• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Безпека бізнесу: організаційно-правові основи

6.4. Правові засади захисту комерційної таємниці в договірних відносинах

Значна частина інформації з обмеженим доступом, залученої у предмет договірних правовідносин, зазнає безповоротної шкоди у вигляді розголошення (несанкціонованого поширення серед третіх осіб), втрати частини відомостей, їх перекручення чи заміни на первинних носіях. Вказане стосується не тільки угод, метою яких є трансферт прав на об’єкти інтелектуальної власності, але й тих, що спрямовані на забезпечення стабільності основної господарської діяльності, зокрема підтримання виробничих потужностей, виконання зобов’язань перед клієнтами та споживачами. Особливу групу ризику становлять, безперечно, угоди, укладені у зв’язку з розробкою рекламних компаній, здійсненням маркетингових досліджень ринку з метою просування нових товарів, інноваційною та інвестиційною діяльністю та ін. Разом з тим, вважаємо за необхідне висловити переконання, що будь-яка угода, виконання якої потребує розкриття контрагентові інформації з обмеженим доступом є підставою для вжиття спеціальних заходів організаційного, правового, а іноді, й технічного захисту. При цьому потрібно зробити застереження, що перенасичення договірних відносин заходами безпеки може призвести до втрати вигідного контрагента, зіпсуття ділової репутації підприємства та інших небажаних наслідків. Іншими словами, слід виходи із принципу «трьох Д»: Доцільності, Достатності та Дієвості.

У цьому контексті «доцільність» означає відповідність умов та обставин договірних відносин вартості вжитих заходів інформаційної безпеки; «достатність» - інтенсивність вжитих заходів відповідає величині потенційних ризиків; «дієвість» - ефективність функціонування системи захисту інформації проти небезпек, що можуть реалізуватись в даній обстановці.

Вироблення стратегії і тактики застосування заходів інформаційної безпеки у договірних відносинах мають залучатись фахівці, по-перше, юридичного відділу, по-друге, договірного відділу, по-третє, служби безпеки підприємства. Вказане означає, що вони спільно мають розробити систему заходів безпеки, затвердити її у керівника підприємства та належним чином поінформувати про неї інших осіб, які беруть участь у здійсненні даної комерційної операції. Вбачається, що тільки за умов тісної взаємодії всіх перелічених суб’єктів можна очікувати на мінімізацію інформаційних ризиків, на що, зокрема, спрямовані заходи безпеки.

Стратегічно, заходи інформаційної безпеки щодо конкретної комерційної операції мають розроблятись і впроваджуватись практично до розкриття їх контрагенту, проте тактично, зрозуміло, необхідна співпраця з іншою стороною господарської угоди. Останнє в першу чергу залежить від ступеня довіри між особами, що укладають договір та їх готовністю до чесної і добросовісної договірної поведінки.

Виходячи з принципу, що суб’єктам господарювання, як і всім іншим приватним особам, дозволено все, що прямо не заборонено законом, доцільно проаналізувати юридичний аспект забезпечення інформаційної безпеки в межах укладання, виконання та припинення господарських договорів. Приступаючи до цього, перед нами постає ряд питань, які полягають у наступному:

1) Визначення правового статусу інформації з обмеженим доступом;

2) Визначення особи, уповноваженої вимагати дотримання режиму інформації з обмеженим доступом в договірних відносинах;

3) Аналіз можливостей юридичного закріплення обов’язку сторін дотримуватись режиму інформації з обмеженим доступом в тексті договору;

4) Дослідження перспективи настання юридичної відповідальності за порушення договірних зобов’язань щодо дотримання режиму інформації з обмеженим доступом, а також відповідальності за посягання на інформацію з обмеженим доступом.

Комерційна таємниця, виходячи зі змісту ст. 420 Господарського кодексу України та а. 155 Цивільного кодексу України, є об’єктом інтелектуальної власності. Отже, умовою віднесення інформації до комерційної таємниці є її відповідність загальним вимогам, що ставляться до об’єкта інтелектуальної власності, а саме: новизна та творчий (інтелектуальний) характер діяльності, результатом якої стало створення відповідної інформації. Крім того, доцільно також звернути увагу на визначення комерційної таємниці, зафіксоване в ч. 1 ст. 505 Цивільного кодексу України.

Юридичною підставою для того, щоб вимагати здійснити певні дії чи утриматись від дій щодо інформації з обмеженим доступом є право власності на цю інформацію. Відповідно до ст. 38 Закону України «Про інформацію» підставами виникнення права власності на інформацію є: створення інформації своїми силами і за свій рахунок; договір на створення інформації; договір, що містить умови переходу права власності на інформацію до іншої особи. При цьому інформація є об’єктом права власності громадян, організацій (юридичних осіб) і держави. Згідно із ч.8 ст. 38 Закону України «Про інформацію» власник інформації має право призначити особу, яка здійснює володіння використання і розпорядження інформацією, і визначати правила обробки інформації та доступ до неї, а також встановлювати інші умови щодо інформації.

У ч. 1 ст. 505 ЦК України згадується про особу, яка законно контролює комерційну таємницю. Виникає питання чи тотожні в юридичному розумінні поняття «особа, що законно контролює комерційну таємницю» та «власник комерційної таємниці»? Практика свідчить, що зазначені терміни не завжди означають одну і ту саму особу. Власником може бути як фізична, так і юридична особа, якій належать ресурси, за допомогою яких створено інформацію, що стала комерційною таємницею. Під «особою, що законно контролює комерційну таємницю» може розумітися посадова чи службова особа, керівник юридичної особи, уповноважена власником здійснювати управління господарською діяльністю підприємства. Тобто рішення, які приймає дана посадова особа відносно комерційної таємниці, вона приймає від імені власника, який делегував їй права на комерційну таємницю.

У договірних відносинах правами на розпорядження інформацією з обмеженими доступом, а так само і вимагати дотримання режиму доступу до неї, встановивши відповідні положення у договорі, наділена особа, уповноважена на підписання договору.

Виходячи зі змісту ст. 627 Цивільного кодексу України, яка закріплює один з основних принципів договірного права - свободу договору, сторони вільні у визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Таким чином, у договорі може бути закріплено положення про конфіденційність самої угоди, а також про обов’язок сторін дотримуватись режиму інформації з обмеженим доступом, яка стала їм відома у зв’язку з договірними відносинами. Практика укладання господарських договорів свідчить про те, що сторони відносять сам текст угоди до комерційної таємниці, зазначаючи про це у відповідному положенні. Це робиться з метою встановлення юридичного бар’єру для ознайомлення зі змістом договору третіх осіб, в першу чергу правоохоронних органів. (Нагадаємо, що для розкриття комерційної таємниці правоохоронним органам останні мають направити спеціальний запит, скріплений печаткою органу та підписаний уповноваженою особою).

З теоретичної точки зору, звичайно, можна оспорювати правильність віднесення тексту комерційної угоди до категорії комерційної таємниці, оскільки вона навряд чи відповідає вимогам об’єкта інтелектуальної власності. Проте конфіденційність комерційної угоди може*бути визнана за згодою сторін беззаперечно, оскільки до конфіденційної інформації можуть бути віднесені, фактично, будь-які відомості, крім тих, що перелічені у ч. 4 ст. 30 Закону України «Про інформацію» , а саме відомості:

а) про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту;

б) про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, які сталися або можуть статися і загрожують безпеці громадян;

в) про стан здоров’я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення;

г) стосовно стану справ із правами і свободами людини і громадянина, а також актів їх порушень; про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб;

д) інша інформація, доступ до якої відповідно до законів України та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, не може бути обмеженим.

Отже, якщо договір містить посилання або іншим чином стосується перелічених вище питань, то він не може носити конфіденційний характер.

У окремих випадках доцільно укласти договір про конфіденційність між сторонами основної угоди. Вбачається, що це необхідно, коли йдеться про складну систему заходів інформаційної безпеки, виконання яких покладено спільно на сторони. При цьому, договір про конфіденційність може бути укладений у формі трьохсторонньої угоди, де одним з учасників є суб’єкт підприємництва, що надає послуги з технічного захисту інформації. Таким чином, окремі розділи такого договору будуть становити: по-перше, положення, що стосуються надання послуг із технічного захисту інформації, по-друге, положення, що регламентують зобов’язання сторін основної угоди щодо оплати послуг технічного захисту інформації, по-третє, права та обов’язки сторін основної угоди щодо поточного здійснення заходів інформаційної безпеки (правового та організаційного характеру), по-четверте, відповідальність сторін.

Таким чином, описаний вище договір буде носити змішаний характер: поєднувати елементи договору про надання послуг та про виконання взаємних зобов’язань сторін основної угоди.

Строк чинності умови про конфіденційність (договору про конфіденційність) має перевищувати строк чинності основних (предметних) зобов’язань (основного договору). Так само, строк чинності договору про конфіденційність також має перевищувати фактичну тривалість співробітництва. Тобто строк чинності договору про конфіденційність або умови про конфіденційність випливає із розумного строку збереження секретності інформації і строку чинності прав власника на комерційну таємницю.

Розглянемо декілька прикладів практичного застування договорів про конфіденційність. Наприклад, у франчайзингових системах (таких як Довгань, McDonald’s), коли здійснюється передача прав користування на об’єкти промислової власності та ноу-хау, існує необхідність детального визначення повноважень набувача прав користування об’єктами інтелектуальної власності щодо збереження секретності технологій виробництва, ринкової стратегії, виробничих планів. В контексті ліцензійних договорів (патентної, так і безпатентної ліцензії) також дуже часто має місце передання комерційної таємниці, наприклад, у вигляді акцесорних договорів, таких як:

- договір про надання технічних знань, що супроводжується передачею технічної документації;

- договір про передачу технології в межах інвестиційної співпраці ( що укладається на підставі ст. 2 ч. 6 Закон України «Про порядок режим інвестування» від 19.03.1996, яка передбачає видом інвестування передачу прав на об’єкти інтелектуальної власності);

- договір про надання інжинірингових послуг та ін. Цікавим є питання про збереження комерційної таємниці в договорі субліцензії: відповідно до ч. 2 ст. 1109 ЦК України відповідальність за дії субліцензіата щодо збереження комерційної таємниці перед ліцензіаром несе ліцензіат.

Вище перелічені договори передбачають трансферт прав на комерційну таємницю (володіння, використання, а в окремих випадках і розпорядження) від одного суб’єкта господарювання до іншого. Проте існують випадки, коли результатом співпраці господарюючих є створення інформації, яка може бути визнана комерційною таємницею. Йдеться про договір промислової або технічної співпраці та договір промислової кооперації. В таких випадках визначення взаємних прав та обов’язків щодо збереження комерційної таємниці також є актуальним питанням, особливо за реалізації програми перехресного ліцензування, зміст якого складає обмін ліцензіями, які належать сторонам.

Можна відзначити, що конструкція зобов’язання про конфіденційність (викладена у формі розділу основної угоди чи окремого договору) має превентивне спрямування, оскільки її основне призначення полягає не у тому, щоб відшкодувати збитки заподіяні втратою інформації з обмеженим доступом, а тому, щоб запобігти її втраті.

Укладання, виконання та припинення господарських договорів є одночасно процесом інформаційного обміну між суб’єктами підприємництва. Дуже часто предмет договору пов’язаний з відомостями, що становлять інформацію з обмеженим доступом: комерційну таємницю чи конфіденційну інформацію. Підприємницька діяльність супроводжується значною кількістю ризиків, частина з яких виникає у сфері договірної практики. Ризик втрати інформації, її знищення чи безповоротна зміна є тими факторами, які мають стримувати сторони від необґрунтовано легковажної поведінки при розпорядженні інформацією з обмеженим доступом.