Порівняльне літературознавство
11.6. «Хто я?»: ідентичність особи й літератури
Ідентичність особи, тобто її самототожність, відчуття власного Я, одночасно детермінується різними чинниками, як-от місце народження і проживання, мова, етнічність, раса, громадянство, стать, вік, релігія, фах, сімейний стан тощо. Тому постструктуральні, постмодерні і постколоніальні теорії розглядають ідентичність як множинну і різнорідну, часто гібридну, коли мовна, етнічна й національно-культурна ідентичності не збігаються, а складно взаємодіють, переносячи конфлікти між тотожністю і відмінністю, Я та Іншим у саму серцевину нашої самосвідомості.
...Ми не повинні забувати, - застерегла канадська дослідниця Ева Кушнер, - що культурна ідентичність не зв´язана лише з самою етнічністю чи мовою, а й може бути поєднана, або сприйматися як така, що поєднана, з факторами раси, ґендеру, соціального статусу. Це виразно переконує про присутність Іншого не лише в суспільстві, а й як невід´ємної частини Я
Яким чином Інший стає невід´ємною частиною Я? Наскільки поширене явище гібридної (комбінованої) самототожності? Що означає присутність Іншого в Мені?
Як відомо, людина, а надто особистість творча, є істотою мобільною, і з власної волі чи поневолі їй доводиться перетинати різні кордони, притім не лише географічні, а й інтелектуальні, ментальні. Національна ідентичність, у якій особа народилася, стикається з ідентичностями різноаспектних соціальних середовищ, крізь які особа мандрує у своєму житті і з якими взаємодіє. Тому проблеми ідентифікації виникають найчастіше стосовно явищ літературного прикордоння, які мають транскультурний характер. Оксана Веретюк наводить факти розбіжностей між мовною, державною, етнічною та національно-літературною ідентичностями відомих митців. Джозеф Конрад - це псевдонім Теодора Юзефа Конрада Коженьовського, поляка, котрий народився в Україні (Бердичів), у дитячі роки разом із сім´єю був виселений у глибину Росії через участь батька в польському визвольному русі, а згодом емігрував в Англію і став визнаним майстром англійської літератури, незважаючи на окремі закиди у «зраді» польської культури (Е. Ожешко) чи, навпаки, у надмірній «польськості» (В. Вульф). Зате Семюеля Беккета, котрий народився в Ірландії і провів там молоді роки, але тримався осторонь національного руху, а згодом виїхав до Парижа, де переважно й мешкав усе життя, свої твори писав англійською, а потім французькою мовами, вважають ірландським письменником.
Тут можна згадати й численні інші приклади: латиномовні ренесансні письменники українського походження, які працювали у Польщі, Італії та інших країнах; англо-американський поет Томас Стернз Еліот; австрійські німецькомовні письменники. Так чи інакше, але наша література не може відмовлятися від імен, які належать водночас культурі російській: Микола Гоголь, Микола Костомаров, Олександр Потебня, Олександр Котляревський, Володимир Перетц та ін.
Український неокласик Юрій Клен - німець, справжнє ім´я якого - Освальд Бургардт; утікши від радянських репресій на батьківщину своїх предків, він залишився українським поетом і створив там поему «Попіл імперій». Сучасний відомий англомовний американський письменник, редактор журналу «Agny» Аскольд Мельничук є українцем за походженням, а наш співвітчизник - російськомовний прозаїк Андрій Курков - ідентифікує себе з українською літературою.
Діониз Дюришин розмірковує про білітературних (дволітератур- них) письменників, котрі водночас фігурують у літературах, скажімо, чеській і словацькій:
Особливі для кожного письменства закономірності історичного розвитку породжують і різні критерії включення їх [білітературних митців] у контекст однієї та іншої літератури. Отож таке явище є органічною, невід´ємною частиною обох зацікавлених літератур, хоча й має неоднакове значення в поступовому розвитку кожної з них
Наприклад, такі білітературні постаті, як Коллар і Шафарик, «живуть» у чеському письменстві інакше, ніж у словацькому, тобто мають неоднакові місце і по-різному функціонують у кожній із цих літератур.
Так само не вдається беззастережно ідентифікувати з українською літературою класика російського письменства и українця за походженням Миколу Гоголя, хоча було чимало спроб відмовитися від однозначних інтерпретативних схем задля витонченіших, гнучкіших, проникливіших картографій, що диференційовано скануватимуть мовний і культурний, біографічний і психологічний, історичний та ідеологічний ландшафти літературної творчості видатного митця, яка має складений, гібридний, межовий характер. Серед таких диференційованих підходів дослідники називають постколоніальні методики. На думку Юрія Барабаша,
...плідним може виявитися вичленування (звісно, умовне, евристичне) у розглядуваному феномені двох відносно автономних рівнів - культурного і літературного. При цьому контроверзія поміж національно-духовною сутністю та інонаціональною формою її втілення, найперше - мовою, постане у новому ракурсі. Іншомовну творчість письменника буде осмислено у параметрах етнічно рідної йому національної культури.
Очевидно, немає літератур поза- чи наднаціональних, однак мовний та етнокультурний фактори - серед провідних чинників самоідентифікації. Англомовні літератури Великобританії, США, Канади, Австралії мають між собою тісніший культурно-історичний зв´язок і ширше комунікативне поле, ніж етнічні складники швайцарської літератури, яка твориться німецькою, французькою, італійською та ретороманською мовами.
Ідентифікація має й політичні виміри. Кумедні, на перший погляд, випадки визначення літератури за політичною ознакою, як-от «радянська література», приховували насправді намір ідеологічної уніфікації, поступової культурної денаціоналізації та асиміляції.