучний поділ на “наукову” і “технічну” складові поступово нівелювався.
Починаючи від другої половини XIX ст., обґрунтовувалося зародження нових субдисциплін архівної науки: “тропічне архівознавство” (Ів Перотен), “архівознавство науково-технічних документів” (В. М. Автократов, О. О. Зимін), “архівознавство кінофотофонодокументів” (В. М. Автократов), “архівософія” (К. Б. Гельман-Виноградов, Т. І. Хорхордіна), “архівологія” (В. В. Кабанов, Є. В. Старостін), “бізнес-архівознавство” (І. В. Карапетянц).
У процесі розвитку науки про архіви неодноразово ставилося питання про її самостійність та належність до певного класу наук. Зміст дефініцП “архівознавство” еволюціонував від допоміжної історичної дисципліни, спеціальної галузі історичної науки до самостійної системи знань, комплексної науки про архівну справу.
Узагальнення історичного досвіду формулювання визначення по няття архівної науки дозволяє вважати архівознавство системою знань про документальну пам’ять людства, історичною за своєю природою та універсальною за характером комплексною наукою про архіви та архівів, документи, що розробляє теоретичні, правові та методичні питання архівної справи, досліджує типо-видовий склад та інформаційний потенціал архівної спадщини і питання доступу до архівної інформації, вивчає історію архівів та архівознавства.