Порівняльне літературознавство
12.9. «...І серце вже не говорило: чужина»
Власний образ у чужих очах не раз викликає застереження чи роздратування, як у критичному відгуку І. Франка на ідилічно-сентиментальне зображення України в поезії Ю.-Б. Залеського, в реакції багатьох українців на «Вогнем і мечем» Г. Сенкевича чи драму М. Булґакова «Дні Турбіних», яка в шаржованій формі змалювала українську армію.
Звісно, помилкові, образливі, принизливі, шовіністичні образи і стереотипи не ведуть до миру. Розмірковуючи над зв´язком між знанням і владою, Едвард Саїд заперечив політичну цнотливість художньої літератури і поклав на неї важке ярмо відповідальності перед суспільством за моральний його стан: «Дуже часто припускають, що література та культура політично, навіть економічно, невинні; мені не раз здавалося, що це не так, і, звичайно ж, мої студії орієнталізму переконали мене (і я сподіваюся, переконають моїх літературних колег), що суспільство та літературну культуру можна зрозуміти і слід вивчати лише у парі». Мистецтво справді політично відповідальне, та все ж загалом не воно є безпосередньою причиною конфліктних ситуацій. Конфлікти, як правило, народжуються у сфері ідеології та політики. У XX і на початку XXI ст. - в добу міжнародного протистояння, розпаду тоталітарних імперій та глобалізації економічного, політичного і культурного життя планети - зміцніло нечисте на руку політичне іміджмейкерство: замовні статті, телефільми, книжки, призначені обілити власну політику, спосіб життя, панівну культуру і навпаки - принизити та очорнити конкурента чи ворога. Фашистська і радянська пропаґандивні машини творили образ ворога з багатьох народів (євреї, цигани, кримські татари, чеченці), аби виправдати в очах власного населення та світової думки масові репресії і геноцид. Стимульовані тоталітарною системою, ці ідеологічні стереотипи просякли у свідомість звичайного обивателя, його щоденний побут і масову розважальну культуру - пригадаймо принизливі анекдоти про «чукчів» і «чурків», стереотипні образи Штепселя і Тарапуньки в естрадному мистецтві радянських часів, нещодавній російський фільм «Брат»...
За своїм походженням і суспільною функцією літературні етнообрази специфічно зв´язані з національними міфами, стереотипами, упередженнями, громадською думкою, політичними настроями та іншими т. зв. фактуальними дискурсами. Під специфічним зв´язком маємо на увазі те, що література використовує національні стереотипи для побудови етнообразу, який, однак, сам переважно не є стереотипом, бо, на відміну від фактуальних тверджень, читач його сприймає як мистецьку фікцію (вигадку). Від сприймача залежить, як скористатися фікціональним образом: у який контекст помістити його, який зміст вкласти в нього, як його інтерпретувати.
На відміну від стереотипів, літературні етнообрази мають складнішу будову і не піддаються однозначній інтерпретації. На звичаєві та психологічні аспекти семантично тут накладаються і концептуально з ними зіставляються та протиставляються їм аспекти політичні, філософські, етичні. У «Боярині» Лесі Українки деякі московські звичаї дивують, а деякі дратують Оксану, як то буває з кожним, хто потрапляє в незнайому країну, але до розпачу призвели її не місцеві звичаї (заради коханого вона ладна і сарафан одягнути) - злам і катастрофа наступають тоді, коли героїня усвідомила, що разом зі своєю батьківщиною потрапила в політичну пастку тотального контролю над людиною. Концепт національного звичаю відрізняється від концепту політичної неволі: звичай, як і політична система, є нормативним обмеженням, якого треба дотримуватися, загальноприйнятим ритуалом, від повторення якого залежить вирізнення колективного Ми з-поміж Інших, але це - традиційна норма, добровільне обмеження, тоді як тоталітарна політична система не допускає існування Іншого - це насильницький владний засіб, за допомогою якого ця система підпорядковує й асимілює відмінність або знищує її.
Достовірність таких мистецьких текстів, як «Вогнем і мечем», «Бояриня», «Дні Турбіних» визначається не їхньою співвіднесеністю із «відображуваним» зовнішнім світом, а суто внутрішньою риторичною правдоподібністю, зв´язаністю з текстуально конструйованим референтом (тобто з темою - попередньою порцією висловленої інформації).
Повчальною може бути тривала історія неприйняття в Україні роману «Вогнем і мечем» Г. Сенкевича, аж поки його не інтерпретував засобами кіномистецтва польський режисер Єжи Гофман. Фільм Гофмана отримав і позитивні, і негативні відгуки як українського, так і польського глядача, але переважило, здається, захоплення майстерністю кінематографіста, який з великим історичним тактом, мистецькою експресією і сумною іронією змалював нелегкі спільні сторінки далекої українсько-польської історії з вищої, гуманістичної перспективи, чи, як мовив Сенека, sub specie aeternitatis (з погляду вічності).
Гуманізуюча місія мистецтва полягає в тому, що воно відштовхується від звичних етнічних, расових і культурних стереотипів, розвіюючи їх гіпнотичну маґію і збагачуючи наш погляд на світ. У світовій літературі відомо чимало творів, сюжет яких побудовано на розвінчанні міжетнічної «вендетти» за принципом «від стереотипу - до розуміння», коли читач разом з персонажем поступово проймається духовною близькістю з іншим.
Вольтер у трагедії «Заїра» (1732) малює кохання мусульманина Оросмана і християнки Заїри.
В поемі «Гарасько, або Талан і в неволі» (1846) М. Макаровського таганрозький парубок Гарасько Знемога, який служив у грецького купця, з розбитого під час шторму корабля потрапив у полон до черкеса Баязета; закохавшись у Меріму, сестру Баязета, тікає разом з нею на батьківщину, де закохані одружуються.
Зворушливими є взаємини турка Алі і татарки Фатьми у новелі «На камені» (1901) М. Коцюбинського.
Поступова світоглядна зміна, коли Чужий стає Близьким, простежується у «Пригодах Гакльберрі Фінна» (1884) М. Твена, де юний персонаж знайшов собі друга - негра Джіма.
А в поезії «Дим» (1903) Лесі Українки ліричний герой у постатях і втомлених поглядах городян задимленої Генуї відчитав ті ж проблеми, що й у рідному краю:
Той дим проник мені у саме серце,
І стиснулось воно, і заніміло,
І вже не говорило: чужина.
До речі, для мандрівника за кордоном характерне не лише проникливе вдивляння в Іншого, а й загострене відчуття власного етнічного Я.
Повість «Товаришки» (1887) Олени Пчілки передає враження українських студенток, котрі потягом відбули на навчання у Цюріх («...земля міняє обличчя, вабить очі дивнійшими дивами культури, дивнійшою красою!») й занурилися в університетське життя. Й ось під час випадкової зустрічі у віденській кав´ярні зі співвітчизниками з Галичини
Люба почула ту мову, котрої вона не чула гак давно і всього менше сподівалася почуть тут. Паничі між собою говорили по-руськи, та коли б по-руськи в розумінні по-російськи, а то по-малоросійськи...
А португалець Ж. М. Феррейра де Кастру в романі «Сельва» (1930) змалював життя бразильських серінґейро - збирачів каучуку в далеких закутках амазонської сельви - безкрайого тропічного лісу, де на одній з каучукових плантацій поневолено до праці португальського юнака-політеміґранта Алберто, котрий спершу зневажливо поставився до своїх стражденних товаришів по нещастю за їхню обмеженість і покірність, та пізнавши їх ближче, пройнявся співчуттям і прагненням справедливості.
Літературні етнообрази, що хитаються між полюсами «свого» і «чужого», можуть мати забарвлення сентиментальне чи іронічне, комічне чи трагічне, але ніколи не є однозначно негативними чи позитивними внаслідок риторичної природи літературного тексту, багатозначності образу.
Мистецька риторика виводить читача зі стану «культурного автоматизму», змушує його відкласти набік свою ерудицію, переглянути чи освіжити в пам´яті все, що він знає про світ і про себе в ньому. Відштовхуючись од історичних контекстів і національних стереотипів, за допомогою сюжетних перипетій і наративних провокацій літературні тексти пропонують читачеві визначитися з власною позицією, накреслюючи шлях визволення з рамок обмежених уявлень, бо пов´язують етнообраз не лише з національною, а й родовою, загальнолюдською ідентичністю, навіюючи думку, що всі ми - українці і євреї, англійці і китайці, чорні, білі й жовті - нащадки Адама і Єви.