Абстракціонізм — від слова «абстрактний», напрям у живописі початку XX століття. На зміну фактурному (життєподібному) зображенню приходить абстрактне: поєднання геометричних фігур, ліній, кольорів.

Авангардизм — від слова «авангард» — той, що попереду; напрями модерного мистецтва початку XX століття, які на перший план у своїх програмах висували руйнівні цілі, пропагували антитрадиційне мистецтво, актуалізували експеримент.

Автор — той, хто створив твір; іноді автор присутній у творі як ліричний герой, іноді ніби грає роль автора, спілкується з читачем, часом створює образ наближеного до себе персонажа, свого другого «я» (альтер его автора). Але навіть коли автор не з´являється у творі, нічим не видає себе, ми відчуваємо його присутність —- по мові, по тому ставленню до героїв чи подій, яке виникає у читачів з волі автора.

Авторська мова — у класичній літера турі на відміну від мови персонажів, яка відображає соціальний і професійний статус героя, містить у собі марковану лексику, авторська мова наближена до літературної. У літературі XX століття, зокрема, у модернізмі, авторська мова— це особлива мова, притаманна лише одному автору, вона має безліч фонетичних, лексичних, синтаксичних особливостей, часто ненормативних.

Акровірш — буквально «крайній вірш», такий вірш, в якому перші літери кожного рядка утворюють якесь слово.

Акт — дія у драмі, відносно завершена частина п´єси.

Акцентний вірш — від слова «акцент», тобто наголос. Це такий спосіб впорядковування віршованої мови, коли беруться до уваги лише наголоси, а ненаголошені склади, їх кількість і розташування не мають суттєвого значення. Це тонічна (тон — голос, наголос) система віршування в літературному варіанті (в усному варіанті тонічна система властива фольклору). Акцентний вірш виник у XX столітті як альтернативний до силабо-тонічної системи віршування. Автор акцентного вірша в українській поезії — Павло Тичина, у російській — В. Маяковський. В акцентному вірші складніша ритмомелодика, ніж в інших системах віршування. Тут розташування і кількість наголосів утворює багатотональну мелодію, а не монотонну, як у силабо-тонічній системі віршування. Графічний прояв акцентного вірша — розриви віршового рядка, різновеликі рядки, винесення в окремий рядок одного слова. Кількість акцентів регулюється системою міжрядкових пауз і цезур. «На майдані коло церкви / Революція іде./ Хай чабан! — усі гукнули, — / За отамана буде!» (П. Тичина).

Алегорія — різновид художнього образу, буквально означає «говорити інакше»; унаочнення в конкретному образі абстрактних понять, частіше морально-етичних категорій: лисиця — алегорія хитрості, віслюк — впертості тощо.

Алегоричність — у широкому значенні — інакомовність (говориться одне, а мається на увазі інше), у більш вузькому — використання у творі наскрізної алегорії

Алітерація — нагнітання приголосних для увиразнення віршової мови з певною змістовною метою. Алітерація на с: «Сипле, стеле сад самотній / Сірий смуток, срібний сніг...» (В. Кобилянський).

Алогізм - буквально «нерозумний >. такий, що не має сенсу: іноді алогізм використовується як спеціальний засіб з певною метою, але в широкому значенні слова поетична мова вся будується на алогізмах будь-який художній образ — це алогізм відносно буквального значення слова Скажімо, метафора «вітер голосить» — алогізм, бо вітер — не людина, він не здатен голосити. Художній образ часто виказує свою присутність саме алогізмом: хоча все написано звичайними словами, але на перини погляд вони здаються беззмістовними

Амфібрахій — трискладовий розмір силабо-тонічної системи віршування коли наголос падає на кожен другий склад

Анаколуф — порушення звичних, граматичних норм з певною художньою метою.

Анакруза — ненаголошені склади о першого наголосу у віршованому рядку.

Аналіз — спосіб вивчення твору, який залежить від загальнотеоретичної концепції, літературознавчого методу чи напряму. Для теоретиків класицизму аналіз твору — це перевірка його на відповідність нормі, правилам, які зафіксовані науковцями у книгах. Представники біографічного методу шукали у текстах натяків на події із реальної біографії автора, представники натуральної школи аналізували твір з точки зору його відповідності соціальним реаліям епохи, формалісти (російська школа початку XX століття) зосереджували увагу на пошуку технічних (формальних) прийомів і засобів зображення, якими користується автор, структуралісти намагались розчленувати текст на якомога дрібніші частки (елементи) і встановити, який між ними існує зв´язок тощо. Залежно від того, на чому ми зосереджуємо увагу при вивченні твору, можна визначити рівні аналізу: якщо ми зосереджені на встановленні системи ^віршування, особливостях ритміки, ми аналізує Таких рівнів у тексті існує велика кількість. Коли ж ми не просто описуємо якості твору, а ще й оцінюємо їх, тлумачимо, пояснюємо, тобто вносимо в аналіз елемент суб´єктивного сприйняття (рецепції), то вже треба вести мову не тільки про аналіз, а й про інтерпретацію. Аналіз мусить підпорядковуватись законам наукового дослідження, бути якомога об´єктивнішим, аргументованим, базуватись на фактичному матеріалі, а інтерпретація може бути більш довільною, базуватись на суб´єктивному враженні (кожен має право на свою думку). Але не треба забувати, що будь-який аналіз та інтерпретація підпорядковуються важливій меті: осягти твір, зрозуміти, що туди вклав автор і як (якими засобами) здійснив свій намір.

Анафора — однаковий початок частин твору (рядків, строф).

Анекдот — жанр епічного роду літератури, що функціонує здебільшого в усній формі; коротка смішна оповідка з дотепною кінцівкою.

Анжанбеман — буквально «перенос»: речення чи словосполучення не збігаються з віршовим рядком: «Плесо спить. В очерет // Тікають перелякані брижжі» (Майк Йогансен).

Анонім — автор, що не оголошує свого імені з певних мотивів, у літературі завжди існує багато анонімних творів — тих, що втратили автора, або автор яких не відомий.

Антитеза — буквально «протистояння»; художній засіб, що посилює експресію твору, він будується на контрастному зіставленні різних або протилежних понять: «Мовчать статуї і сміються діти» (С. Гординський, «Люксембурзький парк»).

Античне віршування — віршування в античній поезії, яке будується на впорядкованому чергуванні довгих і коротких звуків. З античного віршування запозичили терміни: стопа, розмір, ямб, хорей, дактиль, амфібрахій, анапест, спондей, пірихій, але в нашому, тобто силабо-тонічному віршуванні вони означають поєднання не довгих і коротких звуків (нашій мові цей поділ не властивий), а наголошених і ненаголошених складів.

Антологія — збірник творів низки письменників.

Антракт — перерва між актами у п´єсі

Антропоморфізм — буквально «вигляд людини» (предмет чи явище уподібнюється людині). Антропоморфізм — це елемент світогляду первісної людини, яка не бачила суттєвої різниці між людиною і світом природи, тому справді вважала, що дерева думають, звірі вміють розмовляти, а людина здатна набирати вигляду тварини чи дерева, як і навпаки (все може перетворитись і стати чимось чи кимсь іншим). Слід такого сприйняття світу залишився в народній творчості, зокрема, у казках.

Апокрифи — буквально «твори для вибраних»; не художні твори середньовічної літератури з біблійними сюжетами або з історії християнства.

Апофеоз — в античності урочисте уславлення героїв, причисления їх до богів, зараз — достойне увінчування, найвищий прояв почуттів, урочисте завершення величної події.

Архаїзм -- застаріле слово, яке автор використовує з певною художньою метою.

Архетип — первісний образ, пов´язаний з міфічним сприйняттям світу Явища і атрибути природи, назви родинних зв´язків, речі побуту які оточували первісну людину, словом, всі найдавніші назви предметів, явищ, людей мають безліч змістовний нашарувань із-за багатовікового вжитку. Користуючись сучасною мовою, ми не помічаємо тих «шлейфів», які тягнуться у віки від кожного давнього слова, але зацікавившись, наприклад, етимологією чи історичною граматикою, відкриваємо цікаву, а часом і драматичну долю слів. Коли ж митці оживляють давні прошарки змісту слів у художніх текстах, вони тим самим виходять на глибинні, тобто архаїчні або ж архептипні образи. Наприклад, у творчості Шевченка образи кобзаря, козака, покритки, степової могили, сліз та інші мають багатошарове значення, часто ускладнене до суперечливості, оскільки поняття маркуються (емоційно забарвлюються) то позитивно, то негативно. Таким чином поет піднімає найдавніші, найархаїчніші значення цих понять, розширює підтекст своїх творів, надаючи їм максимального узагальнення. Кожен такий образ може бути використаний як символ чи алегорія, але разом з тим він має і ще щось, те, що дає змогу оживити первісний світ, міфічне світовідчуття.

Архітектоніка — синонім до слова «композиція»; має елемент оцінки: гармонійна взаємопов´язаність частин твору.

Асиндетон (без сполучників) — зумисне опущення сполучників у тексті: «Безнадійно. Є надія. Ось, на цьому бруку. / Переможці. Піонери. Тисну вашу руку. / Що? Сухоти? Ще хвилина. Дотліває день. / Переможці. Піонери. Казка. Близько. Йде...» (В. Чумак, «Офіра»). Цей прийом посилює динаміку і експресію вислову.

Асонанс — буквально «звучання в лад», нагнітання голосних звуків з метою увиразнення мови; асонанс на а: «Блукає, лине Біла Панна — / Моя печаль неподоланна...» (С. Черкасенко); інше значення — неповна рима, яка утворює співзвучність повтором наголошених звуків: сонці / горизонті (В. Сосюра, «Ластівки на сонці»).

Асоціація — картина чи низка картин в уяві читача, яка виникає поряд з іншою — змальованою чи названою. Кожен предмет чи явище має свій асоціативний ряд, який залежить від національної культури і суб´єктивного світосприйняття, але загалом репрезентує якесь понятійне гніздо: скажімо, слово «зірка» має асоціативний ряд, пов´язаний з усіма поняттями, об´єднаними «небом» чи «космосом». В асоціативні ряди потрапляють образи, створені митцями. Скажімо, при слові «хрущі» у кожного українця виникає асоціація з відомим віршем Т. Г. Шевченка. Завдання письменника — свідомо керувати асоціаціями читача. Текст не повинен викликати непередбачуваних асоціацій, які можуть суперечити задуму і псувати враження від твору.

Афоризм — думка, що запам´ятовується, бо викладена стисло і містко.

Байка — жанр епічного роду, який будується на алегорії, коли дійові персонажі — звірі, предмети — уособлюють якості людей. Байка завжди містить мораль, бо без моралі можна алегорію зрозуміти не так, як хотів автор.

Балада — ліро-епічний жанр, особливо поширений у романтиків. Яскравий ліричний мотив поєднується з сюжетною оповіддю.

Бароко — епоха в історії європейської культури, художній метод і стиль. Бароко як художній метод — це єдність барокового світосприйняття (барокової людини) і барокового стилю. Барокове світосприйняття базується на романтичному типі художнього світосприйняття (див. «тип художнього світосприйняття») і відповідній концепції творчості. Людина бароко — це людина, що поєднує в собі Бога і Демона, які змагаються за її душу. Всупереч цілісності та гармонійності, яку бачили в людині діячі попередньої доби — Ренесансу, митці бароко відкрили ускладненість, суперечливість, конфліктність внутрішнього життя людини. Не знаючи витоків цієї складності, пояснювали її боротьбою зовнішніх світових сил. Бароко змагалось з раціоналістичним підходом до мистецтва, плекало все містичне, таємниче, химерне. Все ірраціональне співіснувало з реальним на рівних правах. Відповідний стиль — домінування умовних (уявних, гротескних, фантастичних тощо) форм, химерність і надмірність художніх засобів. Відчуття химерності виникає завдяки поєднанню непоєднуваних елементів, відчуття надмірності — із-за широкого і щедрого використання прикрашувальних засобів. Митці бароко особливо цінували метафору, яку вважали не просто вагомим елементом стилю, а осереддям поезії. Бароко — перший в європейському мистецтві цілісний художній метод і стиль. У XX столітті він відродився у стилі необароко і багато чим живив поетику художнього методу і стилю сюрреалізму.

Білий вірш — вірш без рим.

Бінарні опозиції — буквально «протистояння двох членів». Термін структуралізму. Використовується часто замість понять «конфлікт», «антитеза», «суперечність» тощо Бінарні опозиції — джерело будь-якого руху Це ті дві протилежності, між якими існує напруга, що рухає сюжет чи ліричну тему.

Біографічний метод — літературознавчий метод, започаткований в XIX ст Ш. Сент-Бевом, автором книги «Літературні портрети». Сент-Бев запропонував новий підхід до аналізу творчості письменника треба пов´язувати кожен твір з біографічним фактом, оскільки біографія автора та його внутрішнє життя так чи інакше відбивається в його творчості. Сент-Бев — попередник психологічного аналізу творчості в зарубіжному літературознавстві XX ст. У радянському літературознавстві біографічний метод у дещо спрощеному і соціологізованому варіанті виявляється в такому популярному жанрі, як нарис життя і творчості письменника.

Бурлеск — буквально «жарт»; жанр, в якому пародіюється якийсь відомий твір: Котляревський створив «Енеїду» як пародію на відомий твір Вергілія.

Буфонада — буквально блазнювання; характерна риса народного театру, коли на площах мандрівні актори, блазні, скоморохи тощо розігрували сценки з підкреслено брутальними жартами. Елементи буфонади часто трапляються у творах драматургів (М. Гоголь, М. Куліш).

Варваризм — іноземні слова, які широко вживаються у творі з певною художньою метою.

Варіант — часто твір перероблюється, суттєво змінюється, тобто існує у варіантах.

Верлібр — вільний вірш; некласичний вірш, який поширився у XX столітті як альтернативний до класичного, тобто силабо-тонічного вірша. Із повторюваних елементів у верлібрі залишається лише віршовий рядок, решта повторів або відсутні, або випадкові, епізодичні.

Відчуження (очуження) — термін Б. Брехта, основоположний для його теорії епічного театру. Подібний термін використовував Лесь Курбас, запозичивши у російських формалістів слово «очуднення» («остраннение»): знайоме, відоме показати як дивне, несподіване.

Вінок сонетів — цикл із 15 сонетів, коли кожен наступний вірш починається останнім рядком попереднього, а останній сонет складається з початкових рядків 14 сонетів циклу. Майстер сонета і автор вінків сонетів в українській поезії — Максим Рильський.

Вірш — впорядкована у звуковому плані мова. Порядок базується на повторенні елементів.

Віршування — 1. Принцип впорядковування мови (що і як ми рахуємо чи кладемо в основу повторів). 2. Складання віршів.

Версифікація — синонім віршування, часто вживається як позначення особливостей віршування конкретного автора.

Вульгаризм — неправильне, грубе, просторічне слово, вживане в тексті з різними художніми цілями.

Гармонія і дисгармонія вірша —- гармонійна (така, що тішить слух) поєднаність елементів вірша, дисгармонійна (така, що ріже слух) поєднаність елементів вірша. Гармонія вірша — це виявив людського бажання знайти внутрішню і зовнішню гармонію, дисгармонія —-. прояв її відсутності в реальному житті людини. Гармонія більшою мірою властива класичному віршу, дисгармонійним часто буває некласичний вірш, тобто поезія XX століття.

Геній — ідеальна творча особистість романтизму і споріднених з ним течій і напрямів. «Генії не підкоряються правилам, вони їх створюють» (І. Кант). Геній у процесі творчості керується даром, почуттями, інтуїцією і натхненням. Слово «геній» у першу чергу позначає таке розуміння психології творчості, коли на зміну раціоналізму (влада розуму) приходить повновладдя «серця». Геній не знає, як, коли і звідки береться твір. Він відчуває подих натхнення і, використавши дар, інтуїтивно знаходить потрібне. Геній — антитеза Майстру (див. статтю).

Гімн — жанр ліричної поезії, поширений в античній літературі, урочиста пісня на честь богів чи героїв.

Гіпербола — перебільшення, різновид тропа. Засіб, що посилює експресію: «А сльоз? а крові? напоїть / Всіх імператорів би стало / 3 дітьми і внуками, втопить / В сльозах удов´їх» (Т. Шевченко, «Кавказ»). Гіпербола порушує пропорції явища чи предмета, збільшуючи одне і лишаючи без зміни інше. Гіперболою часто користуються сатирики для того, щоб привернути увагу загалу до якогось суспільного явища.

Гра і споглядання — гра — дія за правилами, споглядання — бездієвість, антонімічні поняття, які позначили розуміння процесу творчості як поєднання двох різнорідних витоків — активного і пасивного В європейській культурі частіше акцентували елемент гри, «Мистецтво — це гра», тобто мистецтво створюється у процесі гри і поза грою неможливе. Вже у формулі Арістотеля «Мистецтво— це наслідування життя» наголошується важливість гри у процесі творчості. Автор завжди «прикидається» кимсь — персонажем, предметом чи явищем, зодягає маску ліричного героя. Процес творчості — це гра автора і читача, дія за певними правилами. Східні естетики (наприклад, дзен-буддизм), навпаки, актуалізували споглядання у процесі творчості, яке є станом зовнішньої пасивності та внутрішньої напруги, зосередженого проникнення в сутність предмета за допомогою почуттів та інтуїції, у результаті якого відбувається осяяння і виникає художній образ. У XX столітті гру і споглядання розглядають як два органічні етапи творчого процесу. Причому, споглядання визначає процес творчості до реалізації твору, а гра — у процесі реалізації.

Градація — поступове посилення чи зменшення емоційної напруги у творі (висхідна і спадна градація): «А сльоз? а крові? напоїть / Всіх імператорів би стало / З дітьми і внуками, втопить / В сльозах удов´їх. А дівочих, / Пролитих тайно серед ночі! / А матерніх гарячих сльоз! / А батькових, старих, кровавих, / Не ріки — море розлилось, / Огненне море!» (Т. Шевченко, «Кавказ»). Поєднання гіперболи і висхідної градації посилює експресію до трагічного плачу-ридання над долею людства.

Гротеск — невідповідність частин предмета чи явища, яка робить предмет неправдоподібним чи фантастичним. Наприклад, збільшення однієї частини людського тіла: голови, рук, ніг, живота— робить зображення людини гротескним. Прийом гротескного зображення використовують карикатуристи, сатирики. Власне, гротеск це і є карикатура на людину, предмет чи явище, але вона може бути і не смішною, а, наприклад, страшною або страшною і смішною водночас.

Гумор — смішне у літературі (смішне через слово, завдяки слову).

Дадаїзм — модерністська течія, сутність якої зашифрована у назві: дада — слово, яке кажуть немовлята. Орієнтація на свідоме спрощення, примітивізацію зображення. Споріднений з примітивізмом у живописі.

Дактиль — трискладовий розмір силабо-тонічної системи віршування, коли наголос падає на перший склад.

Декадентство — буквально «занепад», стан суспільної атмосфери в Європі другої половини XIX століття, коли відбулося масове розчарування в соціальних ідеалах. Буржуазні революції, які відбулися в Європі в XIX столітті, показали митцям, що влада грошей, яка прийшла внаслідок революцій, нічим не краща за владу крові, тобто аристократів. Розчарування в соціальних ідеалах спричинило соціальну пасивність і пошук інших цінностей. Батьком декадентства вважали філософа А. Шопенгауера, який відстоював цінності християнства і вважав, що соціальна активність та оптимізм — це прояв сліпої волі до життя. Людина мусить шукати вічні цінності у власній душі. У надрах декадентства зародився модернізм.

Детектив — жанр епічної літератури, сюжет якого базується на розслідуванні злочину.

Діалог — 1. Розмова двох. 2. Спілкування. 3. Тип організації художньої мови (разом з віршем і прозою).

Діалогізм — термін М. Бахтіна, розширення поняття «діалог». Будь-який художній текст — своєрідний діалог у культурі, діалог автора і читача. Будь-якому творові, незалежно від його жанру, властива діалогічність. Спрямованість художньої мови на співрозмовника має безліч проявів і користується великою кількістю засобів.

Дисонанс — те, що ріже слух, бо звучить всупереч сподіванню, неспівпадання звуків у вірші там, де вони повинні гармонійно поєднуватись.

Дифірамб — те ж саме, що й гімн

Дольник — форма некласичного вірша, перехідна між класичним та некласичним віршем; силабо-тонічна система з суттєвими порушеннями порядку розташування і кількості стоп; на схемі виглядає як поєднання дво- і трискладових стоп. «Ніч... а човен — як срібний птах!..» (Є. Плужник). Схема: --1-2-1- (цифрами позначається кількість складів між наголосами): чотириіктний дольник.

Домінанта — те, що визначає. "Термін структуралізму У творі обов´язкова домінанта, яка підпорядковує собі всі елементи твору і робить його цілісним. Домінантою може бути ідея, пафос, настрій, будь-який образ.

Драма — 1. Літературний рід, специфіку якого визначає постановка на сцені. 2. Літературний вид, який базується на діалогах та монологах, виключаючи слово автора. 3. Літературний жанр, який визначається серединним положенням між трагедією і комедією. Драма як жанр оформилась порівняно пізно, у XIX столітті, завдяки усвідомленню того, що смішне і трагічне часто в житті поєднуються (від величного до смішного один крок).

Драматичність — родова риса творів драматичних жанрів. Це особлива напруженість, конфліктність, динамізм, відверті зіткнення. Драматичність властива не лише творам драматичного роду, але для драматичного роду вона стає домінантою, яка очолює ієрархію засобів.

Дума — ліро-епічний жанр українського фольклору, виконується речитативом у супроводі бандури чи кобзи.

Жанр — основна форма існування твору. Все, що створене, — жанр. Поза жанрами творів не існує. Поняття «літературний рід» — умовне. Не існує як такого епічного чи ліричного роду, існує певна кількість епічних чи ліричних жанрів, які мають спільну рису — родову ознаку. З жанру починається виокремлення життєвого матеріалу як естетичного об´єкта.

Жаргонізм (арготизм) — використання в літературному творі слів певного жаргону — штучної мови, створеної з метою втаємничення якоїсь спільноти.

Зав´язка — елемент сюжету, від якого починається розвиток дії. Зав´язуються конфліктні стосунки, взаємини, які мусять протягом твору вирішитись («розв´язатись»).

Загадка — жанр фольклору, інакомовне або метафоричне називання предмета, що формулюється у вигляді запитання, відповідь на яке — назва прихованого предмету.

Задум — етап творчого процесу, з якого починається рух до реалізації твору. Задум має особливе значення для авторів великих епічних творів. Загалом найбільш характерний для творчої особистості типу «Майстер». Майстер довго виношує задум, доки він не «визріє», тобто не вималюється в уяві найбільш важливими сторонами.

Заумь (зарозуміла мова) — термін російських футуристів, який широко використовувався українськими митцями. Це загалом характерна риса футуризму, оскільки вони охоче вигадували нові слова (неологізми). Велика кількість неологізмів у тексті робить його незрозумілим для середнього читача (заумним). Приклад заумі — вірш О. Кручоних «Дир бул щил / убещур».

Звукова організація мови (Звукопис) — синонім ритмомелодики, евфонії. Всі звуки віршованого твору взаємопов´язані й взаємодіють так, щоб викликати певне враження. В основі звукопису — повтор подібних елементів (гармонійне поєднання) або різнорідних (дисгармонійне).

Звуконаслідування — звуконаслідувальний ефект лежить в основі утворення значної кількості слів будь-якої мови («кар-кар»: каркає ворона), але письменники можуть використовувати цей ефект як художній засіб для посилення виразності мови.

Зміст — те, що прагне оформитись. Змістом мистецтва в цілому є життя у всіх його проявах. Змістом творчості конкретного митця є його особистість. У внутрішньому світі людини є думки, настрої, стани, емоції, життєві узагальнення тощо, які просяться назовні, хочуть оприлюднитись у тій чи іншій формі (залежно від здібностей, якими володіє автор), щоб розкрити внутрішній світ людини для інших.

Змістові чинники твору — кожен твір, як і будь-що в нашому світі, має зміст і форму. Цей поділ — умовний, ми здійснюємо його штучно, аби зрозуміти природу твору. До змістових чинників твору варто віднести все те, що існує у внутрішньому світі автора до реалізації твору: тема (у вигляді якогось життєвого досвіду чи фантазії), ідея (як оцінка життєвих явищ), фабула (як подія чи події, що викликали зацікавлення), конфлікт (життєва суперечність, протистояння, в якому бере участь автор чи спостерігає в житті), ліричний герой (сам автор у процесі переживання чогось), персонаж (який має прототип), пафос (бажання щось утвердити чи викрити), настрій тощо.

Зміст і форма — основні складові твору; діалектична єдність або ж головна бінарна опозиція твору. Зміст і форма завжди змагаються за першість. Зміст хоче визначати (використовувати) форму, а форма проситься, щоб нею скористались і теж хоче підпорядкувати собі зміст. Кожен зміст мусить знайти свою одну-єдину, ніким не створену доти форму. Але в мистецтві завжди існує безліч готових, вже створених форм. Коли якийсь задум чи настрій проситься назовні, хоче оформитись, автор не може не скористатись тими формами, які він знає. Але готова форма завжди переінакшить зміст на свій лад і знищить те. що в тому змісті є особливого. Тому зміст, відчуваючи не свою форму, ніби чинить спротив. Буває, що зміст дуже певний (міцний), він здатен примусити якусь форму коритись. Але і в одному, і в іншому випадку вийде недосконалий твір. Коли зміст, не знайшовши своєї форми, підпорядковує собі іншу, перед нами тенденційний, моралізаторський, дидактичний твір. Коли ж форма підпорядкувала собі зміст, виправивши його на свій лад, перед нами так званий формалістський твір, зовні наче бездоганний, але внутрішньо порожній. Коли зміст знаходить свою форму, утворюється високохудожній твір, де кожен елемент форми — змістовний, а зміст виявляє себе лише через форму (формозмістовна єдність).

Евфемізм — заміна одного слова іншим з метою пом´якшення вислову. Особливо багато евфемізмів вживається для позначення фізіологічних актів людини. Дехто з науковців пов´язує походження евфемізмів, як і загалом тропів, з первісними табу: якщо якесь слово заборонено для вжитку, шукають для нього замінників, предмет називають інакше (замість слова «чорт» кажуть нечистий). У літературі евфемізм використовується також як художній засіб, троп, що за своєю будовою є або перифразом (заміна імені: Дочка Прометея замість Леся Українка), або метонімією (йдуть чоботи).

Евфонія — дещо застарілий термін, синонім звукопису, ритмомелодики, звукова організація мови.

Езопова мова — від імені Езоп, античний байкар; інакомовність, приховування в тексті того, чого не можна сказати відверто (в першу чергу із-за політичних чи ідеологічних обставин).

Екзистенціалізм — напрям у філософії XX століття. Представники — К. Ясперс, Хайдеггер, Ж. П. Сартр, А. Камю, X. Ортега-І-Гасет та інші. Буквально від «екзистенція» — буття, існування людини. Виник між класичним матеріалізмом та ідеалізмом як своєрідна спроба їх врівноважити. Людину не можна розділити на дух і тіло, вона є матеріально-духовний феномен, і її треба розглядати в першу чергу в життєвих проявах, у проблемах її існування. Екзистенціалісти намагались скерувати людину на активне самопізнання. Тільки самосвідомість здатна вивести людину із пітьми її складного, прикрого життя. Екзистенціалісти могли бути віруючими чи атеїстами, але всі сходились на бажанні допомогти людині у вирішенні її життєвих проблем. Покладання сподівань на Бога чи на будь-яку суспільну міфологію допомагає людині тимчасово, а зрештою може лише посилити її страждання. Людина повинна звільнитись від всіх залежностей і жити так, щоб усвідомити: ніхто, окрім неї, не повинен нести відповідальності за її життя. Екзистенціалізм зробив великий вплив на літературу XX століття: мотиви самотності, тотальної свободи і залежності людини, абсурду життя, філософського самогубства тощо.

Екзотизми — вживання у тексті рідковживаних або іншомовних слів з метою посилення екзотичності зображення.

Еклога — ліричний жанр античної поезії, натепер відмерлий.

Експозиція — елемент сюжету, та частина твору, що передує подіям.

Експресіонізм — напрям, метод і стиль модернізму. Експресіонізм як художній метод базується на романтичному типі художнього світосприйняття в найбільш активному його прояві. Експресіоніст — це людина з конфліктними стосунками зі світом, в основі яких — максимальна незгода зі світобудовою і напрямами розвитку людства. Експресіоніст — це людина, яка шукає природні основи буття і послідовно змагається не лише з раціоналізмом, як романтик, а й з технічною цивілізацією і містом як її уособленням. Експресіонізм — це крик із приводу вселюдських негараздів. Експресіоністський стиль базується на домінанті вираження над зображенням, на різноманітних контрастах, гіперболах, згущеннях, активно використовує алегорію для об´єктивації максимальних почуттів, калейдоскопізм, схематизацію образів-персонажів та інші засоби, які підпорядковуються меті виразити посилену експресію і максимально узагальнити її.

Елегія — жанр давньої античної лірики; за часів пізньої античності вірш з сумним філософським настроєм.

Еліпсис — буквально «недолік», умисний пропуск якогось члена речення (часто дієслова): «Одчиняйте двері — / Голуба блакить!» (П. Тичина). Засіб надає мові більшого динамізму та експресії.

Епіграма — буквально «напис», початково напис на могильному камені, пізніше жанр лірики, сатиричне віршоване послання до якоїсь персони.

Епіграф — початково те ж, що й епіграма — напис на могильному камені; пізніше вислови, розміщені після назви, перед текстом твору.

Епігон — другорядний письменник, той, хто наслідує когось так дбайливо, що не здатен виявити особисту оригінальність.

Епілог — елемент сюжету, післяслово, те, що відбулося після розв´язки.

Епітафія — буквально «над могилою», вірш з приводу чиєїсь смерті.

Епітет — вид тропа, який утворюється шляхом перенесення ознаки одного предмета на інший, тому епітет — це означення, але — художнє означення. Художнім звичайне означення може зробити перенос. Коли ми кажемо «золоті руки», ми називаємо ту рису, яка рукам загалом не властива, але, використавши ознаку іншого предмета, ми змогли назвати особливу рису чиїхось конкретних рук, висловити своє ставлення до людини, яка має золоті руки. Інший спосіб узагальнення використовується в постійних епітетах, які поширені в народній творчості (синє море, зелена діброва, ясне сонце тощо). Тут називається та ознака, яка предметам органічно притаманна (море може бути справді синім). Що робить такі означення художніми? Коли в пісні співається «синє море», це не означає, що автор хотів сказати, який саме відтінок мала морська вода. У народній пісні чи думі море завжди синє, навіть у похмуру буряну погоду, коли воно аж ніяк не може видаватись синім. Синє— це наче головна (родова) ознака моря. Із усіх можливих кольорів і відтінків, які може мати морська вода, дібрано саме той, який ніби виражає саму сутність моря (воно синє так само, як небо).

Епіфора — засіб поетичного синтаксису, однакове завершення частин твору.

Епос — 1. Літературний рід, оснований на домінанті об´єктивованого зображення. Літературні жанри епосу — роман, повість, оповідання, новела, нарис, казка, байка тощо. 2. Жанр епічного роду літератури: частіше називається поняттям «героїчний епос».

Епічність — родова ознака творів епічних жанрів. Настанова на об´єктивність і об´єктивованість, часо-просторову панорамність, історичність.

Епопея — 1. Втілена епічність. 2. Жанр епічного роду (частіше — роман-епопея), в якому подана широка панорама історичного буття народу чи народів.

Естетика — філософія мистецтва, наука про прекрасне.

Естетична роль літератури — домінуюча роль будь-якого мистецтва, у тому числі мистецтва слова, оскільки естетичний компонент невіддільний від художнього. Естетична роль будь-чого — викликати естетичні почуття, відчуття насолоди прекрасним. Коли ми читаємо твір, насолоджуючись самим процесом читання, коли ми милуємось твором як чимось гарним, довершеним, ми отримуємо естетичне задоволення, а література виконує естетичну роль.

Естетство — концепція творчості, поширена в період кінця XIX — початку XX століття; надання літературі естетичної функції як найважливішої. Оскільки таким чином тіснилась виховна, ідеологічна чи політична роль літератури, естетство часто розвінчували як буржуазне, реакційне тощо.

Ідеал естетичний — уявлення про те, яким має бути життя в ідеалі, втілюється в мистецтві художніми засобами, але в кожну епоху по-своєму. Уявлення про прекрасне залежить від ієрархії цінностей. Якщо на першому місці — цінності матеріального світу, соціуму, то еталоном краси природи буде урожайна нива, а еталоном красивої людини — людина здорова, фізично сильна, правильно «складена»: саме такими ми бачимо природу і людину у творах митців античності, доби Відродження, реалістів, соціалістичних реалістів. Якщо ж на першому місці духовні цінності, тоді втіленням прекрасної природи буде картина грози, а вродлива дівчина змальовуватиметься прекрасною внутрішньо (зовні вона тендітна, слабосильна): так малювали красу природи і людини митці Бароко, романтики, символісти.

Ідея — головна думка твору, відповідь на питання «Навіщо це написано?».

Ідилія — буквально «маленький образ», початково в античній літературі короткий ліричний твір, пізніше — зображення ідеального життя на лоні природи.

Ієрархія — підпорядкування засобів зображення у творі чомусь головному (домінуючому).

Імпресіонізм — стильова течія модернізму, поширена в літературі на початку XX століття. У живописі — художній метод і стиль другої половини XIX століття. Емоційно забарвлене, суб´єктивоване зображення. У літературі цей стиль вирізняється яскравим, емоційно забарвленим звукописом, настроєвим зображенням пейзажу чи портрета, тонким нюансуванням відчуттів. Головні засоби імпресіонізму в літературі — звукопис і метафоризований епітет.

Інверсія — «перестановка», порушення загальноприйнятого порядку розташування слів у реченні з певною художньою метою.

Інакомовлення — 1. Художня література є інакомовною, внаслідок багатозначності образної тканини твору (інша мова). 2. Засіб замовчування, приховування в підтексті того, що неможливо сказати прямо.

Інтонація — характер звучання твору, зміст ритмомелодики, ті почуття, настрої, емоції, які втілились у відповідне звучання.

Інтрига — форма конфлікту, умисна динамізація, заплутування та ускладнення конфліктних стосунків.

Іронія — засіб гумору, троп; незлобиве висміювання, підкреслювання невідповідності дійсного та бажаного, надання словам протилежного значення, подвійного змісту («Яка ти сьогодні гарна!» — кажуть людині, яка зодягнулась без смаку чи недоречно).

Казка — епічний жанр фольклору, побудований на вигаданому сюжеті.

Калька — буквальний переклад слів чи їх частин на іншу мову.

Канон — те, на що орієнтується більшість, правило, яке затверділо.

Катрен — чотиривірш.

Класицизм — епоха в історії європейської культури (17-18 ст.), літературний напрям, художній метод і стиль. Як художній метод класицизм є об´єктивацією Арістотелівської настанови (мистецтво це наслідування життя) у відповідну епоху. Класицист — це людина, яка підпорядковує себе і своє мистецтво не загалом життю, як античні митці, а життю суспільства, яке частіше всього втілюється в образі держави і влади. Оскільки мистецтво підпорядковується життю, вищим інтересам держави, мистецтво — це в першу чергу майстерність, ремесло. Щоб бути майстром своєї справи, треба знати секрети майстерності, вміти дотримувати правил. Класицизм — нормативне мистецтво, яке регламентує кожен елемент твору. Класицистський стиль — це строга підпорядкованість форми змісту, продумана ощадливість зображувальних засобів, ворожість до умовних форм.

Клаузула — закінчення віршованого рядка після останнього наголосу.

Коломийка — малий ліричний жанр фольклору, поширений на Західній Україні. Також строфа з двох рядків по чотирнадцять складів з цезурою і жіночою римою. Шевченко записує коломийку чотиривіршем: «Чорнобрива Катерина / Найшла, що шукала. / Дунув вітер понад ставом — / І сліду не стало» («Катерина»).

Колядка — обрядова новорічна пісня.

Комедія — жанр драматичного роду літератури, веселий чи смішний твір з оптимістичним фіналом.

Комічне — невідповідність форми і змісту, яка стає об´єктом висміювання.

Коментар — примітки, пояснення до твору.

Компаративістика (див. порівняльне літературознавство)

Композиція — будова твору, яка визначається жанром. Основні різновиди композиції — сюжет (епічні твори), сценічна дія (драматичні твори), вірш (ліричні твори).

Консонанс — те ж, що й дисонанс.

Константа — постійна ознака, наприклад, константа силабо-тонічної системи — стопа. Той елемент, видозміна якого веде за собою зміну усієї форми.

Конструктивізм — течія модернізму, яка сформувалась на доведених до логічного кінця гаслах футуризму. Від слова «конструкція»: у назві підкреслено раціональний підхід до написання творів. Генетично споріднений з класицизмом. Зміст послідовно керує формою, але форма актуалізує експеримент, головний принцип творчості — пошук нових комбінацій.

Контамінація — буквально суміш різнорідних елементів, з яких утворюється якась нова цілісність (твори постмодерністів часто будуються на контамінації творів світової літератури).

Компіляція — буквально грабунок, запозичення без посилань на джерело.

Контекст — буквально зв´язок, з´єднання частин і цілого. Будь-що є частиною чогось. Слово і фраза тексту цілком зрозумілі в контексті абзацу чи всього твору. Контекстом твору є творчість автора, контекстом творчості — літературний процес його часу тощо.

Колізія — оформлення (прояв) конфлікту у вигляді персоніфікованих (очевидних) зіткнень.

Конфлікт — суперечність, протистояння, схований двигун сюжету (зміст, виток, причина колізій). У сюжеті зав´язується і розв´язується конфлікт. Конфліктів дуже багато, а тому існує необхідність їх згрупувати, виділити різновиди. Масштаб, характер перебігу, місце перебігу конфліктів — все може стати критерієм для поділу. За масштабом конфлікти можна поділити на локальні та глобальні (або соціальні). «Кайдашева сім´я» І. Нечуя-Левицького і його ж «Микола Джеря». За місцем перебігу — зовнішні (між людьми) і внутрішні (у внутрішньому світі героя): «Fata morgana» М. Коцюбинського і його ж «lntermezo». За участю дійових осіб — персоніфіковані та не персоніфіковані: «Бур´ян» А. Головка і «Місто» В. Підмогильного. За характером перебігу — гострі та мляві: «Тигролови» І Багряного і «Санаторійна зона» М. Хвильового. Між цими полюсами існують градації, які треба враховувати у кожному конкретному творі.

Критерій художності — ті критерії, якими ми користуємось, аби визначити, високохудожній твір перед нами чи малохудожній. Критерії художності змінні, залежать від епохи, культури, країни, суб´єктивного сприйняття творів. Те, що для одного є ознакою високої художності, з точки зору іншого — недолік. Скажімо, реаліст цінує достовірність і будь-який твір звіряє з дійсністю. Химерність, умовність, надмірність засобів для нього є недоліком. Тому твір треба цінувати, виходячи з авторської настанови (якщо автор хотів написати романтичний твір, його треба цінувати з точки зору досягнень романтизму, а не реалізму).

Критика літературна — частина літературознавства, вивчення сучасної літератури. На відміну від літературознавчого дослідження, критика більшою мірою суб´єктивна, оцінкова, базується на першому враженні від прочитаного.

Критичний реалізм — різновид реалізму, найбільш поширений у XIX столітті. Йому властивий принцип зображення життя у формах самого життя, але з критичним засудженням соціальних умов. Конфлікт людини і суспільства виявляється у пригніченні особистості (маленької людини, зайвої людини) соціальними структурами. Пафос критичного реалізму — протест проти гноблення, несправедливості, соціальної нерівності.

Кульмінація — елемент сюжету, вища точка напруги, вирішальне змагання супротивників, злам, після якого починається рух до розв´язки.

Культурно-історична школа — літературознавча школа і метод у літературознавстві XIX століття, засновник — французький науковець І. Тен, автор книг «Філософія мистецтва» та «Історія англійської літератури». В основі — філософія позитивізму, розуміння мистецтва як відтворення соціального життя суспільства. Тен намагався пов´язувати творчість митця з широким культурним контекстом, який завжди має національний характер і визначається своєрідністю національної історії. Незважаючи на близькість Тена до матеріалістичного світогляду, радянські літературознавці критикували його за відсутність класових критеріїв, крім того, їм не дуже імпонувала актуалізація національної специфіки мистецтва. І все ж культурно-історичний підхід до вивчення літератури так чи інакше давався взнаки при вивченні історії світових літератур навіть у радянській науці.

Легенда — прозовий жанр фольклору, оповідь від імені очевидця про таємничі події, в яких реальне переплітається з фантастичним.

Лейтмотив — те, що звучить найвиразніше протягом всього твору. Лейтмотивом може бути образ, думка, настрій тощо, але вони мусять мати інтонаційне втілення.

Лірика — рід літератури, оснований на домінанті суб´єктивного самовиразу автора.

Ліричність — родова ознака ліричних жанрів, настанова автора на особливу довірливість, відвертість, емоційність.

Ліричний герой — частка автора. У процесі роботи над ліричним твором автор і ліричний герой невіддільні, власне, існує тільки автор. Ліричний герой з´являється як назва нашого розуміння, що загалом автор ніколи повністю не втілюється у своїх творах.

Ліро-епічний твір — це жанр, утворений на межі епосу і лірики, головний ліро-епічний жанр — поема, яка взяла від епосу сюжетну оповідь, а від лірики — віршовану форму і ліричного героя.

Література — все, що написане.

Літературний процес — розвиток чи рух літератури, який визначається як природними законами, так і соціальним розвитком суспільства. Рух літератури визначає в першу чергу єдність і боротьба протилежностей: зміст і форма, традиції і новаторство, реалізм і романтизм, песимізм та оптимізм тощо.

Літературознавство — наука про художню літературу. Поділяється на історію літератури (історію рухів, об´єднань, творчості окремих митців), теорію літератури (формування понятійного апарату, дослідження закономірностей розвитку літератури, специфіки літературної творчості та твору), літературну критику (оцінка і аналіз творів і явищ сучасної літератури)

Літота — антонім гіперболи, применшення (хлопчик-мізинчик).

Мадригал — в античній літературі те ж, що й гімн; у добу Відродження — пісня еротичного змісту (імітація пісень пастухів).

Майстер — ідеальна творча особистість для доби Відродження, Класицизму, Реалізму і для неокласицизму XX ст. Якщо мистецтво — наслідування життя, то наслідувати треба вміти. Творчість — це майстерність, ремесло, таке ж вміння, як і будь-яке інше. Майстер завжди орієнтується на результат творчості — твір має бути довершений, бездоганний. Тому для Майстра важливими є канони (зразки, за якими треба вчитись), довершені твори минулого (в першу чергу античної культури) і секрети майстерності (тонкі вміння, якими важко оволодіти, тому вони стають індивідуальним надбанням Майстра).

Макаронічна мова — мова, яка стає незрозумілою із-за надмірного насичення іншомовними словами. Використовується з пародійною і сатиричною метою. Яскравий приклад — використання макаронічної мови в поемі Котляревського «Енеїда».

Маніфест — оприлюднення гасел і засад у загострено полемічній формі. З маніфесту починається історія будь-якого літературного об´єднання.

Маркер — позначка, виділення із загального тла.

Маркування емотивне — забарвлення авторської мови у відповідності з його ставленням до тих чи інших героїв, явищ, подій.

Маска — те, що ховає. Маски використовують не лише на маскарадах чи у театральних виставах, а й у багатьох літературних творах. Скажімо, іноді поет пише ліричний вірш від імені якогось історичного героя чи іншого поета: він ніби вдягає маску іншого. Є навіть вираз «маска ліричного героя»: ліричний герой розігрує багато ролей і виступає перед читачем у різних масках.

Медитативна лірика — від «медитація» — роздум; ліричний жанр з актуалізацією рефлексії (самозаглиблення) чи філософського споглядання.

Мелодика — музикальний термін, чергування високих і низьких тонів у вірші.

Мелодрама — в античній літературі драматичний твір з супроводом музики. Тепер драматичний твір з трагічними колізіями, моралізаторством і щасливим кінцем.

Мемуари — спогади про минуле, жанр, який існує на межі публіцистики і белетристики. Мемуари присвячуються визначним людям або історичним подіям, які автор намагається передати з максимальною об´єктивністю.

Метафора — різновид тропів, який утворюється способом підміни предметів. Один предмет діє як інший: «Реве та стогне Дніпр широкий» (Дніпро діє так, як йому не властиво, як хтось інший, він наче грає роль когось іншого).

Метод у літературознавстві — історично обумовлений підхід до вивчення літератури, який акцентує аспект вивчення і формує систему прийомів і засобів аналізу.

Метод художній — історично обумовлений тип художнього світосприйняття у процесі його реалізації. Типів художнього світосприйняття є два — реалістичний (наслідувальний, життєподібний, об´єктивований) і романтичний (уявний, вигаданий, суб´єктивований). У кожну конкретну епоху той чи інший тип художнього світосприйняття домінує і формує художній метод. Романтичний тип світосприйняття в добу Бароко втілився в художньому методі бароко, у добу Романтизму — у методі романтизму. Романтичні методи — це також сентименталізм, неоромантизм, необароко. Вони мають багато спільного. Відрізняє ж їх те, що вони оформились у різні часи і тому ввібрали в себе різне розуміння світу і мистецтва. Реалістичні методи — це реалізм античний, доби Відродження, класицизм, просвітницький реалізм, критичний реалізм, соціалістичний реалізм. Існують також методи модерністські, які містять у собі органічну єдність романтизму і реалізму: символізм, імпресіонізм, експресіонізм, футуризм, сюрреалізм.

Метонімія — різновид метафори, коли перенос значення здійснюється за суміжністю предметів чи явищ, або ж підміна назви. Знаряддя праці означає людину певної професії (перо пише, молот кує). «Серце рвалося, сміялось, / Виливало мову» (Т. Шевченко, «Думи мої...»): серце замість людини.

Метр — буквально від «міра», основа віршового розміру (основа ямбу — наголошеність кожного другого складу, основа дактилю — наголошеність першого складу у трискладовій стопі тощо).

Містерія — буквально служба, обряд, драматичний твір на біблійну тему в часи Середньовіччя.

Містифікація — буквально «робити таємницю», приховування авторства, видавання чужого твору за свій чи навпаки — приписування свого твору комусь іншому. Іноді приховування авторства було зумовлене ідеологічними чи політичними обставинами життя, але у XX столітті містифікація стала формою літературної гри. Найцікавіша містифікація в російській літературі початку XX століття — творчість вигаданої кількома відомими поетами Чарубіни де Габріак. І

Міф — альтернативна реальність, об´єктивація первісного світосприйняття, яке з часом стає синонімом вигадки, неадекватного бачення, такого, чого насправді в житті нема. Міф концентрує у собі поліаспектність людського світосприйняття. Він рівною мірою оманливий та істинний: він позначає наш безкінечний процес пошуку істинних знань. Міф — антитеза до наукового світосприйняття — адекватного, обґрунтованого, доведеного як істинне. Але часто те, що здавалось цілком науковим, перетворюється на міф. Наприклад, соціалізм був поняттям науковим для більшості радянських людей. Зараз соціалізм сприймається як міф про земний рай. Художня література не лише оперує різними міфами, створеними людством, вона вся виростає із образного, тобто первісного, а отже, якоюсь мірою міфічного світосприйняття. Митець сприймає світ, як дикун або дитина. Світосприйняття митця, дикуна, дитини є в чомусь міфічним.

Міфологія — міфи, які репрезентують певну культуру чи віру: антична міфологія, християнська міфологія тощо.

Міфізація — 1. Фактично обожнення, надання конкретній людині міфічного ореолу. Міфізуються найчастіше кумири. 2. Засіб художнього зображення, своєрідне художнє узагальнення, яке полягає в універсалізації повсякденного буття.

Модернізм — 1. Епоха в історії європейської культури кінця XIX — початку XX століття. 2. Художній метод епохи модернізму, який розгалузився на кілька методів і напрямів. Модернізм як художній метод формується тоді, коли головним естетичним об´єктом митця стає сам митець. Все об´єктивне в зображенні поспіль суб´єкти-візується, а все суб´єктивне, навпаки, опосередковується. Тому про модернізм жартома кажуть, що це романтизм, який перехворів реалізмом. Модернізм як метод твору ми впізнаємо за значно більшою мірою суб´єктивності порівняно з романтизмом і реалізмом.

Монолог — буквально «слово одного», головна форма ліричного самовиразу. У драмі монолог — це звертання героя до глядачів, тут монолог поєднується з діалогом.

Мотив — буквально мелодія, наспів. Найменший елемент сюжету, побічна тема. У сюжеті на історичну тему («Гайдамаки» Т. Шевченка) звучать мотиви кохання і вірності, призначення поета, мотив ліричного переживання історії України тощо.

Напрям літературний — головний елемент літературного процесу (як і мистецтва загалом), історично і національно зумовлений сюжет літературного життя. Споріднені напрями кількох мистецтв визначають характер культурного життя країни певного періоду і дають назву епосі. Напрям літературний — це текст у культурі певного місця і часу. Як і кожен текст, напрям має завершеність і цілісність, а отже, зміст і форму. Зміст напряму визначає художній метод, форму — художній стиль. Одним і тим же словом, наприклад, бароко, романтизмом, реалізмом, модернізмом ми називаємо споріднені явища різних понятійних рядів: епоху (період в історії європейської культури), художній напрям, метод і стиль. Романтизм як епоха — період в історії європейської культури (його межі — друга половина XVIII — перша половина XIX ст.), коли всі явища культурного життя були позначені посиленим суб´єктивізмом. Романтизм як художній напрям мав різну історію в різних країнах. Найбільш показово (класично) він розвивався в Німеччині. Романтизм як напрям — це початок (різкі, полемічні маніфести перших романтиків, наприклад, групи "Sturm und Drang»), це представники, це твори і критичні статті. Далі явище поширюється, охоплює все більше коло митців, доки його головні засади не опановуються літературою і не стають її органічною часткою. Напрям стає модою, приваблює епігонів і зрештою викликає спротив найбільш талановитих митців, які не хочуть нікого повторювати: це початок кінця. З полеміки починається життя нового літературного напряму. Постійний рух і зміна — це і є процес, діалектичний розвиток літератури (і мистецтва загалом).

Наратор — оповідач, нарація — оповідь, термін західного літературознавства, вживається в дослідженнях типів оповіді та специфіки оповідних манер.

Народна драма — драматичний жанр фольклору, бере свій початок від обрядових дійств, які з часом відділились від обряду. Народна драма має різні форми: лялькові, вертепні, фарсові. Для неї характерна максимальна умовність, гротесковість, фарсовість.

Народність — основоположне поняття радянського літературознавства, запозичене з революційно-демократичної та народницької літератури XIX століття; відображення у творчості інтересів народу. Від імені народу залюбки промовляла радянська влада і принцип народності використовувала як соціальне замовлення і спосіб тиску на митців. Народність — поняття, яке початково містило в собі значення «належності до певного народу», себто нації, згодом набуло виключно класового забарвлення, народом стали вважати лише представників трудового класу. Натомість національний елемент мистецтва за радянських часів пригнічувався. Сьогодні поняття «народність» варто замінити поняттям «національна належність», оскільки творчість будь-якого письменника, у першу чергу за посередництвом мови, тісно пов´язана з національною культурою.

Натуралізм — напрям у мистецтві другої половини XIX століття, апогей розвитку реалізму, коли принцип «відображення життя у формах самого життя» набув буквальності та крайнього прояву: копіювання життя в його найпрозаїчніших, найнепривабливіших («непоетичних») буденних проявах.

Натуральна школа — напрям у літературі, російський варіант реалізму (М. Гоголь, М. Некрасов, М. Чернишевський, I. Тургенев), школа в літературознавстві XIX століття, що відстоювала теоретичні засади реалізму (В. Бєлінський).

Наукова фантастика — літературний жанр, втілення науково-технічних ідей у белетристичну форму.

Неологізм — нове слово, утворене митцем за аналогією до існуючих способів словотворення: за допомогою складання різних основ (сонцекров, сміхострумки — М. Семенко), суфіксів, префіксів тощо. Це художній образ, що виявляє первісну образність слова.

Неточна (неповна) рима — рима, яка будується не на повторі клаузул, як точна, а на загальній співзвучності слів: свят / простять, винний / спинить, серцям / ям, віт / тисячоліть (М. Семенко, «Тов. Сонце»).

Новаторство (див. «Традиції і новаторство»)

Новела — малий прозовий жанр епічного роду літератури, який сформувався в часи Відродження. Букв, «новина», чудна звістка, анекдотична історія про особисті взаємини людей, що передавалась із уст в уста, а потім записувалась. Новела має усталені формальні ознаки: напружений розвиток події, її парадоксальність і несподіваний фінал.

Образ — головний елемент художнього світосприйняття і його об´єктивації. Образ — це первісно-чуттєве узагальнення світу. На відміну від поняття, яке завжди безособове, образ втілює суб´єктивне світосприйняття.

Образність — природа художнього твору. Все образне — художнє, все художнє — образне. Художнє — отже, просякнуте духом, думкою, почуттями конкретної людини. Тільки образ, з усім його розмаїттям, здатен віддзеркалювати неповторність внутрішнього світу людини.

Обряд — дія з магічним значенням.

Обрядова поезія — поезія, що є органічною часткою обряду; найважливіша риса обрядової поезії — синкретизм, поєднання різних мистецтв в одному творі; до нашого часу збереглась весільна та календарна обрядова поезія.

Ода — жанр античної лірики, мета якого — оспівування визначної персони чи події; у сучасній поезії часто використовується як пародійний жанр (саркастичне оспівування).

Оксиморон — художній засіб, вид тропа (часто це епітет), утворений поєднанням взаємовиключних понять: біла сажа, чорна кров тощо. Оксиморонність властива для авторської образності, особливо в поезії XX ст.

Оповідач — той, хто веде оповідь. Оповідь буває від першої особи (розказує автор, який був свідком чи учасником подій, персонаж чи вигаданий оповідач) і від третьої (автор є всюдисущим, він не розказує, а ніби показує, подія розгортається ніби сама собою на наших очах). Оповідь від першої особи ліризує твір, від третьої — епізує, надає опису особливої об´єктивності та безсторонності.

Оповідання — малий епічний прозовий жанр, оповідь про один чи кілька епізодів з історії одного чи двох героїв.

Оптимізм і песимізм — форми світосприйняття, які визначають пафос літератури.

Памфлет — сатиричний твір викривального характеру, спрямований проти влади чи її представників, проти явищ і тенденцій суспільного розвитку. Жанр на межі белетристики і публіцистики, поширюється в періоди активної політизації літератури.

Панегірик — в античній літературі святкова величальна промова, згодом — жанр для вихваляння можновладців; у новочасну епоху використовувався іронічно, як пародія на вихваляння.

Парадигма — термін структуралістської поетики, означає вертикаль, вісь, те, що пронизує наскрізь і об´єднує текст у щось цілісне.

Парадокс — те, чого не повинно бути, що суперечить тверезому глузду; парадоксальність — органічна риса художнього твору, альтернативний (алогічний) пошук істини. У творі парадокс виявляється на різних рівнях, парадоксальні афористичні вислови у мові персонажів, парадоксальна образність (порівнювання віддалених, різнокатегоріальних понять: «Із квіту, мов слимак із мушлі, виповзає запах», Б.-І. Антонич), парадоксальні ситуації (на парадоксальних ситуаціях будуються драми М. Куліша, світова драма абсурду) тощо.

Паралелізм — художній засіб, особливо поширений у фольклорі; паралельні (тобто такі, що стоять поряд і подібні) синтаксичні конструкції, які дають одночасне зображення картини природи і людського життя: «Сидить ворон на могилі / Та з голоду кряче... / Згада козак гетьманщину. / Згада та й заплаче!» (Т. Шевченко, «Тарасова ніч»). Паралелізм передує порівнянню: тут образи ворона і козака не порівнюються, а просто стоять поруч і наче резонують, посилюють експресію картини, увиразнюють її.

Парафраза — спосіб запозичення, переказ чужого твору чи його частини своїми словами, який використовується письменниками для того, щоб поглибити власний твір, підкреслити його традицію чи джерело. Дуже часто таким чином посилаються на Біблію, відомий міфологічний сюжет, популярний класичний твір.

Пародія — жанр, що слугує своєрідним кривим дзеркалом для творів чи творчості. Це перекривляння, імітація, загострення деяких рис, прийомів, засобів, які роблять наслідуваний твір чи творчість смішними. Пародія буває дружньою і гостро сатиричною. Через пародіювання відбувається боротьба з віджилими формами в літературі, з мертвими канонами та кумирами.

Парономазія — стилістична фігура, яка обігрує слова подібні за звучанням, але різні за значенням: «Стрижі на кручею стрижуть» (Ліна Костенко, «Тут обелісків ціла рота»).

Пастораль — в античній літературі твір про життя пастухів (Дафніс і Хлоя» Лонга). Пізніше твір, який утверджує простоту і поетичність життя серед природи, протиставленого життю села чи міста.

Пафос — ставлення автора до зображуваного, яке завжди вміщується поміж ствердженням (різної інтенсивності) і запереченням чогось. Пафос буває оптимістичний і песимістичний, сатиричний, ліричний і драматичний, мінорний і мажорний тощо. Родова приналежність твору теж відбивається на його пафосі: є пафос ліричний, драматичний, епічний.

Пауза — зупинка у процесі мовлення; важливе поняття віршування, оскільки система пауз є органічною складовою ритмомелодики. Розрізняють, окрім смислових (згідно з пунктуацією) також міжрядкові та середрядкові паузи (цезури), міжстрофічні паузи, подовжені та додатково навантажені паузи тощо. Паузником називають таку форму вірша, як дольник.

Пейзаж — картина природи в літературному творі, художній засіб, функції якого залежать від жанру і художнього методу. Кожна доба, яка сформувала свій художній метод, визначила також і зразкові описи природи. Для доби Відродження характерними є мальовничі картини природи, на тлі яких розгортається ідилічне, благополучне життя. Митці бароко любили таємничі нічні пейзажі з химерними істотами і таємничими звуками, непевними обрисами. Класицисти обмежувалися скупою вказівкою на тло. Романтики малювали екзотичну природу і надзвичайні явища, а реалісти любили розлогі, детальні описи картин природи, прив´язані до реального географічного місця.

Перипетії — буквально несподіваний поворот, специфічний перебіг конфліктності твору, коли якась подія створює ефект, протилежний попередньому або призводить до непередбачених результатів. У драмі М. Куліша «Мина Мазайло» з´ява кожного наступного персонажа вносить у події додаткові (несподівані) перипетії.

Перифраз — різновид тропа, заміна назви предмета вказівкою на його ознаку: зелене море замість ліс. «Золотоокий рибак надо мною / Закидає сіть огневу» (В. Свідзинський, «Під голубою водою»): золотоокий рибак — сонце.

Персонаж — дійова особа твору.

Персоніфікація — уособлення, надання предметам чи явищам якостей «персони», найчастіше людини. Це художній засіб, який формується на антропоморфізмі (див. статтю). Персоніфікація — це антропоморфізм без віри у перетворення.

Підтекст — те, що під текстом приховане, у широкому значенні підтекст мають всі художні твори, оскільки образне зображення завжди багатопланове. Кожен образ формує підтекстове значення по-своєму Наприклад, текстове значення образа-символа — буквальне значення предмета чи явища природи, скажімо, дерева, а підтекстове — його узагальнюючий, абстрактний сенс (все, що росте, все, що має корені та крону, все, що поєднує землю і небо тощо). Але існує і більш вузьке значення підтексту: зумисне приховування автором якоїсь думки чи натяк на якісь додаткові асоціації. Наприклад, автор зображує якогось ніби вигаданого героя, але має на меті показ певної людини. Тоді зображення героя будується так, щоб завдяки деталям, відомим невеликому числу людей, можна було впізнати прототип. Скажімо, у поемі Т. Шевченка «Сон» у вигаданому гротескному сюжеті вгадуються реальні люди. Інший варіант підтексту — це зображення історичних подій таким чином, аби в них легко можна було впізнати сучасність. Своєрідний варіант формування підтексту — так звана езопова мова (див. статтю). Інакомовність, езопова мова, підтекст, символічність, алегоричність, імпліцитність — все це синонімічні поняття, які вказують на природу художнього тексту, на його багатоплановість, неоднозначність.

Пізнавальна роль літератури — художня література несе в собі певну інформацію про світ, завдяки їй ми пізнаємо життя, щоправда, за посередництвом письменника, через його досвід, знання, бачення світу. Пізнавальне значення художнього тексту може бути різної інтенсивності. Скажімо, твори Жуля Верна межують з науково-популярною літературою — настільки вони інформативні. Існують жанри, які за природою своєю посилено інформативні: історичні твори, науково-фантастичні, пригодницькі тощо. Але головна пізнавальна функція полягає не в насичуванні тексту науковою чи історичною інформацією, а в можливості розширити наш життєвий досвід, дивлячись на світ очима іншої людини, тобто письменника. Чиста інформативність не повинна домінувати у творі, вона повинна підпорядковуватись художнім цілям.

Пісня — 1. Ліричний жанр фольклору, поетично-музичний твір, який існує в усній формі. 2. Ліричний жанр літератури, твір, який призначений для співу, або такий, що має підкреслений ліризм, мелодійність, інтонаційно близький до співу.

Пірихій — ненаголошена стопа у двоскладових розмірах силабо-тонічної системи віршування.

Плагіат — крадіжка, видавання чужого твору або його частини за свій власний.

Плеоназм — надмірність, засіб, який базується на настирливому повторі слів чи зворотів, як правило, з метою посилення експресії: «Нехай злидні живуть три дні — / Я їх заховаю, / Заховаю змію люту / Коло свого серця» (Т. Шевченко, «Думи мої, думи мої»).

Повість — середній епічний прозовий жанр. Від роману відрізняється обсягом, односюжетністю, меншою інтенсивністю епічності (нема широкого соціального тла та історичного контексту).

Поетизми — слова, характерні лише для поетичних творів, у сучасній поетові мові зовсім або мало вживані. Поетизми надають мові емоційного забарвлення, ліризму і романтичної піднесеності. Поетизмами можуть стати архаїчні слова (чоло, уста), діалектні слова (ватра, плай), неологізми (авторські новотвори), крилаті вислови, вирази і засоби народної творчості.

Позитивний і негативний герой — герой, який втілює естетичний ідеал або настанову автора на ідеальну особистість — позитивний, а герой, в образі якого щось викривається, заперечується — негативний. Автор так чи інакше виявляє своє ставлення до героїв і їхніх вчинків, внаслідок чого до одних героїв читач ставиться негативно, осуджує їх, до інших — з симпатією чи співчуттям. Однак поняття «позитивний герой» історично обумовлене і має різний сенс у різних художніх системах. Поділ на чітко окреслених позитивних і негативних героїв властивий літературі і класицистській, і просвітницькій, і, особливо, романтичній, але критерії поділу різні. Для класициста позитивний герой — це людина, яка переступить через себе заради держави, для просвітника позитивний герой — це порядна людина, для романтика — вільна особистість, яка не терпить жодних утисків. Відповідно до цього визначається і негатив: слабкий, непорядний, залежний. У XIX столітті, у реалізмі, це протиставлення почало руйнуватися. Людину сприймають як складну і неоднозначну, таку, що містить у собі різні орієнтації. Але поділ на позитивних і негативних героїв зазалишається актуальним. Щоправда, у ставленні читача акцентується не сам герой, а характер його розвитку: еволюція чи деградація. Критерій оцінки героя — його положення в соціальному устрої. Позитивні всі, хто страждає від системи, негативні всі, хто підтримує систему. Остаточно поділ героїв на «чорних» і «білих» руйнується в літературі модернізму. Герой може чинити погано, але автор його не осуджує (наприклад, Степан Радченко в романі В. Підмогильного «Місто»), як і навпаки. Критерій поділу героїв — психологічний (наближений чи не наближений до автора, втілює чи ні ним пережите). З іншого боку, у літературі соціалістичного реалізму повернулись до однозначного поділу героїв, але як критерій оцінки стали використовувати не мораль і етику, а належність до певного класу чи ставлення до революції. Таку схему поділу героїв ми бачимо у романі Ю. Яновського «Вершники», романі А. Головка «Бур´ян». Іноді цей поділ наче вивертається навиворіт (роман «Тигролови» І. Багряного чи «Жовтий князь» В. Барки), оскільки твори спрямовані проти тоталітарного режиму в Радянському Союзі. У такому разі твір набуває рис романтичної схематизації дійсності.

Портрет — зображення зовнішності героя. Воно різне у творах різних художніх методів, оскільки відрізняються образи-персонажі за своєю структурою. Романтичний герой наближений до ідеалу чи протиставлений йому, тому значною мірою схематизований, умовний. Його портрет — це узагальнена вродливість чи потворність. В описах зовнішності автор зосереджується не на деталізації портрета, а на враженні від зовнішності. Герої романтика подібні між собою: наприклад, всі героїні Т. Шевченка чорнобриві, кароокі, білолиці, стрункі. Інакше ставиться до портрета реаліст: він шукає якісь особливі риси, які пов´язані з внутрішньою неповторністю, з характером героя. Зовнішність має психологічну обумовленість. Наприклад, залізні зуби і лиса голова баби Палажки І. Нечуя-Левицького є відповідниками її заздрості, войовничості, сварливості, а округлість, повнота баби Параски гармонують з її улесливістю, брехливістю. У модернізмі функція портрета знову змінилась: герої, наближені до автора, мають або узагальнений портрет (великий, вайлуватий Анарх із «Санато-рійної зони» М. Хвильового, масивний, респектабельний Ростислав Михайлович із роману В. Домонтовича «Без ґрунту), або зовсім позбавлені портрета, а другорядні герої, не наділені розгорнутою психологією, мають детально описану, таку, що запам´ятовується, зовнішність (Стрижиус, Півень, Гуля в романі «Без ґрунту»).

Поезія — мистецтво слова, віршовані твори високої художньої вартості.

Поема — див. ліро-епіка.

Поетика — мистецтво поетичне, починаючи від античності, поетикою називали науку про мистецтво слова; тепер найуживаніше значення слова — сукупність особливостей художньої манери письменника чи твору.

Поетика історична — аналіз жанру, прийому чи засобу в аспекті його історичного формування і функціонування. Поняття увів О. Веселовський (XIX ст.).

Поліфонія— термін, запозичений із музики, одночасне звучання кількох тем. М. Бахтін назвав поліфонічними романи Ф. Достоєвського. Мається на увазі не тільки сюжетна багатоаспектність, а й ідейна. Кожен герой веде свою тему (має свою віру чи правду), які часом є взаємовиключ-ними, але автор не надає переваги жодній («правда» Раскольникова відрізняється від «правди» Соні чи Мармеладова, але автор жодній з них не надає переваги), вони звучать одночасно і резонують, поглиблюють одна одну.

Порівняльне літературознавство (компаративістика) — напрям і метод у літературознавстві XIX століття, який у XX столітті виокремився і став самостійною наукою. Ідея порівнювати літератури різних народів і шукати типологію тих чи інших явищ виникла завдяки фольклористам, які вивчали так звані міграційні сюжети в казках і міфах різних народів. Спочатку фольклористи вийшли на розуміння, що культури світу, навіть дуже віддалені, якимось чином пов´язані одна з одною. За ними і літературознавці почали шукати ті основи, які визначають перегуки, подібні явища і тенденції. Всі літератури Європи пройшли через однакові сходинки: Бароко, Класицизм, Просвітництво, Сентименталізм, Романтизм, Реалізм. У межах кожної сходинки можна порівнювати митців, не пов´язаних між собою і знаходити спільні риси: романтики всіх країн чимось подібні між собою, так само й реалісти та інші. Вишукуючи на літературній поверхні збіги і перегуки між митцями різних країн, науковці таким чином і виходили на важливі узагальнення. Завдяки порівняльному літературознавству сформувалось розуміння, що існує така єдність, як європейська культура, відбувається осягнення такого феномену, як Західна і Східна культури. Засновником порівняльного методу в літературознавстві вважають німецького вченого XIX ст. Теодора Бен-фея. В українській і російській літературах цей напрям пов´язують з іменами О. Веселовського, М. Драгоманова. Активно вмонтовували українську літературу в загальноєвропейський контекст Іван Франко і Леся Українка, у 20-і роки — М. Зеров та інші неокласики. За радянських часів порівняльне літературознавство було в занепаді, оскільки культивувалось протиставлення радянської і західної, або ж буржуазної, літератур. Компаративістика могла зруйнувати таке протиставлення. Останнім часом в Україні компаративістика активно розвивається.

Постмодернізм — сучасний період в історії європейської культури, явище, яке самою лише назвою засвідчує свою внутрішню залежність від попередньої епохи — від модернізму. Можна сказати, що кожна значна епоха мала своє продовження, відлуння, своєрідний епілог за межами свого часу. Скажімо, посткласицизмом можна вважати проствітницький реалізм XVIII ст. Після романтизму, у самому розпалі реалізму продовжували з´являтися романтичні твори, які, однак, вже суттєво вирізнялись від тих, що були написані в межах епохи. Яскравим постромантиком був Едгар По. Своєрідним постреалізмом у наступну добу, яка належала вже модернізму, стало явище натуралізму (натуралізм співіснує і якось співвідноситься з модернізмом, хоча концептуально він є продовженням реалізму). Отже, нічого випадкового в тому, що виник після доби модернізму постмодернізм, немає. Щоправда, постмодерністи у своїх гаслах не стільки продовжують, скільки заперечують (пародіюють, висміюють) модернізм, але це не означає, що постмодернізм є чимось принципово іншим. Кращі твори сучасних письменників — це твори модерністські, але новий час, друга половина XX століття, відбивається на творчості, модерністи теперішні чимось відрізняються від модерністів початку століття, і це природно. Постмодернізм — це спосіб опосередковування модернізму, спосіб брати з нього все, водночас перебуваючи за його межами, не розчиняючись у його потоці. Постмодернізм більшою мірою ігрове мистецтво, більш літературне, ніж модернізм. Автор часто ховається за абсурдною гротескною маскою, або ж намагається зовсім зникнути з тексту, хоча при цьому демонструє перед нами не історично-об´єктивний світ, як це роблять реалісти, а наскрізь умовний, абсурдний чи фантастично-натуралістичний. Постмодернізм — мистецтво цитат, парафраз, літературних алюзій, стилізацій, пародіювань тощо. Це своєрідна гра в літературу.

«Потік свідомості» — стильовий напрям у модерністській літературі початку XX століття, згодом — прийом зображення внутрішнього світу героя. Формально потік свідомості є внутрішнім монологом у поєднанні з калейдоскопічним зображенням (людина одночасно думає про різні речі, перескакує з одного на інше, її внутрішній світ — це не окремі психологічні стани, а потік, який ніколи не зупиняється). Класичний твір з використанням потоку свідомості — роман Дж. Джойса «Улісс». У сучасній українській літературі цей прийом використовується доволі широко (Ю. Андрухович, О. Забужко, В. Медвідь та інші).

Прекрасне — провідна категорія естетики, історично та соціально зумовлені уявлення про довершене, гармонійне, ідеальне; те, що спричиняє естетичні переживання, приносить естетичне задоволення. Поняття про прекрасне пов´язане з естетичним ідеалом (див. статтю): природа чи людина, яка втілює наближення до естетичного ідеалу, прекрасна.

Пригодницька література — епічний прозовий жанр, який базується на зображенні пригод (виключних подій), відрізняється напруженою, примхливо ускладненою сюжетністю, посиленням розважальної функції, щасливим фіналом, романтичною прямолінійністю.

Прийом (засіб) — первинний елемент форми, техніка зображення, побудови, підкреслення чи вияву чогось.

Примітивізм — течія в живописі початку XX століття, яка вникла із захоплення примітивами — творами художників-самоуків (народних майстрів). Зумисне спрощене зображення: таке, як на дитячому малюнку (площинне, окреслене грубими лініями, наповнене різнорідними деталями тощо). Примітивізм — це спроба відтворити наївне (не зіпсоване освітою, містом, цивілізацією) світосприйняття, яке є глибоко поетичним, свіжим, вміє звичне зробити незвичним.

Прислів´я — короткий віршований жанр фольклору, образне судження з емоційною оцінкою.

Притча (Парабола) — оповідь з мораллю в інакомовній формі, широко використовується в Біблії, загалом релігійних текстах, у проповідях, повчаннях, ідеологічних і політичних промовах тощо. У XX столітті, зокрема, у літературі модернізму, притча набула широкого розповсюдження в художніх творах. Коли проста побутова історія універсалізується, за нею проступає глибокий філософський сенс. Коли твір слугує своєрідною ілюстрацією для філософської ідеї, ведуть мову про його притчевість: твори Ф. Кафки, Б. Брехта, А. Камю, А. Платонова, В. Барки. Притчі використовував у своїх педагогічних оповіданнях В. Сухомлинський.

Проза — буквально проста мова, на відміну від віршованої, яка є непростою, а штучною, зумисною. Різновид художньої мови, пов´язаний з епічністю, описовістю (вірш тяжіє до лірики, діалог — до драми).

Прозаїзм — поняття, яке виходить із протиставлення прози (як мови звичайної) і поезії (як мови особливої, піднесеної); якщо якесь слово чи засіб впадає в око як надто звичайне чи буденне на тлі загальної поетичності тексту, його можна назвати прозаїзмом. Антонім до прозаїзму — поетизм. Прозаїзми і поетизми, які виникають внаслідок змішування різнорідних, стильових шарів, слугують засобом додаткового увиразнення мови твору.

Пролог — вступ до оповіді, те, що передувало подіям, але безпосередньо з ними не пов´язане (на відміну від експозиції).

Просвітництво — період в історії європейської культури, якому передував класицизм. Видатні просвітники Європи — Вольтер, Дідро, Лессінг. Виділяють у межах цієї доби літературний напрям просвітницького реалізму («Робінзон Крузо» Д. Дефо). Просвітництво акцентувало виховну роль літератури, сперечалося з класицистами, відстоюючи більшу свободу творчості, але загалом просвітники були продовжувачами засад класицизму, класицистської концепції творчості. Просвітництво з його баченням людини у соціальному контексті передувало досягненням реалізму XIX століття.

Прототип — реальна людина, яка стала героєм художнього твору. Герої реалістичної літератури часто мають прототипів. Це не завжди «списування» з життя. Інколи реальна людина є лише поштовхом для певного узагальнення чи, навпаки, стає уособленням раніше проведеної типізації. У ширшому значенні прототип — це першооснова, джерело художнього образу.

Процес творчості — те, що відбувається у внутрішньому світі митця, коли замислюється, виношується і втілюється твір. Мета творчого процесу — художньо досконалий твір. Залежно від типу творчої особистості (Геній, Романтик чи Майстер, Реаліст) актуалізуються різні елементи творчого процесу: процес чи результат. Для Генія і Романтика важливий процес, він є самодостатнім, оскільки це надзвичайний стан, коли всі сили особистості концентруються на осягненні чогось, коли переживаються особливі емоції. Для Майстра, Реаліста творчий процес суворо підпорядкований меті, кінцевому результату, тому важливішим стає не натхнення, а праця, виношування і відповідне оформлення задуму.

Псалми — пісні релігійного змісту.

Псевдонім — ім´я, яке використовують автори замість власного імені, підписуючи свої твори. Часом псевдоніми бувають вимушеними: коли з тих чи інших причин авторові потрібно приховати себе, інколи вони обираються з творчою метою.

Психологія творчості — 1. Галузь психології, яка вивчає психологію творчої особистості. 2. Психологія творчого процесу. У XX столітті декілька видатних психологів запропонували своє тлумачення процесу творчості, що, у свою чергу, впливало на літературу і літературознавство. Загалом пошук відповіді на питання, чому і як людина щось створює, є важливою частиною багатьох гуманітарних наук. Найбільш поширені концепції психології творчості — інтуїтивізм (Анрі Бергсон), фройдизм (3. Фройд), концепція К. Г. Юнга.

Психологізм у літературі — характер зображення внутрішнього світу людини, який у різні періоди, у різних літературних напрямах суттєво відрізняється. Варто знати і враховувати три типи психологізму, сформовані в історії європейської літератури: романтичний, реалістичний і модерністський. Романтичний тип психологізму —- це безпосереднє відтворення автором власних емоцій, переживань, станів. Реалістичний тип психологізму найбільш опосередкований: автор конструює, моделює психологію, тобто внутрішній світ кожного героя. Психологія реалістичного персонажа змальовується як показ внутрішніх витоків тих чи інших вчинків, морально-етичного вибору, еволюції чи деградації героя. У модерністському творі психологізм рівною мірою суб´єктивний і опосередкований — автор створює образ чи образи, в яких втілює самого себе, свої глибокі інтимні переживання і проблеми.

Психоаналіз у літературознавстві — метод аналізу твору і творчості, який передбачає пошук психологічних витоків тих чи інших рис. Найбільш популярним у XX ст. був метод психоаналізу за методикою Зігмунда Фройда: літературознавці шукали витоки кожного мотиву і образу творчості митця в дитячих психічних розладах, комплексах і неврозах. Більш поміркований варіант психоаналізу — це пошук відповіді на питання, звідки у творчості беруться постійні, усталені (часом настирливі) мотиви і образи. Як правило, за кожним таким образом — важлива сторінка особистого життя автора, часто якесь велике прикре враження дитинства, взаємини з батьками, рідними. При цьому дослідники повинні послуговуватись не лише літературознавчими поняттями, а й широко залучати психологію, зокрема, психоаналіз особистості. Крім того, потрібно базуватись на біографічних матеріалах, спогадах, листах, щоденниках — на всьому тому, що може дати ключ до таємниць внутрішнього світу автора.

Розв´язка — елемент сюжету, вирішення (розв´язання) конфліктних стосунків у творі, як правило, наприкінці розвитку подій.

Розмір віршовий — у силабо-тонічній системі віршування кількість дво- і трискладових стоп у рядку (чотиристопний ямб).

Реалізм — 1. Тип художнього світосприйняття, який визначається домінантою об´єкта над суб´єктом. Коли зовнішній світ домінує над внутрішнім світом людини, її розуміння мистецтва неодмінно буде визначатись наслідуванням життя. Реалізуючись у різні епохи, реалізм як тип художнього світосприйняття оформлювався в різні художні методи, бо, по-перше, у різні часи розуміння життя і вміння його наслідувати (в чому саме наслідувати) — різні. 2. Художній метод. У найширшому значенні — наслідування життя у формах самого життя. У точнішому варіанті реалізм має у визначенні поняття, яке прив´язує його до епохи, в яку він оформився: просвітницький реалізм, критичний реалізм, натуралізм, соціалістичний реалізм, неореалізм. 3. Художній стиль. Орієнтація на функціональну підпорядкованість засобів меті вірогідного зображення життя.

Реалізм соціалістичний — варіант реалізму, який сформувався в умовах тоталітарного радянського режиму. Вперше теорія соціалістичного реалізму була оголошена на першому з´їзді письменників СРСР у 1934 році. Це була жорстка орієнтація на певні канони і правила. Письменники мусили відображати не все життя і не так, як схочеться, а так, як потрібно з огляду на роль літератури в побудові нового соціалістичного суспільства. Регламентація стосувалась всіх аспектів творчості: теми (писати тільки про позитивне в житті), ідеї (утверджувати ідеали соціалізму), пафосу (тільки оптимістичний пафос), конфлікту (класова боротьба), героїв (жорсткий поділ на позитивних, тих, що служать революції, і негативних, ворожих революції і соціалізму). У галузі форми чітка орієнтація на життєподібність, ворожість до умовних форм. Але оскільки життя можна було зображати тільки вибірково, правдоподібність творів соцреалізму часто була вдаваною або й фальшивою. Кращі твори соцреалізму написані у 20-і роки, коли новий метод ще не ідеологізувався. Не ідеологізований соцреалізм — це твори, в яких письменники намагались поєднати реалізм і романтизм в органічне ціле. При настанові на відтворення реальної дійсності — утверджувати віру в майбутнє, позитивного героя, ідеалізм. Таким є, наприклад, роман А. Головка «Бур´ян». Як правило, ці твори знаходились на шляху до модернізму. Але ідеологія того часу змушувала митця дивитись не всередину себе, а назовні. Тому зрештою мусив відбутись вибір — або модернізм, або соцреалізм. Ті, хто обрав шлях усередину себе і до модернізму, були репресовані.

Ремарка — пояснювальні слова автора у драматичному творі, які беруться до уваги режисером, але на сцені, як правило, не озвучуються. У XX столітті драматурги посилили роль ремарок, відчутно збільшивши їх обсяг. У такому разі ремарки призначені читачеві й розширюють художньо-філософський сенс твору.

Ремінісценція — разом зі стилізацією та алюзією спосіб залучення у твір і творчість культури попередніх епох. Автори часто використовують образи, композиційні прийоми, сюжетні елементи відомих творів національної і світової літератури. На суцільних ремінісценціях будується сучасна література, особливо твори постмодернізму, сучасний автор постійно пам´ятає, тримає в голові літературу попередніх епох, відштовхується від одних і орієнтується на інших письменників. Але кожне запозичення ніби привласнюється автором, переосмислюється, набуває нового значення: «Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, / на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко»: ремінісценція із Шевченка у вірші Б.-І. Антонича.

Ренесанс (Відродження) — епоха в історії європейської культури, яка прийшла на зміну Середньовіччю. Відродилась Античність після довгого забуття, у першу чергу — античний світогляд. Людина Ренесансу — це людина, що поставила себе у центр всесвіту, реабілітувала, після середньовічного занепаду, життя плоті та матеріального світу. Тому Ренесанс — це відродження соціального життя, активний рух до створення матеріальної, а згодом і технічної цивілізації. У мистецтві Ренесанс продовжував Арістотеля: «Мистецтво — це наслідування життя». У наслідуванні життя майстри Ренесансу досягли великих успіхів, особливо у скульптурі та живописі. Видатні майстри Ренесансу Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаель та інші вміли створювати не лише геніальні твори, а й точні, побудовані на чітких правилах, копії предметів навколишнього світу.

Репліка — фраза учасника діалогу, коментар стороннього спостерігача події.

Ретардація — буквально «запізнення», прийом умисної затримки подій різноманітними відволіканнями від сюжету: описами, спогадами, алюзіями.

Рефрен — слово, образ, вислів, який повторюється протягом твору і містить у собі художнє навантаження, пов´язане з ідеєю, пафосом, домінуючим настроєм твору.

Рецепція — сприйняття художнього твору.

Реципієнт — той, хто сприймає художній твір (читач, слухач, глядач тощо).

Ритм — 1. У широкому значенні слова — все, що повторюється. 2. Спосіб організації віршованої мови, повтор елементів вірша: строф, рядків, стоп, складів, наголосів, закінчень тощо.

Ритміка — звукова основа інтонації твору.

Ритмічна проза — елементи ритмомелодики віршованого твору у прозі (наявність ритму, поетичний синтаксис тощо).

Рима — співзвучність клаузул (клаузула — закінчення рядка після останнього наголосу).

Риторичні фігури — від слова риторика (колись наука про красномовство); риторичні (з метою посилення пафосу) звертання, питання тощо в художньому тексті.

Роди і види літератури — літературу споконвіку поділяли на роди (епос, лірика і драма) та види (проза, вірш, діалог). Залежно від критеріїв поділу, тлумачення цих понять могло бути різним. Але загалом три літературні роди втілюють три сфери життєвих проявів: лірика покликана відображати внутрішнє життя людини (суб´єктивне), епос — зовнішнє (об´єктивне), драма — їх органічне поєднання.

Роман — жанр епічного роду літератури. Слово «роман» пов´язане з поняттям «романські мови»: у Середні віки вся література послуговувалася латиною, коли ж який автор послуговувався рідною мовою (французькою, іспанською, італійською), щоб його могли зрозуміти прості люди, це ставало наче своєрідним викликом традиції. Жанр оповіді, в основу якої було покладено опис життя звичайної людини, існував у літературі ще з античних часів. Але коли була усвідомлена природа жанру, а саме його демократичний характер, простота, доступність, захоплююча сюжетність і розважальність, виник термін «роман». Починаючи з 16 століття, європейський роман з кожним новим етапом розвитку літератури набуває все більшої популярності, а в XIX, XX століттях є безумовним лідером серед усіх літературних жанрів. Щоправда, в історії роману бували смуги занепаду, коли письменники і науковці палко сперечалися про кризу жанру, про вичерпаність романних тем тощо (ці дискусії відбувались у 10-20-і 50-60-і роки XX століття), але щоразу роман знаходив шляхи виходу із кризи і знову відвойовував передові позиції в літературі. Роман — мобільний жанр, який легко пристосовується до будь-яких умов, всмоктує художні засоби інших жанрів і родів, тому різновидів роману існує дуже багато. Окрема проблема — класифікація романів. Найбільш поширені класифікації — це синхронна (або тематична: соціально-побутовий, кримінальний, пригодницький роман тощо) і діахронна (або історична: античний роман, лицарський роман, просвітницький, модерністський, постмодерністський). Існують й інші класифікації.

Роман у віршах — жанровий різновид роману. Віршова форма у поєднанні з епічною оповідною настановою дає ліро-епічну форму. Загалом це досить рідкісний жанр. Відомі твори — роман О. С. Пушкіна «Євгеній Онєгін», роман «Маруся Чурай» Ліни Костенко. Як правило, романи у віршах пишуть поети, коли усвідомлюють потяг до історичної чи соціальної тематики. Роман у віршах виростає із великої поеми.

Романс — походження терміну спільне зі словом «роман»: написаний романською мовою. У даному випадку мається на увазі іспанська мова, оскільки саме Іспанію вважають батьківщиною романсу. Романс — це лірична пісня про кохання.

Романтизм — епоха, напрям у літературі та мистецтві XVIII — початку XIX століть, творчий метод, стиль. Романтизм як творчий метод базується на романтичному типі світосприйняття. В епоху романтизму було усвідомлено романтичний світогляд, розбудовано відповідну концепцію творчості. Саме романтики змогли створити переконливу опозицію щодо ренесансно-класицистського мистецтва, хоча полеміку з класицизмом розпочали просвітники, якоюсь мірою продовжували сентименталісти. Отже, головними опонентами романтиків були класицисти. Опозиція розпочинається на найбільш загальному рівні концепції творчості. Арістотелівська настанова на мистецтво як наслідування життя була відкинута романтиками. Натомість вони відстоювали автономність, самодостатність мистецтва у порівнянні з життям. Цінність мистецтва полягає в його художності, у тому, що воно мистецтво, а не в тому, щоб відображати життя чи виховувати людину. Хоча ці функції теж йому притаманні, але головною мусить бути естетична функція. Замість орієнтації на зразок і норму романтики актуалізували свободу творчості, пріоритет натхнення, уяви, фантазії. Раціоналізму класицистів романтики протиставили ірраціональність (таємничість, неосяжність) процесу творчості. Як логічний результат — широке використання умовних форм. Важливою засадою романтичного мистецтва є його індивідуалізм, який суттєво відрізнявся від індивідуалізму доби Ренесансу. Романтики відстоювали цінність будь-якої людської особистості, незалежно від її соціального статусу чи ролі. Романтики — прихильники всього природного, починаючи від процесу творчості та завершуючи життям серед дикої природи. Саме вони започаткували зацікавлення всім особливим, неповторним, причому поширили це зацікавлення також на національну належність. Романтичний стиль — це особливий стиль, який користується іншою мовою, протиставленою звичайній, повсякденній мові. Це піднесений, поетичний, прикрашений стиль, насичений різноманітними художніми засобами. У цьому плані романтизм передує письменникам-модерністам XX ст., які теж любили насичувати текст образами. Але у модерністів образність стає більш індивідуалізованою.

Сага — буквально сказання, оповідь про героїчні події, жанр, поширений у Середні віки в Ірландії та Ісландії. У XX столітті жанр саги переосмислено і використано з метою підкреслення особливої епічної настанови («Сага про Форсайтів» Дж. Голсуорсї — це роман-епопея, спроба охопити історичне життя народу протягом кількох поколінь).

Сарказм — вбивча іронія, головний засіб сатиричного зображення. Від іронії сарказм відрізняється відвертістю, намаганням дошкулити адресата. Багато саркастичних висловів у творах Т. Г. Шевченка ( «Німець скаже: «Ви моголи!». / «Моголи! моголи» / Золотого Тамерлана / Онучата голі. / Німець скаже: «Ви слав´яне». / «Слав´яне! слав´яне!» / Славних прадідів великих / Правнуки погані» — поема «І мертвим, і живим, і ненародженим»).

Сатира — таке зображення дійсності, яке скеровується негативним ставленням автора до неї. Сатира — принципове, тотальне заперечення того, що існує, незгода з соціальним устроєм, морально-етичними нормами суспільства тощо. Сатира користується розгалуженою системою прийомів і засобів. Існують сатиричні жанри і елементи сатири в окремих творах. Природа сатиричного зображення залежить від типу художнього світосприйняття, який, у свою чергу, визначає ієрархію художніх цінностей. Якщо головне — це ідеали, духовні цінності (романтик), то неприйняття дійсності буде стосуватись у першу чергу морально-етичних засад, якщо головне — матеріальні цінності (реаліст), то сатиричне ставлення зосереджується на соціальному устрої, який є головною причиною бідності, приниженості, рабства.

Сентименталізм — літературна течія в Європі XVIII століття. Використавши деякі настанови Просвітництва (зокрема, його захист людини із соціальних низів як повноправного естетичного об´єкта), сентименталісти зосередились на тій сфері життя, яка раніше вважалась несуттєвою, не вартою уваги митців: на сфері побуту, дрібниць, повсякденних почуттів. Сентименталізм як стиль — це посилена емоційність (іноді її називали сльозливістю), яка утворюється завдяки широкому використанню прикрашувальних засобів, поетизмів, риторичних фігур тощо. Сентименталізм базується на романтичному типі світосприйняття, тому він був своєрідним прологом до епохи Романтизму.

Силабічне віршування — система віршування, спосіб впорядковування віршованої мови, який базується на рівноскладовості рядків.

Силабо-тонічне віршування — система віршування, спосіб впорядковування віршованої мови, який базується на повторі стоп (стопа — група наголошеного і ненаголошених складів).

Символ — образ, який утворюється шляхом розширення у значенні (абстрагування) конкретних понять. Якщо під словами «гроза», «вітер», «море» ми маємо на увазі не явища чи атрибути природи, а суспільні події: повстання, соціальні зміни, велику кількість чогось, це означає, що ми використали конкретне поняття як символ абстрактного. У конкретному міститься натяк на щось більше і глибше. Символами наповнена мова, оскільки мові загалом властива символічність (слово багатозначне).

Символізм — напрям, стиль, художній метод. Напрям символізму сформувався наприкінці XIX століття у французькій літературі, на рубежі століть поширився на літератури Європи, а до 20-х років XX століття більшість літератур світу пройшла через етап опановування символістською естетикою і поетикою. Філософія і естетика символізму — це художній метод символізму. Зміст символізму як художнього методу визначає філософія двох світів, яка сформувалася у християнському Середньовіччі та була властива також багатьом романтикам. Згідно з цією філософією, світ видимий, матеріальний — не єдиний світ, що існує. Існує інший світ, небесний, духовний, ідеальний, цей світ вищий, ніж матеріальний. Все земне — тлінне і скороминуще, все небесне — вічне і нетлінне. Релігійні люди під вищим світом мали на увазі божественний світ, рай, а поети поняття «вищий світ» розширили, помістивши туди будь-які прояви духовного життя, у першу чергу мистецтво. Звідси — естетика символізму, яка ставить мистецтво вище, ніж реальне життя. Головне покликання поета — прагнення до вищого світу, відчування і осягання його. У своїх творах поет мусить розказувати іншим про вищий світ, кликати туди. Але оскільки вищий світ звичайна смертна людина побачити не здатна, описувати його неможливо, можна лише натякати, вказувати, а робити це можна за допомогою мови символів. Символістський стиль формується тоді, коли символ стає головним серед усіх зображувальних засобів. Всі конкретні поняття вживаються як багатозначні, як символи. Символи завжди використовувались поетами. Але символісти зробили їх основою філософії і естетики. У символістському тексті все наскрізь символічне, тому символістський текст багатозначний, багатовимірний, багатоплановий.

Синекдоха — різновид метафори, коли перенос значення відбувається між предметами, які мають кількісну взаємозалежність: однина вжита замість множини (ворог наступає), частина замість цілого (головою ризикував).

Синкретизм — визначальна риса первісного, або обрядового, мистецтва, яка досі зберігаються у народній творчості: види мистецтва, в яких елементи різних мистецтв (музики, співу, танцю, словесного мистецтва) є нероздільним цілим. Синкретизм у ширшому значенні — первісна єдність елементів, які згодом відокремились.

Синтагма — буквально разом побудоване, ритміко-інтонаційні, семантико-синтаксичні частини висловлювання. 2. Термін структуралістів, який використовується при членуванні горизонтальної площини твору (взаємозалежність суміжних компонентів).

Синтаксичні (або стилістичні) фігури — синтаксичні засоби увиразнення художньої мови, до них належать всі численні повтори на рівні слова і речення (в тому числі анафора, епіфора, градація, парономазія), протиставлення (антитеза, оксиморон), риторичні фігури (риторичні питання, оклики), порушення синтаксичних норм з метою посилення експресії (інверсія, анаколуф, еліпсис, асиндетон), синтаксичний паралелізм.

Слово образне — слово і образ — поняття взаємопов´язані, головне джерело художніх образів — мова, будь-яке слово може функціонувати як назва, як однозначне поняття і водночас видозмінюватись і ставати образом. Образом слово стає тоді, коли в ньому актуалізується багатозначність, коли воно допомагає щось узагальнити на інтуїтивно-чуттєвому рівні. Слово образне завжди відтворює неповторність суб´єктивного світовідчуття.

Сонет — стійка жанрова форма лірики, вірш, який складається з двох катренів і двох терцин.

Спондей — стопа з двома наголосами у двоскладових розмірах силабо-тонічного віршування.

Стилізація — підробка стилю; буває підробка пародійна, з метою висміювання чийогось стилю, епігонська (несвідоме наслідування когось несамобутнім автором), зумисна, здійснена з певною художньою метою (стилізація під фольклор в окремих творах чи частині твору).

Стиль — об´єктивація (втілення) людської неповторності, яка має безліч форм і проявів. Літературний стиль: 1, Сукупність художніх засобів, які вирізняють групу митців на тлі загального літературного процесу. 2. Сукупність художніх засобів, які вирізняють художню мову одного митця.

Стопа — ритмічна одиниця силабо-тонічного віршування, група з наголошеного і ненаголошених складів.

Строфа — кілька рядків у вірші, об´єднаних певною системою римування.

Строфіка — 1. Строфічна будова вірша. 2. Вивчення строфічної будови вірша.

Структуралізм — напрям у літературознавстві середини XX століття. Ідея структуралізму виникла на перетині етнології (К. Леві-Строс) та лінгвістики (Р. Якобсон, представник формальної школи російського літературознавства, у 20-і роки емігрував, заснував празький лінгвістичний гурток). Леві-Строс відкрив універсальні закони функціонування первісного суспільства, суть яких полягає у структурованості будь-якого соціального організму. Р. Якобсон, який тривалий час працював на перетині літературознавства і лінгвістики, тлумачив твір як сукупність формальних елементів. Ідеї Леві-Строса допомогли йому зрозуміти закони поєднання формальних елементів у цілісність. Головна ідея структуралізму в літературознавстві звучить так: «Художній твір — це текст і структура». Текст — сукупність знаків, які мають значення і можуть бути розшифровані (перекладені на звичну мову). Структура — взаємозалежність елементів, функціонування яких підпорядковується законам, спільним для всіх структур, від атома до соціального устрою. Структура — це цілісність, яка визначається існуванням домінанти та ієрархії (підпорядкуванням по вертикалі). В основі структури — перетин парадигми (вертикалі) та синтагми (горизонталі). Парадигматика і синтагматика твору утворюється рухом бінарних опозицій.

Сугестивна поезія — від «сугестія» — навіювання, спонтанний вияв емоцій.

Сюжет — впорядковування (система) подій у творі, рух конфлікту від зав´язки через розвиток подій і кульмінацію до розв´язки (обов´язкові елементи). Експозиція, пролог, епілог, післямова — не обов´язкові елементи сюжету.

Сюрреалізм — напрям, художній метод, стиль у літературі модернізму. Сюрреалізм як художній метод базується на реалістичному типі художнього світосприйняття внаслідок його максимальної суб´єктивізації. Сюрреалізм як напрям і стиль виник у 20-і роки XX століття, але і раніше в літературі з´являлися твори з яскравими елементами сюрреалізму: «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського, «Петербург» А. Белого, твори Ф. Кафки та інші. Це пояснюється процесами в літературі порубіжжя, спрямованими на руйнування меж між жанрами, родами, методами. Поширений у ті часи реалізм всмоктував зображувальні засоби умовних форм літератури. Таке поєднання непоєднуваного дало свій цікавий результат. Сюрреалізм як напрям виник із зацікавлення пластами несвідомого у внутрішньому житті людини, на той час дуже поширеного завдяки відкриттям психології. З одного боку, у сюрреалізмі, як і в реалізмі, залишається актуальною настанова на об´єктивність, причому вона іноді посилюється завдяки актуалізації раціонального, інтелектуального витоку творчості. З іншого боку, зосередженість на ірреальному (несвідоме у внутрішньому світі людини — завжди ірреальне) породжує особливий світ, реальний та ірреальний водночас. Поетика сюрреалізму генетично пов´язана з поетикою бароко: і тут, і там ключовим поняттям є слово «химерний». Ця поетика у сюрреалізмі сформувалась завдяки спостереженню над сновидіннями. Сюрреалістичний текст будується за законом сновидного зображення: достовірність деталей і фантастичність загальної картини (пригадаємо оповідання Ф. Кафки «Перетворення»: фантастична в основі подія зображена як реальна і достовірна). Сюрреалістичний стиль визначає домінанта метафори, оскільки метафоричне зображення (розширена і реалізована метафора) — це химерне, подвоєне (віддзеркалене) зображення, зображення одночасно у двох вимірах. Сюрреалізм — це надання ірреальному рівних прав з реальним. Ось один віршорядок Б.-I. Антонича: «Коріння тиші, врослі в глину ночі...». Тиша не має коріння, ніч зроблена не з глини. Але, крім нічної тиші, у нашій уяві постає і коріння, і глина, та вони існують ніби в паралельній площині, реальна картина стає ірреальною, навіть фантастичною. Так метафора породжує сюрреалістичне (химерне) зображення.

Тавтологія — стилістична фігура, що будується на зумисному використанні повтору однокореневих слів. Тавтологія з точки зору граматики — це порушення норми, у літературній мові слід уникати тавтологій. Але художня мова тим і вирізняється, що може мати сенс з будь-якого порушення. Наприклад, тавтологія диво дивнеє, що трапляється у фольклорі, є дуже поетичною.

Такт — музикальний термін, який використовується також у літературознавстві. Одиниця ритму, звуки між двома наголосами.

Тактовик — вірш тонічної системи віршування, коли регулюються лише наголоси, а кількість ненаголошених складів мі» наголосами коливається в межах 1-2-3

«Вона — золотощока богиня продажних ринків» (І. Драч, «Балада золотої цибулі»). Схема:1-3-2-2-1-1.

Талант — природна здатність людини створювати щось краще, ніж інші. Кожна сфера діяльності потребує талановитих людей, завдяки їм розвиток стає інтенсивнішим, одухотвореним і гармонійним. У будь-якій справі потрібен талант, але особливо велика роль таланту в мистецтві. Талановитий твір — поняття, синонімічне до «високохудожній твір». Талант, або геній як вищий прояв талановитості, обдарованості, — поняття, основоположне для естетики романтизму. Талант виявляється не завдяки зусиллям волі, а тоді, коли приходить натхнення. Талант — це Божий дар, який накладає на людину велику відповідальність — дароване треба віддати, відтворити, подарувати людям плоди творчої реалізації дару.

Твір художній — змістовно-формальна єдність, яка функціонує, тобто діє на читача певним чином: естетично, пізнавально, морально-етично.

Творчість — у найбільш поширеному значенні — це сукупність творів одного митця. Більш широке значення — процес, у результаті якого виникають (народжуються) твори мистецтва. Але загалом творчість — поняття, яке застосовують не лише щодо мистецтва.. Творчість — це особливий внутрішній стан людини, коли всі її сили, обдарованість, бажання сконцентровуються на певній меті та втілюються у щось матеріальне. Творчість завжди глибоко індивідуальна. Людина щось створює, аби втілити себе, свою особистісну неповторність, зробити її нетлінною, непроминущою.

Творча історія — історія виникнення, формування, написання твору з усіма етапами і варіантами. У творчу історію входить біографічне і життєве підґрунтя зображеного у творі, історія сприйняття, вивчення і функціонування твору.

«Театр абсурду» — 1. Театральна концепція XX століття. 2. Низка драматичних творів XX століття з певною естетикою і поетикою. 3. Течія і стиль у мистецтві XX століття, відгалуження сюрреалізму. Назва поширилась завдяки дослідженню М. Ессліна «Театр абсурду» (1961). Найяскравіші представники театру абсурду — Ежен Іонеско і Самюель Беккет. У російській літературі попередником театру абсурду вважають Данила Хармса, у польській театр абсурду представляє Славомір Мрожек. Близькі до естетики абсурду деякі твори Миколи Куліша («Мина Мазайло»). Філософія абсурду вималювалась у творах екзистенціалістів («Міф про Сізіфа. Есе про абсурд» Альбера Камю). Тривалий час культура людства зосереджувалась на раціональному впорядковуванні життя, яке людині здавалось розумним, логічним, доцільним. Людина існувала між помилкою і нормою і почувалась цілком комфортно. У XX столітті люди почали усвідомлювати, що впорядкованість нашого життя існує не так в об´єктивній реальності, як у нашій уяві. Якщо відсторонитись від життєвого плину, подивитись на нього сторонніми очима (очима інопланетянина, звіра, немовляти), воно відразу втратить свою логічність і доцільність. Виявиться, що наше життя наскрізь безцільне, хаотичне, алогічне, тобто абсурдне, позбавлене сенсу. Філософія абсурду приходить внаслідок глобальної втрати сенсу життя. Театр абсурду будується на естетиці взаємопроникнення комедійних і трагічних елементів, на руйнації сюжету і всіх інших елементів, які впорядковують твір. З сюрреалізмом абсурдистський стиль перегукується своєю химерністю, несподіваним поєднанням вигаданого та реального, порушенням логічних зв´язків. Часто використовуються фарсові та гротескні образи. Як театральна концепція, театр абсурду спирається на поєднання двох провідних театральних концепцій XX століття — умовного і реалістично-психологічного театру. Реалізм, а часто і грубий натуралізм, психологічна достовірність поєднуються з відверто умовними формами, фантасмагоричністю.

Театр акцентованого впливу («Березіль») — український театр, заснований Лесем Курбасом, функціонував у 20-30-і роки. Лесь Курбас створив оригінальну театральну концепцію, новаторську, модерністську, близьку за естетикою до театру Вс. Мейерхольда і Бертольда Брехта. Це умовний театр. Курбас послідовно полемізував з традиційним реалістичним театром, особливо з Московським Художнім (МХТ) під керівництвом Станіславського і Немировича-Данченка і з національно-етнографічним його варіантом в особі театру Саксаганського. Так само, як і Брехт, Курбас вніс у театральне мистецтво елемент раціоналізму (тому його театр називається театром акцентованого, тобто свідомо кудись скерованого, впливу). Курбас був проти перевтілення акторів у створюваний образ, культивував демонстративну гру, вважав, що актор є співавтором у драмі, що він мусить свідомо рухатись до певного результату. Курбас змагався з достовірністю і правдоподібністю на сцені, від гри акторів до декорацій — все на сцені стає святом гри, умовності.

Театр епічний (Бертольда Брехта) — театр, створений видатним драматургом і режисером Бертольдом Брехтом. Як і театр Курбаса, це умовний театр. Епічним Брехт називав його з тої ж причини, що й Курбас: епічний — отже, об´єктивований, раціоналізований. Але об´єктивованість виявляється не в достовірних формах, як у театрі Стані-славського, а у свідомому навантаженні елементів додатковим змістом. Театр Брехта базується на експресіоністській драматургії, соціально загостреній, максимально узагальненій і моралізаторській. Брехт послідовно боровся з розважальністю подій, він навіть оголосив війну сюжету. Важливий елемент концепції — теорія відчуження (звичайне виокремити і підкреслити так, щоб воно стало незвичним). У театральній виставі Брехт активно використовував зонги (пісні).

Текст — термін, який поширився завдяки структуралістам і семіотиці (наука про знакові системи), останнім часом вживається замість слова «твір». Текст — все, що можна читати, тлумачити, сукупність знаків, що мають бути прочитані, розшифровані. Текстами називають не лише все написане, а й таке," що існує в іншій формі, наприклад, будь-яка культура (особливо давні культури) є текстом, який складається зі знаків, що мають певний сенс, який можна зрозуміти.

Тема — елемент змісту, об´єкт, матеріал зображення у творі, відповідь на питання, про що цей твір?

Тенденційність — домінанта змісту над формою у творі, коли авторська настанова (тенденція) дає про себе знати у відверто-публіцистичних, художньо непереконливих формах.

Теорія літератури — частина літературознавства, яка вивчає специфіку літератури як мистецтва слова, закономірності літературного процесу (напрями, методи, стилі), психологію творчості, зміст і форму художнього твору, художні засоби, поетичну мову, віршування, літературні роди і жанри, історію літературознавства.

Термін літературознавчий — слово, яке вживається в літературознавстві у специфічному для цієї науки значенні.

Терцини — трирядкові строфи, поєднані римуванням (терцинами написаний твір Данте «Божественна комедія»).

Течія літературна — стильове втілення літературного методу, відгалуження літературного напряму, яке має яскраву національну специфіку; сукупність художніх засобів, властивих для певної кількості митців у літературному процесі конкретного періоду. Є течії, однойменні до методів і напрямів: романтична течія, символістська течія. Є більш вузькі, національно обумовлені: експресивно-романтична, імпресіоністська, течії в українській літературі 20-х років, орнаментальна проза в російській літературі 20-х років. Іноді течію утворює тематичний пласт у літературі, наприклад, воєнна проза, сільська проза в радянській літературі 60-70-х років: тема зумовила спільні для низки письменників естетичні засади

Тип — образ-персонаж, характерний для реалістичного методу зображення. Кожна людина має риси і психологічні стани, які визначаються її життям у певному місці та часі. Реаліст мусить показати людину так, щоб вона втілювала в собі ці риси, була невід´ємною від свого часу. Типовий образ — це соціально і національно детермінована людина. Головна ознака «прив´язаності» до часу — неможливість посунути героя в інше місце та в іншу епоху. Наприклад, Чіпку, героя роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», не можна посунути в інший час, хоча б на кілька десятків років назад чи вперед: зруйнується весь твір. У той час як героїв «Лісової пісні» Лесі Українки можна рухати куди завгодно, у драмі майже нічого від цього не зміниться.

Тип художнього світосприйняття — домінування суб´єкта (авторського внутрішнього світу) чи об´єкта (навколишнього світу) у процесі творчості. Виділяють два типи художнього світосприйняття — романтичний та реалістичний (хоча в історії літератури та естетики траплялись інші термінологічні пари, синонімічні до названих, наприклад, після Ф. Шеллінга поширився поділ літератури на ідеальну та реальну, ідеальна в даному разі — синонім до романтичної). Якщо характер взаємин митця і навколишньої дійсності визначається домінантою суб´єктивного ставлення до неї, це романтичний тип світосприйняття. Якщо ж навпаки, домінує бажання сприймати світ таким, який він є насправді, це реалістичний тип. Романтичний і реалістичний типи, реалізуючись у кожну епоху в мистецькому русі, утворюють художні (або творчі) методи — романтичні чи реалістичні. Романтичні методи — це бароко, сентименталізм, романтизм, неоромантизм. Реалістичні методи — класицизм, просвітницький реалізм, критичний реалізм, натуралізм, соціалістичний реалізм. Всі вони різні, бо сформувались у різні епохи, але споріднені між собою однаковими естетичними настановами: романтики всіх часів відтворюють свій внутрішній світ, і це для них головне (фантазія і уява спричиняє поширення умовних форм), реалісти всіх часів намагаються відтворити дійсність, тому підпорядковують мистецтво життю (в такому разі панують життєподібні або, використовуючи термін Арістотеля, міметичмі, тобто наслідувальні форми у мистецтві). В епоху модернізму відбулося органічне з´єднання романтичного і реалістичного типу світосприйняття, коли суб´єкт, тобто митець, усвідомив себе як головний об´єкт для естетичного опанування. Сформувались модерністські художні методи: символізм, експресіонізм, футуризм, сюрреалізм.

Типове — спосіб узагальнення, властивий для естетики реалізму. Явища, характерні для суспільного життя певного місця і часу.

Типологія — метод у літературознавстві, вивчення закономірностей, які визначають збіги, перегуки, спільне в літературі різних країн і епох.

Тонічне віршування — спосіб впорядковування мови, який базується на певній урегульованості наголосів і не регулює кількості ненаголошених складів між наголосами. Витоком тонічного віршування є фольклор, зокрема, віршування пісенне, коли вірш підпорядковується мелодії і нею врегульовується. Тони (наголоси) розставляються в тексті залежно від мелодії. У літературу тонічний вірш прийшов у XX столітті як альтернативний до класичного силабо-тонічного вірша. Але і у поетів XIX століття, зокрема, у Шевченка, який орієнтувався на народний мелос, існує тонічна система віршування. До тонічного віршування відносять такі форми некласичного вірша, як тактовик, акцентний вірш, дехто з науковців вважає тонічними також дольники (перехідні від силабо-тоніки до тонічної системи віршування) і верлібри, вільні вірші. Відрізняються між собою форми тонічного вірша різною мірою урегульованості ненаголошених складів. Частково врегульована вона у дольниках (інтервал між наголосами коливається в межах 1-2), трохи вільніша — у тактовиках (інтервал 2-3), ще вільніша — в акцентному вірші та верлібрі (більше трьох варіантів). На відміну від верлібру, в акцентному вірші обов´язковою є рима.

Точна рима — точний повтор клаузул (закінчень рядка), коли збігаються всі звуки від останнього наголосу: «І плескіт ніжний / Річок сріблистих, / І килим сніжний / В долинах чистих» (М. Рильський).

Трагедія — жанр драматичного роду літератури, який визначається напруженим перебігом конфлікту, трагічними подіями, смертю позитивного героя чи героїв у фіналі.

Трагічне — естетична категорія, яка поряд з категорією комічного, визначає естетичні стосунки мистецтва і дійсності. Трагічне все, що пов´язане зі смертю чи загибеллю людини. Життєвий трагізм, перенесений у мистецтво, набуває здатності впливати на людину з найбільшою силою і глибиною, змінювати її на краще.

Традиції і новаторство — діалектична єдність, яка лежить в основі літературного (так само, як і загалом мистецького) процесу. Традиційне і нове завжди змагаються, оскільки все нове приходить, щоб заперечити, перекреслити, навіть знищити те, що існувало доти. У літературі завжди є традиціоналісти (прихильники усталених, відпрацьованих форм) і новатори (активні експериментатори, шукачі нових форм), суперечка і боротьба між якими зумовлює естетичний розвиток. Скажімо, у літературі 20-х років такими опонентами були неокласики (традиціоналісти) і футуристи (яскраві новатори). Це не означає, що якесь явище було краще, а якесь гірше, якесь більш передове, а інше — відстале. І традиціоналісти, і новатори мусять бути в літературі, бо безумовна перемога тих чи тих призведе або до зупинки (коли всі стали лише традиційними, мистецтво не розвивається), або до втрати естетичних орієнтирів (коли всі стають новаторами, не можна відрізнити справжнє мистецтво від його імітації).

Утопія — публіцистичний жанр, який було започатковано ще в античні часи («Держава» Платона): твір, в якому описується ідеальний державний устрій. У XX столітті в художній літературі сформувався жанр антиутопії, утопії навпаки («Ми» Є. Замятіна, «1984» Р. Орвела), коли зображення ідеального устрою просякнуте не ідеєю його утвердження, як в утопії, а доказом неможливості існування ідеального устрою, викриттям тих держав, які використовують основні гасла ідеальної держави — рівність і братерство, — але натомість будують тоталітарні системи, де люди стають безправними гвинтиками державного механізму. У широкому значенні утопія — це безпідставне мрійництво, віра в те, що неможливо здійснити,

Фабула — буквально переказ, подіє-вий кістяк твору, змістовий бік сюжету.

Фарс — спочатку середньовічна комедія, гостро комічні сценки, які розігрувались у перервах містерій (релігійних драм). Згодом — прийом гострого шаржування у драматичних творах Шекспіра, Мольєра, Лопе де Вега. У XX ст. фарс — особливо відверта, настирлива невідповідність змісту і форми: зовні смішне, в основі — трагічне.

Фейлетон — публіцистичний жанр, який визначається злободенністю, критичною спрямованістю.

Філологія — буквально любов до знань, сукупність наук, що вивчають мову і літературу.

Філософічність літератури — пошук сенсу життя, відповідей на вічні питання відбувається також через художнє відображення світу. Кожен талановитий твір містить у собі філософську глибину, оскільки народжується внаслідок осягнення важливих основ, закономірностей людського буття. Але часом, особливо в літературі XX століття, митці приділяють особливу увагу філософії у власному сенсі слова: насичують твір роздумами на філософські теми, парадоксальними діалогами, які змушують подивитись на звичне під іншим кутом зору тощо. Насичена філософією творчість класиків світової літератури — Шекспіра, Данте, Гете, Сковороди. Філософськими є такі твори В. Винниченка, як «Чесність з собою», «Кирпатий Мефістофель», романи М. Булгакова «Майстер і Маргарита», Г. Гессе «Гра в бісер», Т. Манна «Чарівна гора» тощо.

Фольклоризм — елементи усної народної творчості у творах писемної літератури. Література будь-якої нації починається з фольклору, оскільки фольклор передує літературі. Фольклор — це вічне і невичерпне джерело запозичень для літературної творчості. Фольклор і література розвиваються у постійній взаємодії і взаємовпливах. Найпростіший варіант впливу фольклору на літературу ми спостерігаємо на ранніх етапах формування літератури, коли автор або використовує готові фольклорні зразки, або наслідує (стилізує) їх. Досягши певного рівня розквіту, література у свою чергу починає впливати на фольклор. Однак якою розвиненою не була б література, і яким простим не видавався б фольклор, на кожну нову сходинку у своєму розвитку література піднімається завдяки фольклору. Українське літературне віршування увиразнилось і набуло самобутності завдяки тому, що такі генії національної поезії, як Котляревський, Шевченко, Франко, Тичина формували свій вірш з орієнтацією на фольклорне віршування і поширювали літературні зразки фольклорних ритмів на поезію свого часу. Творчість найяскравіших митців кожної національної літератури має яскраву національну специфіку, яка формується у нерозривному зв´язку саме з фольклором. Суттєво різні варіанти творчого опрацювання фольклору маємо у творчості Т. Шевченка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, П. Тичини, Б.-І. Антонича. Як правило, за допомогою фольклору збагачується та індивідуалізується стиль автора, увиразнюються художні засоби. Важливу роль відіграє також занурення у національну міфологію, яка досяжна для сучасної людини завдяки фольклору.

Фольклорне віршування — або народний вірш; українське фольклорне віршування містить у собі дві системи віршування, якими послуговується також українська поезія: тонічну (рівнонаголошеність) і силабічну (рівноскладовість). Фольклорне віршування поділяється на пісенне (у піснях), говірне (загадки, приказки, лічилки, скоромовки, замовляння тощо), речитативне (думи, балади, історичні пісні, плачі тощо).

Форма — член головної бінарної опозиції твору (зміст і форма— це твір). Все те, що можна зафіксувати, оглянути, виявити за допомогою рецепторів сприйняття.

Формалізм — 1. Літературознавчий метод, впроваджений представниками формальної школи. 2. Буквально — самодостатність форми, домінування форми над змістом. Ідеологічний ярлик у радянському літературознавстві 20-30-х років, який означав належність до буржуазного, а отже, естетського, формалістського мистецтва.

Формальна школа — школа в російському літературознавстві 1910-х років. її представники: В. Жирмунський, Б. Ейхенбаум, В. Шкловський, Р. Якобсон та інші Основна ідея формалістів звучить так: «Зміст — це форма». Тобто, змісту як такого, «голого», самого по собі не існує, все що ми бачимо у творі, — форма. Про зміст: ми дізнаємось тільки завдяки формі та через форму. Тому аналіз твору — це аналіз формальних засобів (або прийомів), якими користується автор.

Формальні чинники твору — ті елементи твору, які з´являються у процесі реалізації змісту. Основний елемент форми, який тією чи іншою мірою визначає всі інші формальні чинники, — це жанр. Від жанру залежить композиція (чи вона буде сюжетною, як в епічних творах, чи сценічною, як у драматичних творах, чи ритмомелодійною, як у ліричних творах), колізії, образи-персонажі та вибір образної системи твору загалом.

Фройдизм — напрям у літературознавстві XX століття, в основу якого покладені ідеї психоаналізу 3. Фройда. Головна ідея фройдизму базується на фройдівському розумінні процесу творчості, яку психоаналітик назвав сублімацією. Сублімація — це втілення у процесі творчості витіснених у підсвідомість бажань і потягів. Аналізувати творчість і твори в аспекті фройдизму означає знаходити приховані психологічні стимули у внутрішньому світі автора. Як правило, витоки цих стимулів знаходяться у дитинстві, у взаєминах з батьками. Різноманітні заборони, зроблені батьками у дитинстві, вимагають компенсації в дорослому віці.

Футуризм — напрям, метод і стиль модернізму. Як художній метод, футуризм визначається світоглядом активної, оптимістичної, життєствердної людини, творцем технічної цивілізації. Зміст футуризму як методу визначає формула «трьох М»: місто, маси, машини; форму — експериментальність, антитрадиціоналізм у всіх аспектах творчості. Футуристичний стиль базується на формальній розкутості (анормативності), домінанті образу, серед образів найбільш актуальний неологізм (слово-образ).

Характер — поняття, синонімічне до слів герой, персонаж, образ літературний.

Характер акцентує психологічний аспект образу людини в художньому творі (це сукупність рис, внутрішні особливості персонажа).

Хорей — двоскладовий розмір сила-бо-тонічної системи віршування, коли наголос падає на перший склад.

Хронотоп — буквально «часопростір», термін М. Бахтіна; взаємозв´язок часу і простору в художньому творі.

Художня література — твори словесно-образного мистецтва; словесну творчість поділяють на художню (або ж белетристику) та публіцистичну літературу. Вони відрізняються домінантою прямого (у публіцистиці) чи опосередкованого, через образ (у художній літературі) самовиразу митця.

Художність — синонім поняття «образність», художнє — це конкретно-чуттєве узагальнення світу, яке здійснюється засобами певного виду мистецтва.

Цезура — пауза всередині довгого віршового рядка: «Мріють крилами з туману // лебеді рожеві» (В. Симоненко).

Цикл — сукупність різних творів, найчастіше поезій, об´єднана задумом, настроєм, пафосом. На відміну від твору, що складається із завершених частин, де самостійність частин умовна (роман у новелах), твори циклу не можуть існувати окремо.

Шарж — прийом висміювання, карикатурне зображення гумористичного забарвлення.

Шумка — різновид народного вірша, жартівлива танцювальна пісня, в якій кожен рядок має вісім складів і два коліна (такти, наголоси): «Ходить гарбуз / по городу».

Ямб — двоскладова стопа силабо-тонічного віршування з наголосом на другому складі.