Порівняльне літературознавство
12.5. Естетизація екзотичного
Переломним моментом у літературному осмисленні мандрівничої тематики стала епоха Романтизму, яка виробила категорію народності як мовної, культурної, історичної, психологічної самобутності кожного етносу і наповнила естетичним змістом поняття екзотичного (екзотика - слово, що походить од грецького «чужий, іноземний»). Митців-романтиків вабили далекі країни й рідкісні людські характери, вони були вразливі до мальовничих краєвидів і незвичайних пригод. Вже у відомій поезії Ґете «Міньйона» («Ти знаєш край...», 1784) оспівано мрійливий образ Італії: цитриновий цвіт, золоті помаранчі, мирт і лаври, дім з колонами, водоспад над скелею, міф про драконів у гірській печері... Згодом, втілюючи у збірнику «Західно-східний диван» ("West-Ostlicher Diwan", 1814-1819) свої ідеї «світової літератури», письменник використав орієнтальну тематику і форму (газель), поетизуючи культуру Сходу як вираз безпосереднього, цілісного світовідчуття («Геджра», «Гафізові», «Гатем», «Зулейка»).
Романтичний культ національної самобутності й чужоземної екзотики, захоплення неповторним колоритом далеких і близьких країн спостерігаємо у творах чи не всіх видатних романтиків. Образ Іншого набув у романтизмі яскравих ознак екзотизму і ксенофілії, коли «перевага віддається Не-своєму, світові, близькому до природного стану, будь то Схід чи Америка, й неґативізується європейська цивілізація як така, що відхилилася від природного шляху» Романтики досліджували неповторну атмосферу Сходу («східні поеми» «Гяур», «Корсар» Дж. Байрона, «Кримські сонети» А. Міцкевича, поеми «Кавказький полоняник» А. Пушкіна, «Батько зачумлених» Ю. Словацького, «Магомет і Хадиза» П. Куліша), Дикого Заходу («Піонери», «Останній із могікан», «Слідопит», «Звіробій» та інші твори циклу романів Ф. Купера про Шкіряну Панчрху), Слов´янського світу («Мазепа» Байрона, «Ґузла» П. Меріме, «українська школа» польських поетів, поема «Єретик» Т. Шевченка).
Популярною стала форма подорожі, яка малювала блукання героя-бунтаря («Мандри Чайлд Гарольда» Байрона, «Мцирі» М. Лєрмонтова), мандрівничі роздуми ліричного «я» («З Нілу», «Розмова з пірамідами», «Париж», «Рим»,«ГробницяАгамемнона»Ю. Словацького; «А. О. Козачковському», «І небо невмите, і заспані хвилі.,.», «Готово! Парус розпустили...» Т. Шевченка), виражала тугу за щасливим життям на лоні первісної природи («Тайпі», «Ому», «Мобі Дік» Г. Мелвілла).
Ажіотаж навколо екзотичних культур посилився й на межі XIX- XX ст., у добу Неоромантизму. Майже вся поетична драматургія Лесі Українки побудована на мотивах античної і біблійної міфології. Ірландець Вільям Батлер Єйтс і поляк Ян Каспрович захоплювалися містикою індійських вірувань. У ліриці Агатанґела Кримського панує арабська стихія. Австрійського неоромантика Рільке вабив світ слов´янської культури.
Хронотоп подорожі ліг в основу пригодницьких творів («Пригоди Робінзона Крузо» Д. Дефо, «Пригоди Гакльберрі Фінна» М. Твена), роману виховання («Роки мандрів Вільгельма Мейстера» Й. В. Ґете, «Історія Тома Джонса, знайди» Г. Філдінґа), неоромантичного роману мандрів («Острів скарбів» Р. Л. Стівенсона, «Серце пітьми» Дж. Конрада). Переміщення персонажа з провінції у столицю і навпаки є композиційним стрижнем реалістичного роману (романи Стендаля, О. де Бальзака, «Мертві душі» М. Гоголя), а подорож у часі - фантастичного роману («Янкі при дворі короля Артура» М. Твена, «Машина часу» Г. Дж. Веллса, «І прогримів грім» Р. Бредбері).
У мандрівничій «літературі факту» і в мистецьких творах, заснованих на хронотопі подорожі, дослідники простежують такі основні еволюційні і структурні закономірності образу Іншого:
- міфо-леґендарне поступово витісняється документальним і мистецьким елементом;
- «своя» національно-культурна традиція та індивідуальні психологічно-побутові уподобання мандрівника-спостерігача, які є вихідною основою для сприймання чужоземного світу, зазнають упродовж розповіді (сюжетного викладу) розширення світоглядного горизонту, збагачуючись новими культурними цінностями і життєвим досвідом;
- ідейно-світоглядний план таких творів часто побудований на зіткненні між упередженими думками й особистими враженнями, коли панівні ідеї та очікування змінюються у свідомості мандрівників безпосередніми враженнями від складної і цікавої місцевої дійсності. Це поступово руйнувало етноцентризм, расистські настрої і ксенофобію, звичку зверхньо дивитися на Іншого «з відстані і з висоти» («Орієнталізм» Е. Саїда), принизливе трактування аборигена як нецивілізованого дикуна;
- екзотизм як замилування незвичними ландшафтами і звичаями поступається щирому зацікавленню і проникливому розумінню.
У книжці «Завоювання Америки: Проблема Іншого» (1982) Цветан Тодоров інтерпретує Колумбове відкриття Америки, іспанське її завоювання, колонізацію і знищення тубільних культур як модель взаємин Старого й Нового світів на межі Середньовіччя і Новочасся Назви розділів його книжки - «Відкрити», «Завоювати», «Пізнати», «Полюбити» - відбивають поступове усвідомлення новочасною цивілізацією самобутності й неповторної цінності Іншого. Після 1492 р. (року відкриття Америки) світ зменшився («світ є малим», як категорично заявив Колумб), хоча всесвіт став безконечним, а Колумбові нащадки зрештою прийшли до розуміння того, що втрата Іншого - це непоправна втрата частинки свого Я. Моральні уроки історичних конфліктів «Я versus Інший», труднощі на шляху до порозуміння, зіткнення між поширеними упередженнями й безпосередніми особистими враженнями - такі морально-етичні проблеми, що постають перед читачем у подорожній літературі, знаходять глибоке гуманістичне вирішення в літературній репрезентації Іншого.
Таким чином, зустріч з Іншим і сприймання Іншого існують як дискурс, обрамлений різними культурними умовами і семіотичними системами обох учасників. Таке сприймання відбувається як своєрідне прочитання Іншого / Чужого, що репрезентований у відмінному культурному коді, відповідно до вже існуючої, «своєї», герменевтики, притім спроба «перекладу» змінює культурний простір інтерпретатора.