Проблеми теорії права і конституціоналізму у працях М. В. Цвіка

Деякі особливості сучасного українського конституціоналізму

  1. Численні спроби новелізації Конституції 1978 р. в умовах після здобуття Україною незалежності успіху не мали. Конституція 1996 р. спиралась перш за все на Декларацію про державний суверенітет та Акт проголошення незалежності України. Ідеологічним джерелом конституційного будівництва стали сформульовані кращими умами людства загальнолюдські ідеї і принципи, а також національні традиції. Наступність стосовно до попереднього конституційного законодавства мала вкрай обмежений обсяг. Проте був досить широко використаний іноземний конституційний досвід, положення численних міжнародних декларацій, пактів, договорів. Конституція зафіксувала внутрішньодержавний механізм захисту міжнародно визнаних прав і свобод людини. Таким чином конституція України набула якості не тільки внутрішньодержавного, але і міжнародно-правового документу. її змістовність і висока якість визнана спеціалістами в усьому цивілізованому світі.
  2. Проголосивши людину найвищою соціальною цінністю, діюча Конституція перенесла центр ваги з держави на суспільство. Провідним в її змісті є закріплення відправних начал економічного, політичного і соціального життя суспільства, становлення і гарантування прав і свобод громадян, гарантування можливості їх участі у вирішенні суспільних і державних справ. Усе це призводить до висновку, що діючий Основний Закон України є Конституцією не тільки держави, а в першу чергу суспільства.
  3. Основу Конституції 1996 р. становить модель розвинутого демократичного суспільства, спрямована на поступове перетворення держави на самоврядну організацію, розраховану на дію протягом багатьох десятиріч. Проте, зараз Конституції доводиться діяти в умовах періоду перехідного, посттоталітарного суспільства. Тому поряд із нормами, що вже втілені в життя, ряд її положень має поки що програмний характер. Саме так можна оцінити проголошення України правовою і соціальною державою, право на достатній життєвий рівень, ряд соціальних прав громадянина. З другого боку, згадані норми не можна визнати не діючими. Їх регулятивний вплив полягає в тому, що вони визначають головні напрями діяльності суб’єктів суспільних відносин. У цілому можна зафіксувати кілька різних рівнів реалізації конституційних норм, що свідчить про наявність певних розходжень між юридичною і фактичною конституціями.
  4. Важливою особливістю діючої Конституції є проголошення нею принципу верховенства права. У його основі лежить визнання першості права як втілення всезагальної справедливості і відображення потреб суспільного розвитку перед державою. Право визнається первинним, а держава — вторинною — такою, що може діяти лише у межах права. Наукове значення конституційного закріплення цього принципу дає можливість, спираючись на нього, остаточно подолати спрощене розуміння права як такого феномену, що нібито створюється державою і є творінням її суб’єктивної волі. Державна нормотворчість не може створювати, змінювати та дарувати особі й суспільству певні права, вона лише надає нормам права формальної визначеності і належного рівня конкретності. Не можна змішувати суспільні відносини, що становлять зміст права, з його формами, у тому числі законодавством. Це може призвести до небезпеки оточення правовим ореолом таких законів, які за змістом є неправовими і навіть свавільними. Зосереджуючи увагу крім форми права в першу чергу на його змісті, принцип верховенства права концентрує увагу законотворця на підвищенні наукової обґрунтованості законодавства, запобіганні та подоланні прогалин і колізій в ньому, на неприпущенні існування фактично не діючих «мертвих» норм.
  5. Основною гарантією і критерієм відповідності норм права принципу його верховенства є їх конституційність. Найвища юридична сила Конституції (ч. 2 ст. 8) утверджує неможливість існування конституційних норм неправового характеру. Конституція є єдиним в Україні нормативним актом, правовий характер якого є аксіоматичним. Утіленням цього є верховенство проголошених нею прав і свобод людини, що за своєю природою є невід’ємними. Перевірка будь-яких правових актів на предмет встановлення їх відповідності правам людини здійснюється шляхом їх порівняльного аналізу з положеннями Конституції. Заради захисту конституційних прав людини можлива дія державних органів, включаючи суди, навіть поза законом (contra leges). Верховенству цих прав слугує і заборона внесення в Конституцію змін, що скасовують або обмежують права і свободи людини і громадянина (ст. 157). Законопроект, що вноситься у Верховну Раду, підлягає перевірці Конституційним Судом на предмет встановлення в ньому відсутності обмеження прав людини (ст. 159). Отже верховенство права, зв’язаність ним держави знаходить перш за все свій прояв у додержанні прав і свобод людини і громадянина. Непохитність цих прав і свобод є обмежувачем не тільки дії державних органів і службових осіб, але й внутрішнього і зовнішнього суверенітету держави в цілому.
  6. Суттєвими особливостями характеризується існуюча в Україні конституційна система розподілу властей. Жодна з гілок влади, що перелічена в Конституції, - законодавча, виконавча і судова не посідає те місце, яке їй було б необхідно займати при застосуванні класичної моделі розподілу властей, ефективність дії основних принципів якої перевірена протягом віків. Державна практика свідчить про нагальну потребу проведення конституційної реформи. Щодо законодавчої влади, то її нормальній діяльності заважає наявність численних ворогуючих партій і угруповань. В умовах все ще недостатньо високої політичної культури це веде до унеможливлення створення не ситуативної, а стабільної депутатської більшості, яка провадила би чітко визначену політичну лінію. Становище, що склалося, впливає на темпи законодавчої роботи, заважає створенню міцної законодавчої бази для діяльності інших гілок влади. Досі не досягнута природна мета законодавчої гілки влади - урегулювання відправних начал усіх суспільних відносин на рівні закону. На цьому тлі виникає небезпека антиконституційної діяльності президентської і виконавчої влади у сфері повноважень парламенту. Украй обмежені права парламенту у формуванні органів виконавчої влади.
  7. Серйозним порушенням є неврівноваженість відносин між законодавчою і виконавчою владою. Значну частину традиційно виконавчих повноважень виконують Президент та його адміністрація, які за своїм конституційним статусом до складу виконавчої влади не входять. До того ж Кабінет Міністрів фактично опинився між двох вогнів. З одного боку, він підпорядкований Президенту, а з другого — підзвітний Верховній Раді. Це є серйозним джерелом порушення рівноваги між законодавчою і виконавчою гілками влади, приниження самостійного значення останньої.

Незважаючи на певні досягнення в розбудові судової влади, її конституційний статус реалізований далеко не повною мірою. Тому не можна більш зволікати з проведенням кардинальної реформи, яка забезпечила б рішуче зростання ролі судової системи в здійсненні розподілу властей.

8. Законодавчого уточнення потребує правовий статус Президента України, який згідно з діючою Конституцією опинився, незважаючи на його активну взаємодію з усіма гілками влади, поза системою розподілу влади (див. ст. 6, пп. 10, 14, 15, 16 та ін. ст. 106, ст. 113 та ін.).

Для усунення виникаючих конституційних колізій треба зробити рішучий крок у бік становлення в Україні моделі влади, властивої парламентарній або президентській республіці. Умовам теперішнього перехідного періоду, на нашу думку, найбільш відповідає рух у бік останньої з конституційним визначенням Президента як глави держави і глави виконавчої влади з одноразовим частковим вилученням ч. 2 ст. 102 Конституції України. Саме на такій основі Президент може офіційно війти в систему розподілу влади.