Порівняльне літературознавство
12.2. Проблема національного характеру і національний образ світу
Літературна етноімагологія тісно пов´язана з науковими дослідженнями в галузі порівняльної етнопсихології. В добу Романтизму, коли поширилися поняття «національного темпераменту», «душі народу», «національної самобутності», «вдачі нації», виникла т. зв. психологія народів (Volkerpsychologie), яка спершу мала дедуктивний, а згодом еволюційний характер (Моріц Лацарус, Альфред Фуйє, Вільгельм Вундт, Ріхард Мюллер-Фрайєнфельс).
В українській науці етнопсихологічну традицію започаткували праці «Дві руські народності» (1861) Миколи Костомарова та «Світогляд українського народу» (1878) Івана Нечуя-Левицького, в яких автори на багатому етнографічному, фольклорному й літературному матеріалі виокремлювали самобутні національні риси українців і росіян.
Доба позитивізму розвіяла романтичні уявлення про вроджену самобутність національної культури. На основі вивчення казкових сюжетів про переслідувану дівчину, які мігрували культурами різних народів від Індії й до Атлантики, М. Драгоманов ствердив:
...ми не можемо назвати місцевим національним добром не тільки ані одного образа, але й ані одної комбінації образів у тих казках. Звісно, сього не можна сказати про всю усну народну словесність; пісні, напр., визначаються більшою національністю. Але величезний процент прозаїчної народної словесності і чимало епічних пісень європейських народів можуть бути зведені до числа мандрівних, межинародних оповідань...
У XX ст. «характерологічну» проблематику поглиблено досліджували вчені, зв´язані з Науковим товариством ім. Т. Г. Шевченка та Українським вільним університетом (В. Липинський, Д. Чижевський, М. Шлем- кевич, І. Мірчук, О. Кульчицький, І. Лисяк-Рудницький та ін.). Для висвітлення-раціонального характеру в історичному перекрої Іван Мірчук обрав.низку репрезентативних постатей, першою з яких є т. зв. «сково- родянська людина», згодом суттєво доповнена «гоголівською», «шевченківською», «франківською» («Духовні прикмети українського народу», «Толстой і Сковорода - два національні типи» та ін.). У монографії «Нариси до історії української етнопсихології», розвідках про Шевченка, Франка, Костомарова, Коцюбинського, Симоненка Володимир Янів трактував українську людину в типологічному плані - як межовий духовний характер, сформований природними факторами, історичними, культурними обставинами буття:
Україна психологічно є складовою частиною Заходу, але рівночасно в нашій психіці відбивається межовість [...], яку відчуваємо з факту беззаперечної європейської туги за гармонією і з одночасної переваги почувань, характеристичної для Сходу...
Так поняття національного характеру охопило еволюційно сформовані типові якості і психічні особливості, які відрізняють нашу етнічну спільноту від інших народів. Вчені вказували на такі, зокрема, архетипні риси національної вдачі українця, що втілені впродовж століть у класичних літературних творах, як індивідуалізм (чи персоналізм - визнання творчої активності особи), кордоцентризм (перевага емоційного над раціональним), антеїзм (закоріненість у землю, в природу), естетизм (культ краси) тощо.
Французька історична школа «Анналів» (А. Февр, М. Блок, Ж. Ле Гофф, Ж. Дюбі) уточнила етнопсихологічне поняття національного характеру взаємозв´язаними категоріями національного менталітету (способу світовідчуття і світорозуміння) й національної картини світу (етнокультурний код, крізь призму якого особа сприймає світ). Учені цієї школи визначили ментальність як колективну психологію суспільства, історичну форму колективного неусвідомленого. Досліджувати ментальні пласти означало вивчати багатогранну «картину світу», яка притаманна конкретному суспільству на певному історичному етапі. Особливої ваги набули пам´ятки мистецтва і літератури, фольклор, світ жестів та ритуалів, що відбивають колективні уявлення та ідеї, виражають почуття й думки спільноти, її ставлення до природи, переживання простору й часу, уявлення про смерть і потойбічне життя. Зрозуміло, що ці категорії міждисциплінарного характеру мали значний вплив на компаративістику.
Вивчення особливостей національного світосприйняття в різних культурах та літературах актуальне і в сьогоднішній науці, методологічний горизонт якої значно розширився: дослідники звертають увагу не лише на експресивну, а й креативну (творчу) функцію етнообразів. Одним із перших кроків у цьому напрямі була гіпотеза лінґвальної відносності американців Едварда Сепіра та Бенджамена Лі Уорфа, за якою національна мова структурує світосприймання етносу: опосередковуючи людину і дійсність, вона вибудовує неповторну картину світу, унікальні форми мислення та поведінки мовців. З гіпотези лінґвальної відносності випливає, що «реальний світ» значною мірою несвідомо будується на основі мовних норм даного суспільства. В ширшому розумінні «світотворча» функція притаманна духовній культурі загалом і словесному мистецтву зокрема.
Болгарський учений (який живе в Росії) Георгій Ґачев запропонував ідею Космо-Психо-Логосу як універсального інструмента пізнання кожної національної громади. Вчений відроджує традицію сприйняття національних культур як органічного явища, зумовленого трьома універсальними чинниками: природа (Космос), у яку народ занурений, склад його душі (Психея) і логіка його розуму (Логос), які виявляють себе через мову й мережу ціннісних координат, витворюючи національний образ світу:
Всі народи під одним сонцем і місяцем і майже однаковим небом ходять, включені в єдиний світовий історичний контекст (і цей покров, дах їх об´єднує і прирівнює один до одного), вони ходять по різній землі і різний побут та історію мають - тобто виростають з різного ґрунту. А звідси цінності, спільні для всіх народів (життя, хліб, світло, дім, сім´я, слово, вірш і т. д.), розташовуються в різному співвідношенні. Ця особлива структура спільних для всіх народів елементів (хоча їх розуміють по-різному, вони мають свій акцент) якраз і виражає національний образ, а в спрощеному висловлюванні - модель світу.
Природа (ліс, гори, пустеля, тундра, степ, клімат, катастрофічні злами, фауна, флора) визначає основний рід праці (мисливство, тваринництво, хліборобство) й образ світу (у вигляді чи то Світового дерева, чи тіла кита). Так, усі складники киргизької картини світу одержимі стремлінням убік, вшир; у горян-болгарів - угору, по вертикалі; у росіян, під впливом неміряних російських просторів, - вдалину і вшир.
Українська дослідниця Стефанія Андрусів піддала сумніву зумовленість національного світовідчуття виключно природою. У народів-сусідів українців і росіян ландшафт приблизно однаковий - рівнинний, однак національні образи світу неоднакові. На відміну од росіянина, українцеві притаманна сентиментальна прив´язаність до місця, схильність пускати коріння й будувати на безмежному просторі свій дім, творити власний мікрокосм у макрокосмі. Силові лінії українського світу також укладаються у вертикаль, і, незалежно від рівнинної чи гірської території, це спрямованість угору («Дивлюсь я на небо...») і вниз - у землю: прарослина хліборобського роду - жито, що символізує життя, піднімається вгору, а потім повертається вниз, щоби стати ґрунтом для нового життя. Усталений спосіб національного бачення світу С. Андрусів схильна пов´язувати з етнічною пам´яттю народу, його етногенезою. Народи, які колись вели кочовий спосіб життя (а в російському етносі є сильні угро-фінські й тюркські елементи), успадкували ментальний код (чи інстинкт) - невпинно рухатися вширину чи вдалину, затримуючись ненадовго, поки вистачає паші для коней і худоби. Натомість у хліборобських народів постійна праця на землі і залежність від цієї єдиної годувальниці породжує стійку прив´язаність до свого ґрунту і рідного краю. Силові лінії образу світу в таких народів укладаються не в ширину-далину, а як у рослини - у вертикаль.
Звідси й культ Матері-землі у хліборобів, тоді як у народів з кочовим минулим переважає образ Батька. Як спостеріг Ґ. Ґачев, «російський письменник мовби не знає, що робити йому з матір´ю, згадує її, ніби виконуючи досадний ритуал правдоподібності (хтось же повинен народити героя), а потім відправляє на той світ». В прозі Пушкіна, пише автор, «всуціль батьки», «наче Машенька Троекурова народилася від батька, як Афіна з голови Зевса», і в персонажів Достоєвського матері нема або вона вмирає при пологах. В усій російській літературі панує пріоритет батька, окрім роману «Мати» М. Ґорького (хоч там мати цікавить письменника передусім як «класовий елемент») та деяких інших літературних явищ, як-от «Молода гвардія» А. Фадєєва з роздумом автора про «руки матері», який, на думку Ґ. Ґачева, випадає з обсягу «російськості», бо позначений «малоросійським» впливом.
До найбільш освоєних українською національною психоестетикою символів належать образи калини, хати, матері. Міфо-символічна концепція «сім´ї» - одна з основних ідей, яка, за словами Франка, наскрізь пронизує всю Шевченкову творчість, організовуючи сюжет і викликаючи сильний катарсис:
Основою суспільності, по думці Шевченка, є сім´я... Сімейне життя, патріархальне і сумирне - то найбільша святість. Нарушення тої святості, вилом, зроблений в гармонії сімейного життя, се найтяжче нещастя для сім´ї, найтяжчий гріх... на всі хиби і лиха тодішньої передреформаційної суспільності Шевченко дивиться крізь призмат святості сім´ї.
Цю Франкову думку майже через сто літ підтвердив Григорій Грабович у своїх міркуваннях про національно самобутній і загальнолюдський за значущістю Шевченків міфообраз «сім´ї» як ідеальної спільноти у найчистішому вигляді.
Ставлення до землі не лише у практичному, а й у духовному сенсі І. Франко аналізує в компаративній студії «Влада землі в сучасному романі» (1891) на матеріалі французької і російської літератури: «земля потрібна народові не тільки як хліб, - хліб можна заробити і в місті, але як основа його світобачення...». У такому ставленні проявляється ментальність народів: у французів єдність землі і людини вже втрачена, в росіян вона - на той час принаймні - ще була. І певною мірою збереглася в XX ст. Згадаймо, коли за радянських часів реакцією на виробничий роман в Україні стала «химерна проза», а в Грузії - своєрідні форми міфологемного мислення (Чабуа Аміреджибі, Отар Чіладзе), то в Росії - сільська проза («деревенская проза» Василія Бєлова й особливо повість Валентина Распутіна «Прощание с Матерой»), що уособлювало - всюди по-своєму - культурну традицію, основи народного світогляду.
Безперечно, виражена в літературі національна imago mundi (образ світу) відбиває самосвідомість народів, їхнє відчуття власної етнічної ідентичності. Однак, як видно з розбіжних позицій Георгія Ґачева і Стефанії Андрусів, трактування цієї етнічної тотожності, національного характеру часто буває дискусійним і суперечливим не лише в публіцистичних, а й у наукових працях. Очевидним є також те, що ці етнічні якості не застиглі й позачасові, а мають історичний характер.
Тому на противагу есенціалістичному, тобто сутнісному, підходу, заснованому на переконанні, що нації існують об´єктивно і кожній з них притаманний власний національний характер, у другій половині XX ст. народився дискурсивний підхід, який розглядає етнокультурні відмінності радше як соціокомунікативні традиції і практики, аніж об´єктивні сутності, швидше як форми ідентифікації (ототожнення), аніж ідентичності (тотожності). Ці методологічні принципи процесуальності й відносності особливо доцільні для осмислення явища національних стереотипів і їхнього впливу на літературну творчість.