Банківське право

Судова практика

1. На виконання умов кредитного договору позивачу було надано кредит у національній валюті України для закупівлі борошна. Матеріалами справи підтверджується факт перерахування кредитних коштів на рахунок позивача.

Сторонами було укладено додаткову угоду до кредитного договору, відповідно до якої первісний кредитний договір було переоформлено у договір на валютне кредитування.

Як видно з матеріалів справи,на момент укладення спірної угоди кредитні кошти у національній валюті України були використані позивачем для розрахунків за борошно. Визначений у додатковій угоді цільовий характер кредиту в іноземній валюті не відповідає дійсності з огляду на те, що умовами договору купівлі-продажу борошна не було передбачено розрахунки в іноземній валюті.

Крім, того,згідно з актом перевірки,проведеної державною податковою інспекцією, кошти в іноземній валюті на відкритий позивачу валютний рахунок не надходили.

За таких обставин судовою колегією Вищого арбітражного суду України з перегляду рішень, ухвал, постанов висновок наглядової інстанції про те, що спірна угода містить ознаки мнимої, визнано обґрунтованим, оскільки, як свідчать матеріали справи,її укладено без наміру створити юридичні наслідки (стаття 58 Цивільного кодексу). Крім, того,у процесі укладення спірної угоди було порушено вимоги пунктів 9,10,15,20 Положення Національного банку України "Про кредитування",затвердженого Постановою Національного банку України № 246 від 28.09.95, щодо надання кредиту на умовах забезпеченості, повернення, платності та цільового характеру використання.

2. Товариством було укладено з компанією договір на виконання будівельно-монтажних робіт, згідно з яким компанія зобов’язувалася виконати і здати товариству будівельно-монтажні роботи та забезпечити комплектацію необхідного обладнання, товариство зобов’язувалося забезпечити своєчасне фінансування робіт.

У зв’язку з цим, товариство уклало з комерційним, банком, кредитний договір про надання банком, товариству цільової довгострокової позики у доларах США для фінансування капітальних витрат на будівництво згідно з інвестиційним, проектом, за рахунок коштів кредитної лінії Європейського банку реконструкції та розвитку для підтримки малого та середнього бізнесу.

На виконання кредитного договору для придбання устаткування під проект забудови відповідачеві було перераховано частину обумовлених договором, грошових коштів у доларах США,що підтверджується матеріалами справи,зокрема виписками з особового рахунку товариства,копіями платіжних справи,зокрема виписками з особового рахунку товариства,копіями платіжних доручень банку. Отже твердження відповідача про недоведеність факту перерахування грошових коштів за кредитним договором, є безпідставним.

Проте, як свідчать матеріали справи, банком було порушено умови кредитування щодо перерахувань коштів згідно з графіком, надання позики на підставі заявки товариства, поданої до банку не пізніше, ніж за 20 днів до запланованого здійснення виплати. Незважаючи на подання товариством заявки на перерахування усієї суми кредиту, кошти у встановлений договором строк; банком, перераховані не були.

Ненадання кредиту у визначений договором строк та у визначеному розмірі позбавило позичальника можливості виконати інвестиційний проект.

Відповідно до укладеного договору про перевід боргу, банк передав усі права та обов’язки за кредитним, договором. Національному банку України.

У свою чергу, Національний банк; України прийняті на себе зобов’язання також не виконав.

Судовою колегією по перегляду рішень, ухвал, постанов визнано обрунтованим висновок; суду стосовно того,що позивачем, не подано доказів належного виконання зобов’язання за кредитним договором.

Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу кредитор визнається таким, що прострочив, якщо він не зробив дій, до вчинення яких боржник; не міг виконати свого зобов’язання. За грошовим зобов’язанням, боржник не повинен платити проценти за час прострочення кредитора.

Отже, неналежне виконання кредитором зобов’язань за кредитним договором, звільняє боржника від, сплати відсотків за користування кредитними коштами за час прострочення кредитора,але не звільняє боржника від, сплати основного боргу, наявність якого підтверджено матеріалами справи.

Рішенням Вищого господарського суду України задоволено позов Національного банку України до закритого акціонерного товариства у частині стягнення боргу за кредитним договором. У задоволенні решти позовних вимог щодо стягнення відсотків за користування кредитними коштами,пені за порушення строків погашення кредиту та пені за порушення строків сплати відсотків за користування кредитом, відмовлено з посиланням на те, що позивачем, не виконано належним, чином, договірні зобов’язання.

3. (...) Рішенням, господарського суду задоволено вимоги акціонерного товариства (позивач) про визнання неукладеним договору застави нерухомого майна та додаткової угоди до нього. Оспорюванні договір та угоду укладено Позивачем, з комерційним, банком. (Відповідач),щоб забезпечити виконання кредитного договору між; Відповідачем, і третьою особою.

Рішення суду, залишене без змін наглядовою інстанцією,мотивовано тим, що в договорі застави і додатковій угоді до нього сторони не досягнули згоди щодо сутності забезпеченої заставою вимоги та її розміру,тобто не зазначено мету кредитної лінії та розмір відсотків за користування кредитом, що,на думку суду,є суттєвими умовами договору даного виду. Посилання Відповідача на те, що рішенням суду з іншої справи цей договір застави визнано

Відповідача на те, що рішенням суду з іншої справи цей договір застави визнано укладеним, суд до уваги не взяв, оскільки факт укладення договору предметом, спору не був і судом, не досліджувався.

Розмір відсотків за користування кредитом, впливає на загальний розмір забезпеченої заставою вимоги і тому, згідно статті 12 Закону України "Про заставу",є істотною умовою договору застави. Кредитний договір не є невід’ємною частиною договору застави, тому в договорі застави, крім розміру кредиту,має бути зазначено і розмір відсотків за користування ним, і термін виконання забезпеченої заставою вимоги. В оспорюванних договорі застави і угоді до нього названих умов немає,тому договір) та угоду правомірно визнано неукладеними,а посилання Відповідача на судове рішення з іншої справи - безпідставним,оскільки у процесі розгляду справи факт укладення договору судом, не досліджувався.

Генеральний прокурор України приніс протест на постанову судової колегії до президії Вищого господарського суду України, вимагаючи скасування всіх судових актів зі справи, посилаючись при цьому на таке. Укладений сторонами договір застави відповідає вимогам статті 12 Закону України "Про заставу",оскільки містить суть забезпеченої заставою вимоги,її розмір і строк виконання зобов’язань та інші умови, щодо яких сторони досягли згоди (зокрема, строк дії договору встановлено до повного виконання зобов’язань за кредитним, договором, та всіх кредитних договорів,які можуть бути укладені протягом трьох календарних років). Отже,твердження про відсутність у договорі застави розміру відсотків і пені за договором, кредиту і терміну їх сплати є безпідставним, оскільки стаття 12 Закону України "Про заставу" цього не вимагає. (...) Згідно статті 35 Господарського процесуального кодексу України, факти, встановлені судовим рішенням з однієї справи, не доводяться у вирішенні спорів за участю тих самих сторін.

Розглянувши протест Генерального прокурора України у порядку, передбаченому пунктом 8 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України",колегія суддів Вищого господарського суду України на підставі встановлених,судовими,інстанціями,фактичних,обставин,справи,перевірила законність застосування ними норм, матеріального і процесуального права і,дійшла,таких,висновків.

Визнання договору застави неукладеним є наслідком помилкового застосування судовими інстанціями статті 12 Закону України "Про заставу", тому що суперечить установленим ними фактичним обставинам справи. Як випливає зі змісту договору застави, вона забезпечувала своєчасне повернення кредиту за кредитним, договором,укладеним Відповідачем, з третьою особою. За умовою договору застави Відповідач вправі задовольнити за рахунок заставленого майна свої вимоги,включаючи неустойку,відсотки,відшкодування збитків,завданих прострочкою виконання,витрати на утримання заставленого майна.

Оскільки,згідно статті 3 Закону України "Про заставу",застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов’язання, умови договору застави можна викласти як у самому договорі застави, так і шляхом відсилання до умов договору, з якого виникло основне зобов’язання. У цьому випадку основне зобов’язання виникло з кредитного договору, на умови якого і міститься посилання у договорі застави, в тому числі щодо суті і розміру забезпеченої заставою вимоги. Стаття З Закону України "Про заставу" передбачає право забезпечення заставою і тих вимог, які можуть виникнути у майбутньому. Оскільки оспорюванним договором застави передбачено забезпечення таких вимог за всіма кредитними договорами між Відповідачем і третьою особою на суми, що не перевищуватимуть розміру, названого в договорі застави, то у суду не було підстав для висновку про відсутність згоди сторін зі всіх істотних умов договору,а отже,не було підстав і для визнання його неукладеним.

Виходячи з викладеного, колегія суддів Вищого господарського суду України задовольнила протест Генерального прокурора України, скасувала всі судові акти зі справи і в позові відмовила.

4. Рішенням господарського суду, залишеним без зміни наглядовою інстанцією, задоволено позовні вимоги фірми до відкритого акціонерного товариства (далі — товариство) та банку про визнання недійсними договорів застави з тих мотивів, що товариство не є власником, техніки, яка виступає предметом, застави.

У заяві до Вищого господарського суду України банк, не погоджуючись з рішенням та постановою господарського суду, просив їх скасувати і відмовити у позові, посилаючись на те, що факт передачі спірного майна у власність товариства підтверджено листуванням, між; фірмою і товариством та перерахуванням фірмі коштів згідно з договорами поставки сільськогосподарської техніки.

Перевіривши матеріали справи, судова колегія Вищого господарського суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов встановила таке.

На забезпечення виконання зобов’язання за кредитним договором товариство передало банку у заставу сільськогосподарську техніку.

Згадану, техніку, товариство, отримало, за, лізинговими, контрактами, умовами яких передбачено, що товариство набуває права власності на техніку після оплати її вартості та внесення лізингових платежів з моменту підписання акта передачі права власності.

Товариство не надало доказів оплати вартості техніки, а так; само акта передачі права власності, складання якого передбачено умовами договору.

З наявного у справі листування між; фірмою та товариством, не можна зробити висновок,що товариство є власником техніки,яка виступає предметом застави, а перебування останньої на балансі заставодавця не є достатнім доказом, права власності.

Відповідно до частини третьої статті 11 Закону України "Про заставу" заставодавцем, при заставі майна може бути його власник, який має право відчужувати заставлене майно на підставах, передбачених законом, а також особа, якій власник у встановленому порядку передав майно і право застави на це майно.

У матеріалах справи відсутні належні докази того, що товариство є власником, заставленого майна чи йому передано власником, право застави на,нього.

Договір застави майна,укладений особою,яка не є його власником, і не має права відчужувати заставлене майно, визнається недійсним.

5. Рішенням господарського суду, залишеним без зміни наглядовою інстанцією, відмовлено у задоволенні позовних вимог банку до колективного сільськогосподарського підприємства про звернення стягнення на заставлене майно з посиланням, на пропуск ним тримісячного строку, передбаченого статтею 194 Цивільного кодексу України.

У заяві до Вищого господарського суду України банк просив скасувати рішення та постанову зі справи, посилаючись на безпідставність застосування до спірних правовідносин статті 194 Цивільного кодексу України з огляду на укладення ним з відповідачем договору застави, а не поруки.

Відповідно до укладеного кредитного договору банком, надано виробничо-комерційній фірмі кредит у національній валюті України.

На забезпечення повернення кредиту банком, укладено з позичальником та підприємством договір застави, на виконання якого прийнято товари в обороті згаданих суб’єктів господарювання. Ці дії свідчать про те, що підприємство виступило майновим поручителем позичальника (стаття 11 Закону України "Про заставу").

Порука, і, застава, є, різними, самостійними, способами, забезпечення виконання зобов’язань, тому встановлений статтею 194 Цивільного кодексу України строк; для подання позову до поручителя не може застосовуватися до правовідносин заставодавця (майнового поручителя) і заставодержателя за договором застави, а, отже, позовні вимоги про звернення стягнення на майно є обґрунтованими і підлягають задоволенню.

За таких обставин судовою колегією Вищого господарського суду України з перегляду рішень,ухвал, постанов рішення та постанову арбітражного суду скасовано і позовні вимоги задоволено.

Строк, встановлений статтею 194 Цивільного кодексу України для подання позову до поручителя,не застосовується до правовідносин заставодавця (майнового поручителя) і заставодержателя за договором застави.