Кооперативне право
§ 4. Витоки кооперативного права зарубіжних країн
1. Загальна характеристика витоків кооперативного права зарубіжних країн. Витоки кооперативного права являють собою форму вираження і закріплення відповідної політики певної держави як важливого фактора, що впливає на формування і розвиток юридичних інститутів у сфері правового регулювання кооперативних відносин. Державна політика щодо кооперації і кооперативів набуває форму соціальних орієнтацій, сукупності цілей, принципів, програм, методів і засобів регулювання соціально-економічних відносин. що ґрунтуються на засадах кооперації. Все це вимагає законодавчого закріплення у відповідних нормативно-правових актах, в яких би формулювалася і через які здійснювалася б державна воля щодо цієї сфери соціально-економічного життя суспільства.
Витоки кооперативного права поділяються на нормативно-правові акти держави, акти санкціонованої і делегованої законотворчості. Державні нормативно-правові акти містять загальні абстрактні ідеї щодо кооперації, які адресовані невизначеному колу осіб, розраховані на неодноразове застосування і являють собою засіб встановлення нових, зміни або відміни раніше прийнятих норм кооперативного права. Наприклад, у відповідності з чинним законодавством Російської Федерації затверджена така ієрархія нормативно-правових актів державного регулювання: Конституція Російської Федерації, федеральні закони, укази і розпорядження президента Російської Федерації.
Найголовнішим витоки кооперативного права є його вираження через конституцію держави або провінції, штату, землі. Так, у ст. 45 республіканської Конституції Італії, що набрала сили у 1948 р., записано: «Республіка визнає соціальну функцію кооперації, що має характер взаємодопомоги і не переслідує цілей приватної спекуляції. Закон сприяє її зростанню найбільш прийнятними засобами і забезпечує відповідний контроль за її характером і цілями» . Конституційне визнання можливості створення і функціонування кооперативних організацій є фундаментом іншого джерела кооперативного права — кооперативного законодавства у вигляді спеціальних законів та окремих положень цивільного, трудового, адміністративного, аграрного, земельного та іншого законодавства.
Санкціоновані акти законотворчості у кооперативному праві являють собою правову діяльність держави щодо надання юридичної сили нормативним актам, що прийняті безпосередньо кооперативними підприємствами та їх об´єднаннями. Делегована законотворчість передбачає доручення держави кооперативним підприємствам самим видавати нормативно-правові акти щодо їх діяльності. Але особливістю кооперативного права є те, що, розроблюючи нормативно-правові акти, кооперативні підприємства виступають від свого імені, а не від імені держави.
Важливим витоком кооперативного права є засновницькі документи кооперативу. Як правило, до них належать свідоцтво про реєстрацію і статут. Свідоцтво про реєстрацію включає відомості про назву кооперативу, його права, цілі й обмеження, місце розміщення підприємства, засновників, кількість і термін повноважень обраного керівництва, опис членських прав і обов´язків, структуру капіталу. У статуті більш детально розписані внутрішні функції і структура кооперативу, а саме, визначення членства, його призупинення і припинення, порядок проведення загальних зборів, голосування, вимоги й порядок обрання ради директорів, обов´язки виконавчого директора (управляючого), порядок діяльності кооперативу, фінансові відносини, звітність, умови внесення поправок до статуту реорганізація і ліквідація кооперативу, інші питання, передбачені законодавством. Витоком кооперативного права також можуть виступати місцеві звичаї, корпоративні або адміністративні норми, що визнані самими кооператорами, державними і судовими органами щодо питань кооперативної діяльності. Особливістю кооперативного права є також факт існування наднаціональних (транснаціональних) нормативно-правових актів, прийнятих міжнародними кооперативними організаціями.
2. Моделі і спроби стандартизації кооперативного законодавства. У світі існують два протилежні підходи щодо забезпечення правового поля діяльності кооперативних організацій. Перший підхід полягає в тому, що для кооперативів прийнято спеціальне законодавство, яке ідентифікує їх як особливий тип організаційного утворення. Такого підходу дотримуються, наприклад, в Німеччині, Австрії, Іспанії, в більшості країн Африки, Азії, Латинської Америки, Карибського і Тихоокеанського регіонів. Другий підхід характеризується повною відсутністю спеціальних кооперативних законів, наприклад у Данії, що змушує кооперативні організації діяти в правовому полі інших підприємств сфери бізнесу, забезпечуючи відповідність своєї діяльності кооперативним принципам через свої статути.
Між цими двома крайностями різні країни використовують чисельні проміжні форми. Ні країни можна поділити на дві великі групи. У країнах, які умовно віднесені до першої групи, прийняті спеціальні закони щодо різних типів кооперативних товариств, наприклад, сільськогосподарських, споживчих, кредитних кооперативів, кооперативів у сфері малого бізнесу тощо. Законодавство такого типу існує у Франції, Японії, Південній Кореї, Уругваї, Росії, деяких інших країнах Східної Європи. В країнах другої групи спеціальні розділи або положення щодо кооперативів включені в інші закони або зводи законів, або в декілька законодавчих актів одночасно. Наприклад, у Швейцарії та Італії вони включені в Цивільний кодекс, в Бельгії, Аргентині, Мексиці — в Кодекс законів про комерційну діяльність, в Нікарагуа — в Кодекс законів про працю, в Панамі — в Кодекс законів про сільське господарство і сільську громаду.
Часом розосередженість законодавчих положень щодо правового регулювання діяльності кооперативів робить систему їх юридичних норм дуже складною, і законотворці шукають можливості їх об´єднання в один єдиний законодавчий документ. Прикладом цього може бути Франція. У цій країні ще в 1876 р. до Зводу законів (кодексу) про компанії було додано спеціальний розділ щодо кооперативних товариств. Протягом наступних десятиліть було прийнято багато спеціальних законів стосовно кооперативів в окремих галузях і видах діяльності. Це робилося для означення кооперативної форми бізнесу, щоб певним чином надати їй пільги щодо оподаткування, але в той же час кооперативи поступово виходили із правового поля звичайних комерційних організацій. У 1947 р. був прийнятий Загальний закон про кооперативні товариства, який об´єднав усі існуючі закони про кооперативи у різних сферах, і положення, які містили в собі Кодекс законів про працю. Кодекс законів про сільське господарство тощо. В 1992 р. до цього закону були внесені поправки.
У державах федеративного типу, таких як США, Канада, Індія, кооперативне законодавство розробляється у кожному штаті. В окремих державах, де існують навіть більш малі адміністративні утворення — провінції та проживають національні меншини (наприклад, Італія, Іспанія), прийнято своє кооперативне законодавство .
На особливу увагу заслуговує модель кооперативного законодавства СПІД. Її унікальність полягає в тому, що усі п´ятдесят штатів мають свої спеціальні кооперативні закони, а також свої власні закони про оподаткування, створення і ліквідацію підприємств, антимонопольне та інше регулювання. Безумовно, законодавство окремих штатів дуже схоже між собою, хоча це й не без винятків. Необхідність мати спеціальне кооперативне законодавство обґрунтовувалася законодавцями США для ідентифікації кооперативу, як особливої форми корпоративного бізнесу, що має спеціальний порядок членського контролю і розподілу доходів, а також для того, щоб держава могла адресно надавати певні пільги та послуги саме підприємствам кооперативного типу . Щодо федерального законодавства, то за винятком лише закону Каппера-Вольстеда 1922 р., який безпосередньо регулює діяльність асоціацій виробників (кооперативів), решта федеральних законів однаковою мірою стосується й інших форм підприємств та їх об´єднань.
Останніми роками серед кооператорів різних країн піднімається питання про стандартизацію кооперативного законодавства. Треба враховувати, що в деяких країнах світу така стандартизація вже має місце. Наприклад, у країнах, що розвиваються (особливо в колишніх британських і французьких колоніях), існує схожість відповідних законів. Але бажання розірвати зі своїм колоніальним минулим і нові економічні та геополітичні пріоритети спонукають кооператорів у країнах, що розвиваються, до розвитку законотворчості і прийняття нових, їх власних моделей кооперативного законодавства. Так, ще в 1966 р. на Міжнародній конференції африкансько-азіатського регіону щодо соціального розвитку сільської місцевості була схвалена модель закону про кооперацію. У тому ж році Міжнародна організації праці у своїх відомих Рекомендаціях № 127 запропонувала важливі орієнтири щодо кооперативного законодавства у країнах, що розвиваються. У 1973 р. Південноазіатський регіональний центр МКА запропонував модель кооперативного закону для країн свого регіону. Найостанніші моделі кооперативного законодавства були запропоновані Світовою радою кредитних спілок у 1987 р. і Організацією американських кооперативів у 1989 р.
Все чіткішими стають наміри стандартизації кооперативного законодавства серед країн Європейської співдружності. Останнім часом певні зусилля були спрямовані на розроблення проекту транснаціонального кооперативного закону, який дозволяв би реєструвати кооперативну асоціацію, створену кооперативами різних країн ЄЕС. Новий закон буде існувати паралельно з національним кооперативним законодавством країн-членів ЄЕС і в багатьох випадках звертатиметься до національних законів.
3. Зміст кооперативного законодавства. Завдяки спільній ідеологічній базі, що втілюється через міжнародні принципи кооперації, і специфічній організаційній структурі кооперативних організацій існують певні спільні риси кооперативних законів у різних країнах. Насамперед це стосується порядку й процедури утворення кооперативів.
У більшості розвинутих країн кооперативи реєструються як й інші комерційні організації після звернення їх засновників до відповідних органів та перевірки їх відповідності вимогам чинного законодавства. Після реєстрації кооперативне товариство офіційно визнається юридичною особою і отримує статус кооперативного підприємства. Однак, беручи до уваги той факт, що кооперативи часто створюються суб´єктами з обмеженими коштами, які не мають вільного доступу до юридичних консультацій, кооперативне законодавство включає певні положення щодо процесу реєстрації кооперативу.
Вони включають: а) вимогу подати на розгляд оцінку потенціалу розвитку майбутнього кооперативного підприємства; б) порядок дій засновників кооперативу або його засновницького комітету; в) вимоги до освітнього рівня майбутніх кооператорів, які висуваються кооперативними федераціями, спілками, урядовими та неурядовими організаціями, що відповідають за розвиток кооперації.
Кооперативне законодавство визначає юридичний статус членів кооперативу, його організацію і систему управління. Юридичний статус членів кооперативу, як уже відмічалося, визначається тією особливістю, що вони одночасно є власниками й клієнтами свого підприємства. Такий юридичний статус у свою чергу впливає на систему управління кооперативом, яка у всіх країнах включає щонайменше два органи — загальні збори і виборний орган (рада директорів або правління кооперативу). Найвищим органом кооперативу є загальні збори його членів. Як правило, члени кооперативу особисто повинні брати участь у загальних зборах, оскільки голосування за дорученням у кооперативах не практикується. Коли ж загальна кількість членів досить велика, кооперативи проводять збори обраних уповноважених представників. Наприклад, у Німеччині це робиться, коли загальна кількість членів кооперативу сягає понад 1500.
Другою управлінською інстанцією є рада директорів, яка обирається загальними зборами з членів кооперативу. Її найголовніші функції полягають у розробці стратегії кооперативу, контролі за виконанням рішень загальних зборів, найманні на роботу і контролі виконавчого директора (менеджера), прийнятті до кооперативу нових членів тощо. Законодавство деяких країн дозволяє загальним зборам також обирати спостережну раду з членів кооперативу для контролю за діяльністю ради директорів. Спостережна рада підзвітна лише загальним зборам. Конкретні функції ради директорів та спостережної ради відрізняють у різних країнах.
У більшості випадків національне законодавство також передбачає можливість виборів інших управлінських органів (комітетів, комісій тощо) для здійснення певних специфічних завдань. Наприклад, законодавство щодо кредитних кооперативних спілок часто передбачає утворення комітетів з кредитних питань, освіти, обліку членів тощо. У споживчих кооперативах поширені комітети захисту навколишнього середовища, з соціальних питань, жіночі організації.
Як правило, рада директорів, спостережна рада, комітети і комісії утворюються лише з членів кооперативу, тобто його клієнтів-власників, які звітуються перед загальними зборами за свою діяльність у виборних органах. Хоча закон покладає відповідальність за управління на раду директорів, це не означає, що вона повинна займатися управлінням щоденно. Ця функція делегується найманому управлінському персоналу, який має бути достатньо кваліфікований і досвідчений. Успіх кооперативу багато в чому залежить від того, наскільки рада директорів вдало підібрала кандидатуру менеджера (виконавчого директора) і зуміла налагодити з ним нормальні ділові стосунки і взаєморозуміння. Щоб бути відібраним, менеджеру необхідно мати досвід і показати свою здатність до такого роду роботи. Існують деякі особливості роботи менеджера в кооперативах, що відрізняють її від роботи в інших організаціях і роблять її складнішою. Для менеджера кооперативу клієнти його компанії є одночасно її власниками. Не задовольнивши вимог клієнта, можна потрапити у конфлікт з власником, який приймає принципове рішення. Здібність балансувати між інтересами клієнта і власника в кожному члені кооперативу завжди високо цінується. Менеджер повинен бути здатним розвивати довіру і вірність своїх членів. Конкретні обов´язки менеджера визначаються юридичними документами кооперативу і можуть відрізнятися залежно від типу, розміру і спеціалізації кооперативу .
Оскільки кооперативи функціонують у сфері бізнесу, їм для здійснення своїх ділових операцій необхідний певний капітал. Як і в комерційних організаціях цей капітал складається з членських внесків (паїв), нерозподіленої частини доходу та позичених коштів. Закон, як правило, визначає принципову особливість фінансових відносин у кооперативах. Вона полягає в тому, що: а) пай кожного члена кооперативу пов´язаний з його користуванням послугами свого підприємства; б) пай не може вільно переходити від однієї особи до іншої; в) може бути передбачена персональна відповідальність членів кооперативу за борги свого підприємства у випадку його ліквідації. Отже, цілком закономірно, що в кооперативах зі змінною кількістю членів постійно відбувається зміна розміру пайового капіталу. У той же час кооперативне законодавство підкреслює. що розподіл голосів і доходів у кооперативах не пов´язаний з пайовим капіталом, розмір паю і дивідендів на нього обмежений, пай повертається кожному члену після його виходу з кооперативу за порядком, визначеним статутними нормами. Кооперативи багатьох країн мають законне право створювати нерозподільний та резервний фонд для забезпечення фінансової стабілізації своїх підприємств .
Зростання обсягів і ускладнення кооперативної діяльності передбачає постійне збільшення інвестицій. Це в свою чергу потребує нетрадиційних джерел збільшення капіталу кооперативних підприємств. У зв´язку з цим у кооперативному законодавстві деяких розвинутих країн (наприклад, Франції, Італії, Ісландії) з´явилися принципово нові положення, а саме: а) нові форми інвестицій членів кооперативу (асоційоване членство, привілейовані акції, акції-премії, облігації, кваліфіковані позики); б) право на отримання частини нерозподільного фонду при виході з кооперативу (членські рахунки); в) продаж акцій кооперативу (без надання права голосу) на відкритому фондовому ринку. Такі підходи роблять кооперативну діяльність більш гнучким, хоча в той же час не сприяють підтриманню його ідентичності.
Кооперативне законодавство багатьох країн враховує, що члени кооперативів у переважній більшості недостатньо знайомі з бухгалтерським обліком, і тому їм необхідний професійний незалежний контроль (аудит) за станом господарської діяльності кооперативу. Більшість кооперативних законів вимагають проведення щорічно (або кожних два роки) аудиторських перевірок. Проте обсяги та детальність перевірок, вимоги до осіб та установ, яким вони доручаються, та сама процедура і форма звітності суттєво відрізняються у різних країнах.
Кооперативні закони регулюють не тільки діяльність первинних кооперативних товариств, а й їх федерацій, спільних і дочірніх підприємств. Центральні постачальницькі, маркетингові, банківські інституції, створені кооперативами на кооперативних засадах, як правило, є винятком для антимонопольного законодавства. У розвинутих країнах держава і уряд прагнуть втручатися як можна менше у справи кооперативів, обмежуючи свою роль реєстрацією кооперативу, регулюванням щодо здійснення аудиту, контролем за виконанням кооперативного законодавства та фіксацією факту ліквідації кооперативу. Хоча в деяких країнах держава має значно більше прав, включаючи право розпуску кооперативу, як це, наприклад, має місце в Японії . У цілому ж, держава й уряд різних країн світу через кооперативне законодавство прагнуть до зміцнення кооперативних організацій, розширення сфери їх діяльності, збільшення їх державної підтримки та допомоги.