Порівняльне літературознавство
11.7. Слово як дія: перформативні аспекти національного письменства
До проблеми ідентичності існують два підходи. Перший - есенціалізм - плекає уявлення про незмінне, вроджене, «істотне», «об´єктивне» значення, що має абсолютну ідентичність і не залежить від контексту. Однак, якою ж тоді є «сутність» літератури українського (чи будь-якого іншого) народу, яка в різні епохи творилася різними мовами, мала в різних державних утвореннях неоднаковий статус і різні історичні назви («руська», «малоруська», «русько-українська», «українська»)?
Натомість другий, дискурсивний, підхід зауважує, що ідентичність не є щось таке, що закорінене в нас і має бути виявлене, відкрите, реалізоване, а те, що перформативно продукується актами, які ефективно конституюють цю ідентичність, про яку говорять, що вона виражається чи відкривається. Згідно з відомою антологією «Слово. Знак. Дискурс», перформатив (англ. performative дослівно означає виконувати) - це висловлювання, адекватне дії, вчинкові. Цей термін запровадив філософ Оксфордського університету Джон Остін у 1950-х роках, вказавши на різноманітність висловлювань, які не просто використовують мову для повідомлень про існування об´єктів, а є перформативами - мовленнєвими діями. Логічні позитивісти зосереджувалися на референції - використанні слів для виділення і позначення предмета у світі; вони вважали, що смисл притаманний відношенню між словом і світом, якщо ж таке відношення відсутнє, то відсутній і смисл. Натомість, за Остіном, ми використовуємо слова з різними цілями. Окрім референтивних висловлювань (твердження, повідомлення, опис) є й такі, що виконують певні дії: привітання («Доброго дня!»), вибачення («Даруйте...»), прохання («Благаю вас, заради Бога...»), прокляття («...Бодай тобі руки й ноги поламало!» - «Зачарована Десна» О. Довженка) тощо. Отож Остін розрізнив, з одного боку, твердження, котрі відсилають до постійно існуючого стану речей «зовні» і є «істинними» чи «хибними» залежно від їх відповідності фактам, і, з другого боку - перформативи, котрі не відсилають до існуючого стану справ, а натомість самі творять такий стан справ. Перформативи є мовленнєвими актами, які сприймаються як дії: вони слугують для зміни світу, для творення чогось нового або ж для встановлення певних взаємин між людьми. «Перформативні висловлювання не є ані істинними, ані хибними» Остін вважає їх радше «вдалими», коли вони успішно встановлюють стан справ, який намагалися створити.
Однак Дж. Остін зіткнувся з труднощами, коли взявся за розрізнення перформативів і референтивних актів мовлення, бо мовленнєвий акт може бути вжитий у драматичному значенні, вдавано, награно, артистично, несерйозно, риторично, як-от прокляття Сашкової прабабусі із «Зачарованої Десни» О. Довженка. У своєму дискусійному прочитанні Джона Остіна «Підпис, подія, контекст» ("Signature, Event, Context" 1977) Ж. Дерріда показав, що ця гра може бути узагальнена як цитування чи ітерабільність (повторюваність), які є умовами для всіх типів висловлювання.
Доррідеанська концепція «цитування» і «повторення» зводиться до того, що кожен мовленнєвий акт є успішним лише завдяки тому, що він цитує попередні вживання елемента, який зараз уживається. Іншими словами, мова функціонує, бо мовець має попередні знання про її елементи і їхні усталені синтаксичні і семантичні вживання. Кожен новий мовленнєвий акт є повторенням, використанням старих слів. Це є межі інновацій. Висловлювання, яке відступає від загальноприйнятого розуміння, буде малозрозумілим. Однак і точне повторення не відбувається надто часто. Отож ми вживаємо старі слова в новому контексті. Кожне окреме вживання слова обмежує його у тому чи тому напрямі залежно від дії контексту, авдиторії, свідомих чи підсвідомих намірів. Таким чином, кожен мовленнєвий акт має перформативний вимір: замість повторення чи відсилання до попереднього значення слова він змінює це значення за допомогою «цитування» попереднього вживання слова. Мова відновлюється і функціонує через численні акти вживання, але ці акти також постійно змінюють мову. Мова є перформативною в тому розумінні, що не просто передає інформацію, а виконує різні акти, повторюючи усталені дискурсивні практики чи способи діяльності.
У 1990-х роках Джудіт Батлер та Ева Коссовські Седґвік відновили поняття перформативу для літературної і культуральної теорії, наголосивши на тому, що тендерні (й інші) ідентичності (чи тотожності) значною мірою творяться через повторювані дії ритуалізованих практик щоденного життя. Бути кимсь - це повторювати певний зразок, підтверджувати певні сподівання, ніколи не сягаючи ідеалу. Отож перформативна сила мови залежить від повторювання давніших взірців і актів; перформативи набувають сили авторитету завдяки повторюванню попереднього авторитетного комплекту практик, говорячи немовби голосом, що концентрує в собі всі мовленнєві акти минувшини.
Очевидно, ідентичність не є природною даністю, а результатом взаємодії наративів. Це стосується як персональної ідентичності, так і ідентичності спільнот, як стверджується у працях Ернста Ґелнера, Гомі Бгабги та інших дослідників. Література як інституція бере участь у зміцненні колективних ідентичностей - «уявлених спільнот» (Бенедикт Андерсон). Пригадаймо унікальну історичну роль Шевченкового «Кобзаря» не лише в розвитку письменства, а й у консолідації української нації.
Загалом, окремі літературні твори рідко пов´язують із колективними ідентичностями безпосередньо - їх частіше, принаймні в сучасній літературі Заходу, асоціюють із творенням та передачею ідентичності на індивідуальній основі - «від серця до серця», згідно з формулою П. Куліша. Той шлях, яким інституціоналізується сама література, є водночас шляхом формування ідентичності літературних текстів у спільноті літературних текстів. Як окремий твір, так і національна література не лише мають відповідати певним взірцям (мовним, жанровим, стильовим), а й повторюватися, безперервно оновлюючись. Найновіша, постколоніальна, фаза української історії переконує, що культура і свобода нації не є раз і назавжди здобутим благом - як цінності, невід´ємні від громадянських прав і внутрішньої гідності сучасної людини, вони потребують повсякденного свого підтвердження, захисту і розвитку, що є обов´язком кожної свідомої особи і всього суспільства, зокрема елітних його верств і державних інституцій.