Проблеми теорії права і конституціоналізму у працях М. В. Цвіка
Верховенство права в контексті прав людини
- Верховенство права є одним із провідних елементів загальних засад конституційного ладу України. Цей принцип має неабияке не тільки теоретичне, а й практичне значення. Але його трактування, на жаль, не є однозначним. Зміст принципу верховенства права потребує насамперед повної ясності в самому праворозумінні. Він залежить від визначення обсягу поняття права. Крім того, відсутня однозначність у питаннях, над якими саме явищами право панує і здійснює своє верховенство, що впливає на його визначеність, в яких напрямках до верховенства проявляється. Необхідно також більш чітко усвідомити, в якій мірі права людини забезпечуються самим фактом існування права, а в якій - завдяки дії принципу його верховенства. Ці не до кінця вирішені проблеми потребують уточнення й таких важливих взаємопов’язаних теоретичних положень, як співвідношення права і законодавства, верховенства права і верховенства закону, правової і неправової законності як необхідність або можливість обмеження певних прав громадянина.
- Щодо першого з перелічених питань слід констатувати, що серед юристів ще не до кінця подолані погляди на право як продукт суб’єктивної державної волі. Не заперечуючи тісного зв’язку права й держави, сучасна правова наука розглядає останню як явище, що повинно виконувати по відношенню до права роль гаранта, діючого на випадок можливого порушення правових норм. Застосовувати примус можна лише в разі наявності останнього. У цьому аспекті право треба розуміти як відбиваючу потреби суспільного розвитку і засновану на уявленнях про справедливість міру свободи й рівності, яка у своїй основі склалася в процесі повторюваних суспільних відносин і визначається й охороняється державою.
Отже, право складається незалежно від вирішального впливу і стану державного регулювання. Воно існує об’єктивно як суспільні відносини, що відбивають потреби суспільного розвитку і справедливості, та інші охоронювані державою нормативні явища.
Однак наведена інтерпретація права за обсягом збігається з його розумінням як системи норм, які охороняються державою. Вона характеризує лише сферу регулювання суспільних відносин, що мають загальний характер і відправні за своїм змістом, які складаються і неодноразово повторюються ще до свого офіційного юридичного закріплення. Щодо деталей правового регулювання, які випливають із відправних положень права, то відповідно до суспільних потреб вони можуть знаходити свій вираз в окремих державних приписах, що уточнюють загальноправові положення, які об’єктивно склалися.
Однією з головних переваг наведеного вище підходу до розуміння права є його вільність від тотального одержавлення. У той же час повний відрив права від держави неможливий. Роль останньої обмежується охороною захищених правом цінностей, забезпеченням формальної визначеності права і деталізацією його загальних положень.
Дія принципу верховенства права має за мету встановлення певних рамок діяльності держави в ім’я захисту прав людини, викорінення будь-якого свавілля. Саме заради цього діє такий основоположний принцип демократичної держави, як поділ влади. Охорону прав особистості забезпечує саме існування права, оскільки відповідно до вимог справедливості воно є правом саме такої міри свободи й рівності для кожної особи, яка не може заважати здійсненню свободи або рівності всіх інших учасників суспільних відносин.
- Розкриваючи зміст принципу верховенства права, необхідно вирішити питання, стосовно якого саме явища проявляється його верховенство. Мало що дає неозначене твердження, що верховенство права є невідривним від правової держави, й ототожнення верховенства права з пануванням розуму і справедливості. Стосовно права ці явища є більш широкими. Верховенство права є лише одним із принципів, хоча і провідним, який, як і правова держава, вимоги розуму і справедливості спрямовує на захист прав людини. Не можна також погодитись зі спробами звести досліджувану проблему до питання про першість права щодо інших видів соціальних норм, кожен з яких має свої особливі недоліки й переваги. Право діє в тій сфері, де інші регулятори є недостатньо ефективними. Їх норми здатні, з одного боку, бути підґрунтям права, втілюватись у ньому, а з другого - регулювати суспільні відносини поза правової сферою, виключати першість права щодо них. Особливо це стосується суспільної моралі.
- Правильним підходом до визначення змісту верховенства права є проголошення його першості перед державою. Право є первинним, а держава вторинною, що знаходить свій прояв у різних напрямах. Історично право передує державі. Діяльність судів, коріння якої сягає ще в додержавне суспільство, націлена на надання юридичної сили суспільним відносинам і нормам, що складаються в період формування держави. Ці норми і відповідні відносини перетворюються в існуюче незалежно від держави право. Держава не створює і не змінює право, вона лише здатна надавати йому формальної визначеності. Органи держави повинні діяти в правовому полі, беззастережно підкорятися вимогам права. Держава не може дарувати кому б то не було права або скасовувати їх. її місія полягає в забезпеченні вимог здійснення постійно існуючих прав шляхом їх захисту. Отже, розвиток права, встановлення, зміна й відміна його норм є проявом не волі держави, а розвитку суспільних відносин, що об’єктивно й постійно відбувається.
- Важливим для розуміння значення верховенства права є встановлення його співвідношення із законом та іншими джерелами права. Це особливо важливо тоді, коли право формально не визначене, а існує у своєму природно-правовому варіанті або як система фактично суспільних відносин. Ітися може про існування права до й поза законом і поряд із ним. Щодо закону, то він містить право і визнається правовим, якщо існує його відповідність вимогам справедливості, перш за все правам та свободам людини і громадянина й у цілому потребам суспільного розвитку. Якщо викладені ознаки відсутні, то закон визнається неправовим.
В юридичній літературі найпоширенішим є розуміння неправового закону як такого, що є свавільним за своїм змістом, формально узаконюючим і оточуючим правовим ореолом проведення політики, яка порушує елементарні права людини і руйнує досягнення демократії. Типові прояви такого законотворення мають місце в умовах тоталітарних режимів. Але, виходячи з ознак неправових законів, до них слід віднести й такі, що гальмують соціальний прогрес, є антиконституційними, містять поспішні й помилкові рішення, науково необґрунтовані, а тому нестабільні й неефективні. Такі закони досить часто зустрічаються і в Україні в умовах сьогодення. Їх головна небезпека полягає в існуванні вимоги їх безумовного виконання. Тому вкрай необхідно забезпечити підвищення правової культури як законодавців, так і правозастосовувачів. Державні органи та посадові особи повинні бути зорієнтовані на проведення постійної і копіткої роботи з підвищення наукового рівня законів, їх динамічного розвитку, правильної інтерпретації, підвищення рівня судового захисту прав громадян. Лише за такого підходу будуть значно пом’якшені результати зіткнення права з неправовим законом і збережеться простір дії принципу верховенства права.
Здійснення цього принципу можливо лише в умовах, коли закони є демократичними за змістом і спрямованими на захист прав особи. Саме це відрізняє верховенство права від верховенства закону, яке характеризує ієрархію правових актів, їх поділ на закони, перш за все Конституцію, та підпорядковані їм підзаконні акти.
- Верховенство права є невідривним від верховенства саме правового закону, насамперед Конституції. Основу цього принципу становлять відповідність і підкорення законодавства закріпленим у Конституції загальним положенням, правовий характер яких не тільки презюмується, але є незаперечним. Тому перевірка будь-яких норм чи дій щодо їх відповідності правам людини здійснюється шляхом порівняльного аналізу їх із положеннями Конституції. Установлені законом певні суспільно необхідні обмеження цих прав в інтересах прав інших осіб або суспільної безпеки теж підлягають перевірці з точки зору їх відповідності найвищим загальнолюдським.