Порівняльне літературознавство
12.3. Розгадка чарів Цірцеї: національні стереотипи в дискурсивному освітленні
Дослідники звернули увагу, що на рівні побутового мислення індивідуальна й колективна психіка має властивість творити стереотипи - звичні стійкі уявлення стосовно різних сфер життя, в тому числі й міжнаціональних взаємин. Про німців звичайно говорять, що вони акуратні й пунктуальні, іспанців вважають гордими і палкими, а французів - влюбливими і легковажними. Фраза «типовий німець» чи «типовий француз» зрозуміла співрозмовникам і не потребує додаткових пояснень, тому що ґрунтується на стереотипах, які приписують тому чи тому етносу певний набір характерних рис.
На цих умовних етнічних атрибутах засновано багато анекдотів, жартів, історій; від них відштовхується чимало літературних етнообразів, використовуючи стереотипний матеріал для створення певного естетичного ефекту Наприклад, в «Енеїді» Івана Котляревського зі стереотипних уявлень вибудувано комічну модель тодішньої багатонаціональної Європи у вигляді острова Цірцеї, на якому ця чарівниця перетворює прибульців на тварин відповідно до етнічного походження: працьовитого хохла - у вола, впертого ляха - у барана, бородатого москаля - у козу, хитрого пруса - в лиса, вимуштруваного австрійця - у журавля, артистичного італійця - в мавпу, войовничого француза - в собаку і т. д.
Хоча стереотипи є спрощеними образами, вони неминучі. Адже, як зауважив Джоеп Лірсен, ми як приватні особи знаємо переважно іноземні культури не безпосередньо, а з їхньої репутації, усталеної громадської думки про них, їхнього розголосу Можна мати «образ» певного національного характеру, навіть ніколи не спілкуючись особисто з жодним представником цього етносу, не прочитавши жодної «їхньої» книжки й не бачивши жодного фільму.
Національний стереотип - це посередник між нами та іншими культурами, їх неповноцінний еквівалент, своєрідний розпізнавальний знак, який має дуже умовний зв´язок з тими реаліями, які в етнопсихології називають національним характером:
На стадії свого початкового формування він може закріплювати якісь результати пізнання, але потім, абсолютизуючи ці відносні результати, стає на заваді пізнанню і може деформувати людську свідомість та людські відносини.
Такі стійкі уявлення формуються та еволюціонують упродовж тривалого історичного процесу міжнаціонального і міжкультурного спілкування, коли етнічне «Ми» самоідентифікується, зіставляючи себе з іншими етносами. З часом національні стереотипи перетворюються на спрощені трюїзми, невиправдані узагальнення або й шовіністичні упередження.
Імагологія виходить з того, що ступінь правдивості таких загальників не є необхідним предметом наукового розгляду. Науковці, навпаки, скептично ставляться до їхньої об´єктивності та інформаційної цінності, підкреслюючи негативну роль, яку впродовж європейської історії відігравали упереджені «образи» у стосунках з «нижчими» аборигенами у колоніях, з етнічними меншинами (євреями, циганами). Дж. Лірсен провів таку паралель: імагологія досліджує національні стереотипи так, як історики вивчають відьомство: предмет їхнього дослідження - віра в те, що деякі люди наділені відьомською силою, та історичні наслідки цієї віри. Під час вивчення національних стереотипів імагологію цікавить не питання «чи ця репутація правдива?», а питання «як вона стає визнаваною?» Це означає, що етнообраз трактують не як носія інформації про дійсність, а як властивість його контексту. Коли читаємо, що британці - індивідуалісти, то не запитуємо: чи це правда?, а ставимо запитання про (кон)текст: хто це говорить? до якої авдиторії звертається автор? чому авторові важливо звернути на це увагу? якими є політичні обставини того часу, коли цей текст було написано? як автор намагається переконати читача у вагомості своєї заяви? як цей образ британського характеру пристосований до тексту як цілісності і яким є жанр цього тексту: есей, новела, поема?
Намагання відповісти на такі запитання у дискурсивній площині веде до низки відкриттів. З´ясовано, зокрема, що тексти, які стосуються національного характеру, довіряють не безпосередньому спостереженню дійсності, а вже існуючій репутації: часто цитуються або згадуються попередні автори, котрі, у свою чергу, залежать від ще давніших джерел. Іншими словами, референціальний, означувальний процес у національних стереотипах відбувається не між текстом і реальністю, а між текстом і текстом. Національні стереотипи - це інтертекстуальні конструкти, успадковані від попередньої текстуальної традиції, які повністю затінюють безпосереднє сприймання дійсності. Вони викликають те, що по-німецьки називають - узагальнення «наївний шотландець», «гордий іспанець» звучать звично, й тому публіка плутає звичне з дійсним.
Як текстуальна традиція репрезентація національних характерів підлягає законам, котрі цілковито незалежні від політичної і соціальної реальності. Дж. Лірсен навів список деяких стійких структурних подібностей, які можна знайти в таких репрезентаціях різних країн:
- північ є практичнішою, діловитішою, прозаїчнішою, індивідуалістичнішою і вільнолюбнішою, аніж південь цієї країни, котрий більш ідилічний, безтурботний, але менш надійний чи діловий;
- периферія певної території більш традиційна, позачасова, відстала, «природна», а центр більш космополітичний, модерний, прогресивний, «культурний»;
- національні стереотипи є завжди суперечливими: їхні найхарактерніші атрибути містять власні опозиції. Так, французи є строгими, раціональними, незворушними (тип: Жіскар д Естен), а також збудливими, поривчастими, пристрасними (тип: Луї де Фюнес); англійці - люблять чай, поважні, з твердим характером (тип: міс Марпл чи Філіас Фог) і водночас - нонконформісти і дратівливі (тип: Вінстон Черчіль, Джон Буль); німці - хоробрі захисники терпимості і свободи, а ще - нудні буржуа, захопленні миттям вікон... Кліше «країна контрастів» можна прикласти до будь-якої країни.
Притім, за спостереженням Дж. Лірсена, стереотипи можуть бути позитивними або негативними залежно від політичних обставин і позиції автора: країни, що становлять загрозу в політичній чи економічній конкуренції, описуються в негативному освітленні, що спричинює ксенофобію, а країни, котрі не становлять жодної загрози, зображуються у привабливому освітленні, що породжує екзотизм та ксенофілію.
Отож зі зміною політичних обставин може змінюватися образ країни. Скажімо, коли Іспанія стала менш владною, її образ почав дрейфувати до привабливої екзотики: від герцога Альби та інквізиції до «Кармен», серенад, фламенко, боїв биків і кастаньєт. І навпаки - коли Німеччина розвинулася у XIX ст. в індустріальну імперіалістичну силу, її образ змінився від батьківщини романтичних поетів і музикантів (Шуберт, Ейхендорф) до батьківщини прусських офіцерів і божевільних учених. Зосередившись у своїй книжці «Французькі письменники і німецький міраж. 1800-1940» ("Les écrivains français et le mirage Allemand" Париж, 1947) на вивченні образу «іноземця», «іншого» та «іншості» в літературі, Жан-Марі Kappe з´ясував, що французька германофілі«, яку у французькій літературі на світанку романтизму започаткувала мадам де Сталь, змінилася германофобією після франко-прусської війни 1870-1871 pp. Тому Ж.-М. Kappe назвав такі образи «міражами».
Таким чином, образ змінюється не тому, що змінюється приписуваний певній нації характер, а тому, що змінюється ставлення до країни. Це означає, за Г. Дизеринком, що гетеро- та автообрази своєрідно взаємозв´язані: кожен «образ іншої країни» має підґрунтя в образі власної країни, незалежно від того, чи це декларується відкрито, чи існує латентно Або ж, у формулюванні Дж. Лірсена, автообраз включений у зображення іншої культури як неминуча міра суб´єктивності, що є основною відмінністю «образу» від об´єктивної інформації. Захоплені чи осудливі оцінки іноземних авторів, їхні помилкові уявлення про чужу країну, зумисні чи мимовільні перекручення її образу становлять, як стверджує Д. Наливайко, той суб´єктивний елемент, що характеризує передусім реципієнта, тобто творця образу Іншого, і є істотним структурним складником цього образу. Звідси випливає необхідність дискурсивного підходу: імагологія повинна вивчати не тільки зображену іноземну країну, а й контекст зображення, позицію автора.
Конкретний вияв структурних особливостей та еволюційних перипетій етнічних гетерообразів можна простежити на прикладі жанрів подорожньої літератури.