При науковому аналізі цієї проблеми все ще поширений підхід, заснований на підміні широкого питання про співвідношення права і політики тезою про вирішальну роль політики у формуванні законодавства, що веде до ототожнення політики і права. Так, ще Р. Ієринг писав, що «право є політика влади». У сучасній юридичній літературі в цьому питанні зберігаються залишки теоретичних уявлень радянських часів. З положення В. Леніна «Закон є міра політична, є політика» робився висновок, буцімто право є похідним від політики, що зміни в політиці завжди супроводжуються зміною права.

Такий підхід принижує роль права в суспільному розвитку. Він ставить державу як головного провідника політики у пануюче по відношенню до права становище. Проголошення першості політики впритул підводить до висновку про верховенство політичного центру суспільства - держави по відношенню до права. Таким чином нехтується закріплений у ст. 8 Конституції України принцип верховенства права, який включає в себе і його верховенство над державою. Саме тому погляд на право як на продукт діяльності держави, віддзеркальне відображення її політики є науково непридатним.

У співвідношенні політики і права провідна роль належить праву. Суб’єкти політики повинні будувати свою діяльність не на основі якихось міфічних «власних» «політичних» принципів, а у відповідності до принципів, що втілені в праві. У кожній країні право визначає напрями і законні форми здійснення як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Політична діяльність повинна здійснюватись у правових формах, через реалізацію права, утвердження його верховенства надполітичною владою.

Політика безпосередньо не формує право. Його головним джерелом є постійна повторюваність, відносини, що складаються при взаємодії різних суспільних груп, у тому числі і політичних. Саме тому при виборі об’єктів правового регулювання слід запобігати орієнтації виключно на політику, що її прагне проводити держава.

Суспільні відносини, яким повторювальна практика надала характеру нормативності, становлять основу права. Їх прогресивний характер обумовлює якість права відображати тенденції і потреби суспільного розвитку. Створення права не зводиться здебільшого до вольових актів державних органів по визначенню змісту законів або інших нормативних актів. Останні лише оформлюють право, виглядають як його зовнішня форма. Формулюючи текст правових приписів, держава не встановлює норм права, а лише переводить на юридичну мову ті суспільні відносини, що зароджуються, розвиваються в суспільстві і набувають в результаті багаторазового повторення нормативного характеру. Про завершення процесу формування права свідчить надання відповідним правовим приписам формальної означеності та юридичної сили.

Оскільки держава переважно не встановлює, а лише оформлює право, настав час відмовитись від термінів «правотворчість» і «правовстановлення», замінивши їх на «правоутворення» і «правозакріплення». Процес взаємодії політики і права простежується на всьому шляху зародження і розвитку цих категорій.

Право народжується раніше політики. Початок формування права збігається з розкладом первіснообщинного ладу. Саме в цей період в міру поступового уяснення людиною своєї самоцінності складаються і розвиваються і її уявлення про справедливість, вищим втіленням якої є право.

Першою ознакою формування права є закріплення суспільних відносин і їх перетворення на правовідносини, що знаходять спочатку свій прояв у формі міжособистісних договорів, перш за все у сфері обміну товарами. За своїм характером ці та інші спрощені договори, мабуть, наближались до відомих у Стародавньому Римі конклюдентних дій. Вони, а також рішення арбітражних і квазісудів, що виникають, становлять своєрідне юридично не оформлене передправо.

Власне юридичні джерела права, і зокрема законодавство, з’являються лише з виникненням держави. Їх зміст відображає відносини довготривалої взаємодії, співробітництва і боротьби різних суспільних, у тому числі політичних сил, що репрезентовані відповідними угрупованнями, союзами, партіями, організаціями.

Виходячи з власних інтересів, включаючи політичні, держава обирає національні правові форми. Компетентні органи виконують вирішальну роль у виборі об’єктів державного санкціонування. Вони перетворюють норми і відносини, що склалися в суспільстві, на правові приписи, які стимулюють або гальмують їх подальший розвиток. Шляхом державного санкціонування відповідним відносинам надається певна законодавча, прецедентна, договірна або інша правова форма, наявність якої свідчить про набуття ними загальної обов’язковості й захищеності з боку держави. Змістом санкціонування є юридичне закріплення результатів розвитку суспільних відносин. Політика при санкціонуванні знаходить свій прояв у правозакріпленні саме тих відносин і саме в тих формах, що відповідають інтересам державної влади. Правозакріплення шляхом санкціонування є заключним етапом процесу формування права. Другорядну, хоча і вкрай важливу функцію виконує безпосереднє встановлення правових норм державної влади. Воно відіграє конкретизуючу, деталізуючу по відношенню до санкціонування роль.

Форми права розвиваються, змінюються на основі подальшого розвитку і набуття нової якості нормативності суспільними відносинами. Держава виконує вирішальну роль у виборі для санкціонування шляхом правозакріплення пріоритетних суспільних відносин, а також пріоритетних нормативних положень, можливо і таких, що склалися за межами певної правової системи.

Самостійного щодо права значення у сфері правоутворення і правозакріплення набуває такий різновид політики, як правова політика, що справляє зворотній вплив на його формування та реалізацію. У відповідності до державної правової політики здійснюється поточне та довготривале планування розвитку законодавства, включення до його складу шляхом санкціонування колишніх звичаїв, релігійних та інших соціальних норм або позичень зарубіжного законодавства. Держава самостійно встановлює норми, спрямовані на заохочення, підсилення або пом’якшення відповідальності (репресій) за окремі види правопорушень, змін процесуального законодавства.

Вищим проявом послідовно-правової політики є заснування і діяльність Конституційного Суду. Звіряючись із вищим законом держави, він має право і зобов’язаний покласти край (при додержанні певної процедури) неправовим і неконституційним діям будь-якого державного органу чи посадової особи, припинити дію виданих ними актів.