Порівняльне літературознавство

12.6. Між полюсами «свого» і «чужого»

Етнообрази, позначені нестримним захватом перед екзотичною країною й оповиті серпанком тужливої мрії та творчої фантазії, Ж.-М. Kappe називав міражами.

Вражаючий мрійливий образ України, в якому історично впізнаване змішане з творчою вигадкою, створили представники польського романтизму. Попри використання українського фольклору та мотивів української історії, у творчості Северина Ґощинського, Юзефа-Богдана Залеського та інших представників «української школи» можна простежити незвичне, значно відмінне від українського романтичного автообразу, екзотичне бачення України. Екзальтований образ-міраж України у Залеського дивував І. Франка-реаліста:

...таємничою і міфологічною, відірваною від живого контексту життя і історії, облитою надприродним, казочним блиском, єсть та Україна, котру Він закляв в свої строфи.

Сон, міфологія, мари! Чайки козацькі плинуть по лиману, що лунає окриками: «urra-ho, urra-ho, urra-ho». Куди пливуть, відки, за чим? Бог знає. Козак - чомусь названий Косинським - жене по степу, до Ставищ, до полків і до жінки (?!) - чисто гарячкове манячіння. Чорним шляхом, степовою дорогою іде вся Україна за марами Ляха Сердечного і великий жаль подає в небо всіма дзвонами - в початку XVI віку, коли степова полоса стояла пустинею! ...все в тій поезії, навіть відголоси, навіть переклади з живих пісень українських, таке змінене, таке перевернене на фантастичну подобу, вибуяле поза нормальні границі поетичної правдоподібності, що читаєш і сам собі не віриш, що могли бути покоління, котрі ту фату-морґану приймали за дійсність

Такі ж образи-міражі існували в інших національних літературах доби Романтизму: захоплене сприйняття Франції, француза і французької культури в російській літературі, німецький міраж - у французькому письменстві, велике зацікавлення Скандинавією в Англії, поетизація Італії у творчості Ґете тощо. У французькій літературі відкривачем (і водночас творцем) екзотичного німецького світу була мадам де Сталь, співцем Слов´янщини - Проспер Меріме (збірник «Ґузла», стилізований під сербські народні пісні), розвідником «італійського характеру» - Стендаль («Ваніна Ваніні», «Пармський монастир»).

Інший тип літературного етнообразу - збірний образ, який вимальовується немов символ нації, що втілює в тих чи інших пропорціях як позитивні її риси, так і певні вади. Безперечно, образ чужинця - представника іншої нації - в уяві сусідів може змінюватися: в ньому в той чи той період переважають ті чи інші риси. Так, в уявленні французів німецький національний тип з другої половини XVII ст. до середини XIX ст. асоціювався з людиною високої духовної культури. Однак із початком німецько-французької війни 1870 р. цей стереотип доповнився іншим - мілітарним, утіленням якого були не Шіллер, Ґете і Бетговен, а Бісмарк. А що вже казати про період Другої світової війни, коли «роздвоєння» Німеччини в очах багатьох ще більше посилилося: традиція культури, з одного боку, і нацизм, Гітлер - з другого.

У класичній українській літературі німець (етнонім, що етимологічно походить від «німий»), шваб чи австріяк - це переважно віддалений, бо не-слов´янин, але не завжди чужий персонаж. У поемі «Панські жарти» І. Франка викликає читацькі симпатії постать комісара з комічною вимовою («Люблю / Я руські кльопа, - було каже. - / Я руські кліп їм тесять літ /1 полюпив вас»), а в комедії «Хазяїн» І. Карпенка-Карого таким є образ простодушного й чесного фахівця Шварца. Репутація хазяйновитого, коректного німця зазнала негативної стереотипізації в часи Першої і особливо Другої світових воєн, що відбилося в літературних творах. Візьмімо для прикладу вірш Юрія Липи «Народи»:

Глянь, проходить Француз, той, що має сто мислей

на мить,

Що, здається, недбалий, а бистрий, як яструб, Завжди скритий, зухвалий, а в пристрасті й смерти -

мистець.

Ось Англієць, що любить ходить над проваллям, Аж над ним він дорогу собі протоптав, У холодній скаженості дивний творець ясних мрій. Ось Германець, люнатик у знаках і маршах, Все хотів би назвать він, з усім би хотів закінчить, Все забрав би в касарні, а ні! - в хороводи важкі. Ось і ти став і дивишся гнівно. Пізнай їх. Кожен з них є собою, а ти - У к р а ї н е ц ь.

Глянь, Словак завжди - з дзеркалом. Він

говорить про себе. Поправляється вічно (чи вражіння є?), Він маячить з уклоном, він з дрібниці - під небо, В тьмі задушить, поссе, - но, і знову своє. А-Москвин той - як з лісу, кричить -

як з болота, То безецний і голий, то - тхір, от як мить! То надмірна в нім вірність, то - бунт. В нім охота То ридать перед кимсь у гримасах, то знову палить. У к р а ї н е ц ь - не крик, він не любить суєт.

То він бистрий, То він сонний іде, хоч причаєний жде, наче вістря, Наче вістря, зависле вгорі, що ось блисне наново, Що на змінність і танці дасть право й оцінку, як Слово.

Погляньмо на ці характеристики зблизька. Француз - швидкий розум (згадаймо «Скіфів» А. Блока: «острый гальский смысл»), пристрасть, мистець пристрасті і «смерті», зухвалість - це ж риси того стереотипу, який склався вже давно: «Три мушкетери» Александра Дюма, Антуан де Сент-Екзюпері, Альбер Камю.

Англієць - «холодна скаженість» - цікавий оксиморон.

Характерно, що німець асоціюється у Липи не з духовною культурою, не з Ґете, Шіллером чи Гегелем (знову згадаймо Блокове - «сумрачный германский гений»), а з військовими маршами та казармою. Це свідчить про те, що на характеристики й оцінки Липи впливала тодішня політична ситуація.

Ці характеристики доповнює культурологічна й історіософічна праця Ю. Липи «Призначення України». У той час, коли він писав цю книгу, Англія уявлялася Липі в образі гігантського корабля, зверненого не до Європи, а до колоній; Берлін зі своєю нацистською ідеологією «вищості» німецької культури трактує не-німців, зокрема слов´ян і балтійців, як «вроджених слуг» і «дивиться на них з висоти мурів своєї держави, велетенського військового табору, а концентраційний табір московського імперіалізму відокремився від решти світу не тільки кордонами, а й духово».

Як бачимо, збірний образ іноземця в літературі має «сліди» історичної епохи, міжнародної ситуації, а також ґрунтується на політичних уподобаннях автора, психологічних чинниках. У Ю. Липи характеристики народів зумовлені політичними мотивами і майже збігаються з характеристиками державної політики. Особливо дошкульна характеристика «Москвина», росіянина («як з болота», «голий», «тхір»), що випливало з підневільного становища України і виділення її окремішності:

Ні Росії, ні Європі

Не зрозуміти синів твоїх!

(«Встань, Україно!..»)

Якщо збірний етнообраз подає колективний портрет нації на значній відстані від читача, комбінуючи однотонні й контрастні штрихи-стереотипи, то психологічний образ Іншого вирізняється з-поміж розмаїтого імагологічного літературного арсеналу здатністю наблизити читача до внутрішнього світу людини іншої національності за допомогою витонченіших і багатозначних сюжетних і характеротворчих засобів. Повільний і докладний плин нарації в оповіданні «Мендель Ґданський» Марії Конопніцької поступово занурює читача у світ ґданського палітурника Менделя, котрий полюбив своє місто, де мешкає і чесно працює багато літ, де його знає і шанує чимало городян. Завершується оповідання до краю напруженим і дуже зворушливим епізодом: студент, двірничка, перекупка та інші мешканці невеликої кам´яниці стали на захист свого співмешканця-єврея під час погрому. Але пуант цього твору полягає не в подієвому, а в етичному плані: у переляканих очах свого сина і галасі натовпу, сп´янілого від горілки й люті, Мендель побачив рідне місто іншим - незбагненно відчуженим, і старий єврей жахнувся, відчувши, що його «серце вмерло до цього міста».

Історичні події, що спричинили міжнародні конфлікти, перетворюються в національну травму, відображену в літературі й культурі. Скажімо, турок і кримський татарин в українській літературі мають давні історичні стереотипи, зафіксовані в думах, переказах, козацьких літописах, і лише в XIX ст., коли відійшло в історію політичне протистояння, ці етнообрази почали змінюватися і наповнюватися новим змістом: після поеми «Магомет і Хадиза» Пантелеймона Куліша з´явилися такі яскраві зразки зацікавленого і проникливого сприймання Орієнту, як повісті «Бех аль Джуґур» Михайла Грушевського і «Абдул-Газіс» Володимира Левенка (Леонтовича), лірична збірка «Пальмове гілля» Агатанґела Кримського, «На камені» та інші новели кримськотатарського циклу Михайла Коцюбинського, оповідання «Асан і Зейнеп» Христі Алчевської, пізніше - «Людолови» Зінаїди Тулуб, роман «Мальви» Романа Іваничука тощо. Однак невмирущі стереотипи література продовжує використовувати в той чи той спосіб, створюючи нерідко моральні колізії для читача-інтерпретатора. Ще наприкінці XIX ст. відомий літературний критик Володимир Горленко гостро відреаґував на спримітизова- ний образ мусульман у поемі «Козаки і море» Данила Мордовця, а через сто років Іванові Дзюбі довелося коригувати змальований надмірно чорними барвами образ середньовічної Європи і Туреччини в романах «Євпраксія» і «Роксолана» Павла Загребельного: «Може скластися враження, що там були тільки жорстокість, підлість, ницість, бруд, що там лише вбивали, катували, запродували, нищили... Але ж було й життя, був рух історії... Творилися матеріальні і духовні цінності, діяли великі ідеології, що поривали людей...» Критика збентежив етичний аспект авторської історіософії:

...чи гарно казати про чужу батьківщину, приміром, таке: «І все те: дикість, безглузді звичаї, обожнювання кожної літери тільки за те, що записана вона предками, - зливається в цих людей у поняття батьківщини. З сльозами на очах вони вигукують: "О, ватан, ватан!" ("О, батьківщино, батьківщино!")». Мабуть, за цим словом стояло для тих людей щось більше, ніж побачила Роксолана П. Загребельного...

Протиставлення звуженого, поверхового портрета чужинця ідеалізованому автообразу характерне для всіх націй у процесі самоусвідомлення, переживання драматичних історичних колізій чи консолідації для вирішення політичних проблем. Свого часу у Франції досить непривабливо змальовували німців, а в Німеччині існувала «чорна легенда» стосовно іспанців і французів.

З другого боку, кожен народ бачить свою країну очима своїх поетів і презентує цей автообраз світові: Шотландію Роберта Бернса, Міцкевичеву Польщу-Литву, Угорщину Шандора Петефі, Шевченкову Україну, Францію Гюґо, Болгарію Христо Ботева...

Однак, незважаючи на те що «в ріднім краю навіть дим солодкий та коханий», автообраз у національній літературі буває амбівалентним, а то й сатиричним. У романі «Перські листи» (1721) Ш. А. Монтеск´є змалював непривабливий образ Франції за допомогою епістолярного викладу вражень, яких немовбито зазнав у цій країні вигаданий прибулець зі Сходу - за дивовижною для нього екзотикою він розгледів тяжкі соціальні і моральні вади французького суспільства. А в комедії «Дон Кіхот в Англії» (1734) Генрі Філдінґа висвітлено політичний портрет тодішньої Англії: мандрівний лицар Дон Кіхот, прибувши зі своїм зброєносцем Санчо Пансою в Англію, став свідком провінційних виборів, на яких панує підкуп виборців. Або ж пригадаймо неприкрашений образ рідної країни в «Німеччині» Г. Гайне чи Шевченкове «І мертвим, і живим...», Кулішеве «народе без пуття, без чести і поваги», Франкове «nie kocham Rusi», Маланюкове «Проклятий край, Елладо степова»...