Основи літературознавства

Наука про літературу

  • Формування літературознавчої науки.
  • Виникнення літературознавчих напрямів, шкіл, методів.
  • Літературознавство XIX століття: міфологічна школа та культурно-історична, компаративістика, біографічний метод.
  • Літературознавство XX століття: інтуїтивізм, фройдизм та психоаналіз, формальна школа і структуралізм.
  • Екзистенціалізм.

Літературознавство відокремилось від естетики, історії та інших суспільних наук лише у XIX столітті. Чому так пізно? Адже художня література існує давно, не одне тисячоліття. Невже ніхто не хотів її вивчати? Ні, літературу вивчали з давніх-давен, мабуть, стільки часу, скільки існує література. Завжди знаходилися люди, яким було цікаво оволодіти таємницями віршованої мови, описати літературні форми, зрозуміти, чому і як людина пише тощо. За тисячоліття у кожної нації накопичились великі запаси літературознавчих праць, які згодом стали складовою часткою історії науки. Але написати якісь праці про специфіку художніх творів — ще не означає створити окрему науку. Відомо, що колись було зовсім невелике число наук, пізніше вони розгалужувались, наче багатолітнє дерево. Науки виникають і зараз, є зовсім молоді науки, наприклад, генетика, кібернетика, електроніка, є такі, що тільки-но заявляють про свої наміри відділитися, стати окремими, самостійними. Чи не нагадує вам цей процес щось інше? У нашій свідомості слова «відділення», «самостійність» ще тривалий час будуть асоціюватися з відділенням України від Радянського Союзу. Україна, як і багато інших республік колишньої імперії, — молода держава. Як і держава, наука відокремлюється, стає самостійною тоді, коли має сили відділитися, коли здатна жити окремо. А трапляється це тоді, коли науковці усвідомлять, що саме є об´єктом їхнього дослідження. Хоча, здається, це так просто: є художня література, яку ми хочемо знати, є й об´єкт дослідження. Але тут дуже важливо з´ясувати, чи є в тому об´єкті так багато матеріалу для дослідження, щоб його вистачило аж на окрему науку. Спочатку об´єкт дослідження знаходять (художню літературу як об´єкт дослідження виділили ще античні мислителі, зокрема, автор знаменитої «Поетики» Арістотель), потім вимірюють (окреслюють по параметрах: чи багато місця він займає), пізніше починають зазирати в його середину: чи є що досліджувати тільки на поверхні (описувати творчість письменників), чи є якісь об’єкти також під поверхнею, на глибині. Як правило, наука відокремлюється тоді, коли зможе охопити і належно поцінувати свій об´єкт. Тоді вона ніби заявляє всім: у мене такий великий, такий складний об´єкт, тут так багато роботи для величезної кількості дослідників, що ми не можемо займатися нічим іншим, мусимо вивчати тільки наш об´єкт.

В XIX столітті відокремилось не лише літературознавство, а й багато інших наук. Наприклад, фольклористика. Чому це сталося? Був час, коли фольклор, народну творчість, ніхто не брав до уваги. Хоча вона завжди існувала, але освічені люди не помічали її, вона здавалася чимось настільки простим, що наче й вивчати нічого. Але от романтики зацікавились життям народу, почали записувати фольклорні твори, публікувати їх у книжках. І всі раптом відкрили: це так цікаво! І далеко не так просте і примітивно, як здавалося раніше. Збирати фольклор стало модно, всі почали його записувати, публікувати. Швидко накопичилось так багато матеріалу, що його стало вкрай необхідно систематизувати. Тобто, розкласти по полицях, навести лад, щоб можна було всім користуватись. Бо коли безлад, нічого не знайдеш. Отоді й стало зрозуміло: роботи доволі багато, потрібно сила-силенна науковців. І наука відокремилась.

З літературознавством трапилося трохи інша історія. Ті ж романтики підняли так багато проблем, які стосувалися художньої творчості, що у процесі вирішення деяких із них сформувалися цілі наукові школи, напрями, методи. Протягом XIX століття літературознавство так широко розгалузилося, зробило такі суттєві відкриття, що всім стало зрозуміло: існує, причому вже давно, окрема поважна наука.

На чому зосередилось літературознавство XIX століття? Про головні зацікавлення свідчать назви літературознавчих шкіл (не плутайте їх з літературними школами!): міфологічна, біографічна, культурно-історична, компаративістики. Кожна школа — це також науковий метод, тобто певний підхід до вивчення літератури.

Міфологічна школа, завдяки дослідженням фольклору, відкрила величезне значення міфів для художньої творчості. Виявилось, що вся світова література вщерть наповнена різноманітними міфами: або національними, або античними, або міфами, які пов´язані з великими світовими релігіями: християнством, ісламом, буддизмом та іншими. Здалося, що вивчати літературу – це й означає вивчати міфи, які її наповнюють. Засновниками міфологічної школи вважать німецьких фольклористів братів Грімм, тих самих братів Грімм, чиїми збірниками казок досі зачитуються всі діти світу.

Вивчення міфів привело і до іншого відкриття: виявилось, що трапляється багато міфів, подібних між собою, у культурах, які не могли контактувати (культурах різних континентів, наприклад). Стало цікаво порівнювати міфи різних народів, дошукуватись їх витоків, порівнювати не лише міфи, а й твори письменників різних народів: часто таке порівнювання давало несподівані, дуже цікаві результати. Так започаткувалась компаративістика, або ж порівняльне літературознавство. Дослідником, який висунув ідею порівнювання, був англійський вчений Теодор Бенфей.

Порівняльне літературознавство (компаративістика) — напрям і метод у літературознавстві XIX століття, який у XX столітті виокремився і став самостійною наукою. Ідея порівнювати літератури різних народів і шукати типологію тих чи інших явищ виникла завдяки фольклористам, які вивчали так звані міграційні сюжети в казках і міфах різних народів. Спочатку фольклористи вийшли на розуміння, що культури світу, навіть дуже віддалені, якимось чином пов´язані одна з одною. За ними і літературознавці почали шукати ті основи, які визначають перегуки, подібні явища і тенденції. Всі літератури Європи пройшли через однакові сходинки: Бароко, Класицизм, Просвітництво, Сентименталізм, Романтизм, Реалізм. У межах кожної сходинки можна порівнювати митців, не пов´язаних між собою і знаходити спільні риси: романтики всіх країн чимось подібні між собою, так само й реалісти та інші. Вишукуючи на літературній поверхні збіги і перегуки між митцями різних країн, науковці таким чином і виходили на важливі узагальнення. Завдяки порівняльному літературознавству сформувалося розуміння, що існує така єдність, як європейська культура, відбувається осягнення таких феноменів, як Західна і Східна культури. У російській і українській літературах цей напрям пов´язують з іменами О. Веселовськсто, М. Драгоманова. Активно вмонтовували українську літературу в загальноєвропейський контекст Іван Франко і Леся Українка, у 20-і роки — М. Зеров та інші неокласики. За радянських часів порівняльне літературознавство було в занепаді, оскільки культивувалось протиставлення радянської і західної, або ж буржуазної, літератур. Компаративістика могла зруйнувати таке протиставлення. Останнім часом в Україні компаративістика активно розвивається.

Біографічний метод — літературознавчий метод, започаткований у XIX столітті Ш. Сент-Бевом, автором книги «Літературні портрети». Сент-Бев запропонував новий підхід до аналізу творчості письменника: треба пов´язувати кожен твір з біографічним фактом, оскільки біографія автора та його внутрішнє життя так чи інакше відбивається в його творчості. Сент-Бев — попередник психологічного аналізу творчості в зарубіжному літературознавстві XX ст. У радянському літературознавстві біографічний метод у дещо спрощеному і соціологізованому варіанті виявляється в такому популярному жанрі, як нарис життя і творчості письменника.

Культурно-історична школа — літературознавча школа і метод у літературознавстві XIX століття, засновник — французький науковець Іпполіт Тен, автор книг «Філософія мистецтва» та «Історія англійської літератури». В основі — філософія позитивізму, розуміння мистецтва як відтворення соціального життя суспільства. Тен намагався пов´язувати творчість митця з широким культурним контекстом, який завжди має національний характер і визначається своєрідністю національної історії. Незважаючи на близькість Тена до матеріалістичного світогляду, радянські літературознавці критикували його за відсутність класових критеріїв, крім того, їм не дуже імпонувала актуалізація національної специфіки мистецтва. І все ж культурно-історичний підхід до вивчення літератури так чи інакше давав про себе знати при вивченні історії світових літератур навіть у радянській науці.

На рубежі ХІХ-ХХ століть у філософії посів важливе місце напрям, який називався інтуітивізмом. Найяскравіше ім’я цього напряму – французький філософ Анрі Бергсон. Бергсон був противником матеріалізму, позитивізму і раціоналізму. Він доводив, що цивілізація, яка вибрала шлях технічного розвитку, поступово втрачає життєдайні зв´язки з природою, а це стає згубним для окремої людини і для людства в цілому. Людина — не лише соціальна істота, а й природна, біологічна, вона підпорядковується законам природи так само, як усе живе на планеті. Будуючи технічну цивілізацію, величезні міста, людина поступово втрачає ті риси і якості, які подаровані їй природою. Керуючись лише розумом, люди притуплюють свої інстинкти, зокрема, інстинкт самозбереження, який дуже важливий, бо охороняє людину, перестають бачити істинну сутність речей, втрачають мораль і етику, підпорядковуючи її вигоді. Інтуїцію, яка підказує людині у складній ситуації як їй найкраще вчинити, Анрі Бергсон називав третім оком.

Інтуїтивізм мав великий вплив на літературу і літературознавство. Завдяки інтуїтивізму дослідники почали наголошувати на ролі інтуїції у процесі творчості, а також підкреслювали важливість інтуїтивного сприйняття твору реципієнтом (читачем, слухачем, глядачем). Справді, художню вартість твору часто дуже важко (а інколи і неможливо) довести шляхом логічних міркувань. Саме інтуїція допомагає вловити найглибший підтекст твору, відчути його естетичну цінність. Завдяки інтуїтивізму літературознавці почали схилятися до думки, яку у свій час висунули романтики, але потім заперечили позитивісти і реалісти, а саме: найглибші витоки процесу творчості — ірраціональні. Завжди залишається щось незбагненне, неосяжне у процесі творчості; ми ніколи до кінця не зрозуміємо, чому, коли, як виникає геніальний твір, яка людина, завдяки яким якостям здатна його створити. І це треба враховувати при дослідженні творчості.

Фройдизм — напрям у літературознавстві XX століття, в основу якого покладені ідеї психоаналізу 3. Фройда. Головна ідея фройдизму базується на фройдівському розумінні процесу творчості, яку психо-аналітик назвав сублімацією. Сублімація — це втілення у процесі творчості витіснених у підсвідомість бажань і потягів. Аналізувати творчість і твори в аспекті фрейдизму означає знаходити приховані приховані психологічні стимули у внутрішньому світі автора. Як правило, витоки цих стимулів знаходяться у дитинстві, у взаєминах з батьками. Різноманітні заборони, зроблені батьками у дитинстві, вимагають компенсації в дорослому віці.

Психоаналіз у літературознавстві — метод аналізу, який передбачає пошук психологічних витоків тих чи інших якостей твору чи творчості. Найбільш популярним у XX ст. був метод психоаналізу за методикою Зігмунда Фройда: літературознавці шукали витоки кожного провідного мотиву чи образу творчості митця в дитячих психічних розладах, комплексах і неврозах. Більш поміркований варіант психоаналізу — це пошук відповіді на питання, звідки у творчості беруться постійні, усталені (часом настирливі) мотиви і образи. Як правило, за кожним таким образом — важлива сторінка особистого життя автора, часто якесь велике прикре враження дитинства, взаємини з батьками, рідними. При цьому дослідники повинні послуговуватись не лише літературознавчими поняттями, а й широко залучати психологію, зокрема, психоаналіз особистості. Крім того, потрібно базуватись на біографічних матеріалах, спогадах, листах, щоденниках — на всьому тому, що може дати ключ до таємниць внутрішнього світу автора.

Формальна школа — школа в російському літературознавстві 1910-х років. її представники: В. Жирмунський, Б. Ейхенбаум, В. Шкловський, Р. Якобсон, Ю. Тинянов. Основна ідея формалістів звучить так: «Зміст — це форма». Тобто, змісту як такого, «голого», самого по собі не існує, все, що ми бачимо у творі, -— форма. Про зміст ми дізнаємось тільки завдяки формі й через форму. Тому аналіз твору — це аналіз формальних засобів (або прийомів), якими користується автор.

Структуралізм — напрям у літературознавстві середини XX століття. Ідея структуралізму виникла на перетині етнології (К. Леві-Строс) та лінгвістики (Р. Якобсон, представник формальної школи російського літературознавства, який у 20-і роки емігрував і заснував празький лінгвістичний гурток). Леві-Строс відкрив універсальні закони функціонування первісного суспільства, суть яких полягає у структурованості будь-якого соціального організму. Р. Якобсон, який тривалий час працював на перетині літературознавства і лінгвістики, тлумачив твір як сукупність формальних елементів. Ідеї Леві-Строса допомогли йому зрозуміти закони поєднання формальних елементів у цілісність. Головна ідея структуралізму в літературознавстві звучить так: «Художній твір — це текст і структура». Текст — сукупність знаків, які мають значення і можуть бути розшифровані (перекладені на звичну мову). Структура —- взаємозалежність елементів, функціонування яких підпорядковується законам, спільним для всіх структур, від атома до соціального устрою. Структура — це цілісність, яка визначається існуванням домінанти та ієрархії (підпорядкуванням по вертикалі). В основі структури — перетин парадигми (вертикалі) та синтагми (горизонталі). Парадигматика і синтагматика говору утворюється рухом бінарних опозицій, або боротьбою нерозривних протилежностей (кажучи більш звичними словами- конфліктами, колізіями, антитезами тощо)

Структуралізм був дуже поширений на Заході в 60-і роки, навіть став модою, що зрештою призвело до спротиву серед науковців. З полеміки зі структуралістами виник новий напрям літературознавства, який пов´язують з іменем французького літературознавця Ж. Дерріди: декон-структивізм. Але особливо активно сперечалися зі структуралістами радянські науковці, яким страшенно не подобалась зосередженість науковців на формі твору, на формальних засобах. Радянське літературознавство завжди робило акцент на змісті (ідеї, теми, проблематика, позитивні чи негативні образи-персонажі). При цьому власне художній рівень творів ігнорувався, про нього йшлося скоромовкою, у кінці дослідження: мовляв, автор ще й використав якісь засоби. Таким чином підтримувався міф про поділ літератури на прогресивну (нашу, соціалістичну) і реакційну (західну, буржуазну). Зосередженість на формі, яку культивували структуралісти, могла б зруйнувати цей поділ. Але все ж у період так званої хрущовської відлиги західні ідеї проникли в Радянський Союз, багато хто з науковців зацікавився структуралізмом, тим паче, що можна було відшукати і простудіювати твори російських формалістів, які передували структуралізму. Отож і в Радянському Союзі з´явилися структуралісти. Зокрема у прибалтійському місті Тарту склалася навіть школа (її так і називали: тартуська школа літературознавства), що базувала свої дослідження на ідеях структуралістів Найвідомішим представником цієї школи був Юрій Лотман. Але загалом період дозволу на структуралізм тривав недовго Вже в 70-! роки радянських науковців почали спонукати до висунення альтернативного структуралізму методу вивчення художнього твору. Науковці Донецька, використавши ідеї структуралізму, але усунувши якоюсь мірою його крайнощі, спираючись водночас на найвагоміші надбання радянського літературознавства, заснували метод цілісного аналізу тексту. Цілісний аналіз тексту — це аналіз форми і змісту як єдності. Останнім часом ідеї цілісного аналізу поширились, стали активно використовуватись багатьма літературознавцями України. Певне, і структуралізм, і цілісний аналіз тексту — це найменш ідеологізовані, а отже, найбільш об´єктивно наукові відгалуження радянського літературознавства, за посередництвом яких сьогоднішні науковці мають можливість опановувати найновіші підходи до вивчення твору і творчості письменника.

Екзистенціалізм — напрям у філософії XX століття. Представники — К. Ясперс, Хайдеггер, Ж. П. Сартр, А. Камю, X. Ортега-І-Гасет та інші. Буквально від «екзистенція» — буття, існування людини. Виник між класичним матеріалізмом та ідеалізмом як своєрідна спроба їх врівноважити. Людину не можна розділити на дух і тіло, вона є матеріально-духовний феномен, і її треба розглядати в першу чергу в життєвих проявах, у проблемах її існування. Екзистенціалісти намагались скерувати людину на активне самопізнання. Тільки самосвідомість здатна вивести людину із пітьми її складного, прикрого життя. Екзистенціалісти могли бути віруючими чи атеїстами, але всі сходились на бажанні допомогти людині у вирішенні її життєвих проблем. Покладання сподівань на Бога чи на будь-яку суспільну міфологію допомагає людині тимчасово, а зрештою може лише посилити її страждання. Людина повинна звільнитись від всіх залежностей і жити так, щоб усвідомити: ніхто, окрім неї, не повинен нести відповідальності за її "життя. Екзистенціалізм зробив великий вплив на літературу XX століття: мотиви самотності, тотальної свободи і залежності людини, абсурду життя, філософського самогубства тощо.

Питання для самоконтролю:

  1. Коли і як зароджуються науки?
  2. Що таке об´єкт науки? Що є об´єктом вивчення для літературознавства?
  3. Коли і чому літературознавство унезалежнилось від інших філологічних наук?
  4. Що таке літературознавчі напрями? Чим вони відрізняються від напрямів літературних?
  5. Поясніть різницю в підході до одного твору, якщо аналіз здійснює представник біографічного, культурно-історичного, міфологічного напряму?
  6. Згадайте основні ідеї літературознавчих напрямів XX століття: психоаналізу, формальної школи, структуралізму. Як вони впливають на сприйняття і тлумачення твору?
  7. Чи може бути літературознавча наука цілком об´єктивною? За якої умови? Чи допустимий в літературознавстві суб´єктивізм?

Рекомендована література:

1. Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. / За ред. М. Зубрицької. —Львів, 1996.

2. Галич О., НазарецьВ., Васильєв Є. Загальне літературознавство. — Рівне, 1997.

3. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури. — К., 2001.

4. Історія української літературної критики та літературознавства. Хрест. У 3 кн — К., 1996.5. Наєнко М. Українське літературознавство: Школи. Напрями. Тенденції. — К., 1997.