Безпека бізнесу: організаційно-правові основи
8.3. Склади злочинів у сфері здійснення підприємницької діяльності та забезпечення безпеки бізнесу
Кримінальна відповідальність є найсуворішим видом галузевої юридичної відповідальності. Вона настає тільки внаслідок скоєння злочину - суспільно небезпечного діяння, склад якого передбачений у кримінальному законі. До кримінальної відповідальності особа, винна у скоєнні злочину, може бути притягнена лише судом. Ніхто не може бути визнаний у скоєнні злочину, а також покараний інакше, ніж за вироком суду і відповідно до закону. Кримінальні покарання є найбільш суворими і жорсткими формами державного примусу, які впливають переважно на особистість злочинця з метою його перевиховання і попередження скоєння злочинів у майбутньому, істотно обмежуючи його правовий статус: позбавлення волі, виправні роботи, заборона обіймати певну посаду або займатись певною діяльністю, конфіскація майна тощо. Відбуття кримінального покарання тягне настання для злочинця відповідних юридичних наслідків: протягом певного часу за ним зберігається судимість.
Кримінальна відповідальність як правова категорія - це визначена кримінально-правовими нормами специфічна форма реалізації повноважень держави у кримінально-правових відносинах щодо обвинувачуваного у злочині, що встановлює юридичний обов’язок винного вимушено зазнати державного осуду, а також передбачених КК України обмежень особистого, майнового або іншого характеру та правові наслідки вчиненого ним злочину, визначених обвинувальним вироком суду та які покладаються на винного спеціальними органами держави.
Кримінальне законодавство України передбачає наступні склади злочинів, що посягають на безпеку бізнесу.
Стаття 115 КК України передбачає відповідальність за:
1) умисне вбивство без кваліфікуючих ознак (ч. 1 ст. 115);
2) умисне вбивство з кваліфікуючими ознаками (ч. 2 ст. 115).
Об’єктом даного складу злочину є життя особи. Об’єктивна сторона злочину характеризується:
1) діянням - посяганням на життя іншої особи;
2) наслідками у вигляді фізіологічної смерті потерпілого;
3) причинним зв’язком між вказаними діянням та наслідками.
Суспільно небезпечне діяння при вбивстві може проявитися у дії або бездіяльності. Найчастіше умисне вбивство вчиняється шляхом дії, спрямованої на порушення функцій чи анатомічної цілісності життєво важливих органів іншої людини.
Способи умисного вбивства можуть бути різними і вони не впливають на кваліфікацію діяння за ч. 1 ст. 115 КК України. Злочин вважається закінченим з моменту настання фізіологічної смерті потерпілого.
Суб’єктом злочину є осудна особа, яка на момент вчинення злочину досягла 14-річного віку.
Суб’єктивна сторона умисного вбивства характеризується виною у формі умислу. Для відмежування умисного вбивства від заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, слід ретельно досліджувати докази, що мають значення для з’ясування змісту і спрямованості умислу винного. Питання про умисел слід вирішувати виходячи з сукупності всіх обставин вчиненого злочину, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, попередню поведінку винного і потерпілого, їхні взаємовідносини. Визначальним при цьому є суб’єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій. При умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, у випадку заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, ставлення до настання смерті проявляється в необережності.
Мотив і мета злочину підлягають з’ясуванню, оскільки у ряді випадків вони є кваліфікуючими ознаками цього злочину. Ч. 2 ст. 115 передбачає відповідальність за умисне вбивство: з корисливих мотивів (п. 6), з хуліганських мотивів (п. 7), у зв’язку з виконанням потерпілою особою службового або громадського обов’язку (п. 8), а також з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення (п. 9). Особливий емоційний стан є ознакою умисного вбивства, вчиненого в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК України).
Умисне вбивство особи чи її близького родича у зв’язку з виконанням цією особою службового або громадського обов’язку (п. 8 ч. 2 ст. 115 КК України) має місце тоді, коли позбавлення життя потерпілого здійснюється з метою перешкодити правомірній діяльності особи у зв’язку з виконанням нею свого службового або громадського обов’язку або із помсти за таку діяльність (що може статися у зв’язку з виконанням працівником підприємства своїх посадових обов’язків).
Нерідко у негативній практиці конкурентної боротьби, може вчинятися умисне вбивство, вчинене на замовлення (п. 11 ч. 2 ст. 115 КК України). Це є умисне позбавлення життя потерпілого, здійснене особою (виконавцем) за дорученням іншої особи (замовника). Таке доручення може мати форму наказу, розпорядження, а також угоди, відповідно до якої виконавець зобов’язується позбавити потерпілого життя, а замовник - вчинити або не вчинити в інтересах виконавця певні дії матеріального чи нематеріального характеру. Замовник умисного вбивства залежно від конкретних обставин справи є або підбурювачем, або організатором (якщо він не є співвиконавцем цього вбивства), і його дії слід кваліфікувати за ч. ч. З або 4 ст. 27 (співучасть у злочині) і п. 11 ч. 2 ст. 115 КК України. Дії замовника умисного вбивства, який був співвиконавцем цього злочину, кваліфікуються за п. 11 і 12ч.2ст. 115 КК України як умисне вбивство, вчинене на замовлення за попередньою змовою групою осіб, а за наявності підстав - і за іншими пунктами зазначеної статті. Якщо, наприклад, замовник доручив виконавцеві заподіяти потерпілому тілесні ушкодження, а виконавець умисно вбив потерпілого, то замовник підлягає кримінальній відповідальності за співучасть у злочині, який він організував або до вчинення якого підбурював, а виконавець - за умисне вбивство.
У випадках, коли виконавець взяв на себе обов’язок позбавити потерпілого життя, але з незалежних від його волі причин умисел на вбивство до кінця не реалізував, дії замовника залежно від конкретних обставин справи повинні розглядатись як співучасть у готуванні до умисного вбивства на замовлення чи в замаху на вчинення цього злочину і кваліфікуватися за відповідними частинами ст.ст. 27, 14 (15) і п. 11
ч. 2 ст. 115 КК України.
Співвиконавцями умисного вбивства повинні визнаватися також ті особи, котрі хоча й не вчинювали дій, якими безпосередньо було заподіяно смерть потерпілого, але, будучи об’єднаними з іншими співвиконавцями вбивства єдиним умислом, спрямованим на позбавлення потерпілого життя, здійснили частину того обсягу дій, який група вважала за необхідне виконати з метою реалізації цього умислу.
З урахуванням конкретних обставин справи та змісту спільного умислу осіб, що вчинюють вбивство за попередньою змовою, до таких дій можуть бути віднесені:
а) застосування на початку нападу насильства щодо потерпілого з метою приведення його у безпорадний стан з тим, щоб інший співучасник, скориставшись таким станом, заподіяв потерпілому смерть;
б) подолання опору потерпілого з метою полегшити заподіяння йому смерті іншим співвиконавцем (застосування до потерпілого фізичного чи психічного насильства, зв’язування його чи утримання в той час як інший співучасник завдає йому ударів з метою заподіяння смерті, тощо);
в) усунення певних перешкод, що в конкретній ситуації заважають іншій особі заподіяти потерпілому смерть або істотно ускладнюють це (тримання чи ізоляція особи, яка намагається або може допомогти жертві, відвернення уваги такої особи тощо), а також сприяння доступу іншій особі до жертви;
г) надання особі, яка згідно з домовленістю заподіює смерть потерпілому, конкретної допомоги під час вчинення вбивства шляхом передачі зброї, давання порад тощо;
д) ведення спостереження за потерпілим, іншими особами чи обстановкою безпосередньо перед убивством або під час його вчинення з метою забезпечити реалізацію спільного умислу на вбивство.
Стаття 121 КК України передбачає відповідальність за умисне тяжке тілесне ушкодження: умисне тяжке тілесне ушкодження, тобто умисне тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння, чи таке, що спричинило втрату будь-якого органу або його функцій, психічну хворобу або інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя, - карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років. Умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене способом, що має характер особливого мучення, або вчинене групою осіб, а також з метою залякування потерпілого або інших осіб, або вчинене на замовлення, або спричинило смерть потерпілого, - карається позбавленням волі на строк від семи до десяти років.
Обов’язковою ознакою цього злочину є потерпілий. Ним може бути лише людина - громадянин України, особа без громадянства, іноземець.
Об’єктивну сторону злочину утворюють:
1) діяння (дія або бездіяльність);
2) наслідки у вигляді тяжкого тілесного ушкодження і
3) причинний зв’язок між зазначеними діянням і наслідками.
Тілесні ушкодження - це протиправне і винне порушення анатомічної цілості тканин, органів потерпілого та їх функцій, що виникає як наслідок дії одного чи кількох зовнішніх ушкоджуючи факторів.
Суспільне небезпечні дії при заподіянні тілесних ушкоджень виражаються у фізичному, хімічному, біологічному, психічному чи іншому впливі на потерпілого. Бездіяльність має місце тоді, коли винний не вчиняє певних дій, які він повинен був і міг вчинити стосовно іншої людини, що потягнуло за собою заподіяння шкоди її здоров’ю у вигляді тілесних ушкоджень.
КК України розрізняє тілесні ушкодження трьох ступенів: тяжке, середньої тяжкості і легке. Характер і. ступінь тілесних ушкоджень на практиці визначаються на підставі відповідних положень КК України (ст. ст. 121, 122, 125) і Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених МОЗ України.
Відповідно до ст. 121 тяжким тілесним ушкодженням є тілесне ушкодження:
1) небезпечне для життя в момент заподіяння, чи таке, що спричинило; 2) втрату будь-якого органа або його функцій; 3) психічну хворобу; 4) інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину; 5) переривання вагітності; 6) непоправне знівечення обличчя.
Небезпечними для життя є ушкодження, які в момент заподіяння чи в клінічному перебігу через різні проміжки часу спричиняють загрозливі для життя явища і які без надання медичної допомоги, за звичайним своїм перебігом, закінчуються чи можуть закінчитися смертю. Запобігання смерті, що обумовлене поданням медичної допомоги, не повинно братися до уваги при оцінюванні загрози для життя таких ушкоджень. Загрозливий для життя стан, який розвивається в клінічному перебігу ушкоджень, незалежно від проміжку часу, що минув після його заподіяння, повинен перебувати з ним у прямому причинно-наслідковому зв’язку.
Суб’єктом даного злочину є осудна особа, яка досягла 14- річного віку.
Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим або непрямим умислом. Мета умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження впливає на кваліфікацію цього діяння лише в одному випадку - коли нею є залякування потерпілого або інших осіб (ч. 2 ст. 121). Водночас, встановлення мотиву і мети при заподіянні умисного тяжкого тілесного ушкодження є обов’язковим, оскільки у ряді випадків наявність певних мотиву чи мети є підставою для кваліфікації такого діяння за іншими статтями КК України. Так, умисне заподіяння працівникові правоохоронного органу або його близьким родичам тяжкого тілесного ушкодження у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків слід кваліфікувати за ч. З ст. 345; умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень членам певної національної, етнічної, расової чи релігійної групи з метою повного або часткового їх знищення - за ч. 1 ст. 442 КК України.
Кваліфікованими видами умисного тяжкого тілесного ушкодження (ч. 2 ст. 121 КК України) є вчинення його:
1) способом, що має характер особливого мучення;
2) групою осіб;
3) з метою залякування потерпілого або інших осіб;
4) на замовлення;
5) спричинення ним смерті потерпілого.
На практиці особливу складність становить відмежування умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, від умисного вбивства. Для відмежування умисного вбивства від заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, слід ретельно досліджувати докази, що мають значення для з’ясування змісту і спрямованості умислу винного. Питання про умисел необхідно вирішувати виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого злочину, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, попередню поведінку винного і потерпілого, їхні взаємовідносини.
Визначальним при цьому є суб’єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій. При умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, у випадку ж заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, ставлення до настання смерті проявляється в необережності.
Стаття 122 КК України передбачає відповідальність за умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, тобто умисне ушкодження, яке не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, передбачених у статті 121 КК України, але таке, що спричинило тривалий розлад здоров’я або значну стійку втрату працездатності менш як на одну третину, - карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до трьох років.
Як випливає з ч. 1 ст. 122 КК України, умисним середньої тяжкості тілесним ушкодженням визнається умисне тілесне ушкодження, яке:
1) не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, передбачених у ст. 121 КК України, але при цьому 2) є таким, що спричинило тривалий розлад здоров’я або значну стійку втрату працездатності менш як на одну третину.
Тривалим слід вважати розлад здоров’я строком понад З тижні (більш як 21 день). Під стійкою втратою працездатності менш як на одну третину розуміється втрата загальної працездатності від 10% до 33% включно. Стійка втрата працездатності на одну третину працездатності або більше є ознакою тяжкого тілесного ушкодження і її спричинення в результаті умисного тілесного ушкодження слід кваліфікувати за ст. 121 КК України. Втрата загальної працездатності до 10% визнається незначною стійкою втратою працездатності і є ознакою умисного легкого тілесного ушкодження, відповідальність за яке встановлено ч. 2 ст. 125 КК України. Відсоток втрати працездатності визначається судово-медичною експертизою.
Суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 14-річного віку.
Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим або непрямим умислом. Найчастіше умисел має н сконкретизований характер. Якщо умисел винного був спрямований на заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, а результатом його дій стало заподіяння середньої тяжкості тілесних ушкоджень, вчинене слід визнавати замахом на заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження і кваліфікувати за відповідними частинами ст. ст. 15 і 121 КК України.
Мотив цього діяння не має значення для його кваліфікації. Мета умисного заподіяння середньої тяжкості тілесного ушкодження впливає на кваліфікацію діяння у двох випадках - коли нею є:
1) залякування потерпілого або його родичів,
2) їх примус до певних дій (ч. 2 ст. 121 КК України).
Залякування у складі цього злочину за своїм змістом є
близьким до залякування у складі умисного тяжкого тілесного ушкодження, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК України.
У складі злочину, передбаченого ч. 2 ст. 122 КК України, примус означає домагання від потерпілого або його родичів вчинення або утримання від вчинення певних дій шляхом заподіяння потерпілому умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження. Такий примус, якщо він поєднаний з вимогою щодо потерпілого або його родичів - передати чуже майно чи право на майно або вчинити будь-які дії майнового характеру; припинити займатися господарською діяльністю чи обмежити її, укласти угоду або не виконувати укладену угоду, виконання (невиконання) якої може заподіяти матеріальної шкоди або обмежити законні права чи інтереси того, хто займається господарською діяльністю; виконати чи не виконати договір, угоду чи інше цивільно-правове зобов’язання - слід кваліфікувати, відповідно, за ч. 3 ст. 189, ч. З ст. 206, ч. З ст. 355 КК України.
Стаття 124 КК України передбачає: умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, вчинене у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, - карається громадськими роботами на строк від ста п’ятдесяти до двохсот сорока годин або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років.
Об’єктивна сторона злочину характеризується:
1) діями;
2) наслідками у вигляді тяжких тілесних ушкоджень;
3) причинним зв’язком між зазначеними діями та наслідками, а також
4) певною обстановкою.
Заподіяння таких ушкоджень підлягає кваліфікації за цією статтею у трьох випадках, а саме, у разі його вчинення при перевищенні:
1) меж необхідної оборони. У цьому випадку діяння характеризується заподіянням шкоди у вигляді тяжких тілесних ушкоджень тому, хто посягає, при захисті від суспільне небезпечного посягання, але з перевищенням меж необхідної оборони, тобто при явній невідповідності зазначеної шкоди небезпечності посягання або обстановці захисту;
2) меж захисту в обстановці уявної оборони. Тяжкі тілесні ушкодження заподіюються за обставин, коли реального суспільне небезпечного посягання з боку потерпілого не було і винна особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання;
3) заходів, необхідних для затримання злочинця. Діяння полягає у заподіянні тяжкої шкоди у вигляді тяжких тілесних ушкоджень особі, яка вчинила злочин, при її затриманні, але з перевищенням заходів, необхідних для затримання злочинця, тобто при явній невідповідності зазначеної шкоди небезпечності посягання або обстановці затримання злочинця.
Обов’язковою умовою кваліфікації заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження за ст. 124 КК України є перебування винного при вчиненні цього діяння у стані необхідної оборони, уявної оборони або в умовах необхідності затримання злочинця. Якщо буде встановлено, що винний не перебував у такій обстановці, вчинене ним за наявності підстав слід кваліфікувати за ст. 121 КК України.
Злочин вважається закінченим з моменту заподіяння потерпілому тяжкого тілесного ушкодження.
Стаття 125 КК України передбачає кримінальну відповідальність за умисне легке тілесне ушкодження
З об’єктивної сторони злочин характеризується вчиненням тілесних ушкоджень двох видів:
1) легкого тілесного ушкодження (ч. 1 ст. 125 КК України);
2) легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності (ч. 2 ст. 125 КК України).
У першому випадку йдеться про легке тілесне ушкодження, що не спричинило таких наслідків, як короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності. Таким тілесним ушкодженням є ушкодження, що має незначні скороминущі наслідки, тривалістю не більш як шість днів (синець, подряпина тощо).
Легке тілесне ушкодження другого виду характеризується тим, що при його заподіянні потерпілому спричиняються короткочасний розлад здоров’я або незначна стійка втрата працездатності. Короткочасним слід вважати розлад здоров’я тривалістю понад шість днів, але не більш як три тижні (21 день). Під незначною стійкою втратою працездатності слід розуміти втрату загальної працездатності до 10%.
Суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 16-річного віку.
Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим або непрямим умислом.
Стаття 126 КК України передбачає: умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень, - карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот годин, або виправними роботами на строк до одного року. Ті самі діяння, що мають характер мордування, вчинені групою осіб, або з метою залякування потерпілого чи його близьких, - караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк.
Основним безпосереднім об’єктом даного злочину є здоров’я особи. Додатковим факультативним його об’єктом можуть виступати воля, честь і гідність особи, її психічна недоторканність.
Об’єктивна сторона злочину полягає:
1) в завданні удару, побоїв або
2) вчиненні інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень.
Під ударом слід розуміти одноразовий різкий вплив на тіло людини за допомогою певного предмета або частини тіла (руки, ноги, голови), що завдає фізичного болю. Побої - це багаторазове (два і більше) завдання ударів по тілу потерпілого, яке не спричинило тілесних ушкоджень. Інші насильницькі дії - це інші, крім удару та побоїв, насильницькі дії, які можуть полягати, зокрема, у: щипанні, викручуванні кінцівок, защемленні тієї чи іншої частини тіла за допомогою будь-яких пристроїв, здушуванні шиї, вириванні волосся, дії на тіло термічними факторами тощо.
Під фізичним болем розуміється такий психічний стан особи, який характеризується стражданнями, спричиненими фізичним впливом на його тіло.
Удари, побої та інші насильницькі дії не становлять особливого виду ушкоджень, тому не спричинення тілесних ушкоджень є другою умовою їх кваліфікації за ст. 126 КК України.
Суб’єктивна сторона характеризується умислом. Мотив і мета не мають значення для кваліфікації вчиненого за ст. 126 КК України. Однак у разі завдання удару, побоїв тощо, які завдали фізичного болю з метою спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їхній волі, за наявності інших необхідних ознак вчинене утворює склад катування і потребує кваліфікації за ст. 127 КК України.
Стаття 128 КК України передбачає: необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження - карається громадськими роботами на строк від ста п’ятдесяти до двохсот сорока годин або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до двох років.
Суб’єктивна сторона даного злочину є основним елементом, за яким він відрізняється від заподіяння тяжкого чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень, відповідальність за яке настає за ст. ст. 121 і 122 КК України; вона характеризується необережністю у вигляді злочинної самовпевненості або злочинної недбалості.
Стаття 135 КК України передбачає відповідальність за завідоме залишення без допомоги особи, яка перебуває в небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через малолітство, старість, хворобу або внаслідок іншого безпорадного стану, якщо той, хто залишив без допомоги, зобов’язаний був піклуватися про цю особу і мав змогу надати їй допомогу, а також у разі, коли він сам поставив потерпілого в небезпечний для життя стан.
Потерпілим від цього злочину є особа, яка характеризується сукупністю двох ознак. Так, вона:
а) перебуває в небезпечному для життя стані;
б) позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через малолітство, старість, хворобу або внаслідок іншого безпорадного стану.
З об’єктивної сторони злочин полягає у суспільне небезпечній бездіяльності, що виражається у залишенні без допомоги вказаної особи. Залишення без допомоги передбачає невжиття особою заходів, необхідних для відвернення небезпеки для життя потерпілого. Злочин вважається закінченим з моменту ухилення від надання допомоги особі, що перебуває в небезпечному для життя стані, незалежно від того, наскільки ефективною могла бути така допомога.
Суб’єкт злочину спеціальний. Ним можуть бути лише дві категорії осіб, а саме ті, які:
1) первісно зобов’язані були піклуватися про потерпілого і мали можливість надати йому допомогу;
2) самі поставили потерпілого в небезпечний для життя стан.
Правовий обов’язок піклуватися про осіб, які знаходяться в небезпечному для життя стані, може бути обумовлений законом чи іншим нормативним актом, а також цивільно-правовим договором (у тому числі договором на надання послуг із забезпечення особистої безпеки особи тощо).
З суб’єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом: винний усвідомлює суспільне небезпечний характер своєї бездіяльності, а саме те, що він залишає без допомоги особу, яка перебуває у небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження, те, що він зобов’язаний піклуватися про особу і має реальну можливість надати їй допомогу, або що він сам поставив потерпілого в небезпечний для життя стан і бажає чинити саме так.
Ставлення винної особи до наслідків, передбачених ч. З ст. 135 КК України, може характеризуватися непрямим умислом або необережністю.
Якщо ж особа, яка сама поставила потерпілого в небезпечний для життя стан, бажає настання смерті останнього чи інших тяжких наслідків або свідомо допускає можливість їх настання, її бездіяльність має кваліфікуватися за статтями, що передбачають відповідальність за умисні вбивство чи заподіяння тілесних ушкоджень, залежно від конкретних наслідків.
Стаття 146 КК України передбачає кримінальну відповідальність за незаконне позбавлення волі або викрадення людини
Об’єктом даного злочину є особиста воля. З об’єктивної сторони злочин може бути вчинений у двох формах: 1) незаконне позбавлення волі людини; 2) викрадення людини.
Незаконним позбавлення волі є у всіх випадках, коли воно здійснюється не відповідно до Конституції, законів України, а також чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Жодна людина не може бути позбавлена волі інакше, ніж відповідно до процедури, встановленої законом, зокрема у таких випадках, як:
а) законне ув’язнення людини після її засудження компетентним судом;
б) законний арешт або затримання людини для забезпечення виконання будь-якого обов’язку, передбаченого законом;
в) законний арешт або затримання людини з метою забезпечення її присутності перед компетентним державним органом на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні злочину або якщо обґрунтовано визнається за необхідне запобігти вчиненню нею злочину чи зникненню її після його вчинення;
г) затримання неповнолітньої людини на підставі законного розпорядження з метою виховного нагляду або законне затримання неповнолітньої людини з метою забезпечення її присутності перед компетентним державним органом;
д) законний арешт або затримання людини, здійснені з метою запобігання її незаконному в’їзду до країни, або людини, стосовно якої вживаються заходи з метою депортації або екстрадиції.
Позбавлення волі може полягати у триманні особи в місці, де вона взагалі не бажає або більше не бажає перебувати, або в поміщенні її в місце, яке вона не має змоги вільно залишити, хоча бажає цього. Відтак, обов’язковою ознакою складу злочину у його першій формі є місце. Ним можуть бути як приміщення (кімната, камера, погріб тощо) чи комплекси приміщень (підвал багатоповерхового будинку, лікарня), так і інші місця (дах багатоповерхового будинку, транспортний засіб) чи місцевості (скала, острів тощо).
Відповідальність за незаконне позбавлення волі виключається, коли особі, наприклад, забороняється покидати межі населеного пункту або відвідувати певні місцевості тощо. У цих випадках може йтися про самоправство (ст. 356 КК України).
Способами незаконною позбавлення волі можуть бути будь-які - обман, зловживання довір’ям, відібрання засобів пересування, ключів чи інших необхідних засобів тощо. Незаконне позбавлення волі є триваючим злочином. Тому дії по утриманню потерпілого у стані позбавлення волі, до яких винний приєднався після початку злочину і до його закінчення, є співвиконаням у цьому злочині.
Суб’єкт злочину загальний. Проте суб’єктом цього злочину не можуть бути особи, які відповідно до закону мають право тримати особу в місці, де вона не бажає перебувати, або поміщати її в місце, яке вона не має змоги вільно залишити, але тільки з мотивів піклування про фізичне і психічне здоров’я підопічного чи з інших суспільне корисних мотивів (батьки, усиновителі, прийомні батьки стосовно своїх рідних, усиновлених чи прийомних дітей, опікуни і піклувальники стосовно осіб, які перебувають у них під опікою і піклуванням, педагогічні та науково-педагогічні працівники стосовно піднаглядних дітей тощо). Крім того, правовий обов’язок піклуватися про особу і право з цією метою обмежувати її волю можуть бути покладені на особу договором перевезення, морського круїзу, договором про надання послуг із забезпечення особистої безпеки особи і т. ін.
Завідомо незаконні кримінально-процесуальне затримання, привід, арешт і тримання під вартою, вчинені працівниками органів дізнання, слідчими та прокурорами, а так само винесення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку про позбавлення волі, ухвали (постанови) про направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків, рішення про адміністративний арешт тощо є злочинами проти правосуддя, передбаченими відповідно ст. ст. 371 і 375 КК України.
У деяких інших випадках незаконне позбавлення волі, вчинене службовою особою, має кваліфікуватися за ст. 365 (або 424 КК України) як перевищення влади чи службових повноважень. Зокрема це стосується завідомо незаконного здійснення працівниками органів внутрішніх справ, прикордонних військ, управління державної охорони та іншими службовими особами, спеціально уповноваженими на це:
а) адміністративного затримання та наступного тримання особи протягом певного часу;
б) приводу особи, яка входить до групи ризику захворювання на СНІД, хворої на венеричне захворювання, хронічний алкоголізм, наркомана, який вводить наркотичні засоби шляхом ін’єкцій, громадянина, який ухиляється від призову на військову службу, тощо;
в) дисциплінарного арешту військовослужбовця;
г) затримання неповнолітнього віком до 16 років, який залишився без опікування, з триманням його у приймальнику-розподільнику, притулку для неповнолітніх або центрі медико-соціальної реабілітації;
д) затримання та тримання у спеціальному розподільнику особи, запідозреної у занятті бродяжництвом, або яка ухиляється від виконання постанови суду про примусове лікування від хронічного алкоголізму або наркоманії, має ознаки вираженого психічного розладу і створює у зв’язку з цим реальну небезпеку для себе і оточуючих тощо;
е) поміщення у штрафний ізолятор особи, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі;
є) примусово госпіталізації (скажімо, госпіталізації хворих на туберкульоз, венеричні захворювання, СНІД, карантинні захворювання тощо).
Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом: особа усвідомлює, що за законом вона не має права позбавляти волі іншу особу, але бажає це зробити. Мотиви незаконного позбавлення волі можуть бути різні, крім суспільне корисних. Ставлення особи до тяжких наслідків незаконного позбавлення волі може бути умисним або необережним.
Кваліфікованими видами незаконного позбавлення волі або викрадення людини є вчинення їх: 1) щодо малолітнього; 2) із корисливих мотивів; 3) щодо двох або більше осіб; 4) за попередньою змовою групою осіб; 5) способом, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого; 6) пов’язане із заподіянням потерпілому фізичних страждань; 7) із застосуванням зброї; 8) протягом тривалого часу.
Стаття 162 КК України передбачає відповідальність за незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, незаконне проведення в них огляду чи обшуку, а так само незаконне виселення чи інші дії, що порушують недоторканність житла громадян.
Об’єктом злочину є право людини на недоторканність житла та іншого володіння.
Його предметом може бути житло або інше володіння особи. Інше, крім житла, володіння особи - це земельні ділянки, гаражі, погреби, інші будівлі господарського, у т.ч. виробничого призначення, відокремлені від житлових будівель, будь-які інші об’єкти, щодо яких особа здійснює право володіння (наприклад, транспортний засіб).
Потерпілим від цього злочину може бути тільки фізична особа - громадянин України, особа без громадянства або іноземець. Порушення встановленого законом порядку проникнення до приміщення, яке належить на праві власності юридичній особі, не утворює склад злочину, передбачений ст. 162 КК України. Такі дії за наявності для того підстав можуть розцінюватись як самоправство, перевищення влади чи службових повноважень або інший злочин.
З суб’єктивної сторони злочин характеризується лише прямим умислом. Винний усвідомлює, що порушує недоторканність житла громадян шляхом вчинення вказаних вище дій, і бажає їх вчинити.
Кваліфікуючими ознаками розглядуваного злочину є вчинення його:
1) службовою особою;
2) із застосуванням насильства чи з погрозою його застосування.
Стаття 172 КК України передбачає відповідальність за грубе порушення законодавства про працю, що нерідко має місце у практиці ведення бізнесу. Незаконне звільнення працівника з роботи з особистих мотивів, а також інше грубе порушення законодавства про працю - караються штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до двох років. Ті самі дії, вчинені щодо неповнолітнього, вагітної жінки чи матері, яка має дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, - караються штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п’яти років, або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців.
Об’єктом даного злочину є трудові права людини, які включають право на працю, право на гарантовану заробітну плату, право на відпочинок.
Потерпілим від цього злочину закон визнає працівника. Під працівниками розуміються особи, на яких поширюється законодавство України про працю і які є відповідною стороною трудових правовідносин. Підставою виникнення таких відносин можуть бути: трудовий договір (як письмовий, так і усний), членство у кооперативах та їх об’єднаннях, колективних сільськогосподарських підприємствах, селянських (фермерських) господарствах, підприємствах з іноземними інвестиціями.
З об’єктивної сторони цей злочин може проявитися у діях або бездіяльності у формі:
1) незаконного звільнення працівника з роботи;
2) іншого грубого порушення законодавства про працю.
Звільнення з роботи працівника має визнаватися незаконним, якщо воно здійснене без законних підстав для цього або з порушенням встановленого порядку звільнення, визначеного законом. Такі законні підстави можуть бути загальними або спеціальними.
Кваліфікуючою ознакою цього злочину є незаконне грубе порушення законодавства про працю щодо певних категорій працівників: неповнолітнього, вагітної жінки чи матері, що має дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда.
Стаття 173 КК України передбачає, що грубе порушення угоди про працю службовою особою підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, а також окремим громадянином або уповноваженого ними особою шляхом обману чи зловживання довірою або примусом до виконання роботи, не обумовленої угодою, - карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п’яти років, або арештом на строк, до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років. Ті самі дії, вчинені стосовно громадянина, з яким укладена угода щодо його роботи за межами України, - караються штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років.
Об’єктом злочину є трудові права людини, а саме: право на можливість заробляти собі на життя працею, яку людина вільно обирає або на яку вільно погоджується, право не бути примушеним до праці, а також конституційне право громадян України на піклування і захист з боку держави під час роботи за кордоном.
Потерпілим від злочину є працівник, з яким укладено угоду про працю.
З об’єктивної сторони злочин характеризується грубим порушенням угоди про працю шляхом обману чи зловживання довірою або примусом до виконання роботи, не обумовленої угодою.
Угода про працю - це укладений відповідно до закону між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою трудовий договір (письмовий чи усний, а також трудовий контракт), за яким, зокрема, працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цим договором, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи.
Питання про визнання порушення угоди про працю грубим вирішується у кожному конкретному випадку. За будь-яких обставин наявність цієї ознаки потребує істотного порушення права людини на працю.
Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони злочину є спосіб його вчинення. Згідно із законом порушення угоди про працю може бути вчинено шляхом: 1) обману; 2) зловживання довірою або 3) примусом до виконання роботи, не обумовленої угодою.
Примушування працівника до належного виконання своїх обов’язків відповідно до займаної посади не утворює складу злочину, передбаченого ст. 173 КК України. За наявності підстав такі дії службової особи можуть розглядатися як зловживання владою чи службовим становищем або перевищення влади чи службових повноважень, а дії неслужбової особи як самоправство чи злочин проти життя, здоров’я, волі особи.
Суб’єктом злочину може бути службова особа підприємства, установи, організації, громадянин-підприємець, інший громадянин, який уклав з працівником угоду про працю або уповноважені ними особи.
Суб’єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом.
Кваліфікуючою ознакою цього злочину є порушення угоди про працю стосовно громадянина, з яким укладено угоду щодо його роботи за межами України.
Стаття 175 КК України передбачає кримінальну відповідальність за невиплату заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат: безпідставна невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої установленої законом виплати громадянам більше ніж за один місяць, вчинена умисно керівником підприємства, установи або організації незалежно від форми власності, - карається штрафом від ста до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п’яти років, або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до двох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певного діяльністю на строк до трьох років. Те саме діяння, якщо воно було вчинене внаслідок нецільового використання коштів, призначених для виплати заробітної плати, стипендії, пенсії та інших встановлених законом виплат, - карається штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років.
Особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо до притягнення до кримінальної відповідальності нею здійснено виплату заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої встановленої законом виплати громадянам.
Об’єктом злочину є конституційне право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, і на своєчасне її отримання, а також право на соціальний захист, у т.ч. право на отримання пенсій та інших видів соціальних виплат.
Об’єктивні сторона складу цього злочину виражається у безпідставній невиплаті заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої установленої законом виплати громадянам більше ніж за один місяць.
Під невиплатою заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої установленої законом виплати слід розуміти неповну або несвоєчасну виплату громадянам зазначених виплат. Така невиплата утворює склад злочину, передбаченого ст. 175 КК України, якщо вона: 1) є безпідставною; 2) має місце протягом певного строку (більше ніж за один місяць).
Безпідставною зазначена невиплата вважатиметься тоді, коли вона має місце, незважаючи на наявність законних підстав для виплати заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої установленої законом виплати громадянам. Не буде складу цього злочину, якщо зазначені виплати не здійснюються на законних підставах (наприклад, несплата частини заробітної плати в результаті відрахування із неї для покриття заборгованості працівника підприємству, установі, організації, на якому він працює) або їх невиплата зумовлена об’єктивними причинами (наприклад, неповним бюджетним фінансуванням, відсутністю необхідних для виплат коштів на рахунках підприємства, установи, організації).
Склад злочину, передбаченого ст. 175 КК України, має місце лише у разі зазначеної невиплати більше ніж за один місяць. Вказівка закону на такий термін свідчить не лише про те, що невиплата, наприклад, заробітної плати чи пенсії за один місяць не є кримінальне караною (за такі дії може наставати адміністративна відповідальність, передбачена ст. 41 КАП), а й просте, що вона може стосуватися лише тих виплат громадянам, які мають регулярний характер. Отже, склад цього злочину буде відсутній, якщо невиплата стосується одноразової (за винятком тієї, що входить в структуру заробітної плати) виплати громадянам. За наявності підстав, зокрема при заподіянні істотної шкоди, такі дії можуть розцінюватись як зловживання владою чи службовим становищем або інший злочин.
Для визначення цієї ознаки необхідно з’ясувати існуючі за законом чи іншим нормативно-правовим актом строки та періодичність тієї чи іншої виплати. Так, згідно із законодавством про працю та про оплату праці, заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні в строки, встановлені у колективному договорі, але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів. У разі, коли день виплати заробітної плати збігається з вихідним, святковим або неробочим днем, заробітна плата виплачується напередодні.
Заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган сплачує працівникові за виконану ним роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, службові обов’язки). Структурно заробітна плата складається з основної (встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців) та додаткової (встановлюється за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці і включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством, премії, пов’язані з виконанням виробничих завдань і функцій) заробітної плати, а також інших заохочувальних та компенсаційних виплат (виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які здійснюються понад встановлені зазначеними актами норми. Склад злочину, передбаченого ст. 175 КК України, утворює невиплата заробітної плати як у грошовому виразі, так і в іншій передбаченій законом формі.
Злочин вважається закінченим з моменту, коли сплив останній строк виплати заробітної плати, стипендії, іншої установленої законом виплати громадянам і її невиплата становить більше ніж за один місяць. Так, при невиплаті заробітної плати цей злочин вважатиметься закінченим з моменту настання дня, наступного за тим, у який мало бути виплачено першу частину заробітної плати за другий місяць.
Суб’єкт злочину спеціальний. Ним може бути лише керівник підприємства, установи або організації незалежно від форми власності. Інші службові особи підприємств, установ, організацій, а так само приватні особи можуть нести кримінальну відповідальність за цією статтею лише як співучасники (організатори, підбурювачі, пособники). Громадянин-підприємець, який використовує найману працю і не виплачує найманим працівникам заробітну плату, не може визнаватися суб’єктом злочину, передбаченого ст. 175 КК України. Це стосується і фізичних осіб - засновників підприємств, які не є їх керівниками. За наявності підстав такого роду їхні дії можуть утворювати склад самоправства чи іншого складу злочину.
Суб’єктивна сторона характеризується лише умисною формою вини.
Кваліфікуючою ознакою злочину є вчинення описаного у ч. 1 ст. 175 КК України діяння внаслідок нецільового використання коштів, призначених для виплати заробітної плати, стипендії, пенсії та інших установлених законом виплат.
Нецільовим слід визнавати використання зазначених коштів на будь-які заходи, не пов’язані з їх виплатою як заробітної плати, стипендії, пенсії та інших установлених законом виплат (наприклад, для придбання сировини, обладнання, техніки, різних товарів, оплату оренди, послуг, на будівництво чи ремонт приміщення тощо). Вказану невиплату слід визнавати також такою, що сталася внаслідок нецільового використання зазначених коштів, якщо вона мала місце в результаті порушення вимог законодавства, відповідно до якого оплата праці працівників підприємств та організацій, у т.ч. тих, що знаходяться на госпрозрахунку й отримують дотації з бюджету, здійснюється в першочерговому порядку після сплати обов’язкових платежів. Якщо нецільове використання зазначених коштів пов’язане із вчиненням іншого злочину (наприклад, розкраданням майна, зловживанням владою чи службовим становищем, службовим підробленням), вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів.
Ч. З ст. 175 КК України передбачає можливість звільнення від кримінальної відповідальності за спеціальних обставин особи, яка вчинила злочин, передбачений цією статтею. За змістом цієї норми особа, яка вчинила безпідставну невиплату заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої установленої законом виплати громадянам більше ніж за один місяць, у т.ч. і внаслідок нецільового використання коштів, призначених для таких виплат, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо:
1) нею здійснена виплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої установленої законом виплати громадянам,
2) це зроблено до притягнення її до кримінальної відповідальності.
Ч. 3 ст. 175 КК України не уточнює, які саме виплати і в якому обсязі має здійснити винна особа для того, щоб вона була звільнена від кримінальної відповідальності за зазначеними підставами Судячи з усього йдеться про невиплачені громадянам кошти, виплата яких має бути здійснена у повному обсязі. Що стосується другої умови, то вона пов’язує можливість звільнення від кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ч.ч. 1 чи 2 ст. 175 КК України, з певним моментом такої виплати (погашення заборгованості) - до притягнення до кримінальної відповідальності.
Розділ VI КК України передбачає перелік складів злочинів проти власності. Розглянемо деякі злочини, ознаки складів яких найчастіше зустрічаються у практиці ведення бізнесу.
Стаття 185 КК України передбачає: таємне викрадення чужого майна (крадіжка) - карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до трьох років.
Крадіжка, вчинена повторно або за попередньою змовою групою осіб, - карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк. Крадіжка, поєднана з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище або що завдала значної шкоди потерпілому, - карається позбавленням волі на строк від трьох до шести років. Крадіжка, вчинена у великих розмірах, - карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років. Крадіжка, вчинена в особливо великих розмірах або організованою групою, - карається позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років з конфіскацією майна.
Від усіх інших форм викрадення крадіжку відрізняє спосіб вилучення такого майна - таємність. Таємним визнається таке викрадення, здійснюючи яке, винна особа вважає, що робить це непомітно для потерпілих чи інших осіб. Як правило крадіжка вчинюється за відсутності будь-яких осіб (власників, володільців майна, осіб, під охороною яких воно перебуває, очевидців тощо). Крадіжкою визнається також протиправне вилучення чужого майна і тоді, коли воно здійснюється у присутності потерпілого або інших осіб (наприклад, ці особи спостерігають за діями винного на певній відстані), але сам винний не усвідомлював цього моменту і вважав, що діє таємно від інших осіб. Таємним також визнається викрадення, яке вчинюється у присутності потерпілого або інших осіб, але непомітно для них (наприклад, кишенькова крадіжка).
Таємним викрадення є і у випадку, коли воно вчинюється у присутності потерпілого чи інших осіб, які через свій фізіологічний чи психічний стан (сон, сп’яніння, малолітство, психічне захворювання тощо) не усвідомлюють факту протиправного вилучення майна: не можуть правильно оцінити і розуміти зміст, характер і значення дій винного. Це також стосується випадків, коли протиправне вилучення чужого майна здійснюється у присутності сторонніх осіб, які не усвідомлюють злочинного характеру дій винного, вважаючи, що таке майно належить йому на праві власності або він має право розпорядитися цим майном. Тобто, йдеться про випадки, коли у осіб, які спостерігають за протиправним вилученням майна, відсутнє чітке розуміння щодо правового режиму майна - його фактичної належності або повноважень винного стосовно такого майна. Вилучаючи майно за таких обставин, винний розраховує, що його дії не будуть сприйматися особами, у присутності яких це вилучення здійснюється, як протиправні. При цьому для введення сторонніх осіб в оману щодо законності своїх дій винний може як використовувати обставини, що об´єктивно склалися на момент вилучення чужого майна, так і за допомогою різних засобів (наприклад, шляхом демонстрації певних документів, використання спеціального одягу чи транспорту) сам створювати у таких осіб враження про їх правомірність. Оскільки обман за таких обставин не є способом неправомірного вилучення чужого майна; то скоєне не утворює шахрайства і потребує кваліфікації за ст. 185 КК України.
Викрадання визнається таємним і тоді, коли винний вилучає майно у присутності інших осіб, на потурання з боку яких він розраховує з тих чи інших підстав (родинні зв’язки, дружні стосунки, співучасть у вчиненні злочину тощо). Однак вчинюване за таких обставин викрадання перестає бути таємним у тому випадку, якщо такі особи дали підстави винному засумніватися щодо їх «мовчання» з приводу його дій.
Як крадіжку слід розглядати протиправне вилучення чужого майна особою, яка не була наділена певною правомочністю щодо викраденого майна, а за родом своєї діяльності лише мала доступ до цього майна (комбайнер, сторож, співробітник охорони та ін.).
Дії, розпочаті як крадіжка, але виявлені потерпілим чи іншими особами і, незважаючи на це, продовжені винною особою з метою заволодіння майном або його утримання, належить кваліфікувати як грабіж, а у разі застосування насильства чи висловлювання погроз його застосування - залежно від характеру насильства чи погроз - як грабіж чи розбій.
Крадіжка визнається закінченою з моменту протиправного вилучення майна, коли винна особа отримала реальну можливість розпорядитися чи користуватися рим (заховати, передати іншим особам, вжити за призначенням тощо). Визначення того, чи мала особа можливість розпорядитися чи користуватися викраденим майном, вирішується у кожному конкретному випадку з урахуванням характеру майна (зокрема його властивостей, розміру, ваги), місця, з якого воно було вилучено (територія заводу, сільськогосподарські угіддя, сейф, магазин тощо) та інших обставин, які дають змогу констатувати факт розпорядження, користування майном на власний розсуд (спосіб охорони майна, механізм вилучення майна, момент затримання винної особи тощо).
Суб’єктом злочину може бути осудна особа, яка досягла 14-річного віку.
Суб’єктивна сторона крадіжки характеризується прямим умислом на заволодіння чужим майном. Змістом умислу винного при крадіжці охоплюється його переконаність у тому, що викрадення ним майна здійснюється таємно від потерпілого, очевидців або осіб, у володінні чи під охороною яких знаходиться майно: за відсутності сторонніх осіб; у їхній присутності, але непомітно для них; у присутності таких осіб і на «їхніх очах», але за умови, що вони не усвідомлюють характеру вчинюваних винним дій; у присутності сторонніх осіб, на потурання (а через це і на втаємничення своїх дій) яких, в силу особливих зв’язків чи стосунків з ними, розраховує винний тощо. Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони крадіжки є корисливий мотив.
Кваліфікованими видами крадіжки є вчинення її: 1) повторно; 2) за попередньою змовою групою осіб; 3) у великих розмірах; 4) в особливо великих розмірах; 5) організованою групою, а також крадіжка: 6) поєднана з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище; 7) що завдала значної шкоди потерпілому.
Стаття 186 КК України: відкрите викрадення чужого майна (грабіж) - карається штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до чотирьох років. Грабіж, поєднаний з насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, або з погрозою застосування такого насильства, або вчинений повторно, або за попередньою змовою групою осіб, - карається позбавленням волі на строк від чотирьох до шести років. Грабіж, поєднаний з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище або що завдав значної шкоди потерпілому, - карається позбавленням волі на строк від чотирьох до восьми років. Грабіж, вчинений у великих розмірах, - карається позбавленням волі на строк від семи до десяти років. Грабіж, вчинений в особливо великих розмірах - карається позбавленням волі на строк від восьми до тринадцяти років із конфіскацією майна.
Підвищена суспільна небезпека грабежу порівняно з крадіжкою обумовлюється тим, що грабіжник на відміну від злодія не приховує свого наміру протиправно заволодіти майном, діє відкрито для сторонніх осіб, ігноруючи волю потерпілого чи осіб, у володінні чи під охороною яких перебуває майно, і нехтуючи думкою очевидців.
З об’єктивної сторони грабіж характеризується відкритим способом викрадення чужого майна. Відкритим, визнається викрадення, що здійснюється у присутності інших осіб, які розуміють протиправний характер дій винного, а він, у свою чергу, усвідомлює цю обставину. Такими особами можуть бути особи, у власності, володінні чи під охороною яких знаходиться майно, на яке здійснюється посягання, очевидці. Однак до таких осіб не можуть бути віднесені співучасники грабіжника, а також інші особи, в силу певних зв’язків чи стосунків з якими винний розраховує на потурання з їхнього боку (не очікує будь-якої протидії вчинюваному ним діянню).
З об’єктивної сторони вчинення грабежу можливе у формі:
1) відкритого викрадення чужого майна без застосування насильства або погрози його застосування (ненасильницький грабіж);
2) відкритого викрадення чужого майна із застосуванням насильства або погрози його застосування (насильницький грабіж).
При ненасильницькому грабежі винний при вилученні майна не звертається до застосування насильства або погрози до потерпілого чи інших осіб (не здійснює цілеспрямованої дії на їх психіку чи тілесну недоторканість), а обмежується прикладенням певних зусиль лише безпосередньо для вилучення майна. Типовим проявом простого грабежу є так званий «ривок», коди грабіжник несподівано для потерпілого чи інших осіб захоплює майно (вихоплює із рук сумку, зриває з голови шапку тощо).
При насильницькому грабежі винний не тільки прикладає певні зусилля для того, щоб безпосередньо вилучити чуже майно, а ще і вдається до насильницького впливу на потерпілого чи інших осіб. При цьому насильство застосовується як засіб протиправного вилучення або утримання такого майна.
У разі, коли винний вже отримав можливість розпорядитися, користуватися протиправно вилученим майном і застосовує насильство лише з метою звільнення від затримання, його дії не можуть визнаватися насильницьким грабежем. Залежно від способу вилучення майна вони можуть розцінюватися як крадіжка або простий грабіж. Застосування ж насильства у такому випадку утворює окремий злочин проти особи й повинно отримати самостійну правову оцінку залежно від характеру насильства і заподіяної потерпілому фізичної шкоди.
Застосування в процесі відкритого викрадення насильства істотним чином змінює правову сутність грабежу: за таких обставин обов’язковим додатковим об’єктом злочину виступає особа потерпілого, до якої було застосовано насильство (її психічна і фізична недоторканість).
Грабіж визнається закінченим з моменту, коли винна особа вилучила майно і має реальну можливість розпорядитися чи користуватися ним. Суб’єктом грабежу може бути осудна особа, яка досягла 14-річного віку.
Суб’єктивна сторона злочину характеризується наявністю у винної особи прямого умислу на протиправне заволодіння чужим майном і корисливим мотивом. Змістом умислу грабіжника охоплюється усвідомлення того факту, що вчинювані ним дії здійснюються в умовах очевидності - вони мають відкритий для потерпілого або інших осіб характер. При цьому винний ігнорує цю обставину.
Насильницький грабіж необхідно відмежовувати від розбою. Основними ознаками, за якими розрізняються ці злочини, є:
а) спосіб посягання (грабіж - це завжди відкрите посягання, а розбій може вчинюватись як відкрито, так і таємно);
б) характер фізичного і психічного насильства (при грабежі для досягнення своєї мети винний застосовує насильство, що не є небезпечним для життя або здоров’я потерпілого, або погрозу такого насильства, при розбої - насильство, небезпечне для життя чи здоров’я особи, яка зазнала нападу, або погрозу таким насильством);
в) момент закінчення (грабіж за своєю конструкцією є злочином з матеріальним складом і вважається закінченим з моменту, коли винна особа вилучила майно і має реальну можливість розпоряджатися чи користуватися ним, тоді як склад розбою сконструйований як усічений і розбій вважається закінченим з моменту нападу незалежно від того, чи заволоділа винна особа чужим майном).
Стаття 187 КК України передбачає: напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний із насильством, небезпечним для життя чи здоров’я особи, яка зазнала нападу, або з погрозою застосування такого насильства (розбій), - карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років. Розбій, вчинений за попередньою змовою групок осіб, або особою, яка раніше вчинила розбій або бандитизм, - карається позбавленням волі на строк від семи до десяти років із конфіскацією майна. Розбій, поєднаний з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище, - карається позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років із конфіскацією майна. Розбій, спрямований на заволодіння майном у великих чи особливо великих розмірах, або вчинений організованою групою, або поєднаний із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень, - карається позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років із конфіскацією майна.
Розбій належить до найбільш небезпечних корисливо-насильницьких злочинів. Він посягає на два об’єкти: право власності й особу (її здоров’я і життя).
З об’єктивної сторони розбій вчиняється у формі нападу з метою заволодіння чужим майном, поєднаного із насильством, небезпечним для життя чи здоров’я особи, яка зазнала нападу, або з погрозою застосування такого насильства. Під нападом у складі розбою слід розуміти раптову, несподівану для потерпілого, короткочасну, агресивну, насильницьку дію, спрямовану на протиправне заволодіння чужим майном. Напад може бути як відкритим, так і таємним (наприклад, нанесення удару потерпілому з-за спини). За цією ознакою розбій відрізняється, з одного боку, від крадіжки, з іншого, - від грабежу.
Напад органічно пов’язаний із фізичним або психічним насильством, яке при розбої має так званий інструментальний характер - виступає способом заволодіння майном або його утримання. При цьому фізичне насильство може полягати у протиправному впливі не лише на зовнішні частини тіла потерпілого (механічне їх травмування), а й внутрішні (отруєння), а також в інших діях насильницького характе- ру, які створюють небезпеку для життя чи здоров’я потерпілого (скажімо, насильницьке тримання його в небезпечних для життя та здоров’я умовах). У разі, якщо застосування чи погроза застосування насильства, небезпечного для життя чи здоров’я особи, здійснювались з метою ухилитись від затримання після закінченого нападу, вчинене не може розглядатися як розбій. Такі дії винного залежно від обставин справи можуть бути кваліфіковані як крадіжка або грабіж і як відповідний злочин проти життя та здоров’я особи або злочин проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян (наприклад, умисне легке тілесне ушкодження (ч. 2 ст. 125 КК України), погроза або насильство щодо службової особи чи громадянина, який виконує громадський обов’язок (ст. 350 КК України) тощо).
Насильство при розбої застосовується до особи, яка зазнала нападу. Під такою особою слід розуміти власника майна, особу, у володінні чи під охороною якої перебуває майно, на яке здійснюється посягання, а так само інших осіб, які перебувають на місці вчинення розбою і можуть, на думку винного, перешкодити йому у заволодінні чужим майном.
Під насильством, небезпечним для життя чи здоров’я особи, яка зазнала нападу, слід розуміти заподіяння їй легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності, середньої тяжкості або тяжкого тілесного ушкодження (останнє кваліфікується за ч. 4 ст. 187 КК України), а також інші насильницькі дії, які не призвели до вказаних наслідків, але були небезпечними для життя чи здоров’я в момент заподіяння.
Розбій - усічений склад злочину. Він вважається закінченим з моменту нападу, поєднаного із застосуванням або з погрозою застосування насильства, небезпечного для життя чи здоров’я, незалежно від того, чи заволоділа винна особа чужим майном.
Суб’єктом розбою є осудна особа, яка досягла 14-річного віку.
Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом та корисливим мотивом. Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони розбою є мета, з якою здійснюється напад, - заволодіння чужим майном.
Кваліфікованими видами розбою є розбій: 1) вчинений за попередньою змовою групою осіб, або 2) особою, яка раніше вчинила розбій або бандитизм (ч. 2 ст. 187 КК України, або
3) організованою групою ч. 4 ст. 187 КК України; 4) поєднаний з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище (ч. З ст. 187 КК України, або 5) із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень (ч. 4 ст. 187 КК України): 6) спрямований на заволодіння майном у великих чи 7) особливо великих розмірах (ч. 4 ст. 187 КК України).
Стаття 189 КК України передбачає кримінальну відповідальність за вимогу передачі чужого майна чи права на майно або вчинення будь-яких дій майнового характеру з погрозою насильства над потерпілим чи його близькими родичами, обмеження прав, свобод або законних інтересів цих осіб, пошкодження чи знищення їхнього майна або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною, або розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці (вимагання), - караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк.
Вимагання, вчинене повторно; або за попередньою змовою групою осіб, або службовою особою з використанням свого службового становища, або з погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, або з пошкодженням чи знищенням майна, або таке, що завдало значної шкоди потерпілому, - карається позбавленням воді на строк від трьох до семи років. Вимагання, поєднане з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я особи, або таке, що завдало майнової шкоди у великих розмірах, - карається позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років із конфіскацією майна. Вимагання, що завдало майнової шкоди в особливо великих розмірах, або вчинене організованою групою, або поєднане із заподіянням тяжкого тілесного ушкодження, - карається позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років з конфіскацією майна.
Основним безпосереднім об’єктом вимагання є право власності, а його додатковими обов’язковими об’єктами виступають психічна та фізична недоторканість особи, й особиста свобода, здоров’я. Додатковими факультативними об’єктами злочину можуть бути честь, гідність, право на таємницю приватного життя та інші права громадян.
Предметом злочину може бути як майно, так і право на нього, а також будь-які дії майнового характеру. Особливістю предмета вимагання є те, що ним може бути не тільки майно, яке на момент посягання знаходиться у потерпілого, а й майно, яке перебуває в цей момент у фактичному володінні винного (одержане ним у борг, на зберігання, для ремонту тощо). Володіючи певною річчю, вимагач може зажадати від її власника не пред’являти претензій до її повернення. Відтак майно як предмет вимагання відрізняється від предмета інших посягань на власність. Неможливо, наприклад, шляхом грабежу або в результаті розбою заволодіти чужим майном, якщо воно на момент посягання вже знаходиться у винного. Предметом вимагання може бути також майно, якого немає у потерпілого в момент вимоги про його передачу і надходження якого до нього лише передбачається.
З об’єктивної сторони вимагання характеризується двома взаємопов’язаними діями:
1) пред’явленням майнової вимоги;
2) погрозою застосування насильства, знищення або пошкодження майна, заподіяння іншої шкоди.
Вимога як ознака вимагання означає викладену в рішучій формі пропозицію винного до потерпілого (власника, особи, у віданні чи під охороною яких перебуває майно) про передачу майна, права на майно або вчинення останнім інших дій майнового характеру. Пред’явлена суб’єктом майнова вимога утворює ознаку об’єктивної сторони цього злочину тільки за умови, що вона є завідомо протиправною. При вимаганні винна особа прагне заволодіти не належним їй майном чи правом на таке майно або бажає вчинення на її користь дій майнового характеру. Вимога задовольнити законні майнові претензії не утворює складу вимагання, як не утворює його вимога вчинити інші, крім передбачених у ст. 189 КК України, дії.
Якщо ж винна особа, застосовуючи відповідні погрози, не керується умислом на заволодіння чужим майном, а має на меті примусити потерпілого припинити займатися господарською діяльністю чи обмежити її або укласти яку-небудь угоду чи не виконувати укладену угоду, виконання якої може заподіяти матеріальної шкоди або обмежити законні права (інтереси) того, хто займається господарською діяльністю, вчинене слід розглядати як протидію законній господарській діяльності і кваліфікувати за відповідною частиною ст. 206 КК України.
Реальність погрози для вимагача не означає, що він дійсно має намір обов’язково її виконувати. Достатньо, щоб винний вважав, що залякування, яке він застосовує, сприймається потерпілим як таке, що цілком може бути реалізоване і спроможне примусити його робити певним чином. Реальність погрози для потерпілого означає усвідомлення ним того, що небезпека заподіяння шкоди, якою погрожує винний, може стати дійсністю, якщо він проігнорує вимогу вимагача. Погроза при вимаганні може бути виражена у будь-якій формі; усно чи письмово, безпосередньо потерпілому або через інших осіб, по телефону, за допомогою жестів, міміки, та/або іншими способами. Водночас, для того щоб мати бажану для вимагача дію, погроза повинна бути доведена до свідомості потерпілого.
У окремих випадках при вимаганні погроза може і не висловлюватись у звичайному смислі цього слова. Вимагач може обмежитись пред’явленням майнової вимоги, якщо розуміння об’єктивно існуючої погрози випливає із відносин між потерпілим і вимагачем, які передували вимаганню, інших обставин, які дають підстави робити висновок про можливе заподіяння шкоди. У таких випадках вимагач розраховує, що потерпілому без пред’явлення погрози зрозуміло про можливе заподіяння йому або його близьким певної шкоди, якщо він не виконає пред’явленої вимоги.
Погроза при вимаганні може стосуватися як самого потерпілого, так і близьких його родичів. Про поняття близьких родичів див. коментар до ст. ст. 115 та 154 КК України.
Ст. 189 КК України називає чотири види погроз:
1) погроза насильством;
2) погроза обмеження прав, свобод або законних інтересів;
3) погроза знищенням чи пошкодженням майна;
4) погроза розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі бажають зберегти в таємниці.
Погроза насильством, при вимаганні полягає у погрозі негайно або в майбутньому застосувати насильство до потерпілого або близьких його родичів. Вимагач може погрожувати застосуванням будь-якого насильства; нанесенням побоїв, мордуванням, заподіянням тілесних ушкоджень, позбавленням життя, зґвалтуванням особи жіночої або чоловічої статі, насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом, позбавленням волі, іншими насильницькими діями. Встановлення, яким саме насильством погрожував вимагач, є обов’язковим у кожному випадку висловлення такої погрози, оскільки від характеру насильства, яке є змістом погрози, залежить правильна кваліфікація дій винних. Якщо винна особа погрожувала потерпілому позбавленням життя або заподіянням тяжкого тілесного ушкодження, її дії за відсутності інших кваліфікуючих ознак належить кваліфікувати за ч. 2 ст. 189 КК України.
Погроза обмеження прав, свобод або законних інтересів потерпілого або його близьких родичів полягає у залякуванні зазначених осіб ущемленням їх прав, свобод або законних інтересів, перешкоджанням їх реалізації. Обмеження, яким погрожує вимагач, має незаконний характер (за відсутності законних підстав, в порушення встановленого порядку тощо). Воно може стосуватися будь-яких конституційних та інших прав чи свобод людини і громадянина або будь-яких законних інтересів. Так, вимагач може погрожувати обмежити потерпілого в праві на свободу пересування, зустрічі і спілкуванні з певними особами, вільного вибору місця проживання, на свободу світогляду і віросповідання, на підприємницьку діяльність тощо. Погроза обмежити незаконні інтереси потерпілого або його близьких родичів не утворює складу вимагання. Зміст і обсяг, в яких винний погрожує обмежити права та законні права потерпілого або його близьких родичів, значення для кваліфікації не мають. Якщо винний реалізував свою погрозу й обмежив зазначені права або законні інтереси інших осіб, його дії за наявності для того підстав повинні отримувати додаткову правову оцінку, зокрема за статтями Особливої частини КК, які передбачають відповідальність за злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина.
Під відомостями, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці, слід розуміти такі дійсні чи вигадаю дані про них, їхні дії та дії, вчинені щодо них, розголошення яких з будь-яких міркувань є для них небажаним. Це можуть бути як відомості, які ганьблять потерпілого чи його близьких родичів (наприклад, повідомлення, про непорядні вчинки), так і відомості, які не принижують особу (зокрема, повідомлення про якусь її хворобу) або їх розголошення є суспільно корисним (скажімо, інформація про вчинений злочин). Головне при цьому, щоб погроза розголосити такі відомості спроможна була примусити потерпілого виконати пред’явлену до нього вимогу. Погроза розголосити такі відомості - це погроза повідомити про них особам (або особі), яким вони невідомі, і чиє ознайомлення з ними небажане для потерпілого.
Відповідно до закону погроза знищити чи пошкодити майно має місце тоді, коли вона стосується:
а) майна, яке належить потерпілому або його близьким родичам за правом власності;
б) майна, що перебуває у їхньому віданні чи під охороною.
Погрозу пошкодження чи знищення майна у складі вимагання можна визначити як залякування потерпілого приведенням у повну чи часткову непридатність майна, у збереженні якого він зацікавлений. Спосіб, яким винний погрожує привести таке майно у непридатність, характер, кількість, розмір майна у грошовому вимірі тощо значення для правової оцінки дій вимагача не мають. Фактичне знищення чи пошкодження майна потребують кваліфікації за ч. ч. 2, З чи 4 ст. 189 КК України або іншими відповідними статтями Особливої частини КК.
Вимагання слід вважати закінченим з моменту пред’явлення вимоги, поєднаної із вказаними погрозами незалежно від досягнення винною особою поставленої мети.
Суб’єктом злочину може бути осудна особа, яка на момент його вчинення досягла 14-річного віку.
Суб’єктивна сторона вимагання характеризується прямим умислом. Вимагання - це корисливий злочин. При його вчиненні винний має за мету незаконно одержати чуже майно, право на нього або добитися вчинення потерпілим інших дій майнового характеру.
Вимагання слід відрізняти від насильницького грабежу і розбою. При відмежуванні вимагання від грабежу чи розбою треба виходити з того, що при грабежі і розбої насильство або погроза його застосування спрямовані на заволодіння майном у момент їх застосування. При цьому погроза являє собою такі дії чи висловлювання, які виражають намір застосувати фізичне насильство негайно. Дії, що полягають у насильстві або а погрозі його застосування, спрямовані на одержання майна в майбутньому, а також вимогу передати майно, поєднану з погрозою застосувати насильство до потерпілого або до близьких йому осіб у майбутньому, слід кваліфікувати як вимагання.
Стаття 194 КК України передбачає: умисне знищення або пошкодження чужого майна, що заподіяло шкоду у великих розмірах, - карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до трьох років. Те саме діяння, вчинене шляхом підпалу, вибуху чи іншим загальнонебезпечним способом, або заподіяло майнову шкоду в особливо великих розмірах, або спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки, - карається позбавленням волі на строк від трьох до п’ятнадцяти років.
Основним безпосереднім об’єктом злочину є право власності. Додатковими факультативними об’єктами можуть виступати громадський порядок, екологічна безпека, життя і здоров’я людини. Предметом злочину може бути будь-яке майно, як рухоме, так і нерухоме, крім окремих його видів, знищення чи пошкодження яких передбачено КК України як спеціальний вид знищення чи пошкодження майна. Тобто, коли такий вид майна є ознакою іншого самостійного складу злочину або знищення чи пошкодження майна є способом вчинення більш тяжкого злочину.
У багатьох випадках за знищення (зруйнування), пошкодження (зіпсуття) певних видів майна передбачено адміністративну відповідальність, що часто створює складнощі у правовій оцінці скоєного.
Предметом знищення чи пошкодження у злочині, передбаченому ст. 194 КК України, може бути тільки чуже майно.
Об’єктивна сторона злочину характеризується суспільне небезпечними діями, які полягають у знищенні чи пошкодженні майна, наслідками у вигляді шкоди у великих розмірах і причинним зв’язком між вказаними діями і наслідками. Знищення чи пошкодження чужого майна можуть бути здійснені у будь-який спосіб (розбиття, розламування чи розрізання речі на шматки, дія на річ водою чи повітрям, повне чи часткове розчинення її у воді чи інших рідинах тощо). Умисне знищення чи пошкодження майна шляхом підпалу, вибуху чи іншим загальнонебезпечним способом утворює кваліфікований склад цього злочину і потребує кваліфікації за ч. 2 ст. 194 КК України. Використання майна за його призначенням, що призвело до припинення його існування (наприклад, спалення палива), не може розглядатися як спосіб його знищення чи пошкодження, а тому не утворює складу розглядуваного злочину. За наявності для того підстав зазначені діяння можуть розглядатися як привласнення чи розтрата такого майна.
Знищення майна - це доведення майна до повної непридатності щодо його цільового призначення. Внаслідок знищення майно перестає існувати або повністю втрачає свою цінність.
Пошкодженням майна визнається погіршення якості, зменшення цінності речі або доведення речі на якийсь час у непридатний за її цільовим призначенням стан.
У випадках, коли для вирішення питання про те, чи втрачено внаслідок вчиненого діяння можливість використання майна за цільовим призначенням або наскільки зменшилась його цінність, потрібні спеціальні знання, необхідно призначати відповідну експертизу.
Цей злочин є закінченим з моменту, коли чуже майно пошкоджено або знищено і шкода від цього є великою.
Суб’єктом злочину може бути осудна особа, яка досягла 16-річного (ч. 1 ст. 194 КК України) або 14-річного (ч. 2 ст. 194 КК України) віку.
Умисне знищення або пошкодження майна, вчинене службовою особою з використанням свого службового становища, потребує додаткової кваліфікації за ст. ст. 364 (423 КК України) або 365 (424 КК України).
Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим або непрямим умислом. При цьому свідомістю винного охоплюється той факт, що в результаті його дій власникові майна заподіюється велика шкода.
Мотив і мета не є обов’язковими ознаками цього злочину, але їх встановлення є важливим в плані відмежування його від інших злочинів, вчинення яких може супроводжуватись знищенням чи пошкодженням чужого майна.
Кваліфікуючими ознаками умисного знищення або пошкодження майна є:
1) вчинення його шляхом підпалу, вибуху чи іншим загальнонебезпечним способом, або
2) заподіяння майнової шкоди в особливо великих розмірах, або
3) спричинення загибелі людей чи інших тяжких наслідків.
Майнова шкода в особливо великих розмірах, як і майнова
шкода у великих розмірах - ознаки оціночні. З урахуванням законодавчих критеріїв визначення значної шкоди, великого і особливо великого розміру у складах злочинів проти власності, передбачених ст. ст. 185-191 КК України, можна зробити висновок, що майнова шкода в особливо великих розмірах у складі умисного знищення або пошкодження майна матиме місце у разі, коли такими діями заподіяно майнову шкоду приблизно на суму, яка в шістсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
До майнової шкоди в особливо великих розмірах внаслідок знищення або пошкодження чужого майна судова практика відносить зокрема загибель великої кількості худоби, спричинення інших особливо великих матеріальних збитків.
Умисне знищення або пошкодження чужого майна, поєднане з викраденням, коли знищення чи пошкодження майна, наприклад, є способом готування до викрадення іншого (пошкоджуються двері чи стіна приміщення, розбивається скло автомобіля, пошкоджуються засоби системи сигналізації), або здійснюється з метою знешкодити докази вчиненого викрадення, слід кваліфікувати за сукупністю злочинів - як корисливий злочин проти власності (залежно від способу) і злочин, передбачений ст. 194 КК України. Якщо ж особа знищує раніше викрадене нею майно, ці дії кваліфікуються тільки як викрадення, оскільки на момент знищення такого майна вона, хоча й незаконно, але вже здійснює володіння ним.
Стаття 196 КК України: необережне знищення або пошкодження чужого майна, що спричинило тяжкі тілесні ушкодження або загибель людей, - карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до чотирьох років, або позбавленням волі на строк до трьох років.
Основним безпосереднім об’єктом злочину є право власності а його обов’язковим додатковим об’єктом - здоров’я або життя особи.
Предметом необережного знищення або пошкодження чужого майна, відповідальність за яке передбачена ст. 196 КК України, може буті будь-яке чуже для винного майно, крім окремих його видів, які поставлені під захист спеціальними кримінально-правовими нормами.
Об’єктивна сторона злочину характеризується суспільне не безпечними діями або бездіяльністю, наслідками у вигляді тяжких тілесних ушкоджень або загибелі людей і причинним зв’язком між вказаними діями і наслідками.
Особливістю відповідальності за необережне знищення чи пошкодження чужого майна є те, що, на відміну від злочину, передбаченого ст. 194 КК України, спосіб знищення чи пошкодження майна на кваліфікацію вчиненого не впливає. Відповідальність за цей злочин обумовлена лише його наслідками. Необережне знищення або пошкодження чужого майна утворює склад злочину лише у випадку,
Предметом злочину виступає чуже майно, зберігання чи охорона якого були доручені винній особі.
Об’єктивну сторону злочину характеризує сукупність трьох ознак:
1) діяння у формі невиконання або неналежного виконання особою, якій доручено зберігання чи охорона чужого майна, своїх обов’язків;
2) суспільне небезпечні наслідки у вигляді тяжких наслідків для власника майна;
3) причинний зв’язок між діянням і суспільне небезпечними наслідками.
Діяння полягає у невиконанні або у неналежному виконанні особою обов’язків, які покладались на неї у встановленому порядку не виходили за межі її компетенції і належне виконання яких покликане було забезпечити зберігання й охорону чужого майна. У цьому зв’язку в кожному випадку вчинення такого діяння має бути встановлено, які саме обов’язки покладались на дану особу і які з цих обов’язків не виконані або виконані неналежним чином, а також які конкретні нормативні акти порушено винним.
Відповідальність за ст. 197 КК України настає лише у разі, якщо особа була не лише зобов’язана, а й мала реальну можливість виконати належним чином покладені на неї обов’язки по зберіганню чи охороні чужого майна. Якщо ж особа була позбавлена такої можливості в силу тих чи інших об’єктивних або суб’єктивних факторів (виконання неадекватного обсягу роботи, поганий стан здоров’я, недостатність навичок і досвіду тощо), фактично була позбавлена можливості відвернути настання тяжких наслідків для власника майна, то склад злочину, передбачений ст. 197 КК України, відсутній. Не буде цього складу злочину в діях особи, якій доручено зберігання чи охорона чужого майна, і в тому випадку, коли невиконання чи неналежне виконання нею своїх обов’язків, що спричинило тяжкі наслідки для власника, стало результатом неправомірного впливу на неї з боку інших осіб (застосування до неї фізичного насильства, незаконне позбавлення волі тощо) або результатом нездоланної сили.
Тяжкі наслідки - оціночна категорія, яка підлягає встановленню у кожному конкретному випадку з урахуванням всіх обставин справи. Такими наслідками можуть бути визнані неправомірне вилучення у власника, знищення чи пошкодження майна у великих розмірах, у великій кількості чи майна, яке мало надзвичайно важливе значення для виробничої діяльності їх. власника чи було сімейною реліквією тощо.
Між порушенням обов’язків щодо охорони майна і тяжкими наслідками для його власниками має існувати причинний зв’язок: зазначене діяння створює передумови для настання таких наслідків. В результаті невиконання або неналежного виконання особою, якій доручено зберігання чи охорона чужого майна, створюється можливість для викрадення такого майна, його знищення, пошкодження, загибелі тощо.
Цей склад злочину сконструйовано як матеріальний: злочин вважається закінченим з моменту настання суспільно небезпечних наслідків - тяжких наслідків для власника майна.
Суб’єкт злочину спеціальний. Ним може бути неслужбова особа, яка досягла 16-річного віку і на яку на підставі трудового договору чи спеціального доручення покладається юридичний обов’язок охороняти або зберігати чуже майно (охоронник, сторож, водій-експедитор, кур’єр тощо).
Невиконання чи неналежне виконання службовою особою своїх службових обов’язків, у тому числі пов’язаних з охороною та зберіганням чужого майна, через несумлінне ставлення до них, що заподіяло істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам окремих юридичних осіб, розглядається як службова недбалість і кваліфікується за ст. 367 КК України.
Суб’єктивна сторона злочину характеризується необережністю у формі злочинної недбалості або злочинної самовпевненості. При цьому обов’язки щодо охорони майна винним можуть бути порушені як необережно, так і умисно.
Умисне сприяння особою, якій доручено зберігання чи охорона чужого майна, заподіянню тяжких наслідків для власника шляхом викрадення, знищення чи пошкодження майна, є пособництвом у вчиненні відповідного злочину і потребує кваліфікації за ч. 5 ст. 28 КК України і відповідною статтею Особливої частини КК України (наприклад, ст. ст. 185, 194).
Стаття 197 КК України передбачає кримінальну відповідальність за невиконання або неналежне виконання особою, якій доручено зберігання чи охорона чужого майна, своїх обов’язків, якщо це спричинило тяжкі наслідки для власника майна, - карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на той самий строк.
Суспільна небезпека злочину полягає у полегшенні протиправно діяльності інших осіб, які вчинюють посягання на власність, створенні передумов для небезпечного впливу на матеріальні цінності стихійних сил природи та інших негативних факторів. Об’єктом злочину є порядок виконання працівниками обов’язків щодо зберігання та охорони чужого майна, який забезпечує право власності.
Суб’єкт злочину загальний.
Погроза знищити майно може бути способом вчинення інших злочинів (наприклад, вимагання - ст. 189 КК України, протидія законній господарській діяльності - ст. 206 КК України, примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань - ст. 355 КК України), складом яких вона охоплюється і додаткової кваліфікації за ст. 195 КК України не потребує.
Стаття 202 КК України передбачає: здійснення без державної реєстрації, як суб’єкта підприємницької діяльності, що містить ознаки підприємницької та яка підлягає ліцензуванню, або здійснення без одержання ліцензії видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до законодавства, чи здійснення таких видів господарської діяльності з порушенням умов ліцензування, якщо це було пов’язано з отриманням доходу у великих розмірах, - карається штрафом від ста до двохсот п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на той самий строк.
Здійснення банківської діяльності або банківських операцій, а також професійної діяльності на ринку цінних паперів, операцій небанківських фінансових установ без державної реєстрації або без спеціального дозволу (ліцензії), одержання якого передбачено законодавством, або з порушенням умов ліцензування, якщо це було пов’язано з отриманням доходу у великих розмірах, - карається штрафом від двохсот до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років.
Отримання доходу у великому розмірі має місце, коли його сума у тисячу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
Об’єктом злочину є порядок державної реєстрації і ліцензування підприємницької та іншої господарської діяльності, у т.ч. банківської і професійної діяльності на ринку цінних паперів. Вказаний порядок покликаний забезпечувати нормальний розвиток економіки і захищати права та інтереси фізичних та юридичних осіб, фінансові інтереси держави (зокрема, в плані створення передумов для нарахування і стягнення податків та інших обов’язкових платежів).
З об’єктивної сторони злочин може набувати однієї з трьох форм:
1) здійснення без державної реєстрації як суб’єкта підприємництва діяльності, що містить ознаки підприємницької, у т.ч. банківської діяльності, банківських операцій, професійної діяльності на ринку цінних паперів та операцій небанківських фінансових установ;
2) здійснення без одержання спеціального дозволу (ліцензії) видів господарської діяльності, які відповідно до законодавства підлягають ліцензуванню; у т.ч. банківської діяльності, банківських операцій, професійної діяльності на ринку цінних паперів та операцій небанківських фінансових установ;
3) здійснення зазначеної діяльності з порушенням умов ліцензування.
Підприємництвом (підприємницькою діяльністю), як зазначалося вище, визнається безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою одержання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством.
Створення (заснування) суб’єкта підприємницької діяльності, а також володіння корпоративними правами, крім випадків, передбачених законодавством, підприємницькою діяльністю не визнається. Чинне законодавство не встановлює випадки, коли створення юридичної особи - суб’єкта підприємництва чи володіння корпоративними правами розцінюється як підприємницька діяльність.
Питання про те, чи є діяльність особи, яка притягується до відповідальності за ст. 202 КК України, підприємницькою вирішується у кожному конкретному випадку з урахуванням тривалості та інтенсивності протиправних дій, розміру отриманого або очікуваного доходу, інших факторів (зокрема, чи є така діяльність для винної особи основним або додатковим, але істотним джерелом її доходу, чи здійснюється вона більш-менш регулярно, постійно, на професійній основі). Підприємницька діяльність - це повторюваний у часі процес, спрямований на отримання прибутку. Така діяльність може полягати як у здійсненні численних угод або дій, так і у реалізації однієї, але великої угоди, виконанні значної роботи (наприклад, будівництво або ремонт певного об’єкта, виготовлення великої партії продукції), що поєднується із системою дій, спрямованих на отримання прибутку.
Не визнається підприємництвом укладання разових цивільно-правових угод, виконання робіт чи послуг, що не має на меті отримання прибутку (для власних потреб, на прохання знайомих чи родичів тощо), виконання обов’язків найманого працівника на підставі трудового договору.
Оскільки отримання прибутку проголошується метою підприємницької діяльності, а не є її фактичним результатом, відсутність прибутку не завжди свідчить про те, що та чи інша діяльність позбавлена характеру підприємництва.
Фактично характеру підприємницької діяльності, здійснюваної з метою ухилення від оподаткування та уникнення контрольних процедур з боку держави, може набувати, наприклад, надання транспортних, туристичних і консультаційних послуг, послуг із ремонту квартир, побутової техніки, автомобілів, зайняття торгівлею, давання майна в оренду або його зберігання, виконання будівельних робіт, виконання інших робіт на підставі цивільно-правових доборів тощо.
Вирішуючи питання про те, чи не набула діяльність конкретної особи з купівлі та продажу товарів ознак підприємництва, потрібно керуватись системним аналізом положень законодавчих та інших нормативних актів, які регулюють торговельну діяльність, враховувати їх юридичну силу. Не вимагає державної реєстрації осіб як суб’єктів підприємницької діяльності здійснення несистематичного (не більше чотирьох разів протягом календарного року) продажу громадянами вироблених, перероблених та куплених продукції, речей, товарів на підставі придбаного одноразового патенту на торгівлю. При цьому кожен раз тривалість торгівлі становить від трьох до семи днів, тобто загальна тривалість легальної торгівлі без державної реєстрації як суб’єкта підприємництва може становити 28 днів протягом року. Кількість і вартість укладених угод купівлі-продажу упродовж цього терміну законодавством не регламентується. Якщо фізична особа здійснює продаж товарів частіше ніж чотири рази на рік (або понад 28 днів), тобто систематично, її діяльність набуває ознак підприємництва, і вона має зареєструватися у встановленому порядку як підприємець.
За ч. 1 ст. 202 за наявності інших необхідних ознак слід кваліфікувати фактичне здійснення особою діяльності, що містить ознаки підприємницької: взагалі без проходження передбаченої законодавством процедури реєстрації; до отримання свідоцтва про державну реєстрацію; після скасування на підставі рішення суду державної реєстрації; з фактичним створенням комерційної структури без звернення за її державною реєстрацією; без створення юридичної особи.
Порушення порядку зайняття професійною діяльністю, яка поєднується з одержанням доходів, однак згідно з чинним законодавством не може розцінюватись як підприємницька (наприклад, діяльність приватних нотаріусів та адвокатів), складу цього злочину не містить.
Ліцензія - це документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження певного виду господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню. Ліцензія є єдиним документом дозвільного характеру, який дає право на зайняття певним видом діяльності, що відповідно до законодавства підлягає обмеженню. Види господарської діяльності, які підлягають ліцензуванню, встановлені Законом «Про ліцензування певних видів господарської діяльності». Крім того, ліцензування банківської, зовнішньоекономічної діяльності, каналів мовлення, ліцензування у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, ліцензування у сфері інтелектуальної власності здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини у цих сферах.
Індивідуали-підприємці і службові особи юридичних осіб, зокрема суб’єктів підприємництва, які здійснюють господарську діяльність взагалі без ліцензії, якщо її отримання передбачене чинним законодавством, або після направлення відповідних документів в орган ліцензування, але до отримання ліцензії, підлягають кримінальній відповідальності за ст. 202 КК України, якщо в результаті здійснення безліцензійної діяльності отримано дохід у великих розмірах.
Здійснення господарської діяльності з використанням ліцензій, дія яких анульована або строк дії яких сплив, ліцензій, незаконно отриманих від інших суб’єктів господарювання, ліцензій на інший, порівняно із фактично здійснюваним, вид діяльності, а також під час оскарження до суду рішення про анулювання ліцензії, що набрало чинності, за наявності підстав слід кваліфікувати за відповідною частиною ст. 202 КК України.
Якщо конкретний різновид підприємницької діяльності підлягає одночасно патентуванню і ліцензуванню, суб’єкт підприємництва повинен отримати і ліцензію, і патент.
Під порушенням умов ліцензування розуміється недотримання винним тих організаційних, кваліфікаційних та інших спеціальних вимог, які е обов’язковими для виконання при провадженні видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню (наприклад, здійснення господарської діяльності на території адміністративно-територіальної одиниці, яка не вказана у ліцензії).
Ліцензійні умови є нормативно-правовим актом, який затверджується спільним наказом спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування та органу ліцензування. Вони можуть стосуватися кваліфікаційних вимог до працівників суб’єктів господарювання, їх кількості; особливих вимог щодо будівель, приміщень, обладнання, інших технічних засобів, матеріально-технічної бази тощо.
Банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання банківської ліцензії, як надається Національним банком України (НБ) підставі відповідного клопотання банку за наявності певної сукупності документів. У певних випадках НБ має право відкликати банківську ліцензію і банк протягом трьох днів з моменту отримання рішення зобов’язаний повернути НБ свою банківську ліцензію. У день отримання рішення про відкликання банківської ліцензії банк припиняє здійснення всіх банківських операцій та вчиняє дії, що забезпечують виконання ним своїх зобов’язань перед вкладниками та іншими кредиторами.
Професійна діяльність на ринку цінних паперів - це підприємницька діяльність по перерозподілу фінансових ресурсів за допомогою цінних паперів та організаційному, інформаційному, технічному, консультаційному та іншому обслуговуванню випуску та обігу цінних паперів, що є, як правило, виключним або переважним видом діяльності. Професійним учасником ринку цінних паперів визнається юридична особа, яка здійснює певний вид діяльності на такому ринку на підставі отриманої ліцензії.
Порушення порядку зайняття господарською та банківською діяльністю вважається закінченим злочином з моменту, коли внаслідок здійснення підприємницької діяльності без державної реєстрації або господарської діяльності без ліцензії чи з порушенням умов ліцензування особа одержує дохід у великих розмірах. Отримання доходу у великому розмірі має місце тоді, коли його сума у тисячу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
Суб’єктом злочину є:
1) фізичні осудні особи незалежно від громадянства, які досягли 16-річного віку, у т.ч. особи, які займаються зареєстрованою підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи;
2) службові особи юридичних осіб - підприємницьких та інших господарських структур, які приймають та (або) реалізують рішення про здійснення господарської діяльності без належним чином оформленої ліцензії або з порушенням умов ліцензування, а також службові особи, які не забезпечили отримання підприємством, установою чи організацією ліцензії, хоч цей обов’язок покладався на них нормативними актами, установчими документами або трудовим контрактом. Наявність обов’язку у певного працівника підприємства чи організації дотримуватись вимог ліцензування має встановлюватись у кожному конкретному випадку з урахуванням здійснюваного ним фактичного і юридичного контролю за фінансово-господарською діяльністю суб’єкта господарювання.
Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і спеціальною метою. Винний усвідомлює, що порушує встановлений порядок зайняття підприємницькою та іншою господарською діяльністю і бажає вчинити такі дії для того, щоб досягти мети - одержати від незареєстрованої, безліцензійної або пов’язаної з порушенням умов ліцензування діяльності дохід у великих розмірах.
Стаття 203 КК України передбачає кримінальну відповідальність за зайняття видами господарської діяльності, щодо яких є спеціальна заборона, встановлена законом, крім випадків, передбачених іншими статтями КК України, - карається штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. Ті самі дії, якщо вони були пов’язані з отриманням доходу у великих розмірах або якщо вони були вчинені особою, раніше судимою за зайняття забороненими видами господарської діяльності, - караються обмеженням волі на строк до п’яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
Отримання доходу у великому розмірі має місце, коли його сума у тисячу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
Об’єктивна сторона злочину виражається у зайнятті тими видами господарської діяльності, щодо яких є спеціальна заборона, крім випадків, передбачених іншими статтями КК України.
Окремі види господарської діяльності дозволено здійснювати лише юридичним особам певних організаційно-правових форм (наприклад, проведенням ломбардних операцій, крім державних підприємств, можуть займатися тільки повні товариства). Діяльність по випуску та обігу цінних паперів як посередницька діяльність є компетенцією лише банків, а також тих акціонерних товариств, статутний фонд яких сформовано за рахунок виключно іменних акцій, та інших товариств, для яких операції з цінними паперами становлять виключний вид їх діяльності.
Спеціальні заборони на зайняття видами господарської діяльності можуть стосуватись і інших моментів - предмета діяльності, правового статусу суб’єкта підприємництва, його освіти, кваліфікації тощо. Наприклад, аудиторам забороняється займатися торговельною, посередницькою та виробничою діяльністю.
Зайняття неналежними суб’єктами - фізичними особами, не уповноваженими на це юридичними особами та юридичними особами недержавної форми власності видами діяльності, які для них не дозволені, потрібно розцінювати як зайняття забороненими видами господарської діяльності і кваліфікувати за відповідною частиною ст. 203 КК України.
Види діяльності, які підлягають ліцензуванню і за умови отримання спеціального дозволу можуть здійснюватись суб’єктами господарювання, не розглядаються як такі, щодо яких є спеціальна заборона. Зайняття цією дозволеною діяльністю, але з порушенням встановленого порядку (без державної реєстрації як суб’єкта підприємництва або без отримання спеціального дозволу) тягне за собою адміністративну (ст. 164 КУпАП) або кримінальну (ст. 202 КК України) відповідальність. Ст. 203 КК України підлягає застосуванню лише у випадках, коли заборонені види господарської діяльності не передбачені іншими статтями КК України. Зокрема, це стосується злочинних посягань, відповідальність за які передбачена ст. ст. 198, 216, 224, 300, 301, 307, 311,310, 321 КК України.
Суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку і якій законом не заборонено займатися підприємницькою діяльністю, а також службова особа, яка дала вказівку здійснювати заборонену для даного підприємства діяльність або керувала нею.
Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.
Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 203 КК України) є:
1) отримання доходу у великих розмірах;
2) вчинення діяння особою, раніше судимою за зайняття забороненими видами господарської діяльності (необхідно, щоб судимість за ч. 1 або ч. 2 ст. 203 КК України не була знята або погашена у встановленому законом порядку).
Стаття 205 КК України передбачає, що фіктивне підприємництво, тобто створення або придбання суб’єктів підприємницької діяльності (юридичних осіб) з метою прикриття незаконної діяльності або здійснення видів діяльності, щодо яких е заборона, - караються штрафом від трьохсот до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років. Ті самі дії, якщо вони вчинені повторно або заподіяли велику матеріальну шкоду державі, банкові, кредитним установам, іншим юридичним особам або громадянам, - караються позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років.
Матеріальна шкода, яка заподіяна фізичним особам, вважається великою, якщо вона у двісті і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, а матеріальна шкода, яка заподіяна державі або юридичним особам, вважається великою, якщо вона у тисячу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
Основний безпосередній об’єкт злочину - встановлений законодавством порядок здійснення підприємницької діяльності. Додатковим факультативним об’єктом можуть бути встановлений порядок оподаткування й отримання кредитних ресурсів, добросовісна конкуренція, право власності.
Об’єктивна сторона злочину виражається в одній з двох Дій:
1) створення юридичної особи будь-якої організаційно-правової форми - суб’єкта підприємницької діяльності;
2) придбання такої юридичної особи.
Ст. 205 КК України встановлює відповідальність за дії, які з зовнішнього боку є цілком легальними. При цьому ключовою характеристикою виступає змістовний момент, а саме фіктивність - відсутність у осіб, які стоять за створеним або придбаним суб’єктом підприємництва, справжнього наміру здійснювати діяльність, зафіксовану в установчих документах і пов’язану з виробництвом товарів, виконанням робіт або наданням послуг. Зазначені особи мають на меті інше - прикриваючись юридичною особою як ширмою, вони прагнуть приховати свою незаконну діяльність.
Ст. 205 КК України не охоплює фіктивне підприємництво, яке може прикриватись організаційно-правовою формою індивідуального підприємництва, коли суб’єктом підприємницької діяльності виступає фізична особа, яка діє без створення юридичної особи. Не можуть кваліфікуватися за ст. 205 КК України дії особи, яка підробила установчі документи, документи про державну реєстрацію юридичної особи або документи податкових органів, оскільки у такому разі суб’єкт підприємницької діяльності не створюється.
Ситуації, в яких державна реєстрація підприємства не відбувається, а особи з метою заволодіння чужим майном шляхом обману або шахрайства з фінансовими ресурсами використовують підроблені документи, штампи і печатки неіснуючого насправді підприємства можуть охоплюватись ст. ст. 190, 222, 358 (366) КК України. Такою ж повинна бути кваліфікація і в тому разі, коли винні особи для розкрадання майна або шахрайства з фінансовими ресурсами використовують реквізити ліквідованих підприємств.
Придбання суб’єкта підприємницької діяльності означає набуття права власності на майно юридичної особи як у цілому, так і в тій частині, яка дозволяє фактично керувати діяльністю даного підприємства, впливати на прийняття рішень його керівних органів (купівля контрольного пакета акцій акціонерного товариства, придбання майна підприємства, яке приватизується, передача власником права власності на майно приватного підприємства іншій особі, зміна складу учасників суб’єкта підприємництва, заснованого на колективній формі власності, придбання одним чи кількома учасниками господарського товариства частки у його майні, яка належить іншим учасникам).
У разі приховання підприємством окремих напрямків своєї реальної фінансово-господарської діяльності з метою ухилення від оподаткування в діях службових осіб такого підприємства вбачаються ознаки не фіктивного підприємництва, а ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів (ст. 212 КК України).
Особи, які скоюють фіктивне підприємництво, можуть або повністю відмовлятись від здійснення тієї офіційної діяльності, котра фіксується в установчих документах юридичної особи, або вести її у мінімальному обсязі, що дозволяє вважати комерційну структуру такою, що насправді функціонує, тобто імітувати підприємницьку діяльність (наприклад, для того щоб викликати до себе довіру з боку бізнесових партнерів). Доказами фіктивності конкретного підприємства можуть визнаватися, зокрема: реєстрація підприємства на підставну особу, за підробленими, втраченими, позиченими або викраденими документами, документами померлих осіб, за вигаданою юридичною адресою; внесення в установчі документи неправдивих даних про засновників і керівників підприємства або про інші обставини; залучення до протиправної діяльності у формі призначення на посаду керівника реально існуючого громадянина із специфічним соціальним статусом (малозабезпечені, психічно хворі тощо); відсутність ознак діяльності фірми, зазначеної в установчих документах; короткий термін існування підприємства (як правило, не перевищує одного податкового періоду, що зводить нанівець можливість контролю за його діяльністю; звідси і відповідна термінологія: фірми - одноденки, проліски, квартальні фірми); відсутність руху коштів підприємства на його банківських рахунках або, навпаки, занадто великий обсяг фінансових операцій на банківських рахунках підприємства, яке лише нещодавно зареєструвалось.
Злочин вважається закінченим з моменту створення або придбання зазначеної у ч. 1 ст. 205 КК України юридичної особи.
При фіктивному підприємництві легальна форма, притаманна комерційним юридичним особам, може використовуватись для прикриття забороненої діяльності, зайняття якою саме по собі є кримінальне караним (наприклад, незаконне виробництво чи виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, посів або вирощування снотворного маку чи конопель, незаконне виготовлення і ремонт вогнепальної або холодної зброї, бойових припасів, вибухових речовин або пристроїв). Дії винних у таких випадках потрібно кваліфікувати за наявністю для цього підстав за сукупністю злочинів, передбачених ст. ст. 205, 263, 307, 310 КК України.
Суб’єктом злочину може бути:
1) осудна особа, яка досягла 16-річного віку і виступає як засновник або набувач суб’єкта підприємництва - юридичної особи або за допомогою чужих чи підроблених документів реєструє (придбаває) такий суб’єкт;
2) службова особа підприємства або організації, яка прийняла рішення про створення чи придбання іншої юридичної особи;
3) власник (засновник юридичної особи, який прийняв таке ж рішення).
Дії особи, на ім’я якої за її згодою було зареєстровано фіктивний суб’єкт підприємництва, можуть кваліфікуватися за ст. ст. 27 і 205 КК України як пособництво фіктивному підприємництву. Якщо така особа брала безпосередню участь у державній реєстрації суб’єкта підприємництва (підписувала чи подавала для нотаріального посвідчення установчі документи, її призначено на посаду керівника підприємства тощо), її дії потрібно розцінювати як співвиконавство у злочині, передбаченому ст. 205 КК України.
У разі, коли особа, будучи формальним (номінальним) керівником фіктивного підприємства і виконуючи вказівку фактичного адміністратора, підписує фінансово-господарські документи і при цьому не усвідомлює справжнього змісту і характеру вчинюваних нею дій, вона за наявності ознак складу злочину, передбаченого ст. 367 КК України, може притягуватись до відповідальності за службову недбалість. У подібних випадках не виключається оцінка вчиненого як казусу.
Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і спеціальною метою - прикрити незаконну діяльність або здійснення видів діяльності, щодо яких е заборона. Незаконною діяльністю, прикрити яку прагнуть особи, винні у фіктивному підприємництві, визнається, зокрема: легалізація доходів, отриманих злочинним шляхом; одержання кредитів нібито для здійснення підприємницької діяльності; ухилення від оподаткування; ведення недобросовісної конкурентної боротьби; монополізація ринку товарів і послуг; одержання в оренду приміщень і земельних ділянок з метою їх використання для інших потреб, відмінних від легального підприємництва; залучення коштів населення з їх подальшим використанням у власних інтересах, приховування ролі фактичного інвестора у придбанні певного об’єкта тощо.
Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 205 КК України) є:
1) повторність;
2) заподіяння державі, банкові, кредитній установі, іншим юридичним особам або громадянам великої матеріальної шкоди.
Поняттям повторності охоплюється юридична (пов’язана із засудженням) і фактична (не пов’язана із засудженням) повторність дій, передбачених ч. ч. 1 або 2 ст. 205 КК України.
Матеріальна шкода може бути заподіяна в результаті: неповернення одержаного кредиту, а також відсотків за користування кредитом; використання кредиту не за цільовим призначенням; витрачання коштів, зібраних у населення під час проведення довірчих або страхових операцій, на потреби, не передбачені установчими документами підприємства; несплати належних сум податків; припинення діяльності придбаного суб’єкта підприємництва тощо. Фактично матеріальна шкода спричиняється не стільки створенням або придбанням фіктивного суб’єкта підприємництва, скільки незаконними діяннями, заради приховування яких і була створена (придбана) дана юридична особа.
Стаття 206 КК України встановлює відповідальність за протидію законній господарській діяльності, тобто протиправну вимогу припинити займатися господарською діяльністю чи обмежити її, укласти угоду або не виконувати укладену угоду, виконання (невиконання) якої може заподіяти матеріальної шкоди або обмежити законні права чи інтереси того, хто займається господарською діяльністю, поєднана з погрозою насильства над потерпілим або близькими йому особами, пошкодження чи знищення їхнього майна за відсутності ознак вимагання, - караються виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до трьох років. Ті самі дії, вчинені повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або з погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, або поєднані з насильством, що не є небезпечним для життя і здоров’я, або з пошкодженням чи знищенням майна, - караються позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років. Протидія законній господарській діяльності, вчинена організованою групою, або службовою особою з використанням службового становища, або поєднана з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я, або така, що заподіяла велику шкоду чи спричинила інші тяжкі наслідки, - караються позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років.
Матеріальна шкода вважається великою, якщо вона у п’ятсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
Основним безпосереднім об’єктом злочину є встановлений порядок здійснення господарської діяльності, а також право громадян на свободу підприємницької діяльності. Додатковим обов’язковим об’єктом є психічна недоторканність особи.
Елементами об’єктивної сторони злочину є висунення протиправної вимоги, поєднаної з погрозою застосування насильства над потерпілим або близькими йому особами, пошкодження чи знищення їх майна. Вимога може полягати у категорично висловленій пропозиції:
1) припинити займатися господарською діяльністю;
2) обмежити таку діяльність;
3) укласти угоду;
4) не виконувати укладену угоду.
Ст. 206 КК України охороняє лише господарську діяльність, яка має законний характер. Тому висунення вимог про припинення діяльності, якою потерпілий відповідно до закону не може і не повинен займатись (наприклад, про припинення діяльності, яка може здійснюватись лише за наявності ліцензії, за відсутності її у потерпілої особи) не утворює складу даного злочину.
Вимога припинити господарську діяльність передбачає, зокрема, вимогу: ліквідувати юридичну особу, діяльність якої контролює (або ж на діяльність якої істотно впливає) потерпілий; продати (передати) її іншим особам; подати до відповідного органу заяву про анулювання реєстрації потерпілого як індивідуального підприємця. Цим поняттям охоплюється також вимога перестати здійснювати господарську діяльність. Форма вимоги, а також час припинення такої діяльності не мають значення для кваліфікації діяння.
Вимога обмежити господарську діяльність передбачає, зокрема, вимогу: зменшити обсяг промислового виробництва, торговельних операцій, послуг, припинити таку діяльність у певних пунктах чи регіонах, припинити заняття окремими видами господарської діяльності або хоча б одним із таких окремих видів, розірвати або обмежити ділові зв’язки з певними партнерами.
Вимога укласти угоду (цивільно-правовий договір, трудовий договір чи будь-яку іншу угоду), виконання якої може призвести до матеріальної шкоди або обмежити законні права чи інтереси того, хто займається господарською діяльністю, може, зокрема, стосуватися угоди: яка у разі її виконання прямо призведе до заподіяння потерпілому чи іншим особам майнової шкоди; про повну чи часткову передачу потерпілим належних йому прав щодо управління юридичною особою (наприклад, угода про продаж, іншу сплатну уступку акцій акціонерного товариства, частки в статутному фонді іншого господарського товариства); про продаж чи іншу сплатну передачу засобів виробництва, приміщень чи іншого майна, необхідного для ведення підприємницької діяльності; про відмову потерпілого чи відповідної юридичної особи від ведення певних видів діяльності, від діяльності у певних пунктах чи регіонах, обмеження обсягів такої діяльності; про продаж потерпілим чи організацією, яку він представляє, своєї продукції лише певним особам; про прийняття небажаної потерпілому особи на певну посаду на відповідному підприємстві.
Вимога не виконувати укладеної угоди має місце у разі, коли винний висловлює пропозицію потерпілому відмовитися від виконання відповідної угоди, що може призвести до матеріальної шкоди або обмежити законні права чи інтереси потерпілого чи іншої особи, яка займається господарською діяльністю.
Суб’єкт злочину загальний.
Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.
Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 206 КК України) є вчинення його:
1) повторно;
2) за попереднім зговором групою осіб;
3) із погрозою вбивством чи заподіянням тяжких тілесних ушкоджень;
4) у поєднанні з насильством, яке не є небезпечним для життя і здоров’я;
5) у поєднанні з пошкодженням чи знищенням майна.
Особливо кваліфікуючими ознаками злочину (ч. З ст. 206
КК України) є вчинення його:
1) організованою групою;
2) службовою особою з використанням свого становища;
3) у поєднанні з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я, чи заподіяння ним
4) великої матеріальної шкоди або
5) спричинення інших тяжких наслідків.
Кримінальна відповідальність може наступати і за скоєння інших злочинів у сфері господарської діяльності.
Кримінальний кодекс України містить дві статті, які визначають кримінальну відповідальність за посягання на комерційну таємницю ст. 231 «Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю» і ст. 232 «Розголошення комерційної або банківської таємниці».
Стаття 231 Кримінального кодексу України встановлює кримінальну відповідальність за незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю: «умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю, з метою розголошення чи іншого використання цих відомостей, а також незаконне використання таких відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб’єкту господарської діяльності, - караються штрафом від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років».
Радутний О.Е. досліджував кримінальну відповідальність за незаконне збирання, використання та розміщення відомостей, що становлять комерційну таємницю.
Безпосереднім об’єктом злочинів, передбачених статтями 231, 232 КК України, визначено суспільні відносини по збереженню комерційної та(або) іншої таємниці, які забезпечують охорону від недобросовісної конкуренції у сфері господарської діяльності. Шляхом протиправного впливу на зазначені відносини завдається шкода тим суспільним відносинам, які існують у сфері господарської діяльності на підставі справедливих ринкових умов, охороняються державою в інтересах всього суспільства та окремих його суб’єктів і входять до комплексу загального об’єкта злочину.
злочини, передбачені статтями 231, 232 КК України, мають свій предмет, на що безпосередньо вказано в законі. Ним виступає комерційна таємниця - певний обсяг інформації, що належить окремим фізичним або юридичним особам - суб’єктам господарської діяльності, яка має економічну цінність, відповідним чином відокремлена і знаходиться в рамках спеціального правового режиму доступу й використання.
предмет злочинів, передбачених статтями 231, 232 КК, характеризується такими ознаками, як об’єктивність існування, таємність, соціальна та юридична ознаки. Об’єктивність існування комерційної таємниці полягає в тому, що інформація, як певний різновид ресурсів, існує поза й незалежно від свідомості людини, а також не може бути зведеною до своєї зовнішньої оболонки (речового носія). Таємність указує на певне відокремлення цієї інформації шляхом видання власником локального нормативного акта, наявність у зв’язку з цим спеціального режиму доступу, володіння, користування та розпорядження таємницею. Відсутність цієї ознаки буде означати відсутність предмета злочину, тобто відсутність складу злочину як єдиної підстави кримінальної відповідальності за статтями 231, 232 КК України. Соціальна ознака комерційної таємниці відбиває її неподільний зв’язок із суспільними відносинами по збереженню комерційної та(або) банківської таємниці, які забезпечують охорону від недобросовісної конкуренції у сфері господарської діяльності. Юридична ознака вказує на передбаченість у законі предмета злочину в якості обов’язкової ознаки його складу.
Загальна характеристика об’єктивної сторони злочинів, передбачених статтями 231, 232 КК України виявляє спільні для об’єктивної сторони обох злочинів ознаки. Згідно з нормами чинного законодавства ними виступають діяння (зокрема, збирання, використання або розголошення відомостей, що становлять комерційну таємницю), суспільно небезпечні наслідки (істотна шкода, що спричиняється суб’єкту господарської діяльності) та причинний зв’язок між ними. Тому злочини, передбачені статтями 231, 232 КК України, є злочинами з матеріальним складом. Обстоюється позиція, відповідно до якої у ст. 231 КК України, як і раніш КК України 1960 p., передбачено єдиний склад злочину з альтернативними ознаками об’єктивної сторони - двома альтернативними формами злочинної поведінки: а) дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять комерційну таємницю; б) використання відомостей, що становлять комерційну таємницю. Проте важко навіть гіпотетично уявити собі приклад реального спричинення істотної шкоди діями, які тільки спрямовані на отримання комерційної таємниці. Дисертант вважає за доцільне поділити статтю 231 КК України на дві частини, першу з яких викласти таким чином, що кримінальну відповідальність може тягти лише таке збирання, яке утворює реальну можливість спричинення істотної шкоди суб’єкту господарської діяльності. Така можливість має бути очевидною, а негативні наслідки не наступають завдяки своєчасно вжитим заходам або в силу обставин, які не залежать від волі винної особи.
Суспільно небезпечними наслідками розглядуваних злочинів пропонується визначити: 1) реальну позитивну шкоду прямі матеріальні збитки, у тому числі витрати на захист своїх прав, перепрофілювання діяльності, впровадження нових технологій, додаткові заходи охорони, повідомлення додаткової інформації споживачам, закупівлю нового обладнання тощо; 2) упущену вигоду - неотримання тих майнових вигод, які суб’єкт господарської діяльності повинен був отримати за умови належного користування своїми правами стосовно комерційної таємниці і належного виконання своїх обов’язків іншими суб’єктами суспільних відносин, у тому числі збитки від зниження реалізації продукції, послуг, робіт, спаду виробництва, зменшення клієнтури, зниження цін на товари, роботи й послуги тощо. Розмір такої шкоди, як указано в законі, має бути істотним. Обсяг цього оцінного поняття законодавчо не визначено, але він, на думку автора, повинен бути розкритий у кожному конкретному випадку з урахуванням практики правозастосування на підставі об’єктивних критеріїв.
Такі факультативні ознаки об’єктивної сторони, як засіб, спосіб, місце, час та обстановка вчинення злочину, на кваліфікацію не впливатимуть, за винятком випадків ідеальної сукупності злочинів, коли застосування того чи іншого способу містить у собі ознаки самостійного складу злочину (наприклад, збирання відомостей, що становлять комерційну таємницю, із застосуванням насильства, розголошення шляхом зловживання службовим становищем). У подібному випадку кваліфікація відбуватиметься не лише за ст. 231 КК, а й статтею, яка передбачає інший самостійний склад злочину.
Порівнюються поняття «шпигунство» (статті 111, 114 КК України) і «комерційне шпигунство» (ст. 231 КК України), з яких останнє є меншим за обсягом, оскільки не включає передачу відомостей чи будь-яке інше їх використання. Обґрунтовано необхідність нормативної вказівки на незаконний характер діяння не лише щодо використання відомостей, які становлять комерційну таємницю, а й стосовно дій, спрямованих на їх збирання. Вказується на певні розбіжності у формулюванні назви і диспозиції статті щодо першої з двох альтернативних форм злочинної поведінки - збирання (отримання). Така розбіжність має вирішуватися на користь тексту диспозиції статті.
Узагальнюється різновиди злочинного збирання комерційної таємниці, що може мати прояв у наступних діях: 1) викрадання крадіжка, грабіж пов’язаний з насильством чи загрозою його застосування, або без них, розбій; 2) шахрайство (шляхом обману, зловживання довірою); 3) привласнення; 4) вимагання; 5) зловживання службовим становищем;
6) перехоплення і фіксування - креслення, фотографування, копіювання тощо, у т.ч. за допомогою відповідних приладів - оптичної техніки, електронної апаратури, пристроїв для підслуховування тощо (проникнення в комп’ютерні мережі, отримання доступу до каналів зв’язку чи інформаційних потоків); 7) розшук, особисті спостереження і вивчення (розпитування осіб, які мають доступ до таємниці, підслуховування розмов про такі відомості, визначення виробничих потужностей, обсягів виробництва товарів, робіт, послуг тощо); 8) оплатне придбання, підкуп; 9) інші дії. Учинення тих чи інших дій при виконанні об’єктивної сторони розглядуваного злочину має суттєве значення для кваліфікації дій винної особи. Так, дії по збиранню відомостей, що становлять комерційну таємницю, за допомогою незаконного проникнення в роботу комп’ютерів або їх мереж, викраденню, привласненню комп’ютерної інформації або заволодінню нею шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем тощо повинні одержати додаткову кваліфікацію. У цих випадках матиме місце сукупність злочинів, передбачених ст. 231 КК України і, наприклад, статтями 361, 362 КК України.
Друга альтернативна форма поведінки, яка характеризує об’єктивну сторону злочину, передбаченого ст. 231 КК України, - використання відомостей, що становлять комерційну таємницю. Воно має місце, коли особа вже володіє відомостями, що можуть бути зібрані як нею, так і іншою особою. Ця форма злочинної поведінки може мати як самостійний характер (наприклад, неправомірне запровадження у власному виробництві законно та відкрито, або випадково отриманих відомостей), так і похідний від збирання характер - як продовження злочинної діяльності, що мала початком збирання (наприклад, протиправна передача одержаних відомостей будь-якому адресатові). В останньому випадку таке використання може інколи близько стикатися з розголошенням, але відрізняється від нього тим, що під час розголошення винна особа має бути обізнаною з таємницею на законних підставах. Використання вважається закінченим з моменту реального спричинення істотної шкоди суб’єктові господарської діяльності.
Усі ці дії вчиняються стосовно предмета злочину і для отримання переваг у конкурентній боротьбі всупереч волі власника комерційної таємниці і завдають останньому істотної шкоди, тим самими посягаючи на відносини добросовісної конкуренції.
Особливості об’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 232 КК України - розголошення комерційної таємниці особою, яка володіє нею на законних підставах і має обов’язок її зберігати, як доведення комерційної таємниці будь-яким способом до відома сторонньої особи за відсутності на це законних підстав. При цьому сторонньою вважається особа, щодо якої відсутня згода власника інформації на втаємничення. Обов’язок не розголошувати таку таємницю може закріплений у законі або іншому нормативному акті загальної дії, професійних або службових функціях, які випливають з локального нормативного акта, цивільно-правового правочину тощо, що ставить до втаємниченої особи підвищені вимоги. Незаконний характер діяння полягатиме у відсутності будь-яких належних підстав для доведення певної інформації до відома будь-якої особи, при цьому винна особа не має на це ні дійсного, ні уявного права. Доведення відомостей, що становлять комерційну таємницю, до відома будь-якої особи, але за наявності законних підстав, не може вважатися розголошенням інформації.
Під час розголошення комерційної таємниці виникають умови для отримання незаконних переваг у конкурентній боротьбі, чим порушуються суспільні відносини, що забезпечують охорону від недобросовісної конкуренції у сфері господарської діяльності. Автор наводить аргументи стосовно визнання реальної загрози спричинення істотної шкоди суб’єктові господарської діяльності як одного з можливих наслідків злочину, передбаченого ст. 232 КК України.80
Загальна характеристика суб’єктивної сторони злочинів, передбачених статтями 231, 232 КК України.
Змістом інтелектуальної ознаки виступають: 1) усвідомлення ознак предмета злочину, у тому числі таємності, а також ставлення до комерційної таємниці, як до чужої власності, і розуміння відсутності законних прав на будь-які дії щодо неї; 2) усвідомлення фактичної сторони діяння (у тому числі, характеру і способу), що здійснюється у зв’язку із збиранням, використанням або розголошенням комерційної таємниці; 3) усвідомлення суспільної небезпеки діяння, тобто характеристики (хоча би у загальних рисах) об’єкта злочину і соціальної забарвленості об’єктивної сторони; 4) передбачення як неминучості, так і реальної можливості настання наслідку у вигляді істотної шкоди суб’єкту господарської діяльності.
Вольова ознака вини може полягати у тому, що винна особа може розглядати спричинення істотної шкоди суб’єкту господарської діяльності шляхом використання таємниці або розголошення як бажаний наслідок, і так само байдуже ставитись до нього (наприклад, бажання поліпшити становище свого підприємства за рахунок незаконного використання відомостей, що становлять комерційну таємницю, так само як і незаконне збирання такої інформації для отримання винагороди можуть мати місце навіть при відсутності бажання, але за наявності свідомого допущення настання вказаного в законі суспільно небезпечного наслідку). Тому, злочини, передбачені статтями 231, 232 КК України, можуть бути вчинені як із прямим, так і з непрямим умислом.
У злочині, передбаченому ст. 231 КККК України найближчою бажаною метою збирання, тобто ідеальною уявною моделлю майбутнього результату, може виступати розголошення чи інше використання відомостей, що становлять комерційну таємницю.
Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 232 КК України, поряд з виною у формі умислу виступає корисливий або інший особистий мотив розголошення відомостей, що становлять комерційну таємницю. Корисливим мотивом є прагнення до незаконної матеріальної вигоди (отримання майна або придбання права на нього, звільнення від матеріальних витрат тощо). Під іншим особистими мотивами слід розуміти особисті спонукання винної особи (помста, заздрість, кар’єризм тощо).
Загальна характеристика суб’єкта злочинів, передбачених статтями 231, 232 КК України: до них належать: фізична особа, осудність та досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, що для розглядуваних злочинів становить шістнадцять років.
З огляду можливості здійснення злочину як «ззовні», так і «зсередини», пропонується виділити наступні три групи суб’єктів:
1) особи, які знаходяться в трудових відносинах із власником комерційної таємниці, професійна або службова діяльність яких безпосередньо пов’язана з функціонуванням певного підприємства;
2) особи, професійна або службова діяльність яких чи інші обставини обумовлюють виникнення певних правовідносин цивільно-правового характеру з власником комерційної таємниці (аудитор, адвокат, контрагент по цивільно-правовому правочину тощо);
3) особи, які наділені владними повноваженнями з витребування й використання відомостей, що становлять комерційну таємницю (представники контролюючих та правоохоронних органів). Усі ці особи ознайомлені з комерційною таємницею на законних підставах, тому на них покладено обов’язок не розголошувати її.
Можливим складом злочину, ознаки якого можуть виявлятися при здійсненні фізичної охорони підприємств або їх посадових осіб, є наступний. Стаття 263 КК України передбачає, що носіння, зберігання, придбання, виготовлення, ремонт, передача чи збут вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв без передбаченого законом дозволу - караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.
Носіння, виготовлення, ремонт або збут кинджалів, фінських ножів, кастетів чи іншої холодної зброї без передбаченого законом дозволу - караються штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк від двох до п’яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років.
Звільняється від кримінальної відповідальності особа, яка вчинила злочин, передбачений частинами першою або другою цієї статті, якщо вона добровільно здала органам влади зброю, бойові припаси, вибухові речовини або вибухові пристрої.
Об’єктом злочину є громадська безпека в частині убезпечення від порушення правил обороту (користування населенням) вогнепальної і холодної зброї, бойових припасів, вибухових речовин, вибухових пристроїв. Загальнонебезпечні предмети при їх неконтрольованому поширенні становлять підвищену загрозу для суспільства. Тому встановлені спеціальні правила поводження зі зброєю, боєприпасами, вибухівкою, визначено, з якими з цих предметів громадяни взагалі не вправі вчиняти будь-яких дій, а які дії можна виконувати на підставі спеціального дозволу.
Предметом злочину можуть бути:
1) вогнепальна зброя (крім гладкоствольної мисливської);
2) бойові припаси;
3) вибухові речовини;
4) вибухові пристрої (ч. 1 ст. 263 КК України);
5) холодна зброя (кинджали, фінські ножі, кастети) (ч. 2 ст. 263 КК України).
Питання про віднесення тих чи інших предметів до певних видів зброї вирішується з урахуванням об’єктивних і суб’єктивних критеріїв. За об’єктивними ознаками зброєю є предмети, що здатні заподіяти шкоду життю та здоров’ю людини з врахуванням їх форми, маси, міцності (зокрема твердості матеріалу, з якого виготовлено вражаючі частини), конструктивних особливостей. Суб’єктивно вони призначені для враження живої сили - ушкодження тіла іншої людини, тобто не повинні мати іншого призначення - господарського, побутового, спортивного, обрядового тощо. Питання про визнання зброєю предметів «подвійного» призначення - наприклад, лука, який може виступати і спортивним снарядом, і мисливським знаряддям, і предметом, призначеним для заподіяння смерті чи тілесного ушкодження, - вирішується з врахуванням мети дій, вчинених з такими предметами.
Об’єктивна сторона злочину може бути виконана шляхом здійснення альтернативних суспільно-небезпечних діянь: 1) носіння; 2) зберігання; 3) придбання; 4) виготовлення; 5) ремонт; 6) передача; 7) збут. Всі вони характеризуються незаконністю, тобто здійснюються без відповідного дозволу. Під носінням зброї, бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв слід розуміти дії по їх переміщенню, транспортуванню винною особою безпосередньо при собі (в руках, в одежі, сумках, спеціальних футлярах, в транспортному засобі тощо) за умови можливості їх швидкого використання - здійснення пострілів, вибуху, нанесення удару. Виготовлення - це створення зброї, бойових припасів, вибухових речовин чи пристроїв заново чи перероблення будь-яких предметів, завдяки чому вони набувають властивостей відповідних загальнонебезпечних предметів.
Зберігання - це дії, пов’язані з володінням незалежно від його тривалості вказаними предметами, які знаходяться не при винній особі а у вибраному і відомому їй місці До придбання належать дії як; полягають в сплатному чи безоплатному набутті відповідних предметів будь яким способом (крім вказаних у ст. 262 КК України) - купівлі, обміну, одержання як плати за виконану роботу чи надані послуги, привласнення знайденого одержання в подарунок чи як відшкодування боргу тощо Передача - це безоплатно надання відповідних предметів іншим особам які не мають права на їх придбання (дарування, надання у тимчасове користування)
Зберігання, придбання і передача холодної зброї не тягнуть кримінальної відповідальності.
Суб’єкт злочину загальний. Суб’єктивна сторона злочину характеризується умисною виною.
Стаття 272 КК України передбачає, що порушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою на виробництві або будь-якому підприємстві особою, яка зобов’язана їх дотримувати, якщо це порушення створило загрозу загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків або заподіяло шкоду здоров’ю потерпілого, - карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого. Те саме діяння, якщо воно спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки, - карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на строк до восьми років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
Основним безпосереднім об’єктом злочину є безпека виконання робіт з підвищеною небезпекою, а додатковим обов’язковим об’єктом - життя та здоров’я особи. Під безпекою виконання робіт з підвищеною небезпекою слід розуміти такий стан, коли не заподіюється і не може бути заподіяна шкода внаслідок експлуатації, ремонту, реконструкції, спорудження певних об’єктів, обладнання, здійснення іншої виробничої діяльності, пов’язаної з підвищеним ризиком (високою ймовірністю завдання шкоди) як учасникам таких робіт, так і стороннім особам, правоохоронюваним інтересам. При цьому має значення не галузь господарства, в якій проводяться певні роботи, а сам характер таких робіт та правил, які порушуються. Ці правила стосуються не загальних правил охорони праці, які поширюються на всі галузі народного господарства та види виробничої діяльності, а лише тих правил, що стосуються окремих видів робіт. Це, зокрема, навантажувально-розвантажувальні роботи; ремонт та реконструкція транспортних комунікацій в умовах збереження руху транспорту; електромонтажні роботи, що провадяться без знеструмлення обладнання; підземні гірничі роботи; висотні монтажні та інші будівельні роботи; роботи, які проводяться з обладнанням, що експлуатується під тиском, в умовах високих температур чи холоду; роботи з отруйними і сильнодіючими речовинами тощо.
Потерпілими від цього злочину можуть бути будь-які особи - як учасники виробничого процесу (робітники і службовці підприємства, де виконуються роботи з підвищеною небезпекою), так і інші особи, включаючи тих, що не мають будь-якого відношення до даного виробництва.
Об’єктивна сторона злочину характеризується:
1) діянням - порушенням правил безпеки підчас виконання робіт з підвищеною небезпекою на виробництві або будь-якому підприємстві,
2) наслідками у вигляді загрози загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків (ч. 1 ст. 272 КК України) або у вигляді загибелі людей чи інших тяжких наслідків (ч. 2 ст. 272);
3) причинним зв’язком між діянням і наслідками. Крім того, обов’язковими ознаками об’єктивної сторони складу цього злочину є обстановка і місце його вчинення.
Порушення правил безпеки може полягати у вчиненні дії, забороненої правилами (чи сукупності таких дій), або бездіяльності - невиконанні дій, які особа могла і повинна була вчинити. Для кваліфікації діяння за ст. 272 КК України важливе значення має визначення змісту правил безпеки, які порушено. При цьому не має значення, яким нормативно-правовим актом вони встановлені, - це можуть бути не лише акт під назвою «правила», а й закон, постанова, інструкція, положення, наказ, стандарт тощо. Потрібно вказати на конкретну статтю, пункт, параграф, які порушено, та визначити, у чому саме полягає порушення тих чи інших нормативних вимог.
Обстановка вчинення злочину полягає у тому, що діяння має місце в ході виконання робіт з підвищеною небезпекою. Про поняття підвищеної небезпеки див. коментар щодо об’єкту цього злочину. Для встановлення того, чи належать певні види діяльності до робіт з підвищеною небезпекою, слід звернутися до спеціальних нормативних актів.
Місцем вчинення даного злочину є виробництво або будь-яке підприємство. Під виробництвом слід розуміти місце, де відбувається процес створення матеріальних благ - виготовлення промислової продукції, вирощування сільськогосподарських рослин тощо. При цьому не має значення, здійснюється створення цілком нових засобів виробництва або предметів споживання, чи їх переробка, реконструкція, ремонт. Відповідальність за ст. 272 КК України настає за порушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою як під час масового чи серійного виробництва, так і при виготовленні дослідних чи експериментальних зразків продукції, їх випробуванні.
Поняттям «підприємства» як місця вчинення злочину охоплюються як ті із них, що мають організаційну самостійність, так і окремі цехи, дільниці, а також ділянки місцевості, на яких виконуються виробничі операції, або розташовані поза територією, закріпленою за даною виробничою одиницею. Це може бути будь-який об’єкт, де роботи з підвищеною небезпекою даним здійснюються його працівниками, з використанням належного йому обладнання, на виконання укладених ним господарських договорів (відтинок шляху, будівельний майданчик, квартира замовника тощо). Не виключається застосування ст. 272 КК України і при порушеннях правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою у зв’язку з підприємницькою діяльністю, яка здійснюється без передбаченої законом державної реєстрації, чи без одержання ліцензії на види діяльності, які підлягають ліцензуванню або з порушенням умов такого ліцензування, а також при зайнятті забороненими видами підприємницької діяльності, або діяльності, за яку відповідальність встановлено окремими статтями Особливої частини КК України.
Загроза загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків полягає в таких змінах у стані виробничих об’єктів, підприємств, внаслідок яких виникає реальна небезпека настання реальної шкоди вказаним у ст. 272 КК України благам. Ці зміни, породжені порушеннями правил безпеки, можуть виражатися у початку неконтрольованих процесів горіння, виникненні процесів детонації, підвищенні концентрації шкідливих газів в атмосфері, змінах у взаємному розташуванні важких предметів (порушенні їх стійкості) чи зменшенні міцності конструкцій, зростанні тиску газів в резервуарах чи трубопроводах, підведенні електричної напруги до об’єктів, які мають бути знеструмлені, тощо. Внаслідок цього виникає висока ймовірність виникнення пожеж, вибухів, дії термічних факторів, обвалу споруд чи вантажів, початку дії інших шкідливих факторів або й реальний початок відповідних процесів. У свою чергу, вони породжують можливість настання шкоди, вказаної у ч. 1 ст. 272 КК України.
Реальність загрози визначається з урахуванням наявності чи відсутності людей, матеріальних об’єктів у сфері дії шкідливих факторів, які приводяться до руху порушеннями правил виконання робіт з підвищеною небезпекою; кількістю та ступенем шкідливості певних речовин; тривалості, місця та часу вчинення діяння тощо. Тяжкість ймовірних наслідків визначається залежно від цінності благ, які поставлено під загрозу; кількості осіб, які можуть потерпіти від вибуху, обвалу, дії інших факторів; розміру можливих матеріальних збитків, інших конкретних обставин справи;
Суб’єкт злочину спеціальний. Ним с особа, яка зобов’язана дотримувати правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою, Обов’язки по дотриманню правил можуть покладатися на особу, в зв’язку із обійманою посадою чи виходячи з характеру виконуваної роботи. Якщо особа, яка допустила порушення правил, виконувала певну роботу з власної ініціативи чи всупереч забороні адміністрації підприємства, вона підлягає відповідальності за ст. 272 КК України, і тоді; коли при цьому встановлена вина іншого працівника, який був зобов’язаний контролювати виробничий процес і усунути від робіт з підвищеною небезпекою того, хто не допущений до їх виконання. Якщо таке має місце, то діяння особи, яка не попередила порушення і за наявності підстав може бути кваліфіковане за ст. ст. 271 чи 367 КК України.
До робіт з підвищеною небезпекою на виробництві чи будь-якому підприємстві можуть бути допущені лише повнолітні особи. Відповідно, й обов’язки по виконанню правил безпеки покладаються лише на осіб, які досягли 18-річного віку. З такого віку настає і кримінальна відповідальність за ст. 272 КК України. Якщо ж діяння, що становлять собою порушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою, вчинила особа, яка не досягла 18-річного віку (наприклад, вчинивши відповідні дії самовільно), то вона підлягає відповідальності за статтями про злочини проти життя і здоров’я особи чи злочини проти власності.
Суб’єктивна сторона злочину визначається ставленням винного до наслідків і характеризується необережністю. Виною у цьому складі злочину охоплюється знання винним правил, порушення яких йому інкримінується. Про це може свідчити факт проведення інструктування перед роботою, складання іспитів чи заліків на знання відповідних правил, наявність посвідчень на право управління певними механізмами тощо.
Стаття 293 КК України також передбачає можливу загрозу для діяльності підприємства: організація групових дій, що призвели до грубого порушення громадського порядку або суттєвого порушення роботи транспорту, підприємства, установи чи організації, а також активна участь у таких діях - караються штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців.
Порядок поведінки в громадських місцях груп людей передбачає наявність писаних та неписаних (моральних, звичаевих) правил поведінки, яких слід дотримуватися при значній скупченості людей, а також результат дотримання цих правил. Вони охоплюють необхідність виконання законних вимог представників влади та адміністрації підприємств, установ, організацій, де відбуваються масові заходи, неперешкодження нормальній діяльності закладів торгівлі, культури, спорту, транспорту, державних установ, а також праці, відпочинку, пересуванню інших осіб тощо.
Групові дії, які порушують, громадський порядок, - це дії значної кількості осіб, звичайно кількох десятків чи навіть сотень. Але, на відміну від масових заворушень, число учасників групового порушення громадського порядку дій в ході вчинення цього злочину істотно не збільшується, вони не зростають кількісно і не перетворюються якісно на активні посягання проти правоохоронюваних благ. При цьому переважна частина натовпу веде себе пасивно, лише виконуючи вказівки окремих організаторів та активістів. Сам же громадський порядок порушується через поведінку учасників групи - їхню відмову звільнити приміщення чи певну територію, ігнорування розпоряджень адміністрації чи представників влади, відмову припинити такі, що проводяться з порушенням встановленого порядку, мітинг, пікетування, демонстрацію тощо.
Об’єктивна сторона злочину включає в себе як обов’язкові ознаки: 1) діяння, 2) наслідки та 3) причинний зв’язок між діянням і наслідками.
Діяння при вчиненні злочину, передбаченого ст. 293, виконується, як правило, шляхом дії і полягає в:
1) організації групових дій, що призвели до грубого порушення громадського порядку або суттєвого порушення роботи транспорту, підприємства, установи чи організації;
2) активній участі у них.
Під організацією вказаних групових дій розуміється давання вказівок, розпоряджень, розробка планів поведінки, розподіл обов’язків між учасниками тощо. Внаслідок діяння організатора виникає, розпочинається групове порушення громадського порядку або ж здійснюється керівництво діями групи. Активна участь у таких діях полягає у виконанні вказівок організатора, закликах до учасників натовпу вчиняти певні дії, особистому їх виконанні, зокрема з метою повести за собою, показати приклад іншим учасникам групових дій тощо.
Не виключається вчинення цього злочину і шляхом бездіяльності. Вона, зокрема, може мати місце, коли організатор або активний учасник дій не вживають заходів до припинення порушень громадського порядку іншими учасниками, які вони спричинили своїми попередніми діями. Такі особи несуть відповідальність і за дії натовпу; які тривають після їх активної поведінки. Обов’язок вчинити певні дії по припиненню порушень громадського порядку випливає з попередньої поведінки, можливість їх вчинення визначається такими обставинами, як фізична змога вплинути на групу, доступність засобів зв’язку, наявність осіб, через які можна передати розпорядження тощо.
Наслідки злочину можуть полягати у: 1) грубому порушенні громадського порядку, 2) суттєвому порушенні роботи транспорту, підприємства, установи чи організації.
Суттєвість порушення визначається з урахуванням його тривалості, кількості осіб, нормальна робота, навчання, відпочинок або перевезення яких порушені, розміру заподіяних матеріальних збитків тощо.
Суб’єкт злочину загальний. Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом.
Стаття 356 КК України передбачає, що самоправство, тобто самовільне, всупереч установленому законом порядку, вчинення будь-яких дій, правомірність яких оспорюється окремим громадянином або підприємством, установою чи організацією, якщо такими діями була заподіяна значна шкода інтересам громадянина, державним чи громадським інтересам або інтересам власника - карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до трьох місяців.
Об’єкт злочину - встановлений законодавством порядок реалізації громадянами своїх прав та обов’язків, нормальна управлінська діяльність і авторитет органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
З об’єктивної сторони злочин характеризується сукупністю таких ознак:
1) самовільним, всупереч встановленому законом порядку, вчиненням будь-яких дій;
2) оспорюваністю правомірності цих дій з боку інших громадян або юридичних осіб;
3) заподіянням такими діями значної шкоди правоохоронюваним інтересам;
4) причинним зв’язком між діями винної особи та значною шкодою.
Самовільне вчинення будь-яких дій - це здійснення особою свого дійсного або удаваного права чи вчинення інших дій всупереч встановленому порядку і без законних повноважень. Дійсним визнається право, яким особа володіє в силу закону, договору чи на іншій підставі, однак це право реалізується з порушенням порядку (наприклад, особа, яка на законній підставі отримала ордер на квартиру, не очікуючи виїзду попередніх мешканців, самовільно її займає). Під удаваним слід розуміти право, стосовно належності якого собі винна особа помиляється. Насправді цим правом суб’єкт не володіє.
Зокрема, за ст. 356 за наявності всіх ознак цього складу злочину належить кваліфікувати заволодіння майном, яке є предметом цивільно-правового спору або перебуває у загальній спільній власності суб’єкта та інших осіб, а також заволодіння майном, відносно якого особа передбачає, хоч і помилково, наявність у неї певних прав (наприклад, винний вилучає у потерпілого річ, помилково вважаючи її своєю власністю).
До інших самовільних дій, які не пов’язані з реалізацією дійсного або гаданого права, належать: самостійне, всупереч закону, виконання рішення суду про виселення боржника або звільнення приміщення від його майна; порушення порядку заготівлі другорядних лісових матеріалів та здійснення побічних лісових користувань; самовільне зайняття кімнати, що звільнилась у комунальній квартирі, особою, яка усвідомлює відсутність у неї переважного права на одержання цієї кімнати, тощо.
Оспорюваність правомірності дій особи означає, що інший громадянин або підприємство, установа, організація вважають дії того, хто вчиняє самоправні дії, незаконними, відкрито не погоджуються з ними, оскаржують їх. При цьому не обов’язково, щоб оскарження відбувалось саме у передбаченому законом порядку (судовому, адміністративному тощо). Відсутність оспорюваності дій виключає визнання їх кримінальне караним самоправством.
Злочин визнається закінченим з моменту заподіяння самовільним вчиненням певних дій значної шкоди інтересам громадянина, державним чи громадським інтересам або інтересам власника. Самоправство, яке не заподіяло значної шкоди правоохоронюваним інтересам, розглядається як адміністративний проступок.
Питання про те, чи є спричинена самоправством шкода значною, потрібно вирішувати у кожному конкретному випадку. Матеріальну шкоду слід визнавати значною, якщо вона у сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян. До нематеріальної значної шкоди при самоправстві потрібно відносити, зокрема, заподіяння шкоди здоров’ю людини, порушення політичних, трудових, житлових та інших конституційних прав і свобод людини і громадянина.
Суб’єкт злочину загальний. Самоправні дії службової особи, які явно виходять за межі наданих їй повноважень, слід кваліфікувати за ст. 365 КК України.
Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом. Психічне ставлення винного до суспільне небезпечних наслідків у вигляді значної шкоди, за загальним правилом також характеризується умислом. Відповідальність за ст. 356 КК України виключається, якщо особа сумлінно помиляється у питанні належності їй права, яке вона реалізує всупереч встановленому законодавством порядку.