Порівняльне літературознавство
12.1. Імагологія як мультидисциплінарна спеціалізація літературної компаративістики
Імагологія (imagology чи image studies по-англійськи, imagologie по- французьки й німецьки) є розгалуженою системою споріднених дисциплін, що вивчають історичні, культурологічні, соціологічні, психологічні, політологічні аспекти тих образів, за посередництвом яких учасники спілкування уявляють самі себе і партнера. В соціологію термін «імагологія» (від «image» - образ) запровадив у 1922 р. американець Волтер Ліппман. Окремі дослідницькі напрями вивчають функціонування іміджів у галузях політичної реклами та комерційного маркетингу. В теорії засобів масової інформації імагологією називають філософію мас-медій, котра вивчає публічні образи (public images) - «повідомлення, що творять світ», тобто організують простір суспільної думки у глобальних масштабах. На загрозу мас-медійної «віртуальної реальності», яка стала для сучасника замінником дійсності, вказав у есеїстичному романі «Безсмертя» (1990) Мілан Кундера, застосувавши термін «імагологія» у специфічному сенсі - на позначення мистецтва творення хисткої слави, коли на замовлення безпринципних політиків «іміджмейкери» ліплять привабливий їх образ у засобах масової інформації, підлаштовуючись під політичні смаки невибагливого електорату.
Співпрацюючи з іншими спорідненими імагологічними галузями, літературна імагологія обрала доволі конкретний спектр дослідних завдань: намагаючись, певна річ, не випускати з поля зору літературну образність як таку, вона зосередилася на етнічних образах - літературних репрезентаціях інших національних культур.
До середини XX ст. дослідники вивчали окремі аспекти імагологічної проблематики на межі літературознавства та етнографії, етнопсихології, антропології культури, соціології. У 1950-х роках у французькому літературознавстві виникла дослідницька спеціалізація під назвою «імагологія»; присвячена вивченню образів інших етнокультур у національній літературі. Біля початків цієї царини стояли Жан-Марі Kappe (Jean-Marie Carré) і його учень та послідовник Маріус-Франсуа Ґюйяр (Marius-François Guyard). У той час Р. Веллек, котрий займав позиції неокритицизму, не лише висловив сумнів у доцільності зарахування імагології до літературної компаративістики, а й узагалі відмовився визнати її за наукову дисципліну, не вбачаючи жодних відмінностей між нею та соціологічним дослідженням громадської думки або ж, скажімо, етнопсихологією.
Зазнавши чимало критики і недоброзичливого ставлення впродовж 1950-1980-х років, літературна імагологія, хоча ще й досі змагається за визнання, тепер перебуває на злеті. Її методологія виводить компаративне дослідження у сферу вивчення міжкультурних взаємин. Наукові зацікавлення зосереджені на актуальних для сучасного суспільства проблемах національної і культурної ідентичності, «деколонізації» тощо. Особливо інтенсивно ця спеціалізація розвивається у Франції та Німеччині. Основні школи європейської імагології очолили Д.-А. Пажо та Г. Дизеринк.
Свої порівняльні досліди французький компаративіст Даніель-Анрі Пажо (Daniel-Henry Pageaux) розгорнув у напрямі оновленої psychologie du peuple («національної психології»). Його цікавлять взаємні культурні уявлення народів, зокрема образи певного етносу у свідомості й літературі іншої нації («Образи португальців у французькій літературі», 1971), етнічні стереотипи масової літератури («Від культурних уявлень до політичного міфу - Пригоди Галла Астерікса», 1979), відображення національної психології у компаративістиці («Перспектива дослідження у порівняльному літературознавстві: культурні уявлення», 1981; «Міфи, образи, репрезентації», 1985; «Від культурних уявлень до уявного», 1989). Французький дослідник всіляко підкреслює вагу імагологічної проблематики для сучасної теорії літературної компаративістики.
Провідний бельгійський компаративіст Гуґо Дизеринк (Hugo Dyserinck) конкретизував основні поняття й завдання імагології як компаративної дисципліни, котра зосереджена на вивченні колективних уявлень про інші етноси та культури, що й відрізняє її від соціології літератури Р. Ескарпі та рецептивної естетики Г. Р. Яусса і відкриває широке поле для дослідження психологічного підґрунтя національних конфліктів і міжкультурних взаємин, дискурсивної природи багатьох соціальних і культурних цінностей. За словами Г. Дизеринка, імагологія не лише стала врешті-решт дослідницькою галуззю par excellence всього порівняльного літературознавства, а й спеціальною ділянкою, що обіцяє збудувати міст до інших гуманітарних галузей
В Амстердамі (Нідерланди) виходить серійне видання «Studia Imagologica», яке очолюють Г. Дизеринк і професор місцевого університету Джоеп Лірсен (Joep Leerssen). Мультидисциплінарні публікації цього видання присвячені вивченню культурної ідентичності, міжнаціонального сприймання та національних образів у літературному дискурсі. Окремі випуски висвітлюють такі теми, як ідея кельтицизму в європейському контексті від «Пісень Оссіана» й по сьогодні, сприйняття американців у Франції і французів у С1ПА, німецький образ Ірландії та Нідерландів, британські уявлення про Норвегію як північну утопію тощо.
В українській науці цією проблематикою займалися в етнопсихологічному аспекті Володимир Янів і чимало його попередників та наступників, а в суто імагологічному плані - Дмитро Наливайко. З-під пера цього вченого вийшли ґрунтовні дослідження закордонної рецепції України, її історії і культури («Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст.», 1998), а нещодавно він опублікував першу в українській компаративістиці теоретичну розвідку з цієї дослідної галузі - «Літературна імагологія: Предмет і стратегії» (2005).
Через те що поняття імагології трактується то в суто літературознавчому розумінні - як теорія літературного образу (літературна ейдологія, іконологія чи іконографія), то у вельми широких, взаємозв´язаних, але різноспрямованих аспектах - соціологічному, культурологічному, політологічному, мас-медійному тощо, варто домовитися про уточнений термін, який би позначав галузь літературної компаративістики, що вивчає літературне зображення інших народів і країн, скажімо - літературна етноімагологія.
Відповідно, предметом цієї компаративної галузі є літературний етнообраз, під яким розуміємо такий літературний образ, що конструює не лише індивідуальні риси, а й етнічну (національну) ідентичність зображуваних персонажів, краєвидів чи історичної минувшини, подаючи певні їхні ознаки як «типові» для відповідної країни, «характерні» для цілого народу. Гадаємо, цей термін чіткіше окреслює і літературну природу, і тематичне наповнення таких образів на відміну від занадто широких понять «національний образ» або ж просто «образ» (як у праці Мішеля Кадо "L´Image dela Russiedans la vie intellectuelle française" 1967), специфічне застосування яких стає зрозумілим із контексту, хоча не раз авторові доводиться уточнювати їх значення в тексті.
За своєю структурою літературний етнообраз є деталлю, яка використовується для репрезентації (зображення) всієї нації. За цією рефе- ренційною віднесеністю (тобто пов´язанням індивідуальних рис зображуваного з певною національною ідентичністю) розрізняють образ власного етнокультурного Я - автообраз (чи автоімідж, auto-image) - та образ Іншого - гетерообраз (чи гетероімідж, hetero-image), а за семантикою їх можна ділити на образи позитивно й негативно забарвлені, символічні, карикатурні, гротескні тощо.
Спектр посередницьких жанрів, які розповсюджують етнокультурні образи, не лише фіксуючи, а й формуючи історію міжкультурного спілкування і взаємопізнання, надзвичайно широкий: мандрівничі записки, звичаєва (етологічна) повість, історичний, ідеологічний, пригодницький роман, а також переклад, критична рецепція, публіцистична есеїстика тощо.
Сучасні методики дослідження літературних етнообразів - контактологічний і типологічний, рецептивно-естетичний та дискурсивний - грунтуються на філософії взаємин між Я та Іншим, яку імагологія проектує на сферу міжкультурних процесів. Західна логоцентрична традиція тривалий час розглядала ті взаємини в рамках універсального протиставлення тотожності й відмінності, коли Інший мислився як Чужий, іншість якого підлягає підпорядкуванню й асиміляції або ж виключенню. На противагу бінарній опозиції у XX ст. виникла діалогічна модель, яка інтегрує Іншого, зберігаючи його відмінність, в ідентичність Я (Михаїл Бахтін, Емануїл Левінас, Поль Рікер, Жиль Дельоз, Жак Дерріда та ін.). Згідно з діалогічною моделлю, будь-яка культура більшою чи меншою мірою завжди відкрита для впливів Іншого.
І взагалі, індивідуальні та групові ідентичності формуються не інакше, як у взаємодії з іншими ідентичностями. У своїй книжці «Я і Ти» ("Ich und Du" Berlin, 1923) Мартин Бубер говорить про взаємозалежність суб´єктів міжособистісного діалогу: без Ти нема Я, і навпаки. Очевидно, такими суб´єктами є не лише людські особистості, а й національні культури, сусідні й віддалені.
Коли хтось слухає іншого, він завжди слухає того, хто має свій власний горизонт. Це спілкування між «я» і «ти» - той самий процес відбувається між народами, культурними спільнотами, релігійними громадами. Всюди ми стикаємось із тією ж таки проблемою: ми повинні зрозуміти, що під час слухання співрозмовника виникає власний шлях, на якому й вибудовується солідарність. Цей стан цілком протилежний тому ідеалові марновірства, що поставав перед людьми, коли вони будували Вавилонську вежу. [...] ми опинилися перед новим завданням: не прагнути впорядкувати розмаїтість мов шляхом раціоналізації чи формалізації, а домогтися, щоб кожен учився зводити мости через прірви нерозуміння й суперечностей, а отже, що нам треба шанувати, берегти та доглядати інших, по-новому слухати один одного
Зустріч з Іншим - його прийняття чи неприйняття, підпорядкування йому, панування над ним чи діалог з ним - спонукає до вслухання у власне Я, відкриття в ньому досі незнаного, переоцінку й оновлення, коли перебудовуються позиції, в яких «своє» перебуває відносно «іншого» та «універсального», загальнолюдського.