Порівняльне літературознавство
12.4. Розширення Ойкумени: подорожня література
Подорожні твори (travel literature) - це різножанрові тексти, в яких враження мандрівника викладено у формі записок, щоденника, спогадів, листа, автобіографії, нарису, репортажу тощо. У таких творах складники документальний (відомості географічного, етнографічного, природознавчого, краєзнавчого характеру, особисті спостереження над історичними пам´ятками, краєвидами, побутом місцевих мешканців) і мистецький (фікційна, тобто вигадана, подорож; есеїстичний характер, мальовничість опису, вираження особистих емоцій і роздумів з приводу неповторного локального колориту) можуть поєднуватися в різних пропорціях з елементами міфологічними і фантастичними, публіцистичними та інтелектуальними, пригодницькими і любовними, формуючи жанрові видозміни. Авторами таких творів є люди різних професій: дипломати, купці, місіонери, солдати фортуни, моряки, лікарі, дослідники, журналісти...
Стародавнім людям земний світ уявлявся у вигляді Ойкумени (грец. «вся земля»), в центрі якої перебуває Еллада (чи будь-яка інша відповідна батьківщина), над нею - небесний світ, а під нею - потойбіччя. Terra incognita, незнана земля, розташована на периферії Ойкумени, зображувалася то як екзотична утопія («тридесяте царство», Атлантида чи розташована за північними вітрами сонячна країна вічно юних гіпербореїв), то як ворожий чи дикий, нецивілізований край, заселений фантастичними істотами (як-от земля Гогів і Магогів).
Таке етноцентричне просторове світовідчуття визначило певні типи мандрівничих сюжетів, як-от:
- міфічна подорож у потойбічне царство: у вавилонському епосі Гільгамеш вирушає в підземний світ на пошуки безсмертя, Орфей шукає там померлу Евридіку, Іван-царевич - викрадену королівну, а герой фінської «Калевали» Вяйнямейнен виносить звідти млин щастя і достатку Сам- по;
- легендарні мандри морем і сушею: похід аргонавтів за золотим руном у Колхіду, десятилітній шлях Одіссея на рідну Ітаку, подорожі Ойсина в чарівні країни в ірландських саґах, повісті про походи Александра Македонського, розшуки Рамою своєї викраденої дружини Сіти у «Рамаяні»;
- екскурсія утопією - неіснуючою щасливою країною з ідеальним суспільним устроєм: Атлантида у працях «Тімей» і «Крітій» Платона;
- подорож як сюжетно-композиційна основа (хронотоп) творів, які мали не міфологічний чи легендарний, а мистецький, суто фікційний статус: «Золотий осел» Апулея; чудесні пригоди Сіндбада, вміщені в XI ст. до арабського збірника «Тисяча й одна ніч»;
і- документальна подорож в історичних, політичних, географічних текстах: «Історія» Геродота (V ст. до н. е.), «Записки про Галльську війну» (І ст. до н. е.) Юлія Цезаря, «Географія» (І ст.) Страбона, «Германія» (І ст.) Таціта.
Сприймання «чужого» як виняткового, дивовижного на тлі «свого» як звичного, нормативного спостерігаємо і у творчості пізніших авторів. Середньовічна «Повість минулих літ» описує різні слов´янські племена, кожне з яких дотримувалося «своїх звичаїв і законів своїх батьків» і мало «свій норов і побут», а особливу увагу Нестора привертають незвичайні речі, як-от звичай новгородських словенів митися в розпечених лазнях чи деревлянський ритуал викрадання майбутніх дружин. Середньовічні паломницькі твори («ходіння») оповідали про подорожі їхніх авторів-прочан (паломників, пілігримів) до місць релігійного поклоніння. Найраніший зразок цього жанру - «Peregrinacio асі Іоса Бапсіа» (кінець IV ст.) - описує прощу монахині Еґерії до Святої землі. У найдавнішому українському «ходінні» - «Житті і паломництві Данила, ігумена Руської землі» (XII ст.) - автор стисло й точно викладає топографію Палестини. А мемуарна «Книга» (1298) венеціанця Марко Поло, котрий розповів про свої мандри східними країнами і сімнадцятилітнє перебування в Китаї, була не лише відкриттям Сходу, а й провісником нових можливостей подорожньої прози.
В епоху Відродження і великих географічних відкриттів (XV-XVI ст.) подорожня література поступово розширює тематичні виднокола й арсенал наративних форм, дбає про дедалі докладніший і мальовничіший опис географічних, етнографічних, історичних, природних особливостей краю. Сфера міфо-казкового (незнаного) поволі відступає перед сферою документального (пізнаваного), коли з´явилися бортовий журнал Христофора Колумба, «Коротка історія зруйнування Вест-Індії» Бартоломея де Лас Касаса, листи Амеріґо Веспуччі, щоденник А. Піга- фетти, супутника Магеллана, а згодом - описи морських і сухопутних експедицій XVIІ-XVIII ст. Дж. Кука, Ж. Ф. Лаперуза та багатьох інших. Португальський поет, вояк і вояжер Луїс де Камоенс у поемі «Лузіади» (1572), що зображує морський похід Васко да Гами, висловив захоплення новими горизонтами, які відкрилися перед сучасниками. Яскраві описи морських штормів, екзотичних ландшафтів незнайомих країн і звичаїв туземців поет-мандрівник черпав із власних спостережень.
Притаманна тій добі жага пізнання світу позначилася й на книжці українського пілігрима Василя Григоровича-Барського «Странствованія» (вперше надруковано 1778 р.), яка «помітно виділяється з-поміж попередніх творів паломницького жанру і вписується в контекст європейських описів різних подорожей та географічних відкриттів» Її жанр - подорожні записи, що їх вів автор упродовж 1723-1747 років, мандруючи країнами Європи і Близького Сходу (Словаччина, Угорщина, Австрія, Італія, Греція, Єгипет, Палестина, Сирія, Туреччина, Крит). Відвідуючи церкви й монастирі, він милувався ландшафтами і красою міст, цікавився історією тамтешніх країн, звичаями і культурою їхніх мешканців. Його описи виходять за рамки стандартного паломницького стилю й забарвлені безпосередніми враженнями мандрівника:
Бисть же тогда августа 14 число [1724 р.], егда приспіх аз к Неаполю, і бисть вечер, уже по захожденії слонца, єгда внійдох в врата градськіє. Тогда вшедши внутр, узріх мимоходяще многое множество народу от благородних і знаменитих мужей і жен, яздящих по граду позлащенними і гордими колесницями, других же прохождающихся сімо і овамо, прочіїх же различніє вещі продающих, і толь многое множество народу, яко едва розминутися могох. Не созирах же тогда боліє ничтоже, бі бо уже час вечера темна і ускорях зіло к гостинниці, далече бо отстояще, едва не на другой страні града...
У наступні дні перебування в Неаполі мандрівник докладніше роздивився міцну фортецю, пишний королівський двір, чудово оздоблені палаци, широкі й вузькі вулиці з криницями і фонтанами, суцільно забудовані високими будинками, вгорі між якими видніє клаптик неба; милувався чудовими картинами і скульптурами, кораблями в порту, яскраво освітленим вечірнім містом. Вражений гостинністю і приязню італійців, автор «Странствованій» опанував їхню мову.
Щоправда, як і Колумбові, котрий, припливши до Америки, описував місцевих людей, фауну і флору в термінах іспанського світогляду («щось подібне до того, що в Севільї...»), Григоровичу-Барському довелося перекладати не лише з мови на мову, а й з екзотичної культури на культуру рідну: «фонарі, то єсть ліхтарні кришталовіє», порт - «пристанище морське», статуя - «каменний болван іли фігура». А ось незвичні для киянина італійські балкони: «при коємждо же дому на улицю суть чардаки іли ґанки маліє, от желізних залом скованніє і на подножії мраморном при тойжде стіні утвержденніє... на тих убо чардаках оніє благород- ніє і знаменитіє мужіє же і жени сидять тамо на златих іли на мальованих кріслах, прохлажденія ради і созиранія низу на люде».
За тих часів подорожній сюжет часто використовувався для сатиричного чи комічного зображення («Дон Кіхот» Сервантеса як пародія на лицарський роман; карнавальна подорож потойбіччям у четвертій частині «Ґарґантюа та Пантаґрюеля» Ф. Рабле, алегоричний зміст «Мандрів Ґуллівера» Дж. Свіфта, «Персидські листи» III. А. Монтеск´є, «Історія Абдеритів» К. М. Віланда, «Енеїда» І. Котляревського).
Сентименталізм перевів погляд із зовнішнього плану у внутрішній світ мандрівника. «Сентиментальна подорож Францією та Італією» (1768) А. Стерна породила цілу хвилю «подорожей уяви»: «Подорож навколо моєї кімнати» (1794) К. де Местра, «Мандрівник» (1831-1832) А. Ф. Вельтмана. З´являються інтелектуальний і публіцистичний різновиди мандрівничої літератури: «Подорож із Петербурга в Москву» (1790) А. Радіщева, що мала протестний характер; «Листи російського мандрівника» (1801) Н. Карамзіна, в яких автор розмірковує про місце Росії в європейській історії та культурі.
Реальні і вимріяні подорожі відображені у документальних та мистецьких творах доби Романтизму і пізніших літературних епох: «Італійська мандрівка» (1816-1829) Ґете, нотатки Г. Гайне, в яких зафіксовано його враження від мандрівок Англією (1827) та Італією (1828), «Подорож до Арзрума» (1835) А. Пушкіна, «Листи мандрівника» (1834-1836) Жорж Санд, «Листи з Парижа» (1864) Марка Вовчка, «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» (1874) Панаса Мирного, «Мандрівки з ослом» (1879) Р. Л. Стівенсона, «Острів Сахалін» (1893-1894) А. Чехова, «Через Мексиканську затоку» (1934) О. Гакслі, «Коли добре мандрувалося» (1946) Ірвіна Во. Російський письменник-мандрівник Іван Ґончаров змалював у «Фрегаті Паллада» (1855-1857) власну подорож навколо світу. З документальних творів українською мовою, які описують навколосвітню подорож, надзвичайно цікавими є «Листи з чужини» (т. 1 - 1898, т. 2 - 1907) військового лікаря Ярослава Окуневського.
У наш час, коли телебачення й відео витісняють літературну оповідь про мандри планетою, цікавими для читача залишаються такі книжки, як «Подорож на "Кон-Тікі"» (1950) Тура Гейєрдала, автор якої оповів про свої небезпечні пригоди під час морського плавання на плоту і відкрив сучасникам стародавню культуру острова Пасхи.
Вагу мандрівничої проблематики в сучасному світі і мистецтві засвідчує Конгрес ЛАПА 2008 (Лонґ Біч, Каліфорнія, США), присвячений широкому спектру питань: від традиційної літератури подорожей до тематики вигнання, номадизму (кочового життя), діаспори та різноманітних їхніх соціальних, політичних, психологічних аспектів.