Порівняльне літературознавство
12.8. Україна в рецепції Заходу і Сходу
Сучасний дослідник у галузі порівняльної імагології Д. Наливайко стверджує: «Для кожного народу завжди становить неабиякий інтерес, як його життя й історія сприймаються іншими народами, оцінюються й трактуються ними. Особливо загострюється цей інтерес у переломні періоди життя того чи іншого народу, в періоди активізації процесів його самоусвідомлення і самоствердження».
Документальний, міфо-леґендарний і фікційний елементи співіснували в різній мірі залежно від жанру тих стародавніх творів, які мають не лише мистецьку, а й інформаційну цінність як скарбниці заміток про Україну, її мешканців і вірування. Автори таких творів - античні історики, географи, політичні діячі, поети - зазвичай намагалися розбірливо підійти до свого предмета, розрізнивши достовірні звістки і неправдоподібні, хоча й цікаві, леґенди.
Наприклад, невтомний мандрівник, «батько історії» Геродот (Уст. до н. е.), котрий обійшов чимало країн Середземномор´я, ймовірно побувавши й у Скіфії, тобто на території сучасної України, критично оцінив кілька переказів про походження скіфів. Самі скіфи оповідали міф про свого предка Калаксаїса, котрий став першим царем, підібравши золоте знаряддя, що впало з неба, - плуг і ярмо, сокиру й чашу. Місцеві греки пов´язували їхнє походження з Гераклом, котрий прийшов у цей край, женучи Геріонових волів; тут у нього народилося троє синів, з яких наймолодший, що мав ім´я Скіф, успадкував батьків лук, пояс та золоту чашу, і від нього пішли скіфські королі. Однак Геродот схилився до третьої, історичнішої версії, за якою скіфи прийшли в цей край з Азії і витіснили кіммерійців, знесилених міжусобицями.
Геродот докладніше описав Скіфію, її мешканців - орачів і кочовиків, їхній спосіб життя і вірування, жорстокі воєнні звичаї і відданість у дружбі, але віддаленіші й менш знані землі зобразив «дикими», заселеними людожерами або й зовсім пустельними. Чужоземні реалії він проектував на площину звичної еллінської культурної традиції й особистого життєвого досвіду. Наприклад, снігова заметіль у нього - це «незліченне пір´я, що літає в повітрі; те пір´я заповняє землю й повітря і не дає видіти нічого» З-поміж рік, що впадають у Чорне море, яке греки називали Понтом Евксінським, тобто «гостинним морем», історик особливо захоплюється Борисфеном (Дніпром), порівнюючи його з Нілом, на берегах якого побував свого часу:
Четверта ріка, Борисфен, - се найбільша між тими ріками... і, на мою думку, найплодовитіша не тільки між усіма скіфськими, але також між усіма іншими ріками, крім Нілу в Єгипті; бо ж ані одна інша ріка не видержить порівняння з ними. А найплодовитішим являється Борисфен тому, бо має найкращі для худоби, найкорисніші пасовиська і, безперечно, також найбільше і найліпших риб; вода його дуже солодка й чиста, коли в інших ріках вона мутна. На його берегах росте найкраще збіжжя, а де не сіють збіжжя, - дуже висока трава.
А ось суто особистісне, забарвлене невиліковною ностальгією враження від північної країни вигнанця Овідія, котрий оплакував у «Сумних елегіях» рідне Місто (Рим), скаржачись на холод, самотність і беззахисність серед непривітних сарматських ландшафтів і чужинців-«дикунів». Образ «варварського краю» неприглядний: лютує зимовий вітер, що зриває покрівлі; рятуючись од морозу, люди закутуються в одяг повністю, залишаючи відкритим саме лице; сарматські воли тягнуть вози через скутий кригою Істр-Дунай; навколо - безмежні засніжені простори, з яких щохвилі можна сподіватися нападу кочівників...
Щоправда, згодом у тужливій ліриці вигнанця можна помітити певну зміну акцентів - поет співчутливо став придивлятися до побуту місцевих мешканців, вивчив їхню мову й навіть написав нею поетичні рядки. Можливо, як гадає І. Франко, це була мова давніх українців.
Опрацювавши багаті історико-документальні та мистецькі джерела, свою книжку «Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі XI- XVIII ст.» Д. Наливайко присвятив імагологічному дослідженню того, як зманювалася на Заході рецепція України в різні культурно-історичні епохи. Учений розвіяв створені й підтримувані колишніми імперськими структурами хибні уявлення про те, що Україна для Західної Європи протягом віків лишалася terra incognita, що її сприймали як частину Росії. За Д. Наливайком, образ України як козацької країни й українця як вільнолюбного козака склався в Західній Європі у XVII ст.
Ці міркування підтверджують й інші дослідники. Д. Чижевський зауважив, що середньовічний Київ уявлявся чужинцям як культурний та мистецький центр, який, зрозуміло, не дорівнює Візантії, але загрожує потьмарити її славу своїм суперництвом.
У добу Ренесансу, коли Україною прокочувалися безперервні війни, вона не лише викликала корисливий інтерес політиків, а й надихала чужоземних митців. Польський латиномовний поет Себастян Кльонович у поемі «Роксоланія» (Краків, 1584) захоплювався красою Роксоланії-Русі, густими її лісами й повноводими ріками, славив Яфетових нащадків - працьовитих хліборобів, ремісників, рибалок, воїнів, котрі вміють дати відсіч нападникам, оспівував давню столицю Київ, а також Кам´янець, Луцьк, Дрогобич та інші міста.
Саму ж поему автор присвятив Львову - стародавньому українському місту, яке полюбив усією душею:
...Львів, скрізь відомий, святий, руського роду краса,
Місто спокою мого, я тобі присвятив свою працю!
Давньої, віри красо, здрастуй, вітаю тебе!
(Переклад з латини Віталія Маслюка)
Поет малює легко впізнавані й сьогодні обриси княжого міста Лева. Ось Високий замок - «обпершись на мури й піднявшись у вись піднебесну, з скелі стрімкої грозить, здалека видно його». Звідти очам відкривається чудова панорама: в обрамленні навколишніх гір вимальовуються міські мури, вали й вежі, море дахів, монастир Бернардинів, «замки та брами усі, львівські прекрасні доми», їхні осяяні сонцем вікна, «веж височенних шпилі»... Чує читач «Роксоланії» і багатомовний гомін львівських вулиць (мешкають бо тут і вірмени, і євреї), і дзвін ратушевих дзиґарів з Ринку...
У пізніші часи мандрівничі звіти про Україну залишили сирієць Павло Алеппський (XVII ст.), котрого вразила культура й освіта тодішніх українців, австрієць Е. Ласота, француз Ж. Баре, італійці Д. Ліппомано та Д. Руджієрі, шведський пастор К. Гільдебрандт та ін. Завдяки перекладам Яреми Кравця український читач отримав доступ до українознавчих праць «Опис України» Г. Л. де Боплана, «Богдан Хмельницький» і «Українські козаки та їхні останні гетьмани» П. Меріме, «Національний поет України Шевченко» Е. Дюрана.
В «Описі України» (1650) Пйом де Боплан викладає впереміж позитивні й не дуже привабливі характеристики українців. Деякі подробиці українського побуту викликають подив у мандрівника (те, що на базарах продають димарі; спосіб приготування м´ясних страв; звичай, коли дівчата першими сватаються до парубків). Українська земля родюча, а українці - знавці всіх ремесел, побожні, вміють веселитися («нема... серед християнських народів подібного народу, який так мало дбає про завтрашній день»), але не вживають міцних напоїв під час військових походів і коли вирішують важливі справи. «Вони кмітливі і проникливі, дотепні й надзвичайно щедрі, не побиваються за великим багатством, зате дуже люблять свободу, без якої не уявляють собі життя». Вони підступні, загартовані, не дорожать життям «на полі слави». Ці характеристики нерідко суперечливі: відзначає в українців «простацький одяг» і водночас стверджує, що вони «люблять ходити в гарному одязі». Французький мандрівник пишається тим, що зумів пройти дніпровські пороги:
Серед козаків жоден не вважатиметься справжнім козаком, поки не перейде всіх тих порогів. Отож, за їхнім звичаєм, я й себе можу вважати козаком, і саме в цьому - моя слава, яку я здобув тією мандрівкою
Д. Чижевський пише про особливе зростання інтересу інших націй до України в добу Романтизму. Знайомство, навіть побіжне, з цією країною, її історією і людьми викликало справжнє захоплення. Так звані українські школи, які сформувалися як тематично-стильові течії в польському і російському романтизмі, існували в зародковому стані і в інших літературах, зокрема німецькій, австрійській, чеській, болгарській. У чеській літературі зацікавлення Україною проявилося в оспівуванні Козаччини в ліриці, опрацюванні тем з української історії (драма Йозе- фа Вацлава Фріча «Іван Мазепа», 1865), замальовках українського побуту (Карел Гавлічек-Боровський), популяризації зразків української уснопоетичної творчості (Карел Яромір Ербен), перекладах українських су- часників-романтиків (Франтішек Ладіслав Челаковський) тощо
У німецькій літературі Адельберт Шаміссо 1831 р. переспівав поему «Войнаровський» К. Рилєєва, присвячену гетьману Мазепі. У 1840-х з´явилося кілька німецьких перекладів романів поляка М. Чайковського з української тематики. 1845 р. вийшла «Поетична Україна» Ф. Боден- штедта і ще одна збірка народних пісень. З´явилися й оригінальні твори - поетична збірка «Українські пісні» (1841) А. Мавриціюса (псевдонім А. Йдріуса), поеми «Мазепа» (1844) Г. Е. Штебіна і «Ґонта» (1850) Р. фон Ґотшаля (її у 1856 р. переклав українською мовою Ю. Федькович), роман А. Мютцельбурґа «Мазепа».
Зацікавлення Україною австрійського поета Рільке випливало з особистішого його відчуття спорідненості німецького і слов´янського духу. Райнер-Марія Рільке в 1889 і 1890 рр. відвідував Україну і написав кілька поезій, навіяних цими подорожами («Карл XII, король шведський, мчить Україною», «В оцім селі стоїть останній дім», «Буря»), два оповідання на українську історичну тематику - «Як старий умирав співаючи» й «Пісня про Правду» - та, головне, відчув співзвучність з глибоко моральною атмосферою патріархального селянського життя й народного характеру, пройнятого волелюбством і релігійною містичністю.
Про захоплення Рільке українською містерією свідчить його лист до Марії Шіль від 23 лютого 1900 р., в якому висловлене враження від «Слова о полку Ігоревім»: «Зацікавило мене «Слово» безмежно: найкращий там плач Ярославни, як теж на початку величаве й незрівнянне порівняння до десятьох соколів над лебедями [...], що не має собі рівного». Рільке, власне, відчув і зумів передати те, до чого українські митці приходили пізніше. Інтерес до творчості австрійського поета із сильним слов´янським «підсонням» (на його світогляд вплинули також чеська та російська культури) в Україні почав помітно зростати в 1930-ті роки в середовищі західноукраїнських та еміграційних літераторів. Його перекладають українською Б.-І. Антонич, Ю. Липа, Б. Кравців, а літературознавець Є.-Ю. Пеленський у 1935 р. видав у Львові книжку «Райнер-Марія Рільке й Україна».
Зворушливим фактом зацікавлення Україною ще одного австрійського поета - Гуґо фон Гофмансталя - була його дружба з молодим українським поетом і художником Іваном Крушельницьким, який згодом відтворив свої розмови з Гофмансталем.
«Українська школа» в польській літературі представлена драмою «Богдан Хмельницький» (1817) Ю. Нємцевича, «Гелена, або Гайдамаки на Україні» (1819) Я. Камінського, поезією Ю.-Б. Залеського («Думка гетьмана Косинського», 1823), романтичними поемами «Марія. Повість українська» (1825) А. Мальчевського, «Поділля» (написана 1826, опублік. 1828) і «Дума про Нечая» (1827) М. Ґославського, «Канівський замок» (1828) С. Ґощинського. Окрім того, українська тема займає поважне місце у творах Ю. Словацького, котрий вимріяв «срібний міф» України, Ю. Крашевського та інших митців.
Романтики творили фольклорний та історико-героїчний образ-міраж України, пов´язуючи з цим краєм боротьбу за свободу, оспівуючи козацьку вольницю. Українець-козак у польських творах - воїн і гайдамака, розбійник і лицар в одній особі, а в російських - борець за звільнення рідної країни від самодержавної тиранії («Войнаровський» Рилєєва) і підступний бунтівник («Полтава» Пушкіна).
Суперечливість у літературному зображенні наших співвітчизників посилилася у XX ст.: породжений міжнаціональними протистояннями негативний образ українця фігурував у повістях «Чорний потік» (1946), «Дорійська галерея» (1957) Леопольда Бучковського, «Острів рятунку» (1962), «Сутінок світу» (1962) Влодзімєжа Одоєвського, хоча, здається, переважило прихильне висвітлення української тематики у чотирьох книжках циклу «На високій полонині» (1936, 1970, 1974, 1979) Станіслава Вінценза, в яких змальовано побут, працю, звичаї і вірування української Гуцульщини, трилогії «Слава і хвала» (1956-1962), повісті «Заруддя» (1976) та інших творах Ярослава Івашкевича, поетичних збірках «Кінь отамана Лободи» (1936), «Золота грамота» (1954) Юзефа Лободовського, біографічному романі про Шевченка «Українські ночі, або Родовід генія» (1966) Єжи Єнджеєвича і творах інших польських письменників.
Чим пояснити таку амбівалентність гетерообразу? Сучасний ізраїльський прозаїк Амос Оз (Клаузнер), котрий народився 1939 р. в Єрусалимі в родині емігрантів з України, з нагоди публікації українського перекладу свого роману «До самої смерті» звернувся до читачів журналу «Всесвіт» зі словом «Єрусалим на Україні, Україна в Єрусалимі»:
Мати моя народилася й виросла в Рівному - українському місті, що його принесла вона з собою до Єрусалима.
Колискові пісні співала вона мені по-українському; казки й бувальщини, Україною народжені, розповідала на івриті. Чи любила вона Україну? Не зовсім. А чи ненавиділа? Не зовсім.
Дитиною відчув я, що її любов до України переплелася з гнівом, що гнів замішався на смуткові, а в смуткові розчинився біль.
Аж коли виріс - збагнув, що цю суміш почуттів називають любов´ю без взаємності.
Довгі розділи з історії наших народів свідчать, що натхнення не раз черпалося в культурі сусіда. А розплатою іноді бувала взаємна напруженість. Траплялося й куди страшніше...
Та в Єрусалимі є і завжди буде часточка України, а на Україні - я вірю в це! - є і завжди буде часточка Єрусалима
Оксимдронний вираз «любов без взаємності», можливо, й не вичерпує тих аспектів складної проблематики, зате підкреслює особистісно-досвідний - чуттєвий і почуттєвий - аспект гетерообразу: між його творцем і зображуваним Іншим завжди існує певна напруга, коли кожен обстоює власну правду, хоча й стоять обоє на тому, що їх об´єднує і дає надію на взаємність, а саме - на любові до спільної землі і неминучому діалозі між «моєю» й «твоєю» культурами.