Проблеми теорії права і конституціоналізму у працях М. В. Цвіка
Сучасне праворозуміння - методологічна основа правової науки
Проблема відповіді на запитання «що таке право?» є найстарішою в юридичній науці і в той же час вічно молодою й актуальною. Існування науково обґрунтованого і перевіреного практикою праворозуміння дозволяє відрізняти право від суміжних нормативних категорій; правові відносини від фактичних відносин, на базі яких вони виникають; правові акти від неправових; правильно визначити співвідношення права і держави; роль права в суспільному розвитку; шляхи реалізації з його допомогою різноманітних потреб та інтересів.
Як суспільне явище право є складним, багатогранним і багатоаспектним і тому може досліджуватися в різних ракурсах. Це породило тенденцію до протиставлення одна одній різних моделей праворозуміння. В історії розвитку відповідної ідеї кожна наступна наукова течія протиставляла своє розуміння права всім попереднім. Лише в середині ХХ ст. відбулося наукове усвідомлення необхідності здійснення синтезу положень, що висувались окремими напрямами правової думки, в єдине інтеграційне праворозуміння, яке включає «табу» на жоден із різноманітних поглядів на право.
Разом із тим і сьогодні зберігаються прояви деякої однобічності в праворозумінні. Перш за все це стосується позитивістських поглядів на право як продукт чисто державного творення, що в умовах України веде до ототожнення права із законом. Цей застарілий підхід вступає також у протиріччя з принципом верховенства права перед державою і штовхає до його розуміння як дарованого державою. Проте зміст права лише в останню чергу залежить від волі держави, що втілюється в законодавстві (вольовий зміст). Насамперед він повинен відображати вимоги суспільної моралі та принципи справедливості (соціальний зміст). У кінцевому підсумку зміст права обумовлений характером суспільних відносин, які ним регулюються і набувають характеру нормативних настанов (матеріальний зміст). Завдяки постійному повторенню економічних, політичних, сімейних, та інших відносин складаються відповідні правила поведінки, що набувають свого юридичного вираження у вигляді правовідносин. У процесі їх реалізації у суспільстві формується договірна та судова практика, правосвідомість
тощо. Сформувавшись у суспільному середовищі, юридичні нормативи захищаються державою.
Право існує нібито на двох рівнях. До першого належить широке коло норм із найбільш загальних і важливих питань, що становлять основи правового регулювання. На різних етапах свого розвитку держава формулює у правових законодавчих приписах ті правила (нормативні настанови), що об’єктивно склалися в суспільстві. Таким чином здійснюється формування основ права, що є першим, найбільш важливим етапом процесу правоутворення. На цьому етапі забезпечується юридичне оформлення та захист різноманітних за змістом основних правил. Письмово закріплюються і набувають загальної обов’язковості ряд норм, що склалися стихійно на основі постійного повторення певних суспільних відносин. Особливо яскраво це простежується в процесі виникнення держави і змін суспільно-економічного ладу. Перш за все це пов’язано зі встановленням нових відносин у сфері виробництва, обміну і розподілу результатів праці.
Закріплюються також ті правила, що переносяться з одного етапу розвитку суспільства до іншого в порядку наступності. Широкому закріпленню підлягають також норми транснаціонального різновиду, які як цінний досвід запозичені або рецептовані із зарубіжних правових систем. Вони монтуються в національне право. Те саме можна сказати і про норми міжнародно-правових актів, які стають частиною національного законодавства через згоду на їх обов’язковість компетентних державних органів.
На другому етапі правоутворення держава, спираючись на сьогоденні потреби, керуючись змістом основ правового регулювання і діючи на основі принципів законності й доцільності, безпосередньо встановлює та змінює необхідні правові нормативи. Ця діяльність є допоміжною, нею забезпечуються доповнення і деталізація основ правового регулювання. Лише на цьому етапі має місце пряма участь держави у творенні права. Юридичні акти і приписи, що видаються державою, мають безпосередньо правовстановлюючий характер.
Наявність двох рівнів існування правових правил поведінки не означає дуалізму у праворозумінні. Останнє є моністичним, бо встановлення деталей правового регулювання є за змістом прямим продовженням закріплення його основ, засобом їх поглиблення. Єдність тих правових положень, які склалися об’єктивно або існують на транснаціональній основі і лише забезпечуються державними гарантіями, з тими, що нею прямо формулюються, обумовлюється виникненням обох варіантів на спільній моральній основі, відображенням ними єдиних правових принципів і вимог справедливості. У сучасних умовах критерієм справедливості права є його прогресивна спрямованість, легітимність, відповідність ідеалам демократії та гуманізму, забезпечення суспільно необхідної міри свободи і поєднання свободи кожної особистості зі свободою всіх.
Спираючись на викладені вище методологічні основи праворозуміння і виходячи з найбільш суттєвих проявів права, його слід розглядати як міру свободи і рівності, яка у своїй основі складається в процесі суспільних відносин, що постійно повторюються, відповідають потребам суспільного розвитку та панівним уявленням про справедливість і визначаються, схвалюються та охороняються державою.
Зміст права підлягає оформленню в тому числі через видання правових (нормативно-правових) актів і приписів. Слід засудити як логічно суперечливе прийняте в літературі ототожнення понять правового і юридичного актів. Проте далеко не кожний юридичний акт є правовим. Виходячи з обов’язкового нормативного характеру права і правових актів, ненормативні акти не можуть розглядатись як правові. Нормативні і ненормативні акти є двома підсистемами в загальній системі юридичних актів.
У той же час не всі нормативні акти є правовими. Неправовими слід вважати ті акти, які хоча і є юридичними, але не відповідають іншим конститутивним вимогам права - його матеріальній обумовленості й справедливості, обов’язковості, примусовості, здатності регулювати суспільні відносини. До них належать ті нормативні акти, що узаконюють свавілля, видані з перевищенням компетенції державного органу, мають рекомендаційний характер, є нечинними через застарілість (jus nudum), не можуть бути реалізовані внаслідок їх популістського змісту.
З розуміння права як складної нормативної системи, яка має два рівні свого існування, слід виходити при проведенні первинної класифікації правових нормативних актів визнання, схвалення і захисту державою суспільних відносин, які постійно повторюються, а також закріплення транснаціональних норм. На цій базі складаються основи правового регулювання. Цей етап пов’язаний із виданням правозакріплюючих актів. На другому рівні, коли виникає потреба у створенні уточнюючих ці основи більш детальних і конкретних нормативів, ця робота здійснюється державою шляхом видання актів, в яких відповідні потреби безпосередньо формулюються і які мають правовстановлюючий характер. Таким чином, двом рівням нормативності відповідає поділ юридичних актів на правозакріплюючі і правовстанов- люючі, що має фундаментальне значення. Вони виникають відповідно на першому і другому етапах правоутворення. Правозакріплюючі юридичні акти мають більш загальний, а правовстановлюючі - менш загальний характер. Оскільки безпосередньо держава визначає зміст лише правовстановлюючих актів, то тільки до їх видання можливе застосування терміна «правотворчість», якому в сучасній юридичній літературі надають набагато більш широкого змісту. Правозакріплюючі акти мають пріоритет щодо правовстановлюючих, які є похідними від них. Але обидва названі види актів є не тільки юридичними, але й правовими. Вони можуть завершувати процес правотворення або безпосередньо створювати нове право.