Кооперативне право
§ 2. Кооперація України між першою і другою світовими війнами
1. Ставлення до кооперації в радянській державі було неоднозначним. Уже на початку 1918 р. шляхом численних декретів Раднаркому російська кооперація була реорганізована і включена в систему «воєнного комунізму». Радянська влада хотіла використати її спочатку для військових потреб, а потім включити в соціалістичну перебудову народного господарства. Ця перебудова проводилась на основі теоретичних настанов В.Леніна, який був проти політично нейтральної кооперації. Він вважав за необхідне перетворити її у важливий засіб класової боротьби. Ставлення В.Леніна до кооперації було зумовлене тими впливами, які мали на цю організацію не лише ліберальні кола інтелігенції, але й меншовики та есери, з якими комуністи не хотіли ділити влади. На початку 1919 р. він писав: «Кооперація — є апарат буржуазний. З цього виходить, що він не заслуговує політичного довір´я, але зовсім не виходить, що дозволено відвернутися від завдання використати його для цілей управління й будівництва» . Отже, кооперативи потрібні були радянській владі, а тому їх треба було зберегти, але піддати чистці, керівниками поставити комуністів, а кооперацію перетворити в пролетарську, радянську організацію.
2. Започаткував процес «реформування» кооперації підготовлений в кінці 1917 р. «Проект декрету про споживчі комуни», згідно з яким існуючі споживчі товариства підлягали націоналізації і мали включати до свого складу «все населення даної місцевості поголовно . «Всі громадяни держави повинні належати до місцевого споживчого товариства (сільського, волосного, селищного чи такого, що об´єднає певну частину міста, частину вулиці і т.ін.), — наголошувалось в проекті. — Групування сімей в споживчі товариства вільне, з тим лише обмеженням, що не менше 2/3 сімей кожного товариства повинно належати до небагатих класів (тобто робітників, селян, які зовсім не мають найманих робітників і т.ін.)». Правління споживчих товариств утворювали спеціальні «комітети постачання», які займались, зокрема, й «пропискою» громадян до певної крамниці, як правило за місцем проживання чи праці. Громадяни могли придбати товар лише у тій крамниці, до якої були прописані.
Споживчі товариства могли гуртуватись у спілки. Завдання останніх полягало лише в тому, щоб зменшити затрати на купівлю та перевезення товарів. Вони закуповували і розподіляли їх самостійно, однак зобов´язані були дотримуватись тих обмежень, які випливали з встановлених владою монополій, цін, загальнодержавних планів постачання та ін.
Крім того, спілки могли займатись «збутом місцевих продуктів» (тобто продуктів праці своїх членів). Усі господарські операції і спілок, і товариств мали фінансуватись державою, яка повинна була надавати їм безвідсоткові позички. Пайові та інші капітали споживчої кооперації, очевидно, підлягали націоналізації.
Як бачимо, в той період ігнорувались найважливіші засади діяльності кооперації та її мета. Кооператив з добровільного об´єднання людей, які спільними зусиллями дбають про свій матеріальний і духовний добробут, перетворювався у виключно торговельну організацію, що обслуговує населення країни: постачає йому споживчі вироби і збуває продукти його праці.
З розгортанням політики «військового комунізму» наміри влади одержавити кооперацію були все більш явними. Згідно з декретом «Про обов´язковий товарообмін у хлібних сільських місцевостях» (8 серпня 1918 р.) кооперація брала участь у товарообміні між містом та селом нарівні з державними організаціями, заготовляючи злакові, коноплі, льон, шкіру та інше в обмін на «залікові картки», які теоретично давали здавачам право отримати продукцію промисловості.
Декрет РНК РСФРР від 21 листопада 1918 р. «Про організацію постачання населення всіма продуктами і предметами особистого користування та домашнього господарства» ліквідував приватну торгівлю (майно торгівців муніципалізувалось) і переводив заготівлю й розподіл предметів та продуктів особистого споживання в руки держави. їй (державі) на службу переходила й споживча кооперація. Вона зобов´язана була виконувати розпорядження державних органів стосовно організації заготівель і розподілу продуктів і пожинання під контролем представників Наркомпроду. «Те, що (роблено Радянською владою, і те, що зроблено досьогодні кооперуймо, повинно бути злито — пояснював на Всеросійському з´їзді ІІІ робітничої кооперації 9 грудня 1918 р. курс більшовиків В.Ленін. — Такий зміст останнього декрету Радянської влади .
Грудневий з´їзд робітничої кооперації підтримав основні положення підготовленого більшовиками проекту, шо являв собою вирішальний стратегічний крок до перетворення Росії в «одне велике споживче товариство». Цей проект 16 березня 1919 р. розглядала РНК РСФРР, а 20 березня він був опублікований в «Известиях ВЦИК» уже як декрет «Про споживчі комуни». Суть цього декрету така:
1. Все населення зобов´язано було вступити в члени того споживчого товариства, яке поширювало свою діяльність на район споживання чи місце праці громадянина РСФРР;
2. Вступ у споживче товариство відбувався шляхом прописки. Обов´язкові паї та вступні внески скасовувались (замість них пропонували робити добровільні вклади, аванси);
3. Основною функцією споживчої кооперації став розподіл продуктів та предметів широкого вжитку, який здійснювався на основі планів та норм, що затверджувалися в Наркомпроді. Представники Наркомпроду та його місцевих органів у правліннях спілок отримували право «вето» на всі рішення правлінь .
Наступного, 1920 р., споживча кооперація стала центром, навколо якого повинні були згуртуватись (і з яким зливались) інші види кооперативів (декрет від 27 січня 1920 р.). На IX з´їзді РКП(б), що проходив у кінці березня — на початку квітня, частина делегатів навіть виступила з ініціативою остаточно ліквідувати кооперативи, а їх апарат передати Наркомпроду (проект резолюції В.Мілютіна), однак В.Ленін та деякі інші лідери більшовиків вважали інакше: «Це було б добре, але неможливо в силу того, що ми маємо справу з класом, менш доступним для нас, таким, що ні в якій мірі не піддається націоналізації (йдеться про «куркулів» — «заможних селян», що тією чи іншою мірою використовують найману працю»)... Тому зараз говорити про націоналізацію кооперації неможливо» . З´їзд обмежився переведенням кооперації на державний бюджет з січня 1921 р., що стало останньою крапкою у процесі її одержавлення.
В Україні, на яку, ще починаючи з Першого Всеукраїнського (Харківського) з´їзду рад (грудень 1917 р.), поширювались декрети ІМІК РСФРР, «реформування» кооперації розгорнулося лише з середини 1920 р.
Комуністична партія України, використовуючи форми і методи, то застосовувалися в РСФРР, провела ряд організаційних заходів, спрямованих на усунення досвідчених кооперативних діячів від керівництва кооперативними об´єднаннями, заміну їх членами своєї партії. В Києві, Харкові. Катеринославі та в ряді інших міст ради робітничих депутатів та продовольчі загони конфісковували майно кооперативів та розпускали їх правління. Це загрожувало ще більшому ускладненню економічного становища країни, оскільки ліквідовувалась кооперативна система за умов, що не була створена власна система господарства.
Виші органи радянської влади змушені були вжити термінових заходів для збереження кооперативного апарату. Наркомат внутрішніх справ у лютому 1919 р. надіслав виконкомам і ревкомам України телеграму, в якій вказувалося на необхідність припинення дій щодо ліквідації кооперативів. Подібний циркуляр видав Раднарком УРСР. Але для забезпечення контролю за діяльністю кооперації і підпорядкування її господарської діяльності потребам радянської влади при Раді народного господарства України було створено Кооперативний відділ.
14 березня 1920 р. на засіданні Кооперативного комітету Раднаркому УРСР було розглянуто питання про ставлення до Центроспілки, яка в тому році була створена рядом кооперативних спілок. У прийнятій постанові говорилося, що Центроспілка утворилася з неорганізованих, тобто не підпорядкованих радянській владі старих кооперативів, з порушенням радянських законів, а тому була розпушена . Одночасно Комітет створив комісію для проведення підготовчої роботи щодо організації радянського центру споживчої кооперації, а 15 червня 1920 р., затвердив створення в Україні єдиного господарського центру споживчої кооперації — Вукоопспілку, яка тоді ж вступила до складу Центроспілки РРСФР2.
10 серпня 1920 р. в Україні було введено в дію декрет «Про об´єднання всіх видів кооперативних організацій». Кредитні, сільськогосподарські й ощадно-позичкові кооперативи та їх об´єднання повинні були вжитися в споживчій організації даної місцевості, передати їм свої активи, технічне устаткування й персонал і виконувати розподільчі функції Наркомпроду. Окремою постановою від 9 грудня 1920 р. був ліквідований «Українбанк», а його капітали були передані в загальнодержавний бюджет.
Наслідком радянської політики було й те, що майже всі кредитні й сільськогосподарські кооперативи припинили свою діяльність, їхнє майно, що вливалося в єдину споживчу кооперацію, внаслідок хаосу і розрухи громадянської війни знищувалося і розтрачувалося. «Реорганізована» кооперація була одержавлена і стала складовою частиною радянської системи, що встановилася в Україні.
Кооперація Радянської України в період непу.
4. Громадянська війна, політичний устрій і методи воєнного комунізму призвели до глибокої економічної кризи, паралізували будь-яку господарську ініціативу. Таке становище примусило радянську владу відмовитись від політики воєнного комунізму і перейти до нової економічної політики (непу). У березні 1921 р. на десятому з´їзді ВКП(б), який прийняв неп, було забезпечено право приватної власності на предмети особистого користування і на засоби виробництва дрібних ненаціоналізованих підприємств, на вільну економічну ініціативу, вільний товарообмін. Держава залишила за собою тільки «командні висоти економіки» націоналізовані банки, важку промисловість, транспорт, землю. Відновлювалися кооперативні організації, які повинні були «навчити комуністів торгувати».
Пояснюючи свій кооперативний план, В.Ленін у 1923 р. зазначав, що неп вводиться надовго, що на шляху побудови соціалізму поряд із соціалістичними відносинами в економіці можуть співіснувати відносини кооперативного характеру. Відновлена кооперація, на його думку, повинна включитися у відбудову зруйнованого господарства і виконувати завдання організації внутрішньо-державного обміну та сільськогосподарського виробництва.
7 квітня 1921 р. вийшов декрет про скасування деяких обмежень у споживчій кооперації. Від неї відокремлювалися інші види кооперації, держава повертала їм конфісковане майно. Відновлювалася триступенева структура — споживче товариство, районний союз і Всеукраїнська кооперативна спілка. Загальні збори Вукоогіспілки визнали за необхідне організацію всесоюзного центру споживчої кооперації, але за умов, що Центросоюз увійде у цей центр на однакових засадах з іншими республіканськими об´єднаннями. Однак 1925 р. Центросоюз все ж таки перетворився в центральний орган кооперації Радянського Союзу, зігнорувавши принципи рівноправності, які висувала українська кооперація .
Декретом ВЦВК та РНК від 16 серпня 1921 р. «Про сільськогосподарську кооперацію» відновлювалась система сільськогосподарських кооперативів. Невдовзі сільськогосподарська кооперація вийшла на перше місце і за кількістю членів, і за різноманітністю форм господарської діяльності. У 1922 р. керівництво сільськогосподарською кооперацією взяв на себе «Сільський господар», який у 1928 р. об´єднав 22116 сільськогосподарських товариств і нараховував 3 млн. членів . Підтримку держави в період непу отримала й промислова кооперація .
Щодо кредитної кооперації, то її відновлення було зв´язане з великими труднощами. Перший декрет «Про кредитну кооперацію» з´явився 5 квітня 1922 р. і носив декларативний характер. Інфляція, відсутність нормального грошового обігу значною мірою стримували її розвиток .
Отже, неп розкріпостив господарську ініціативу. Під кінець 1926 р. в Радянській Україні нараховувалось 3395 низових кооперативів, які об´єднували 453000 членів. У 1928 р. всі види української кооперації охоплювали близько 85% всіх селянських господарств . Кооперація стала важливим фактором підвищення продуктивності праці, зміцнення економічної бази держави й підвищення добробуту народу.
Кооперація УРСР в 30-х роках.
Період, коли кооперація мала відносну свободу в своїй економічній діяльності, тривав недовго. На партійних з´їздах, в пресі все частіше лунали звинувачення в тому, що вона хоче відірватися від державного керівництва, а, нерідко, і в національному ухилі. У 1928 р. знову була введена карткова система, обслуговування якої було доручено кооперації. Ліквідація кооперації в Україні, як і в цілому С´І´СР, співпала з великою економічною кризою, що наступила в 1929 р., проводилася одночасно з примусовою колективізацією сільського господарства. Найшвидше було ліквідовано кредитну кооперацію. Закон від 7 січня 1927 р. підпорядкував кредитування сільського господарства державній кредитній системі. Всесоюзний Центросільбанк мав право законодавчої ініціативи в усіх справах сільськогосподарського кредиту, керував всією політикою кредитування та погоджував її із загальною фінансовою політикою СРСР.
Ліквідацію кредитної кооперації УРСР прискорив закон від 18 червня 1929 р. про утворення при Укрсільбанку «Фонду для довготермінового кредитування сільськогосподарських колективів». Закон забороняв кредитувати індивідуальні господарства. Щодо колективних, то вони не мали права ділити отриманий кредит між своїми членами.
Закон від ЗО січня 1930 р. «Про кредитну реформу» забороняв кооперативним організаціям відпускати товари та робити послуги одна одній на кредит. Цей кредит замінювався виключно банківським кредитом. За цим законом Центросільбанк перетворювався на Всесоюзний господарський кооперативно—колгоспний банк, а республіканські (Українбанк) та обласні сільбанки перетворювались в його філії. Кооперативні кредитні союзи були ліквідовані. Залишились ще низові кредитні кооперативи, але їх функції були зведені нанівець.
Законом від 13 листопада 1930 р. про передачу всіх фондів сільськогосподарського довготермінового кредитування сільськогосподарської кооперації Всесоюзному сільськогосподарському кооперативно-колгоспному банку, законом від 5 грудня 1930 р. про передачу кредитних функцій сільськогосподарських кредитних товариств філіалу державного банку, кредитна кооперація була ліквідована повністю .
В час проведення колективізації була ліквідована і сільськогосподарська кооперація. Кредитні операції, які вона проводила, перейшли до філії державного банку, а майно — до державних машино-тракторних станцій і колгоспів або ж залишилось при сільській споживчій кооперації.
Щодо місцевої споживчої кооперації, то її ліквідація почалася із запровадження у 1928 р. продуктових карток. Саме споживчій кооперації було доручено взяти на себе розподільчі функції. З цією метою було впроваджено 4 категорії продуктових карток: 1) для робітників — членів споживчих кооперативів, 2) для робітників, які не були членами кооперативів, 3) для інших трудових елементів — членів кооперативів і 4) для інших трудових елементів, які не були членами кооперативів.
На XVI з´їзді ВКП(б) Й.Сталін піддав гострій критиці кооперативну організацію за те, що вона «не задовольняє потреб робітників, хоч і займає монопольне становище в торгівлі» . Це було сигналом для значного посилення державної торгівлі за рахунок кооперативної. У 1934 р. в СРСР міська державна торгівля становила уже 70% всієї торгівлі. Декретом «Про роботу споживчої кооперації в селі» від 29 вересня 1935 р. міська споживча кооперація була ліквідована . Всі функції, які вона раніше виконувала, передавались народному комісаріату внутрішньої торгівлі.
В Україні залишилась лише споживча кооперативна система, якою керувала Укоопспілка, а в союзному масштабі — Центроспілка. Споживча кооперація на селі була пристосована як додаток до колгоспної системи, допоміжна структура у співпраці з державними заготівельними пунктами. Декретом від квітня 1936 р. передбачалось «розширення заготівельної роботи сільськогосподарської кооперації як складової частини заготівельного державного апарату». Виданий для сільських споживчих кооперативів «зразковий статут» мав сприяти поширенню їхньої мережі, нормував розподіл продуктів, з яких 25% йшли державі у формі подоходного податку, до 20% можна було повернути членам, а решту — використати у запасний фонд та на будівництво . Організаційна структура сільської споживчої кооперації була такою: низові сільські споживчі товариства, райспоживспілки, Укоопспілка, Центроспілка. Частка сільської споживчої кооперації в загальному товарообігу УРСР у 1935 р. становила 29,7%, у 1937 р. — 32,4% .
На зміну постачально-збутовим кооперативам в українському селі прийшли колгоспи. Вимогу «всемірно сприяти будівництву колгоспів (сільськогосподарських комун, сільськогосподарських товариств) маломіцного і середнього селянства» поставив ще жовтневий (1925) пленум ЦК РКП(б). Листопадовий (1929) пленум ЦК ВКП(б) визнав недостатніми накреслені XV з´їздом партії темпи колективізації (до 20% селянських посівних площ в СРСР і до 24% — в УРСР на кінець п´ятирічки) і проголосив перехід до суцільної колективізації. Керівники партії і держави висловились за її проведення протягом року. Українське керівництво підтримало ці плани. Постановою ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» Україну віднесли до регіонів, де колективізацію планувалося закінчити вже восени 1931 р. або навесні 1932 р. Наслідками цих рішень, як відомо, стало те, що сільськогосподарські кооперативні організації на початку 30-х рр. були фактично ліквідовані.
В Радянській Україні, як і в цілому Радянському Союзі, залишилася кооперація, яка в юридичній літературі розглядалася як складова частина соціалістичного господарства і була цілковито залежною від директив партії й адміністративних розпоряджень державної влади, підпорядкована завданням і планам наступних п´ятирічок.
5. Після поразки національно-визвольних змагань близько 7 млн. українців Західної України виявилися єдиною великою нацією Європи, що тоді не завоювала незалежності. Земельна реформа і колонізація переселеної Галичини польським елементом, що були в 1920 і 1925 рр., мали тяжкі наслідки. До 1938 р. близько 800 тис. гектарів галицької землі було зайнято польськими колоністами. За 20 років 3 млн. поляків поселилися в західноукраїнських селах, 100 тис. — у містах . Населенню України не було звідки чекати на допомогу. Доводилось самим відбудовувати руїну, шукати ефективних засобів, які б повернули віру народу у свої власні сили. У цих складних політичних і соціально-економічних обставинах виникла нагальна потреба відновити кооперативну організацію, що вже мала в Галичині значні успіхи в довоєнний період. Керівництво відновленням діяльності кооперативних організацій взяла на себе Рада крайового ревізійного союзу.
29 жовтня 1920 р. польський сейм прийняв досить таки ліберальний кооперативний закон. У ньому було сформульовано визначення кооперації, гарантовано основні демократичні принципи, вільне і відкрите членство, відповідні проценти від вкладених капіталів, нескладну процедуру реєстрації кооперативів. Закон передбачав створення при міністерстві фінансів Державної кооперативної ради, яка керувала ревізійними кооперативними союзами .
До кінця 1922—23 рр. в ряді районів виникли повітові ревізійні союзи. На базі довоєнної краєвої спілки для господарства і торгівлі «Сільський господар» в 1924 р. виник Центральний союз повітових союзів — Центросоюз — головна організація загально-закупівельної збутової кооперації. У 1929 р. відновив свою діяльність крайовий молочарський союз, крайовий союз кредитовий. Щодо Народної торгівлі, то вона поволі збільшувала кількість своїх крамниць і складів, ставала центром новозаснованих міських споживчих кооператив.
Крайовий комітет організації кооперативів, що був ініціатором відбудови Західноукраїнської кооперації, передав координацію кооперативного руху в Галичині створеному ще до війни крайовому союзові ревізійному (КСР). Таким чином, ревізійний союз став головною організаційною і контролюючою установою західноукраїнського кооперативного руху.
У 1929 р. крайовий союз, ревізійний завершив внутрішню перебудову і був переіменований в Ревізійний союз українських кооперативів (РСУК). Новий економічний закон від 1934 р. обмежував діяльність РСУК лише трьома воєводствами — Львівським, Станіславським і Тернопільським, що позбавило організаційного впливу РСУК на північно-західні землі — західне Полісся, Холмщину, Західну Волинь, частину Лемківщини. Як наслідок, було втрачено 430 кооперативів, які змушені були влитись у центральні союзи у Варшаві .
У повоєнний період найважче доводилось кредитній кооперації та її головній кредитно-фінансовій установі — Центробанку. Основна причина — дестабілізація польської валюти, девальвація і її психологічні наслідки. Лише в 1925 р. кредитні кооперативи почали налагоджувати свою організацію й нормальні кредитні операції, але саме в цей час сталася економічна криза і знову ускладнила їх роботу. Позитивною стороною української кредитної кооперації на час кризи було те, що вона співпрацювала лише з однією соціальною верствою — селянством.
Споживчу кооперацію на Західноукраїнських землях представляла, як відомо, «Народна торгівля». В перших роках війни вона брала активну участь в організації сільських господарсько-споживчих кооперативів. Рада крайового союзу ревізійного в 1926 р. визнала «Народну торгівлю» як основну фахову організацію міської споживчої кооперації. Це рішення було підтверджене в лютому 1931 р. першим Крайовим з´їздом міських споживчих кооперативів, а пізніше і сьомим Крайовим кооперативним з´їздом.
Розглядаючи розвиток кооперації в Закарпатській Україні, треба зазначити, що цю частину українських земель після першої світової війни було приєднано до Чехословаччини. Якщо до війни слабенькі кооперативи Закарпаття існували в системі Угорської кооперації, керівні центри яких розміщувалися в Будапешті, то за нових політичних обставин знищене війною, довговіковим політичним та соціальним гнітом населення не мало і не могло мати своїх національних кооперативних структур.
Отже, незважаючи на різноманітні труднощі, кооперативний рух у Західній Україні виконав свою історичну місію і був частиною тих глобальних процесів, які охопили всю Україну. Українське громадянство шукало в кооперації не лише ліків від соціально-економічних злигоднів, а й засобів для національної самооборони. Кооперація Радянської України в міжвоєнний період мала певні здобутки і значні втрати. Вона розвивала свою господарську діяльність, здійснювала організаційну перебудову кооперативних товариств відповідно до вимог часу, вдосконалювала роботу з кадрами й пайовиками. Однак надмірне втручання комуністичної партії в діяльність кооперації призвели до її одержавлення.