Задум цієї праці сягає кінця 1990-х років. До нього причетні доктор історичних наук, професор, багатолітній завідувач кафедри історії та організації архівної справи факультету архівної справи Історико-архівного інституту Російського державного гуманітарного університету Є. В. Старостін (1935-2011) та кандидат історичних наук, доцент кафедри джерелознавства історичного факультету Білоруського державного університету М. Ф. Шумейко. Тоді йшлося про пілотний науковий проект - створення колективної монографії з архівознавства, яка б висвітлювала теоретичні засади архівістики, відображала особливості розвитку архівної науки в різних країнах та персональні здобутки архівістів зі світовим ім’ям. Книгу планувалося апробувати в університетських аудиторіях України, Російської Федерації та Республіки Білорусь на профільних факультетах і відділеннях, тим самим заповнивши прогалину в навчальній літературі із зарубіжного архівознавства. Якщо в Росії спробу створення подібного навчального посібника на нових засадах було здійснено Є. В. Старостіним1, то інші пострадянські країни такої праці ще не мали. Водночас очевидною була актуальність комплексного дослідження розвитку архівознавства в світі, виявлення спільних тенденцій архівознавчої думки та специфічних особливостей національних архівознавчих шкіл, шляхів міжнародної співпраці в сфері архівної науки. На необхідності створення міжнародного архівного посібника енциклопедичного типу, який би висвітлював принципи і методи загального характеру, “кар’єру і справу” тих, хто створював архіви і керував ними в різні часи, синтезував здобутки архівознавчої думки на всесвітньому рівні, наголошував і видатний французький архівіст, колишній Генеральний секретар Міжнародної ради архівів Шарль Кечкеметі (Charles Kecskemeti). На жаль, робота над монографією призупинилася на стадії обговорення її структури та формування авторського колективу, зокрема, з причини необхідності чіткої координації міжнародної співпраці та потреби в опрацюванні величезних масивів інформації різними мовами в ситуації браку спеціальних праць із цієї проблеми в більшості країн.
Попри те, що на той час історія архівістики давно сформувалася в окремий напрям архівної науки, факт переважання в світовій історіографії досліджень із історії архівної справи, всесвітньої історії архівів, архівної освіти, персоналій архівістів досі залишається незаперечним. Натомість процес інституалізації архівознавства, формування його статусу як системи наукових знань, оформлення інфраструктури науки та її організаційних форм досі досліджений недостатньо. Вагомий внесок у вивчення цих питань зробили в різні часи відомі вчені: Роберт-Анрі Ботьє (Robert-Henri Bautier) (Франція), Еудженіо Казанова (Eugenio Casanova) та Еліо Лодоліні (Elio Lodolini) (Італія), Адольф Бреннеке (Adolf Brenneke) (Німеччина), Анджей Томчак (Andrzej Tomczak) та Галина Робутка (Halina Robotka) (Польща), Теодор Р. Шелленберг (Theodore Schellenberg) (США), В. Автократов, Є. Старостін та Т. Хорхордіна (Російська Федерація), В. Веретенников, В. Романовський (Україна) та ін. Розвиток архівної науки на теренах України детально досліджувала автор цієї праці. Спроби періодизації розвитку архівної науки (як у контексті історії архівної справи, так і поза ним) на всесвітньому та національних рівнях здійснили Шарль-Віктор Ланглуа (Charles-Victor Langlois), Ш. Кечкеметі (Франція),
А. Томчак (Польща), В. Автократов, Є. Старостін, Т. Хорхордіна (Російська Федерація) та ін. Зокрема, запропонована видатним французьким істориком та архівістом Ш.-В. Ланглуа в його знаковій праці “Наука про архіви” (“La science des archives”, 1895) метафора щодо “стадії дитинства” в розвитку архівістики отримала широке використання практично в усіх наступних періодизаціях і стала популярною цитатою в працях архівознавців різних країн, які застосовували її для характеристики архівної історії своїх країн.
Найбільше уваги архівознавці приділяли історії розвитку архівознавчої думки у Франції, ідеї якої справили очевидний вплив на поступ архівістики у світовому масштабі. Достатньо повно ця проблема досліджувалася російськими науковцями. Як влучно підкреслила російська дослідниця В. Б. Агеєва, “...у Франції немає фундаментальних праць з історії національного архівознавства, співмірних зі створеними в Росії”. Починаючи від згадок про принципи організації французьких архівів у працях О. П. Воронова, Д. Я. Самоквасова, аналізу персонального внеску в розвиток архівної науки видатного вченого та архівіста-палеографа щ -В. Ланглуа, висвітлення стану архівної науки в контексті розвитку архівної справи Франції у працях Е. А. Лаппо-Старженецької, О. А. Добіаш- Рождественської, Е. В. Тарле, 1.1. Любименко, Н. В. Бржостовської та ін. і закінчуючи дисертаційними дослідженнями сучасних науковців В. Б. Агеєвої (Прозорової), О. А. Кальсиної, Є. В. Старостіна та ін., присвяченими розвитку наукових досліджень у галузі архівістики, архівна наука Франції не лише набувала авторитету в “не-французькомовному” архівному світі, а й стимулювала розвиток архівознавчої думки в інших країнах. Цьому сприяла й організація публікацій у зарубіжній спеціальній періодиці французьких авторів (зокрема, від 1920-х pp. на сторінках радянського журналу “Архивное дело”), випускників Міжнародних архівних курсів у “архівній столиці світу” Парижі (І. П. Медведева, Є. В. Старостіна, В. Б. Прозорової, Т. І. Хорхордіної та ін.), активна позиція французьких архівістів у створенні та діяльності Міжнародної ради архівів, заснуванні Міжнародних конференцій “круглого столу” архівів.
Водночас російське архівознавство демонструвало усвідомлену тенденцію до саморефлексії. Не випадково під час Міжнародного конгресу архівів у Пекіні (1996) Генеральний секретар МРА Ш. Кечкеметі назвав Росію країною, де “найбільше обдумують фундаментальні питання архівістики”. Осмисленню основних методологічних положень та фундаментальних категорій архівної науки в історичному розвитку, аналізу здобутків попередників і на цьому ґрунті формулюванню новаторської теорії в архівознавстві присвячено, зокрема, праці В. М. Автократова. Історію становлення і розвитку науки про архіви в Росії як творчого процесу та специфічного явища в контексті цивілізаційного підходу до пізнання історії людства вивчала професор Історико-архівного інституту РДГУ Т. І. Хорхордіна (“Российская наука об архивах: История. Теория. Люди”, 2003). Досліджувалися й окремі персонали російських архівознавців (І. Л. Маяковського, М. М. Покровського та ін.), історії наукових установ та навчальних закладів у галузі архівної справи тощо.
Достатньо уваги питанням розвитку архівної науки приділялося в польській історіографії. Огляд поступу архівознавчої думки на теренах Польщі містили праці А. Томчака, на особливу увагу в якому заслуговує періодизація історії польської архівістики та архівної науки в її контексті. Питання розвитку архівної науки як складової архівної політики Польщі в другій половині XX ст. досліджував молодий український науковець та архівіст P. І. Мельник.
В Україні також здійснено дослідження розвитку архівознавчої думки 1920-1930-х років як найефективнішого періоду, пов’язаного із започаткуванням різних напрямів наукових досліджень, створенням наукової періодики, заснуванням наукових та навчальних інституцій у галузі архівної справи. Спеціально вивчався персональний внесок у розвиток українського архівознавства В. І. Веретенникова, В. О. Романовського, О. С. Грушевського та ін. Історію українських архівних наукових інституцій та навчальних закладів відображено в “Нарисах історії архівної справи в Україні” (К., 2002).
У контексті вивчення розвитку архівної науки певне значення мали дослідження з історії фахової періодики як каналу наукової комунікації. Цілеспрямоване створення спеціальних часописів архівістами різних країн почалося в другій половині XIX - на початку XX ст., коли архівознавство формувалося як самостійна дисципліна. Започаткування видання “Архівного журналу” (“Archivalische Zeitschrift”) у Баварії дало старт розвитку архівної періодики в Європі. Наприкінці XIX ст. почав виходити часопис Товариства голландських архівістів “Архіви Нідерландів” (“Nederlands Archievenblad”, 1896-1996), а друге десятиліття XX ст. було часом створення архівознавчих часописів в Україні, Росії, Польщі, заснування Марком Блоком (Marc Bloch) і Люсьєном Февром (Lucien Febvre) журналу “Аннали економічної й соціальної історії” (“Annales d’histoire economique et sociale”), на сторінках якого почали з’являтися замітки про нові типи архівів та нові архівні видання; в третьому десятилітті XX ст. розпочався вихід професійного архівного журналу Асоціації французьких архівістів (“La Gazette des archives”, 1933), журналу Товариства американських архівістів “Американський архівіст” (“The American Archivist”, 1938) тощо. Внесок фахової періодики у розвиток архівної науки спеціально вивчався на прикладі журналів “Архейон” (“Archeion”), “Архіви України”, “Американський архівіст” (“The American Archivist”) та ін. Історія створення та розвитку одного з “найповажніших спеціальних архівних часописів у світі”, друкованого органу польської архівної служби, журналу “Архейон” знайшла широке відображення в польській історіографії, зокрема в статтях Пьотра Баньковського (Piotr Bankowski, 1968), Стефана Кучинського (Stefan Kuczynski, 1981), Болеслава Вощинського (Boleslaw Woszczynski, 1999). Роль спеціальних журналів у розвитку теорії та практики архівної справи аналізувалася на міжнародних нарадах головних редакторів архівних часописів у Москві (1986) та Потсдамі (1989), матеріали яких мають важливе джерельне значення.
Істотну роль у з’ясуванні особливостей розвитку архівної науки та вирішення її актуальних проблем відіграло обговорення наукових питань під час міжнародних зібрань архівістів. Робота Міжнародних конгресів архівів та Міжнародних конференцій “круглого столу” архівів (1954-2011) широко висвітлювалася в архівній періодиці різних країн. Наукову оцінку ролі Міжнародної ради архівів у цій площині містили, зокрема праці Є. В. Старостіна, підсумкові виступи на конгресах Екхарта Г. Франца (Eckhart G. Franz) (ФРН) “MPA, її здобутки і майбутнє” та А. Арада (Ізраїль) “МРА і архівна методологія” (IX Міжнародний конгрес архівів, 1980 p.); Т. Кука (Terry Cook) (Канада) про особливості історичного розвитку архівної думки впродовж ХІХ-ХХ ст., Ю. О. А. Ессе (U. О. A. Esse) (Нігерія) про співвідношення національного і міжнародного в архівній науці та Яна ван ден Брука (Jan Van den Broek) (Нідерланди) “Від Брюсселя до Пекіна” (XIII Міжнародний конгрес архівів, 1996 p.). Значення Міжнародних конференцій країн Центральної і Східної Європи (“Сковро- неківських читань”) для розвитку міжнародної наукової співпраці аналізували В. Стемпняк, І. Матяш.
Однак ідея створення праці, присвяченої ключовим проблемам архівної науки та особливостям її розвитку в різних країнах досі не втратила актуальності. Неоднозначні оцінки стану архівознавства як науки на сучасному етапі, потреба в оновленні інструментарію архівної науки, осмисленні зарубіжних теорій у різних напрямах архівістики, адаптації їх до українських умов, застосування позитивного досвіду в архівній практиці зумовлювали потребу в такому дослідженні. Відтак визначальним завданням для автора цієї праці було узагальнення здобутків світової архівознавчої думки, з’ясування загальних тенденцій та національних особливостей розвитку архівної науки, аналіз персональних здобутків видатних архівістів. У зв’язку з цим як основні використовувалися історіографічний, компаративний та біографічний методи, що дозволяють всебічно оцінити загальне та індивідуальне в науці абстраговано від ідеологічних чи політичних складових на підставі порівняння розвитку архівної науки в різних країнах, а також історико-генетичний метод, орієнтований на вивчення явища в його розвитку зі з’ясуванням причинно-наслідкових зв’язків та закономірностей, та проблемно-хронологічний спосіб структурування матеріалу, який передбачає виокремлення проблемних історіографічних блоків (теоретичні погляди архівознавців, вивчення ними ключових проблем архівної науки). Не менш важливе завдання полягало у розширенні навчально-методичного комплексу для студентів вищих навчальних закладів, які вивчають архівознавство. Навчальних посібників із зарубіжного архівознавства, методології архівної науки, історіографії архівістики досі не підготовлено. Відтак монографію розраховано на використання в навчальному процесі українських вишів.
В структурі монографії виокремлено три розділи, перший із яких має методологічний характер. У ньому узагальнено погляди вчених різних країн, праці яких прислужилися розвитку методології архівознавства. Слід зауважити, що більшість знаних у світі науковців зосереджували увагу радше на змістовій методології архівної науки, що досліджує структуру наукового знання, закони виникнення, функціонування й розвитку наукових теорій, понятійний апарат тощо. Формальні аспекти методології архівознавства, пов’язані з аналізом мови науки, описом і аналізом методів дослідження, розробляли В. Автократов, P.-А. Ботьє, К. Гельман- Виноградов, С. Навроцький, І. Перотен, Б. Ришевський, Е. Хан-Піра та ін. В першому розділі “Методологічні засади архівознавства” проаналізовано зміст поняття “архівознавство” в його історичному розвитку, погляди на об’єкт і предмет архівної науки, з’ясовано її основні принципи і методи, висвітлено міждисциплінарні зв’язки архівної науки.
Другий розділ присвячено практичним аспектам організації архівної науки, розбудові її внутрішньої структури, внеску видатних архівістів у формулювання і розвиток ідей та концепцій окремих напрямів архівної науки в різних країнах, висвітленню національних особливостей розвитку архівної науки на прикладі Франції, Польщі, Росії, США, України. При цьому увагу зосереджено на найяскравіших наукових працях та типових особливостях інституційного розвитку архівістики. Вибір для спеціального розгляду цих країн невипадковий. Французька архівістика дала архівному світу не лише фундаментальний принцип походження, низку оригінальних теорій та періодизацій історії архівів, а й була лідером у сфері створення архівної освіти, започаткування міжнародної співпраці архівістів. Французька архівна школа мала незаперечний авторитет серед європейської архівної спільноти. Унікальність поступу польської архівної науки полягає у виведенні підтримки розвитку архівознавства на рівень державної політики в 1960-х pp. та залученні до роботи в архівах науковців. Упродовж останнього десятиліття XX ст. Польща стала лідером постсоціалістичної архівної спільноти, генеруючи нові ідеї та започатковуючи міжнародні проекти. Надзвичайно важливе значення для розвитку архівної науки мали Міжнародні конференції архівів країн Центральної і Східної Європи (“Сковронеківські читання”), присвячені обговоренню складних проблем архівістики, специфічних для постсоціаліс- тичних та пострадянських країн. Визнані в світі й здобутки російської архівної науки, яка на пострадянському просторі має найвагоміші результати, втілені як у теоретичних працях В. М. Автократова, К. Б. Гельмана- Виноградова, О. М. Медушевської, так і започаткованих Всеросійським науково-дослідним інститутом документознавства та архівної справи систематичних міжнародних конференціях, присвячених міждисциплінарним зв’язкам архівознавства, науковим дискусіям на сторінках журналу “Отечественные архивы” тощо. Інтерес має також дослідження розвитку архівознавства у Північній Америці, зокрема США, з точки зору формулювання наукових проблем і організації їх вирішення. Чи не найпомітнішою постаттю в другій половині XX ст. тут був Теодор Р. Шелленберг. Сформульована цим ученим і архівістом-практиком теорія відбору здійснювала тривалий час визначальний вплив на організацію процедури експертизи цінності архівних документів. Праці сучасних північноамериканських архівознавців (Т. Кука, Л. Дуранті (Luciana Duranti), д. Робертса (John Roberts) та ін.) демонструють їхнє прагнення до переосмислення теорії архівознавства в інформаційному суспільстві, сприяють розумінню нової ситуації в архівістиці. На сторінках журналів “Американський архівіст” та “Архіварія” архівознавці Північної Америки переважно першими звертаються до осмислення складних теоретичних проблем. Для української архівної спільноти важливе значення має осмислення здобутків української архівістики в світовому контексті. Розвиток української архівістики свідчить про те, що київська і харківська наукові школи, що склалися в 1920-х роках мали високий рівень, а здобутки кінця 1990-х - початку «2000-х pp. дозволяють говорити про її помітний поступ і відповідність світовим стандартам. Водночас у монографії розглядаються історіографічні факти та видатні імена німецької, австрійської, італійської, англійської архівної науки. Поза сумнівом, розвиток архівознавчої думки в Австрії, Болгарії, Великій Британії, Італії, Іспанії, Німеччині, Республіці Білорусь, Угорщині та інших країнах заслуговує на спеціальні дослідження. Поглибленого вивчення вимагає і персональний внесок у розвиток архівної науки її представників у різних країнах.Однак здійснити ці дослідження у межах однієї праці не видавалося можливим.
Третій розділ присвячено питанням міжнародної співпраці в сфері архівознавства. В цьому контексті увагу приділено періоду започаткування співробітництва архівістів різних країн. Важливе значення для усвідомлення світових тенденцій архівної науки мала проблематика Міжнародних конгресів архівів, Міжнародних конференцій “круглого столу” архівів, Міжнародних конференцій архівів країн Центральної і Східної Європи та інших наукових і науково-практичних міжнародних зібрань архівістів. Автор свідомо не заглиблювалася в деталі організації міжнародного архівного співробітництва та загальні питання архівних форумів, зосередившись на наукових проблемах, обговорюваних архівною спільнотою, вперше в додатках висвітливши наукову тематику всіх Міжнародних конгресів архівів та Міжнародних конференцій архівів країн Центральної і Східної Європи. Тематика виступів засвідчувала актуальність проблем архівної науки, а викладені у виступах ідеї давали Помітний імпульс для подальших досліджень та реалізації спільних міжнародних проектів.
Особливу увагу в усіх розділах звернуто на ідеї видатних представників архівознавчої думки різних країн, викладені в маловідомих або зовсім не відомих в Україні працях: Балтазара Боніфаціо “Архіви” (1632), Й. А. Егга “Теоретичні ідеї архівознавства” (1804), Г. Аебтліна “Настанови до мистецтва реєстратури” (1669), X. Дженкінсона “Підручник для архівної адміністрації, включаючи проблему архівів війни і утворення архівів” (1922), Е. Казанови “Архівістика” (1928) та ін. Матеріали в різних розділах подано за принципом взаємодоповнюваності.
В основу монографії покладено опубліковані наукові праці автора, написані впродовж 1999-2010 років, та матеріали одноосібного дослідження на тему “Архівознавство: теоретичні проблеми та прикладні аспекти”, що виконувалося відповідно до плану науково-дослідної роботи на 2009-2010 pp. Українського науково-дослідного інституту архівної справи та документознавства. Також узагальнено погляди зарубіжних та українських науковців на розвиток архівознавства в різних країнах.
В праці використано неофіційні переклади статей і монографій зарубіжних учених: з англійської - О. Волкотруб, І. Матяш, С. Романович; з польської - В. Берковського, Л. Бідочко, Т. Гриневича, І. Матяш, Р. Мельника, Р. Романовського; з французької - І. Мягких; з німецької - Т. Ємельянової, Н. Масіян, І. Матяш.
Автор цієї праці свідомий, що проблема, порушена в кожному її параграфі та наукова творчість видатних представників архівної науки різних країн, може стати об’єктом окремого наукового дослідження, і має значний науковий інтерес для вивчення ключових проблем архівознавства та архівної справи в історичному розвитку та в світовому масштабі. Спеціальні дослідження цих проблем - у майбутньому.