Кооперативне право
§ 1. Зародження кооперації та розвиток кооперативного руху і кооперативного права в Україні в середині XIX - на початку XX ст.
Історія людства — це історія пошуків та боротьби за справедливе, досконале суспільство. На цьому тернистому шляху було більше невдач, помилок та утопій. Але були й справжні відкриття, які значно прискорили історичний поступ. Серед таких — кооперація, що успішно витримала важкі випробування і засвідчила свою життєздатність у різних історичних умовах. Починаючи від рочдельських піонерів (1844 р.), людство розглядало кооперацію як інструмент радикальних перетворень, як основний засіб побудови кооперативного суспільства і розв´язання таким чином фундаментальних суперечностей. Американський економіст Дж.Гелбрейт у теорії «зрівноважуючих сил» розглядає кооперацію як противагу монополізму.
Актуальність кооперації чи не найкраще сформулював визначний її теоретик Ш.Жід у статті «Дванадцять переваг кооперації». Найсуттєвішим її позитивом він назвав той факт, що вона базується на природних властивостях людини, на її економічному інтересі. Прагнення людини до добробуту і щастя надає кооперативному процесу характер «природного закону».
Ще однією позитивною рисою кооперації є, писав класик української кооперативної думки М.Туган-Барановський, що устрій кооперативного господарства містить у собі можливість якнайширшої ініціативи. У кооперативі нема жодної примусової влади і будь-якого насильства .
Притягальною особливістю кооперативної ідеї є те, що її реалізація здійснюється мирним шляхом, шляхом поступових еволюційних змін, що вона базується на високих етичних нормах поведінки людей: довір´ї, взаємодопомозі, солідарності.
Початок промислової революції в Україні в середині XIX ст. спричинив індустріалізацію та модернізацію нашої землі, і виникнення кооперації було їх проявом. Однак повільні темни економічної та соціальної перебудови українського суспільства, викликані збереженням пережитків попереднього соціально-економічного устрою внаслідок непослідовності реформ; колоніальним станом українських земель; недостатністю оборотних капіталів основних виробників — селян, ремісників, торговельної й промислової буржуазії; нерозвиненістю національного підприємництва; відчуженістю між містом і селом; низьким освітнім рівнем населення, — були суттєвою причиною повільного розгортання кооперативного руху в Україні.
Суттєвою причиною сповільнених темпів кооперування дрібних виробників та споживачів стало політичне та правове становище українців в Австро-Угорській та Російській імперіях. У цьому сенсі набагато сприятливішими виявилися умови для розвитку кооперації в західноукраїнських землях. Внаслідок революції 1848 р., а також під впливом поразок у війнах з Францією та Сардинією 1859 р. і з Прусією 1867 р., Гамбурзька абсолютистська монархія трансформувалася в конституційну. Конституція фіксувала основні права та свободи громадян Австро-Угорщини, розмежовувала функції законодавчої, виконавчої та судової влади тощо, наближаючи Австро-Угорщину за політичним устроєм до інших європейських держав.
Українці в умовах імперії не здобули територіально-національної автономії, перебуваючи в провінціях із змішаним етнічним складом. Відповідно й допомога кооперативному руху з боку державних органів виявилася в цих землях насправді підтримкою кооперування поляків, румунів, угорців, а не українців. Українцям залишалися тільки рештки державної фінансової допомоги кооперації, а інколи й прихована чи відкрита протидія їх намірам створити власні кооперативи.
Щодо східноукраїнських земель, то авторитарний політичний режим Російської імперії був найнесприятливішим для розгортання масового кооперативного руху. Відсутність гарантованих прав і політичних свобод для населення, бюрократичний контроль за будь-якою громадською та господарською діяльністю робили перші кроки кооперації в Україні надто повільними й несміливими.
До цього належить додати також відсутність правової опори для кооперації. В Росії до 1917 р. так і не з´явився загальний закон про кооперацію, тоді як в Австро-Угорщині перший такий законодавчий акт прийняли ще 1873 р.
2. Першими, хто на Сході України прилучився до поширення кооперативної ідеї, були члени земств та українських громад. Саме вони вважали кооперацію здатною органічно увійти в життя українця, яким здавна притаманні риси колективізму і взаємодопомоги. Перші спроби поєднати давню українську традицію гуртової самодопомоги з ідеями європейських кооператорів здійснили ще в першій половині XIX ст. В.Каразін, який у своєму маєтку в с. Круглику на Харківщині організував сільське самоврядування, утворив громадську школу, касу; П.Симиренко — відомий піонер цукрово-бурякової промисловості в Україні, що заклав для своїх селян «фаланстер» на зразок описаного Ш.Фур´є та активний діяч Харківської «Громади» А.Шиманов — засновник українських громад та гуртків та ін.
Дослідники, як правило, вважають початком кооперативного руху в Україні заснування «Харківського споживчого товариства» у 1866 р. Серед його творців традиційно виділяють М.Балліна (1829— 1904) та В.Козлова (1842—1920). М.Баллін був також автором першої узагальнюючої з історії кооперації праці «Первая памятная книжка потребительских обществ» (1870), в якій відмітив більшу заінтересованість українців кооперативною ідеєю .
Однак, ні М.Баллін, ні В.Козлов, ні інші активні творці перших кооперативів не могли забезпечити масового розмаху кооперативному рухові. Перешкоджала відсутність усякої правової основи для діяльності кооперації. Статут Харківського споживчого товариства був затверджений в жовтні 1866 р. спеціальним рескриптом міністра внутрішніх справ на підставі інтерпретації ст. 443 «Устава общественного призрения» про створення благодійних товариств .
У другій половині XIX ст. виникла потреба в кредитних кооперативах. Першим таким кооперативом, що розгорнув свою роботу в Україні, вважають ощадно-позичкове товариство міста Гадяча, що на Полтавщині, засноване 1869 р. У 1871 р. з ініціативи Г.Ґалаґана (1819—1888) було засновано ощадно-позичкове товариство в с. Сокиринцях Прилуцького повіту Полтавської губернії, яке проіснувало до початку масової колективізації в УРСР .
З початку XX ст. в історії кооперативного руху на етнічних українських землях Російської імперії наступив новий етап, що характеризувався формуванням системи кооперативних організацій та утвердженням її як самобутнього явища економічного і суспільного життя. Незважаючи на несприятливі умови існування, кооперація могла довести свою корисність у справі самодопомоги населення. Держава в свою чергу полегшила формальну сторону утворення кооперативу, передавши право його реєстрації місцевій владі, видавала окремі юридичні акти, що регулювали діяльність кооперативів «Положення про заклади дрібного кредиту» 1895 р., «Нормальний статут» споживчого кооперативу 1897 р. та створювала спеціальні державні інституції для опіки над кредитною кооперацією (Відділ інспекції) та ін.
Найсприятливіші умови для розвитку склалися на початку XX ст. в кредитній кооперації. Існуючі ощадно-позичкові товариства тину Щульце-Деліча чи Гааза, не могли задовольнити зрослих потреб. Вони надавали, як правило, короткотермінові позики і не володіли достатнім капіталом. Введення «Положення про заклади дрібного кредиту» (1895 р.), згідно з яким поряд з ощадно-позичковими товариствами мали створюватись кредитні кооперативи типу Райфайзена. які отримували на основний капітал позичку з державного банку, давало можливість ширшому загалу селян дістати дешевий довготерміновий кредит для купівлі землі, її оренди, придбання сільськогосподарського реманенту, худоби тощо .
У сфері кредитної кооперації починали свою роботу найвідоміші представники кооперативного руху в Україні на початку XX ст. - В.Доманицький (1877-1910) та Й.Юркевич (1855-1910) . Творцем виробничих сільськогосподарських та ремісничих артілей в Україні був М.Левитський (1858—1934). Юрист за освітою, він все життя присвятив кооперації. Ще в гімназії в 1878 р. М.Левитський створив свою першу артіль-бурсу, а в 1887 р. подав земським зборам Олександрійського повіту проект організації гуртового обробітку землі. Проект було прийнято, на його реалізацію було виділено певну грошову суму, і вже того ж року селяни спільно обробляли майже 2000 десятин землі. 30 вересня 1894 р. розпочала свою діяльність перша сільськогосподарська артіль М.Левитського, заснована ним у рідному селі Федвар на Херсонщині. Пізніше цей день — 30 вересня сам Левитський визначив як день кооперації в Україні. Артіль працювала на підставі завіреної нотаріусом письмової угоди між членами артілі, складеної самим організатором. Ця угода стала зразком для багатьох артілей, що виникали слідом за Херсонщиною в Катеринославській, Полтавській, Чернігівській, Київській губерніях . Зусиллями М.Левитського в Єлисаветграді, Одесі, Києві, Балті, Вінниці та інших українських містах були засновані ремісничі артілі. Поширенню виробничої кооперації сприяла поява загальноросійського закону про трудові товариства (артілі), що набрав чинність 1902 р.
Серйозною проблемою для кооперації всіх видів на східноукраїнських землях виявилися перешкоди в організації місцевих та регіональних спілок, які чинив російський уряд. Потреба в спілковій ланці кооперативної системи давала себе знати щораз більше. У 1913 р. на II Всеросійському кооперативному з´їзді в Києві С.Маслов відзначав, що організаційні потреби існуючого кооперативного руху найбільш гостро визначаються в необхідності союзного об´єднання кооперативів .
3. Кооперативний рух на західноукраїнських землях, що входили до складу Австро-Угорщини, з самого початку свого існування був обарвлений в національні кольори. Започаткували його поляки, створивши 1860 р. перше ощадно-позичкове товариство типу Щульце-Деліча в Галичині. На час виходу австрійського кооперативного закону (1873 р.) таких товариств було 16, а в 1874 р. у Львові поляки створили свою першу спілку кредитних кооперативів. Польська кооперація була провідною в країні завдяки підтримці правлячої політичної еліти та щедрим державним субсидіям .
Українська кооперація в Галичині до початку XX ст. не набула значного поширення. Після опублікування австрійського кооперативного закону товариство «Просвіта» надрукувало зразки статутів і діловодства «зарибково-господарських спілок». У 1872 р. у Львові було засновано товариство «Побратим». У Підгайцях виникло товариство «Поміч», у Збаражі — «Надія», у Поморянах — «Порука». При цих товариствах існували каси взаємодопомоги, що надавали низьковідсотковий кредит, пробували провести гуртову закупівлю сировини для своїх членів .
Всі ці заходи, як відомо, не дали помітного економічного ефекту, не змінили становища українських селян та ремісників, бо були далекі від кооперативних принципів Західної Європи і мали переважно благодійний характер.
Важливим кроком у напрямі розбудови кооперації Галичини було створення у 1883 р. за ініціативою архітектора В.Нагірного (1847—1921) «Народної Торговлі». 9 червня 1883 р. відбулися установчі збори нового товариства, 21 липня було зареєстровано його статут, а 8 грудня «Народна Торговля» розпочала свою господарську діяльність, відкривши перший у Львові свій заклад . Цю дату прийнято вважати початком українського кооперативного руху на західноукраїнських землях.
Певну роль у розвитку української кооперації відіграло і створене 1898 р. в м. Одеську на Львівщині товариство «Сільський господар», яке своєю метою ставило «піднести видатність і дохід з нашої землі» шляхом правового захисту селян перед поміщиками та державою, розвитку селянського самоврядування, організації всебічної економічної та просвітньої допомоги селянам2.
З 1904 р. в Галичині набрав популярності новий тип кооперативу під назвою «Народний Дім». «Народні Доми» були кооперативами змішаного типу. Поряд з кредитуванням селян вони займались постачально-збутовою і виробничою діяльністю. Зразковий статут цих кооперативів передбачав об´єднання сільських господарів для досягнення різних господарських вигод і забезпечення їх матеріального благополуччя.
Щодо розвитку кооперативного руху на Буковині, то перша українська каса ощадностей і позичок системи Райфайзена виникла там в с. Рарамчі під Чернівцями в 1889 р. У 1896 р. було засноване перше товариство типу Щульце-Деліча в Чернівцях, а в 1903 р. виникла спілка «Селянська каса», яка взяла на себе функції організаційного, фінансового і ревізійного центру української кооперації па Буковині. «Селянська каса» кредитувала своїх членів, юридичних та фізичних осіб, мала торгівельний відділ постачання райфайзенівок і молочарських кооперативів і ревізувала всю їх діяльність3.
4. На східноукраїнських землях перша світова війна зробила, по суті, те, чого не змогла зробити кооперативна пропаганда в попередні часи. Кооперативний рух в Україні набуває масового характеру, пожвавився розвиток споживчої кооперації, її значення змушені були визнати й урядові кола. Політику протидії і байдужості до споживчих кооперативів змінює курс підтримки й підпорядкування їх своєму впливу. У той час, як Дума розглядала законопроект про кооперацію (війна допомогла протягнути цей прогресивний закон через консервативну Думу), уряд, намагаючись не випустити із рук контролю над кооперацією, розробляє проект реформи кооперативної політики, суттю якої мало стати зрівняння статусу споживчої та промислової кооперації із статусом кредитної, тобто переведення їх під державну опіку (кредитна кооперацій вже з початку XX ст. отримувала державну підтримку).
Проект Положення про споживчу кооперацію, розроблений в 1915 р. передбачав створення спеціального управління в справах споживчих товариств, яке мало надавати субсидії споживчим кооперативам, одночасно контролюючи їх діяльність. Кооперативи на спільних із урядом нарадах виступили рішуче проти цього Положення і, врешті, воно так і не було прийняте .
Уряд йде на поступки і в питанні про кооперативні спілки. З початком війни стихійне прагнення до їх створення набирає такої сили, що владі довелось у 1915 р. (15 березня) дозволити їх реєстрацію. З цього часу спостерігається масове закладання місцевих і регіональних споживчих спілок.
Суттєво змінила умови розвитку кооперації лютнева революція 1917 р. Із поваленням самодержавства зникли політичні перешкоди для розвитку кооперативного руху, а затверджене Тимчасовим урядом 20 березня 1917 р. «Положение о кооперативных товариществах и их союзах» (Положення про кооперативні товариства та їх спілки) в редакції Державної Думи (1916) створювало для кооперації надзвичайно сприятливе правове поле діяльності.
Відповідно до «Положення» з 1 травня 1917 р. кооператив набував правового існування та статусу юридичної особи після звичайної реєстрації його статуту в реєстраційному відділенні окружного суду. Відмова від реєстрації могла надійти лише у випадку невідповідності поданого статуту чинному законодавству. Постанова окружного суду про відмову реєстрації могла бути оскаржена в судовій палаті у місячний термін з дня оголошення цієї відмови засновникам кооперативу (п. 8). «Положення» кваліфікувало як кооператив усяке «товариство зі змінним статутом і капіталом, яке, діючи під особливою фірмою, має на меті сприяння матеріальному та духовному благополуччю своїх членів шляхом спільної організації різноманітних господарських підприємств чи праці своїх членів» (п. 1.) Таке широке трактування поняття «кооператив» забезпечувало товариствам свободу в організаційній структурі та веденні господарських справ.
Названий нормативний акт фіксував демократичні засади кооперативного управління. Він встановив, що кооператив є об´єднання осіб, а не капіталів, визначив вищим органом управління його справами загальні збори членів чи збори уповноважених (якщо кооператив налічував більше 300 членів). На зборах кожен міг мати лише один голос, не існувало жодних перепон для їх скликання та проведення. Визначався також необхідний для існування товариства як юридичної особи мінімум членів (7 чоловік), вісьмома відсотками суми паю обмежувався дивіденд на нього. Існувала також норма, згідно з якою «пайовий капітал товариства не підлягає ніяким вилученням за зобов´язаннями окремих його членів, а також у разі адміністративних стягнень та ін.» (п. 23).
Усунуті були перешкоди для гуртування кооперативів у статутні спілки та договірні об´єднання. Для створення спілки «Положення» вважало достатньою волю хоча б трьох товариств одного чи різних видів діяльності (п. 53). Спілка набувала статусу юридичної особи після звичайної реєстрації статуту в окружному суді (п. 58). Спілки мали право скликати з´їзди кооператорів для обговорення питань, породжених життям кооперативних товариств та спілок (п. 54)1. Додатковою постановою від 1 вересня 1917 р. Тимчасовий уряд надавав кооперативним з´їздам права юридичної особи за умови, що вони та їх установи (ради, комітети) будуть організовані на підставі зареєстрованих статутів.
Кооперативне законодавство Росії 1917 р. цілком слушно оцінювали як одне з найліберальніших у світі. На його основі у 1917—1919 рр. веде свою діяльність і українська кооперація. У неспокійні революційні часи приватний капітал був заляканий небезпекою націоналізації чи соціалізації, не підготовлений до діяльності в нових умовах і тому поспішно старався ліквідувати свої підприємства або переходив до підпільної спекуляції. У цих умовах на зміну приватному капіталу приходила кооперація. На її долю припадало величезне завдання перебудови й демократизації народного господарства у відповідальний момент державотворення. Значну роль у вирішенні цих завдань відіграли українські кооперативні з´їзди. Перший такий з´їзд відбувся у Києві у квітні 1917 р. Він визнав необхідним організувати Всеукраїнські кооперативні центри: організаційно-ревізійний, культурно-просвітній, фінансовий, торговельний, промисловий. Другий кооперативний з´їзд, шо відбувся у вересні 1917 р., ухвалив постанову про заснування Українського кооперативного народного банку («Українбанку») — центральної фінансової установи всієї української кооперації. Питання організації кооперації в Україні стало головним на III Всеукраїнському кооперативному з´їзді (травень 1918 р.).
За ініціативою Тимчасового комітету, що був сформований на Першому кооперативному з´їзді, були створені всеукраїнські центри трьох головних видів кооперації — споживчої, кредитної й сільськогосподарської. Налагоджувалася діяльність місцевих кооперативних організацій, міцнішали їх зв´язки з центральними союзами. У результаті широко розгорнутої діяльності зростав авторитет Тимчасового комітету як центральної кооперативної установи. На його основі в травні 1918 р. був створений Центральний український кооперативний комітет (ЦУКК). Серед відділів ЦУКК важливе місце займав правовий на чолі з відомим кооперативним діячем, юристом О.Ночвином. У відділі розроблялися основні засади кооперативного права, оподаткування кооперативів, загального законодавства, що стосувалося кооперативної діяльності, а також підготовки проектів статутів, умов фінансування і кредиту, кооперативних ревізій.
Відділ надавав правову допомогу кооперативним організаціям і забезпечував їх правовий захист .
Свідченням активізації кооперативного руху було те, що на кінець 1918 р. в Україні діяло 252 кооперативні союзи (об´єднання).
3 них: 45 кредитних, 110 споживчих, 31 змішаних, 4 сільськогосподарських, 65 діяли в інших галузях кооперації. Найбільше розвинувся кооперативних рух на Харківщині, Чернігівщині, Херсонщині і Поділлі. Серед видів кооперації найбільшого розвитку досягла споживча кооперація. Вона нараховувала близько 15 тис. споживчих товариств, майже 4 млн. членів, що були об´єднані в 134 споживчі союзи, в тому числі центральний, 4 обласних, 124 районних та 5 міських3.
Центром споживчих кооперативів України став створений в 1917 р. Дніпровський союз споживчих товариств (Дніпросоюз). Дніпросоюз визначив головними в своїй діяльності такі завдання:
1. У галузі торгівлі — об´єднуючи купівельну спроможність й грошові кошти споживача, допомогти йому придбати необхідні товари без посередників.
2. У промисловій діяльності — шляхом об´єднання зусиль споживача та його грошових коштів перейти до власного виробництва необхідних йому товарів, наблизивши споживача до виробника.
3. В інструкторсько-ревізійній і культурно-освітній діяльності — шляхом поширення знань з теорії й практики споживчої кооперації допомагати союзам і товариствам у розвитку споживчої кооперації, організовувати кооперативні школи, курси, лекції, дбати про підвищення культурного рівня та державно-національної свідомості населення .
В умовах творення української державності в 1917—1920 рр. досить успішно розвивалася сільськогосподарська кооперація. 2— 5 січня 1918 р. збори уповноважених Українського центрального сільськогосподарського товариства, створеного в 1915 р., перетворили його в Центральний сільськогосподарський союз (Централ) — центральне господарське об´єднання тих кооперативних товариств та спілок, які вели операції в галузі сільського господарства.
Влітку 1919 р. в Одесі за ініціативою С.Бородаєвського був створений Всеукраїнський союз виробничих кооперативів — Трудосоюз. Згодом виникали інші трудові та професійні кооперативи: ремісничі, рибальські, транспортні, будівельні, навіть рудничі.
Таким чином, українська кооперація в 1917—1920 рр. розширила свою діяльність. Організовуючи забезпечення населення найнеобхіднішими товарами, здійснюючи широку культурно-освітню діяльність, вона зробила помітний вклад у боротьбі за українську державність. Кооперативні діячі Б.Мартос, Х.Барановський, М.Ту-ан-Барановський, К.Мацієвич, С.Остапенко, В.Коваль, О.Мишок, М.Стасюк, Ф.Крижанівський та інші брали активну участь у державному будівництві.